Філософський роман епохи просвітництва у контексті філософської прози XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лілія Сипа, викладач кафедри романської філології та компаративістики Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Розвідка присвячена вивченню французького просвітницького філософського роману як ключового етапу у формуванні європейської філософської прози. Розглядаються жанрові особливості філософського роману епохи Просвітництва на прикладі творів Ш. -Л. Монтеск'є, Вольтера, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо та Маркіза де Сада.

Статья посвящена изучению французского философского романа как ключевого этапа в формировании европейской философской прозы. Рассматриваются жанровые особенности философского романа эпохи Просветительства на примере сочинений Ш.-Л. Монтескье, Вольтера, Д. Дидро, Ж.-Ж. Руссо и Маркиза де Сада.

The article is devoted to the studying of the French philosophical novel of the Epoch of the Enlightenment as a key stage in the formation of the European philosophical prose. Genre peculiarities of the philosophical novel of the Epoch of the Enlightenment are examined. The investigation is based on the novels by Sh.-L. Montesquieu, Volter, D. Didro, J.-J. Rousseau and marquis de Sad.

Постановка проблеми. Перші зразки західноєвропейського філософського роману хронологічно належать до епохи Просвітництва і пов'язані з французьким ґрунтом, хоча елементи філософії знаходимо вже у античній прозі. Саме період Просвітництва відомий у Франції розквітом філософської думки, причому не тільки як знання наукового, а і поширенням філософії серед різних прошарків населення. Як зазначає польський історик філософії Владислав Татаркевич, “оживлена актуальними та прогресивними ідеями, філософія (Просвітництва - Л. С.) стала модою та охопила широкі верстви суспільства. Поряд із філософами- фахівцями, вона привабила цілі натовпи аматорів. Власне в цьому сенсі слід розуміти назву “вік філософії” як назву, котру XVIII століття надало собі само. На початку причиною, а згодом результатом розповсюдження філософії була її популяризація: філософствування велось на більш доступному для загалу рівні” [10, 114].

Французькі філософи-просвітники, як і згодом німецькі романтики та пізніше французькі екзистенціалісти, були водночас літераторами. Художні твори писали Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо. Безумовно, що на світоглядному рівні ці твори позначені філософськими переконаннями їх авторів. З іншого боку, саме через літературну діяльність філософів у художню творчість проникає філософська проблематика.

Метою нашої розвідки є вивчення французького філософського роману епохи Просвітництва.

Завдання дослідження полягає у виявленні характерних рис французького філософського роману, що був утверджений як жанровий різновид у період Просвітництва.

Виклад основного матеріалу. На думку французьких літературознавців кінця ХІХ - початку ХХ століття Гюстава Лансона і Поля Тюффро у XVIII столітті, “les philosophes ne manquerent pas de s'emparer du roman et de le faire servir aux interets de leur propagande. Pour gagner les gens du monde, aucun genre ne convenait mieux” [14, 370] (“філософи не упустили можливості заволодіти романом і підпорядкували його своїй пропаганді. Щоб завоювати світську публіку жоден жанр не підходив краще”). І далі: “La recette du roman philosophique est assez simple: deux igredients, la description satirique des moeurs, les scenes de libertinage, servent a masquer la these philosophique” [14, 370] (“Рецепт філософського роману досить простий: два інгредієнти, сатиричний опис звичаїв, сцени лібертинажу, допомагають замаскувати філософську тезу”). Скептичність оцінки літературознавців вказує на два моменти: особливу поширеність практики белетризації філософських ідей в епоху Просвітництва та на епігонський характер низки художньо-філософських творів тієї доби.

Позиція Г. Лансона і П. Тюффро щодо жанрових особливостей філософського роману XVIII століття (філософська теза, сатиричний опис звичаїв та сцени лібертинажу) розвинута сучасним літературознавцем Н. Забабуровою. Науковець виділяє наступні особливості поетики французького філософського роману XVIII століття: принциповаумовність; експериментальність сюжетних епізодів; введення фантастичних образів і ситуацій; поява персонажів-резонерів, які персоніфікують визначені філософські ідеї, параболічність художньої думки; парадокси. Н. Забабурова вважає, що філософський роман епохи Просвітництва “орієнтований на певне коло філософських ідей (теорій), безпосередньо заявлених чи таких, що маються на увазі” [3]. Дослідниця виокремлює три способи реалізації філософського змісту у такій жанровій моделі філософського роману: полеміка, тобто спростування певних філософських теорій і понять; дискусія зіткнення взаємовиключаючих точок зору чи теорій, метою яких є знайти істину; апологія певної філософської теорії чи системи. Н. Забабурова визначає також елементи паратексту та тексту, що вказують на жанрову приналежність твору. Серед складових паратексту науковець виокремлює заголовки, підзаголовки творів та “різного роду “попередні зауваження”, без яких практично не обходився жоден роман XVIII століття” [3]. Численніші - внутрішньотекстові елементи: конкретні номінації; пряме і приховане цитування філософських праць; вживання відповідної філософської термінології, яка відсилає до певних філософських систем; авторські примітки всередині тексту та алюзії” [3].

Традиційно право першості у жанровому становленні французького філософського роману літературознавці, як початку ХХ століття, так і сучасні, відводять “Персидським листам” Ш.-Л. Монтеск'є [8], що вийшли друком у 1721 році. Відправним пунктом роману французького філософа постає пошук мудрості - саме такою є одна з цілей подорожі персів Узбека і Ріки. Листування названих осіб, а також інших, пов'язаних з ними адресатів та адресантів, відтворюють дійсність двох цілком відмінних, насамперед у плані культури та релігії, парадигм: східної і західної. Однак попри описані елементи місцевого колориту Персії та нібито східного бачення реалій західного світу, зокрема Франції, з її повсякденним життям, соціальними інститутами та політичним устроєм, у листах сформульовані питання філософського характеру, на які їх адресанти дають відповіді у властивій для східної манери мислення розлогій повчальній формі (історія про тронглодитів). Вирізняють “Персидські листи” також авторські міркування, які є у тексті листування.

Про свідому орієнтацію Ш.-Л. Монтеск'є на філософський аспект “Персидських листів” свідчать “Кілька попередніх роздумів” автора, що супроводжують видання 1754 року. Тут автор фіксує два важливі для вивчення генези та жанрових особливостей філософського роману моменти: жанрове визначення “Персидських листів” як “своєрідного роману” та можливість “приєднати” (“joindre”) філософію, політику і мораль до роману, чому сприяла епістолярна форма твору. Додатково вкажемо на те, що герої художнього світу “Персидських листів” створені як персонажі-резонери, а не характери, що розвиваються. Таким чином, жанрова модель філософського роману, створена Ш.-Л. Монтеск'є, є взірцем філософського роману у прямому значенні цього терміну (за визначенням В. Кожинова, наведеним у “Словнику літературознавчих термінів”, згідно з яким філософський роман - це “твір власне філософського характеру, що прийняв форму образної розповіді з метою більшої емоційної переконливості, популярності, жвавості і т п.” [5, 436]).

Деякою мірою повторюють традицію “Персидських листів” Ш.-Л. Монтеск'є епістолярні романи французького літератора і філософа д'Аржана, перу якого належать “Єврейські листи” (1736 - 1737) [13], “Кабалістичні листи” (1737 - 1741) [11] та “Китайські листи” (1739 - 1740) [12]. У передмові до “Єврейських листів” автор безпосередньо вказує, що взірцем для нього послужив твір Ш.- Л. Монтеск' є. Листи д'Аржана нагадують “Персидські листи” перш за все за формою, окремими особливостями побудови сюжету та порушеною проблематикою, однак суттєво різняться за об'ємом. Кожен з творів д'Аржана утворений кількома томами. Так, “Єврейські листи” та “Китайські листи” складаються із шести томів, “Кабалістичні листи” - із семи, що дало змогу авторові розгорнути велике коло питань у художньому світі творів.

Наступним етапом у розвитку французької філософської прози стала творчість Вольтера. Перу Вольтера належать численні філософські повісті, хоча, як зауважує Н. Забабурова, “принципової відмінності між великими (роман) та малими (повість, conte) філософськими жанрами XVIII століття (ідеться про реалізацію філософського змісту - Л.С.) немає” [3]. Написання філософських повістей Вольтера припадає на 40 - 70-ті рр. XVIII століття.

Літературознавець Олександр Михайлов умовно виділив кілька груп філософської прози Вольтера: кінця 40-х рр. XVIII ст.; періоду другої половини 50-х рр. та пізні повісті [6, 8 - 15]. В окремих художньо-філософських творах різних періодів Вольтер продовжив традицію Ш -Л. Монтеск'є у таких аспектах як звернення до східного колориту (“Задіг, або Доля”, “Царівна Вавілонська”); використання епістолярної форми (“Листи Амабеда”); оцінка французької дійсності очима чужоземця, мотив подорожі. Вже у першій філософській повісті Вольтера (“Задіг, або Доля”), як і в низці інших (“Мемнон, або Благорозумність”, “Кандід, або Оптимізм”) у заголовку зазначена філософська ідея, в чому полягає новаторство Вольтера у порівнянні з Ш. -Л. Монтеск'є. Винесена в заголовок ідея написана з великої літери, що наближує до художнього світу казок, у яких з великої літери пишуться назви тварин, рослин чи поняття, що наділені роллю персонажів. У філософських повістях Вольтера винесені у заголовок поняття не відіграють ролі героїв у художній цілісності творів, а втілюють провідну ідею повістей філософа. Дослідники вважають, що філософські повісті Вольтера будуються “як історія пригод не персонажів, а самої ідеї. Вона, по-перше, може викриватися як абсурдна, з точки зору здорового глузду, помилка, і, по-друге, як умоглядна побудова, що не відповідає законам реальної дійсності” [Див. Забабурова Н.В. Французский философский роман XVIII века].

Осібне місце у художньо-філософському доробку Вольтера займає повість “Простодушний”. У цьому творі автор відійшов від умовності, властивої іншим його філософським повістям та звернув увагу на характери персонажів. Тут, за твердженням О. Михайлова, “переживання героїв розкриваються у зіткненні з французькою дійсністю, яка показана без яких будь-яких інакомовлень, широко і вкрай критично” [6, 14]. Загалом, даючи оцінку філософським повістям Вольтера, О. Михайлов вказує на їх жанрову невизначеність, що пояснюється наявністю ознак кількох жанрів у художніх творах французького філософа. Дослідник конкретизує, що філософські повісті Вольтера “увібрали в себе традиції філософського роману, роману шахрайського, казки-алегорії у східному дусі і гривуазної новели рококо з її поверхневим еротизмом і відверто гедоністичною спрямованістю”, “і елементи роману-подорожі, і риси роману виховання, і окремі прикмети роману побутового. І філософського діалогу, і політичного памфлету. Традиції великих сатириків минулого - Лукіана, Рабле, Сервантеса, Свіфта” [6, 16]. З огляду на що О. Михайлов приходить до висновку: “вольтерівські повісті виникають на схрещенні всіх цих різнорідних традицій і впливів і складаються у дуже специфічний жанр - жанр “філософської повісті” [7, 16]. Зазначимо, що подібні тенденції, а саме поєднання різних жанрових ознак, щоправда вже частково відмінних від тих, що у Вольтера, властиві і роману доби романтизму (твори В. Гюґо, Жорж Санд), що, обумовлюючи багатство такого типу творів, ускладнює їх жанрове визначення.

Важливою віхою у розвитку філософського роману доби Просвітництва стала творчість Д. Дідро. Новаторство Д. Дідро у розвитку філософської прози полягає у створенні філософського роману- діалогу, взірцем якого став “Племінник Рамо” [2], написаний у 1762 році і опублікований у 1823 (у 1785 році роман вийшов друком у німецькому перекладі Й.В. фон Ґете). Героями твору є дві особи: племінник французького композитора Рамо, який і названий племінником Рамо, та філософ. Між персонажами ведеться діалог, що триває від початку роману до його завершення. Племінник Рамо на власному прикладі демонструє і доводить своєму співрозмовнику негативні впливи тодішнього французького суспільства на його (Рамо) численні вади. Людина, яка живе у такому середовищі, звикає до його принципів та підпорядковується їм, твердить племінник Рамо. Герой цілковито нівелює та спростовує такі загальнолюдські цінності як порядність, працьовитість, гуманність, доводячи на різних прикладах панування лицемірства та користолюбства, чим він і керується на взірець інших.

За рік до написання “Племінника Рамо”, у 1761 році, побачив світ ще один філософський роман, відмінний від твору Д. Дідро. Це була “Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо [9]. Філософські переконання Ж.-Ж. Руссо кардинально різнилися від світобачення таких його сучасників як Д. Дідро і, особливо, Вольтер. Якщо останні утверджували культ розуму, Ж.-Ж. Руссо відстоював позиції культу почуття. Відповідно і художній доробок автора і, насамперед, роман “Юлія, або Нова Елоїза” стали художнім втіленням філософських поглядів Ж.-Ж. Руссо. На думку Н. Забабурової, “Нова Елоїза” і “Еміль” містять своєрідне експериментальне випробовування руссоїзму як філософської системи. Тому всі спроби дослідників розглядати “Нову Елоїзу” як соціально-психологічний роман приводять до протиріччя: доводиться визнати, що Руссо відстоює дві взаємовиключаючі істини - принцип свободи почуття і диктат морального обов'язку розумного самообмеження” [3].

Роман Ж.-Ж. Руссо написаний в епістолярній формі, близькій письменникам-філософам епохи Просвітництва. А філософська спрямованість роману поєднується з чітко вираженим психологізмом. Герої французького філософа багато розмірковують у своїх листах, дискутують на різні теми, висловлюють власну думку з того чи іншого приводу, у зв'язку з чим у літературознавстві таких персонажів (а це Сен- Пре, Юлія, Клара, мілорд Едуард, де Вольмар) називають інтелектуальними [7]. Таким чином, філософська орієнтація роману поєднується з чітко детермінованим психологізмом. Персонажі Ж.-Ж. Руссо - це герої з розвиненими характерами, на відміну від більшості вольтерівських персонажів. Додамо, що іронія та сатира відсутні у Ж.-Ж. Руссо, натомість наявним є утопічний елемент. З огляду на що, Н. Забабурова відносить роман “Юлія, або Нова Елоїза” до жанрового різновиду “філософського роману утопічного характеру, що втілює апологію певної філософської концепції [3]. Звернемо увагу також на факт роздумів про музику у романі, оскільки в наступну епоху, період романтизму, музика (часто італійська) стане одним зі стрижневих питань, порушених у філософському романі.

Незважаючи на розвиток французької філософської прози у творчості Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтера, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, саме визначення “філософський роман” фігурує лише у 1788 році у назві твору Донатієна-Альфонса- Франсуа де Сада “Аліна і Валькур, або філософський роман” (твір був опублікований у 1795 р.). Названий роман стоїть дещо осторонь від художнього доробку французьких філософів. Як стверджує І. Ієронова, “садичний герой, на відміну від традиційних героїв просвітницької літератури, представляє собою цілком новий архетип, основними рисами якого стають мізантропія, мізотеїзм, культове служіння пороку і злочину, неприхована ворожість до добра, жахливий егоїзм і аморалізм” [4, 88 - 89]. Згадаймо, що саме від прізвища де Сада походить широко вживане у ХХ та ХХІ століттях поняття садизму

Написаний в епістолярній формі, роман де Сада “Аліна і Валькур” вміщує сукупність різноманітних думок кореспондентів. В основі роману - поетика контрастів, про яку автор заявляє вже у першому реченні своєї передмови. Твір побудований на авантюрному сюжеті та зображує утопію у так званому королівстві Бютюа в Африці. Однак в центрі уваги роману, за визнанням де Сада, - порок (“le vice”), змальований жахливими кольорами, з метою викликати ненависть до нього [15, IX].

Висновки

Жанрове утвердження філософського роману, що відбулося в епоху Просвітництва, пов'язане з двома основними фактами: появою самого терміну “філософський роман” та особливою роллю філософії у добу Просвітництва. Наголосимо також, що 1) становлення філософського роману відбулося у творчості письменників-філософів; 2) поширеною була епістолярна форма філософського роману, традиційна для французької літератури XVII - XVIII століть; 3) новаторство у жанрі філософської прози полягало у створенні роману- діалогу, авторство якого належить Д. Дідро. Основними філософськими елементами у французькій прозі XVIII століття стали 1 ) паратекстуальні ознаки; 2) наявність філософської ідеї чи ідей; 3) умовність художнього світу та персонажів.

Література

1. Вольтер. Философские повести/Вольтер. -М.: Правда, 1985. - 576 с.

2. Дидро Д. Племянник Рамо / Дени Дидро. - К.: Изд-во полит. лит-ры Украины, 1986. - 275, [1 ] с.

3. Забабурова Н.В. Французский философский роман ХУШ века /Н.В. Забабурова. -XVIII век: литература в контексте культуры. -М, 1999. - С. 94 -104.

4. Иеронова И.Ю. Философия XVII века и ее влияние на художественное мышление де Сада / И. Ю. Иеронова //XVII век в диалоге эпох и культур Материалы научн. конф. Серия "Symposium ". -Вып. 8. - СПб.: Изд-во СПб филос. общества, 2000. - С. 88 - 91.

5. Кожинов В. Философский роман // Словарь литературоведческих терминов /В. Кожинов. - М.: Просвещение, 1974. - С. 436.

6. Михайлов А. Вольтер и его проза /А. Михайлов //Вольтер. Философские повести. -М.: Правда, 1985. - С. 3 - 18.

7. Михайлов А.Д. Французская литература в первой половине XVIII века // История всемирной литературы. - Т. 5. -М.: Наука, 1988. - С. 90 - 96.

8. РуссоЖ.-Ж. Юлия, или Новая Элоиза [пер. с фр. М. Немчиновой, А. Худаковой] /Жан-Жак Руссо. - М.: Худ. лит., 1968. - 774 с.

9. Татаркевич В. Філософія Нового Часу до 1830 [пер. зпольск. Я. Саноцький, О. Гірний]/В. Татаркевич// Історія філософії: в 3 т. - Т. 2. - Львів: Свічадо, 1999. -352 с.