Образи історичних осіб в українському політичному анекдоті ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образи історичних осіб в українському політичному анекдоті ХХ століття

Неоніла Головецька, викладач кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Анотація

Abstract

The article defines the place and value poetry of images of historicalfigures in the Ukrainian political system images anecdote of the twentieth century.

Актуальність проблеми. Пласт - україномовні анекдоти про реалії як радянської українського фольклору ХХ століття дійсності, так і незалежної України. Мотивацією вміщує анекдоти про історичних осіб творення та побутування анекдотів цієї тематики є не лише естетично-розважальне, а практично-утилітарне спрямування, оскільки текст анекдоту виступає формульним (стислим, виразним, художнім) виразом того, що має місце в дійсності, у ньому розвінчено персонаж і його дії, профановано те, що пропагується з боку держави і влади як абсолют.

Метою статті є визначення місця і значення, поетики образів історичних осіб в українському політичному анекдоті ХХ століття.

Джерельною базою дослідження проблеми є тексти взірців українського політичного анекдоту ХХ століття, зафіксовані на сторінках писемних пам'яток - “Щоденників” С. Єфремова [2], збірок Д. Гулея [16], В. Чемериса [17], спорадичних видань, часописів [10]. У ході аналізу фольклорних творів, персонажами яких є історичні особи, опираємось на історичну інформацію про суб'єктів політичного процесу [3], [4], [12], [13].

Аналіз останніх публікацій. У вивченні українського політичного анекдоту І. Кімакович виявляє його жанрові ознаки [6]; М. Чорнопиский здійснює огляд розвитку політичної сатири в Україні, аналізує фольклорні взірці політичної сатири, зафіксовані Сергієм Єфремовим на сторінках “Щоденників” у 20-х роках XX століття [18]; Р. Кирчів розглядає новітній етап розвитку народного анекдоту, політичного зокрема [5]; С. Мишанич визначає місце анекдоту у системі жанрів усної народної творчості [9]; загальну характеристику анекдоту як епічного жанру усної народної творчості дають З. Лановик, М. Лановик [8]; Є. Курганов встановлює місце і значення анекдоту у мовленні, звертає увагу на гумористичність анекдоту як жанру, внутрішній закон пуанти тощо [7]. Однак недостатньо дослідженою залишається проблема системи образів в українському політичному анекдоті ХХ століття, що й обумовило вибір теми даної статті.

Виклад основного матеріалу. Під поняттям “історичні особи”, які входять у систему образів українського політичного анекдоту ХХ століття, ми розуміємо суб'єктів політичної діяльності, тобто як фізичних, так і юридичних осіб (Ленін, Сталін, Комінтерн, К. Маркс, Л. Троцький, СССР, Л. Каменєв, ЦК (Центральний комітет), Ф. Дзержинський, М. Хрущов, Л. Брежнєв, М. Горбачов, Л. Кучма, Л. Кравчук та інші).

Методом вибіркового текстового аналізу фольклорних взірців політичного анекдоту розглянемо образи найбільш відомих історичних постатей, які не є однозначно витлумачені ні в минулому, ні в сьогоденні. Адекватна, об'єктивна оцінка постаті будь-якої історичної особи та її ролі в історії людства чи окремих народів завжди віддалена у часі, однак синхронне “дослідження” історії самим народом у формі усної народної творчості - це також певна точка зору. Виражальними засобами українського політичного анекдоту XX століття є система художніх образів, які є монументальними за масштабністю зображення (засновники і керівники держави нового типу, її політичні, ідеологічні діячі тощо), а також образи-концепти; постійні фольклорні образи, характерні для жанру анекдоту - трікстер, який є носієм істини і присутній у сюжеті для того, щоб профанувати “мудреця” - носія лжеістини.

Як свідчать записи С. Єфремова, реакцією на ідеалізацію образу Леніна була поява анекдотів, у яких “вождю світового пролетаріату” надано рис пересічної людини, обивателя, відтворено реакцію загалу на атмосферу утаємниченості смерті та останніх днів “вождя”, проголошення ленінської спадщини (“справи Леніна”) єдино правильною і непорушною [2, 62]. Незадовго після смерті Леніна почала утверджуватися думка про те, що усі прорахунки у політиці комуністичної партії і радянського уряду пов'язані з відхиленням від курсу, витвореного на основі ленінських заповітів.

Серед взірців політичного анекдоту, зафіксованих на сторінках Щоденників, є один, який свідчить про виникнення такої точки зору ще в 20-х роках і, фактично, зараховує Леніна до опозиції. Це запис від 19 березня 1929 року: “Приїхав Троцький за кордон. Накинулись на його: “Розповідайте новини, бо ж не знаємо, що у вас там робиться”. - “Новин багато... Ну, наприклад, Ленін помер...” - “Ленін? помер?... А які ж цьому докази?” - “Докази? Та якби він не помер, то був би тут зо мною перед вами” [2, 746 - 747]. У роки радянської влади “комуністичне виховання” здійснювалося, перш за все, шляхом вивчення підростаючим поколінням біографії Леніна. Діти дошкільного віку сприймали образ Леніна в одному ряду з Дідом Морозом, зайчиком та іншими “добрими” героями. Здеформовану уяву, заідеологізоване навчання і виховання у радянській системі освіти, профанацію образу Леніна виявляє фабулат: “Зайчик перебіг дорогу перед автобусом з дітьми. Вихователька запитує: - Хто це, діти? - Діти мовчать. - Ну про кого ми стільки пісеньок переспівали? Діти хором: - Це дідусь Ленін!” [17, 133]. Образ Леніна є концептом способу життя пересічної радянської людини та її світовідчуття: “- Як ся маєте, як живете? - Як Ленін. - ??? - І не закопують, і їсти не дають” [17, 183]. Образ Леніна трактується не як першопричина всіх бід та негараздів у житті держави та кожного, а як жертва започаткованого ним самим порядку, як один із тих, хто є потенційним творцем/оповідачем або слухачем/ читачем тексту.

Ставлення до особи Сталіна серед широкого загалу було і залишається неоднозначним: від абсолютного сприйняття, обожнювання до утаємниченої або відвертою ненависті. Творець/ оповідач українського політичного анекдота про Сталіна відображає власне другий напрям, засобами сатиричної поетики висміює те, що увійшло в історію під назвою “культ особи Сталіна”: “Чули, сусіде, новину? Вчора Сталіна повісили. “ Що ви кажете? Нарешті! І де ж це сталося? У Кремлі? “ Та ні. У нашому клубі” [17, 122]. Рівень тексту стверджує про дію як виконану (“Сталіна повісили” не “у Кремлі”, а “у нашому клубі”), а затекст вимагає вставки пропущеного слова “портрет”. Сміховий, сатирично-викривальний ефект досягнуто співставленням на рівнях розповіді-сприймання тексту/затексту та використанням багатозначності слова “повісили”. Після Першої світової війни в Італії та Німеччині утвердився політичний рух, відомий під назвою фашизм. Природа суспільних відносин та політичної влади сталінізму та фашизму, як стверджують історики, одинакова [14, 359].

Осуд і сталінізму, і фашизму, визначення “ієрархії” зла, яке несуть людям ці системи, виявляє текст: “Із енциклопедії XXI століття: Гітлер - дрібний тиран сталінської епохи” [17, 136]. І Сталін, і Гітлер уособлювали для своїх народів терор і репресії, нестатки, які мали місце в керованих ними державах: “Іван зайшов до магазину, а там порожнісінько. - От чорт вусатий, до чого країну довів! - розлючено сказав селянин. Відразу ж у нього за спиною з'явилися двоє дужих хлопців у формі НКВД, узяли під руки і прямо до Берії. А Берія, раденький прислужити, веде Івана прямо до Сталіна. - Це ви кого мали на увазі, коли сказали “вусатий чорт”? - спитав Сталін Івана. - Ну як кого? Звичайно, Гітлера!.. Кого ж іще?.. - знайшовся Іван. - А ви, Лаврентію Павловичу, кого мали на увазі? - спитав уїдливо Сталін” [17, 159].

Узагальнюючий образ Івана у тексті цього фабулату є концептом народного сприйняття і розуміння. Поведінка, репліки цього героя виявляють у ньому риси традиційного трікстера, який під маскою простакуватості має сміливість говорити правду можновладцеві, розвінчує “високого” героя (Берія, Сталін), уникаючи при цьому покарання. Своєрідний сценарій для театру абсурду виявляє текст: “Приходить один комуніст додому схвильований, урочисто піднесений. - Сьогодні товариші по роботі і рідна партія виявили мені найвище довір'я! - заледве чи не левітановським голосом заявляє він з порога. - Завтра мене будуть розстрілювати “ аби на сто й один процент перевиконати план по викриттю й ліквідації ворогів народу! - Сеню! Яке щастя! - вигукує розчулена дружина. - Я завжди вірила, що наша партія, партія Леніна-Сталіна і маршала держбезпеки товариша Берії на правильному шляху й постійно турбується за простий народ! Гляди ж, завтра, перед розстрілом, не забудь подякувати рідній партії за велике довір'я і турботу про наше благополуччя!” [17, 115].

Тут сатиричне поєднано з абсурдним, засобами чого створено гротескний образ комуніста та його відданості партії. Деформація прототипу образу виявляє себе у аффектації стану героїв, у неприродності реакції на причину, у абсурдності мотивації дії, у розумінні героєм перспективи власної страти як великого довір'я і турботи про себе.

З роками у радянській державі змінювались керівники, але не змінився стиль керівництва з боку партії та держави, про що свідчать політичні анекдоти періодів, відомих як “відлига”, “застій”, “перебудова”. В одному із текстів цих років передано спосіб світовідчуття пересічної радянської людини: абсолютна пасивність народу, втрата власного “Я”, підпорядкування особистісного загальному, державному. Реакцією загалу на градацію погроз-обіцянок можновладця (“... буде зменшена зарплата! ..Буде збільшено робочий день!. . Кожного десятого будуть вішати!”) є (“аплодисменти”) та запитання із залу: “Вірьовку свою приносити чи профком забезпечить?” [17, 149 - 150]. Характерними рисами тоталітаризму у політичній сфері є ліквідація демократії у системі державної влади при збереженні і декларуванні формальних атрибутів народовладдя [14, 341].

Аргументацію цієї тези дає текст: “Повернувся чукча зі з'їзду КПРС і розповідає: - Багато нового узнав, однако. Перше, що Маркс-Енгельс - не одна людина, а дві. Друге, що Слава КПРС - це зовсім не людина. І третє: у нас у країні все для людини, все заради людини, все в ім'я людини. І я бачив цю людину!” [17, 142]. У фольклорній традиції радянської доби образ “чукчі” - представника малочисельного (1 4 тис. осіб, за переписом населення 1979 року), північноазіатського народу, який у 20-х роках XX століття “при підтримці радянської держави і трудящих на місцях здійснив перехід від патріархальної відсталості до соціалістичних форм економіки і культури, оминувши при цьому капіталістичну стадію розвитку” [19, 301 - 302] - є концептом дещо наївного, безпосереднього сприйняття подій і явищ людини, далекої від “здобутків” цивілізації, а тому й не “зіпсованої” нею. Реакції цього героя, за текстом, природні, виявляють людину абсолютно аполітичну. А тому поєднання смислів у зачині анекдоту “повернувся чукча зі з'їзду КПРС” уже створює м'який сміховий ефект, це, так би мовити, анекдот в анекдоті. Делегування чукчі на з'їзд - це і є вияв формального демократизму і атрибутів народної влади. Образ чукчі - це псевдо-трікстер, оскільки, на відміну від традиційного трікстера, він неусвідомлено, ненароком розвінчує “високого героя”, яким, за текстом, є Маркс-Енгельс, КПРС, безіменний вождь, лідер, якого в тексті названо “людина”, “для... заради..., в ім'я” якої “у нас у країні ВСЕ...”. Сміховий ефект посилюється грою слів: “людина” у гаслі “все для людини, все заради людини” - значить громадянин, пересічний радянський “трудящий”, а “делегат трудящих” “ чукча, побувавши поруч із “сильними світу цього”, із “вождем” (хто б ним не був: Сталін, Хрущов, Брежнєв чи ін.), побачивши, напевно, торжество його панування та владності, потрактував гасло буквально.

З ім'ям М. Хрущова пов'язані соціальні та економічні перетворення періоду 1953 - 1964 років, які нерідко відзначалися непослідовністю та поспішністю, що стало підставою для пізнішого звинувачення Микити Хрущова у суб'єктивізмі та волюнтаризмі [4, 347]. Образ Хрущова у текстах анекдотів відтворює політичний портрет та діяльність прототипа, при цьому виконує функцію концепта радянської влади та політичної системи, яка протиставлена людині, народу: “... - Як живете, станичники? - жартує Микита Сергійович. - Добре живемо, Микито Сергійовичу! - жартують станичники” [17, 120]. Композиційною основою тексту є паралелізм у синтаксичній побудові реплік Микити Сергійовича та станичників.

А смислове наповнення багатозначного слова “жартувати” утверджує сатирично-викривальну ідею тексту: Микита Сергійович “жартує” задля веселого настрою та утіхи, а станичники іронізуючи, натякаючи на обман. Слухач/читач розуміє, що остання репліка є очікуваною відповіддю, єдиною із можливих в умовах тоталітарної системи та авторитарної державної влади, що це “гра” в демократію вождя з народом. З 1955 року з ініціативи М. Хрущова посіви кукурудзи, “цариці полів”, збільшилися більше як у два рази, однак лише посилили зернову проблему. Політичний анекдот поєднує сюжетно і композиційно цей знак-символ політичного іміджу М. Хрущова з історичною подією запуску у жовтні 1957 року штучного супутника Землі: “Хлопчик спитав у Хрущова: - А правда, що ви запустили супутник і сільське господарство? “ А хто тобі таке сказав? - Тато. - То піди і скажи своєму татові, що я умію саджати не тільки кукурудзу” [17, 147 - 148]. У тексті використано гру слів-омонімів: “запустити” - “привести в дію, в рух” (“супутник”) і “запустити” - “довести до занепаду” (“сільське господарство”).

На рівні сприйняття тексту слухачем/читачем можливі варіанти поєднань і смислів. Образ хлопчика має усі характеристики трікстера: наївність, безпосередність, розвінчення, викриття “високого” героя, а травестований образ Хрущова невдахи-експериментатора, авантюриста за подальшим розвитком сюжету трансформується у образ Хрущова-диктатора, мстивого і злого, і враження комедійної ситуації змінюється передчуттям трагедії, присутністю небезпеки, оскільки слово “саджати” означає - не тільки “сіяти для вирощування” (“кукурудзу”), але й “ув'язнювати” (всі шанси бути ув'язненим має “тато”). Образ диктатора підсилює поєднання слів у словосполученні “умію саджати”, що, фактично, є підтвердженням тези істориків: “Смерть Сталіна не означала смерті ані сталінізму, ані тоталітаризму, які пустили в суспільстві глибоке коріння” [4, 340].

Політична верхівка СРСР та її діяльність у роки правління Л. Брежнєва (“епоха застою” [4, 352 - 353]) були спрямовані переважно на збереження у незмінному вигляді існуючого режиму. У політичному іміджі Л. Брєжнєва є ряд яскравих рис (певні ознаки зовнішньості, мовлення, поведінка, ім'я тощо), які рельєфно виступають настільки, що інколи замінюють цілісний образ. Сьогодні гумористи часто називають Брєжнєва “Ілліч ІІ”, а політичний анекдот по-своєму реагує на це співпадання імен вождів: “- У чому різниця між суботниками 21го і 70-го? ... “ Колода та ж, а Ілліч не той” [17, 141]. Відчутними є скриті викривальні інтонації щодо “Ілліча ІІ” - Брєжнєва і ностальгійні щодо “Ілліча І” “ Леніна (“Ілліч не той”). В останні роки свого перебування на посаді керівника держави уже не молодий Л. Брєжнєв часто хворів, що обумовило неадекватність поведінки Генерального секретаря і стало темою ряду анекдотів: “Розклад дня у Брєжнєва: 9.00 - Реанімація. 10.00 “ Вливання сніданку. 11.00 - Гримування до урочистого обіду. 12.00 - Урочистий обід. 13.00 “ Роздавання орденів. 14.00 - Отримання ордена. 15.00-17.00 “ Підготовка до врочистої вечері. 18.00 “ Урочиста вечеря. 20.00 - Клінічна смерть. Вранці о 9.00 - Реанімація” [17, 152]. Відчуження влади і народу, криза влади були настільки великими, що ім'я Брєжнєва у цьому тексті не сприймається як особистісне, індивідуальне, а як концепт держави і влади, клінічна смерть і реанімація якої на рівні творця і реципієнта тексту не викликає співчуття.

Після смерті Леоніда Брежнєва пост Генерального секретаря ЦК КПРС обійняв також немолодий К.Черненко, що було свідченням критичного становища в СРСР і необхідності радикальних змін. Політичний анекдот відреагував на це уїдливою сатирою викривальних інтонацій: “Повідомлення ТАРС: “Сьогодні, о дев'ятій нуль-нуль, після тяжкої і тривалої хвороби Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР К.У Черненко, не приходячи до тями, приступив до виконання своїх обов'язків [17, 134]. Слухач/ читач тексту усвідомлює, що у стані колапсу знаходиться не конкретна особа, а влада, режим, система, тому образ позбавлений особистісних, індивідуальних рис. Політичний анекдот “перебудованого” часу М. Горбачова продовжує висвітлювати ті ж проблеми, що й попередніх епох радянської історії: “В програмі перебудови є два шляхи втілення в життя: реалістичний і фантастичний. Реалістичний “ це коли до нас прилетять марсіяни і нам допоможуть його реалізувати, а фантастичний - це коли ми все зробимо самі” [17, 122].

Зневіра загалу в ідеї перебудови на краще суспільного життя виявляє себе у наведеному тексті зображенням “світу навиворіт”, а саме: співвіднесення в одному смисловому ряду слів “реалістичний” і “марсіяни” та, відповідно, “фантастичний” і “ми”. Слухач/ читач тексту повинен зламати стереотипи сприйняття, керованого логікою, розумом, адже слово “марсіяни” є концептом фантастичного, нереального, а пропонований рецепт “втілення, у життя перебудови” явно алогічний. Потужний сатирично-викривальний зміст спрямований не на сторонню особу (у текстах доперебудовної доби нею була держава, влада, конкретні персоналії, які уособлювали державу і владу), а на “суб'єкта мовлення”, того, хто не відмежовує себе із смислового кола “ми”. Персонажами текстів українського політичного анекдоту, присвяченого політичній проблематиці 90-х років XX століття, є історичні особи (Л. Кравчук, Л. Кучма, Д. Табачник, В. Чорновіл, С. Хмара, Л. Скорик, О. Мороз та інші), а також юридичні, як-от РУХ, партії та політичні блоки. Перший Президент України Л. Кравчук є персонажем багатьох текстів українського політичного анекдоту, наприклад: “... Виходить Л. Кравчук із свого офісу, а надворі йде дощ. Хтось пропонує йому парасолю, але він відмовляється. - Не треба, - каже, - я пройду між краплинами” [17, 105]. Репліка героя самохарактеризуюча, адже Л. Кравчук як політик мав репутацію дуже поміркованої, виваженої у вчинках і висловлюваннях, обережної людини. Іронічний вислів “пройду між краплинами” споріднений із усталеними виразами української мови типу “вийти сухим із води” (зуміти уникнути небезпеки), “пройти крізь вушко голки” (знайти вихід із безвихідної ситуації) та іншими.

У ряді текстів 90-х років ХХ ст. персонажами виступають Президент (Л. Кучма) і екс- президент (Л. Кравчук), однак у цих образах відсутня індивідуалізація, спостерігаємо певну профанацію індивідуального, але, за М. Бахтіним, це не заперечуюча, нігілістична, а весела карнавальна профанація, оновлююча і відроджуюча [1, 505].

Образ карнавальності створює та обставина, що і Президент і екс-президент я тезками, і, здебільшого, сміховий ефект аналізованих текстів обмежений зачином типу: “Вирішили Леонід Данилович і Леонід Макарович разом зустріти Новий рік...” [17, 107], або “...Леонід Данилович вирішив заспокоїти Леоніда Макаровича...”, “... Леонід Данилович... дзвонить Леоніду Макаровичу...”, “Приходить якось Леонід Макарович до Леоніда Даниловича”. Аналізуючи ідейно-тематичний зміст вказаних анекдотів, можемо зробити припущення, що творець цих анекдотів прагне змоделювати універсальний образ Президента, синтезуючи індивідуальні риси обох, поєднуючи досвід одного і перспективність іншого, виваженість і рішучість, умовність і реальність тощо.

Рівень суспільної свідомості початку 90-х років ХХ століття, яку відтворює український політичний анекдот, виявляє усвідомлення труднощів на шляху державотворення, що часто набуває ознак самоосмішування творця/сприймача твору, песимізму, відсутність конструктивного, оновлюючого начала: “Приходять Джордж Буш, Борис Єльцин та Леонід Кравчук до Бога. Кожен вирішив дізнатися про те, коли ж, нарешті, в його державі настане повний добробут і народ почуватиметься щасливим. Бог глянув у Книгу Доль і каже до Буша: “Американці досягнуть процвітання і благоденства за десять років”. Буш зажурився: “До того часу мій термін президентства закінчиться...”. “А російський народ досягне процвітання за сто років”, - каже Бог до Єльцина. “Не доживу я”, - зажурився Єльцин. “А коли ж український народ досягне повного процвітання?” - запитав Кравчук. Бог подивився у Книгу Доль, зажурився і сказав: “Не доживу я...” [10, 12]. У цьому тексті виміром часу для смертних людей (якими є Буш, Єльцин, Кравчук та ін.) є роки, власне життя, а для Бога часовим виміром є Вічність, а тому репліку, вкладену творцем/оповідачем цього анекдоту в уста Бога “Не доживу я...” слухач/читач сприймає як “ніколи”. На нашу думку, у цьому тексті проявився комплекс меншовартості української колективної підсвідомості, який, як уважають етнопсихологи [15, 18], є наслідком тривалого періоду бездержавності України.

Образи історичних осіб як персонажів анекдотичного дійства є типізованими, а особистісні риси прототипів набувають символічного значення. Засобами сатирично-викривальної поетики анекдоту є мовні елементи (лайливості, макаронізми, діалектизми), художньо-стилістичні (оксюморони, евфемізми, каламбури, перефразування, пародіювання тощо); композиційною особливістю анекдотичних текстів є наявність пуанту - кінцівки тексту, в якій відбувається розрядка сюжетної напруги тексту. У цілому за жанровими ознаками тексти аналізованих анекдотів близькі до традиційних меморатів, квазі-меморатів, фацецій та фабулатів. Загальна спрямованість політичного анекдоту про історичних осіб не стільки естетично-розважальна, як практична, інформативна, сатирично-викривальна, що зумовлено обставинами творення та побутування текстів, а також їх фіксації у писемних джерелах.

історичний політичний анекдот сатиричний

Література

1. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. -- М.: Художественная литература, 1965. -- 526 с.

2. Єфремов Сергій. Щоденники. -- 1923 -- 1929. -- К.: Газета “Рада”, 1997. -- 845 с.

3. Історія України ХХ століття. Посібник для підготовки до державної підсумкової атестації/ Автори-упорядники: Бармак М.В., Бармак О.Я. -- Тернопіль: Астон, 2003. -- 84 с.

4. Історія України/ Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. -- Львів: Світ. -- 488 с.

5. Кирчів Р Двадцяте століття в українському фольклорі. -- Львів: Інститут народознавства НАН України, 2010. -- 536 с.

6. Кімакович Ірина. Новітній український анекдот як виклик ХХІ століттю: до питання про сутність сучасних способів обміну інформацією // Народна творчість та етнографія. -- 2005. -- № 6. -- С. 88 -- 93.

7. Курганов Ефим. Анекдот как жанр. -- СПб: Академический проэкт, 1997. -- 123 с.

8. Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість. -- К.: Знання-Пресс, 2003. - 591 с.

9. Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці: В 2-х томах. -- Т. 2. -- Донецьк: Донецький національний університет, 2003. -- 470 с.

10. Нові горизонти. Незалежна громадська газета захисту прав громадян Дрогобиччини. число 51 -- 52 (26), січень, 2003 р.

11. Ожегов С.И. Словарь русского языка. -- М.: Русский язык, 1975. -- 846 с.

12. Очерки истории КПСС. Учеб. пособие для школ основ марксизма-ленинизма. Изд. 3-е. - М.: Политиздат, 1968. -- 814 с.

13. Політичний словник/ За ред. В.К. Врубльовського, ВМ. Мазура, А.В. Мяловицького. -- Вид. друге. -- К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії. -- 1976. -- 592 с.

14. Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник/За загальною редакцією проф. В.П. Андрущенка, проф. М.І. Горлача. -- Київ-Харьків: Рубікон, 1997. -- 400 с.

15. Українська душа. -- К.: Фенікс, 1992. -- 128 с.

16. Українська народня творчість/ Зібрав Дмитро Гулей. -- Торонто: Гомін України, 1986. -- 450 с.

17. Українські анекдоти: Від козацьких часів і по наші дні/ Упоряд. і авт. передм. В. Чемерис. - К.: Український письменник, 1995. -- 382 с.

18. Чорнопиский М. Фольклорна політична сатира 20-х років ХХ століття у записах Сергія Єфремова. -- Львів: Вид. центр Львівського національного університету імені Івана Франка. -- 2001 -- 170 с.

19. Этнография. Учебник/Под ред. Ю.В. Бромлея и Г.Е. Маркова. -- М.: Высш. шк., 1982. -- 320 с.

Размещено на Allbest.ru