Світовий поет Шевченко: джерела і наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світовий поет Шевченко: джерела і наслідки

Тарас Шевченко, Олександр Духнович і Гавріїл Костельник заклали фудаменти трьох мовних, літературних і культурних традицій, котрі, в національному сенсі, розгалужуються на руснаць- ку й українську, без огляду на спільність у їхніх взаємозв'язках, за котру персонально визначиться кожний Руснак чи Українець, чи Рус- нак/Русин/Лемко/Українець. Тому в цій праці говориться про три згадані традиції, уточнюються взаємини регіональної і національної ідентичності і на прикладі творчості Гавріїла Костельника, Михайла Ковача й Дюри Папгаргая згадуються та конкретизуються життєві горизонти, в яких існує і живе руснацька література в колишній Югославії.

У типології значень М. Бакоша історично - генетична вартість літератури Духновича велика, зокрема, з точки зору функції національного переоцінювання, ще й метатексуальна; сьогодні, в першу чергу, нас цікавить актуальна вартість Духно- вичевої літератури. Для того, щоб ґрунтовніше розглянути й проаналізувати згадане, порівняємо творчість Духновича з творчістю Костельника і Шевченка на трьох рівнях: мова, національна орієнтація і поетика.

Розглядаючи митців у культурному контексті, бачимо, що всі три письменники належать до періоду розпаду панславізму; періоду створення нових слов' янських націй і, зокрема, висловлюють можливі шляхи утвердження руснацької традиції, в той же час пов' язаної із ще все аморфною, східнослов'янською або менш-більш нестабілізованою русинською чи українською мовною, літературною і культурною традицією/традиціями. При цьому Шевченко (1814-1861) і Духнович (1803-1865) живуть в приблизно один і той же час, розділені між Російською імперією і Габзбурзькою монархією, без можливості будь-якої комунікації та співпраці, хоча поезію починають писати приблизно в один час: Шевченко - 1837, а Духнович - 1829 року. Проте Гавріїл Костельник (1886-1948) живе і творить майже століттям пізніше, з'являючись в літературі 1903 року. Але незважаючи на те, що Шевченко і Духнович виражають слов'янське - ХІХ, а Костельник першу половину ХХ століття, незважаючи на те, що перші два належать світові усної цивілізації, так, як описано А. Лордом, а частково і світові друкованої, так, як її описує М. Меклуан, а Костельник - світові друкованої (усна на вимирані) і технологійної, між ними вирішально переламуються і відображають питання і можливості стабілізації (уніфікації й розгалуження) руснацької та української мовної, національної, літературної традиції/традицій.

І для Духновича, і для Шевченка, і для Костельника характерним є полілінґвізм. Духнович писав язичієм або по-карпаторутенськи, а одночасно й латинською, угорською, словацькою мовами; Шевченко писав російською і українською, а Костельник руснацькою, хорватською й українською. Для всіх трьох характерний пошук природної або оптимальної, попри нестабільність, мовної практики, продиктованої розпадом панславізму, належністю до різних державотворних мовних практик, де російська, латинська й угорська ведуть боротьбу за першість, попри нестабільність національної ідентичності Русинів у царській Росії, на Пряшівщині та Південній Угорщині, відтак і нестабільність руснацької й української мов.

Духнович писав мовою, якою жодна частина народу не розмовляла як природною мовою, знаною від народження, все одно, чи мова йде про діалект, чи про стандартну літературну мову, кодифіковану на основі природної говірки. Особливо важливо, що Духновичева штучна, книжна або вчена мова весь час існувала лише в індивідуальних реалізаціях поодиноких закарпатських/прикарпатських учених, частково письменників, котрі слабо володіли як церковнослов'янською, так і російською мовами, що були мовами писемної, освітньої традиції в основі Дух- новичевого язичія і язичія інших закарпатських/прикарпатських русинських письменників. Духновичів полілінґвізм у кінцевому результаті віддав перевагу штучній або метамові, суміші книжної й народної мов, так що ствердно можна говорити про Духновичеву метамову і метакультурну писемну, освітню чи ніби освітню традицію, так як і в слов'янських народів у такому сенсі можна говорити про метамову та метакультурну традицію іліріизму або слов'яносербства. Загалом, можна говорити про південнослов' янську або східнослов'янську утопію, яка в південнослов'янському просторі зникла, а в східнослов'янському залишається, якщо русинство буде синонімом східнослов'янської єдності, а не карпа- торутенства як автохтонного ідентітету в площині етнологійної примордіяльності (одвічності). Саме це, під виглядом етнології та історії, нинішні політики і хочуть зреалізувати, хоча навряд чи мають шанс, між іншим і тому, що це є поверненням назад для тих народів, котрі східнослов'янську диференціацію на сучасні східнослов'янські природні і стандартні, і літературні мови вже залишили позаду. Наскільки зусилля взяти язичіє за стандартну літературну мову майбутніх карпаторутенів як нової центральноєвропейської нації є історично, мовно і культурно ретроградним та утопійним процесом - покаже час. Зрештою, ми особисто не віримо, що це робиться з метою захисту руснаць- кого культурного і національного ідентитету. Піднесення язичія на рівень стандарту мови нової нації, особливо намагання відкинути східнос- лов' янську кирилицю, а запровадити латинський алфавіт з метою в такий спосіб нібито більш чітко підкреслити приналежність руснаків європейському Заходу, а не європейському і слов'янському Сходу, є чистою політизацією, яка зраджує історичну традицію, згідно з якою руснаки, навіть якщо будуть окремою європейською нацією, не можуть заперечити, що десять століть були слов'янським Сходом. Тим паче такі зусилля заперечують Духновича як провідного автора стабілізації русинської закарпатсько/прикарпатської традиції. Духнович сам у вірші «Вручаніе» писав: «На аз-буц і первый мой пот / З молодого чела тек», а в «Голосу радости» звучить заперечно однозначна Духновичева думка про єдність русинів з обох боків Карпат: «Также само веселися, если там / Час веселый, Галичане, грает вам; /Вот, як нині, уверінше шлем до вас: / Что Карпаты не розлу- чат вічно нас». Тому нинішні зусилля латинізувати руснацьку абетку, фальсифікація історичної традиції та подальше політизування русинського питання служить не захисту ідентитету, а відокремленню карпаторусинів від слов'янського Сходу і від легітимного історичного простору. Натомість науково доведено, що історичний редукціо- нізм є методологічним порушенням і стосовно історичної науки, і стосовно політики, яка повинна спиратися на історичну правду та факти, якщо хоче бути довговічною. Нарешті це б мало означати, що будемо мати східних русинів і західних русинів, тобто карпаторутенів. В такому разі, Духнович залишається східним русином. А на язичію сьогодні котрий то народ, без огляду на те, вчений він, чи ні, розмовляє? Мовою Шевченкової і Кос- тельникової літератури, навпаки, живі люди, від п' ятдесяти міліонів до двадцяти тисяч сьогодні користуються і навіть якщо не вивчали цієї мови у школі. Ось в чому різниця між штучною і природною мовною і культурною традицією, між живими і мертвими поетами.

Шевченко у своєму білінґвізмі також один час блукав між російською й українською (тоді малоросійською) мовами. Однак його білінґвізм (двомовність) для того часу зрозумілий, бо процес східнослов'янської мовної диференціації ще не був закінченим: білоруська й українська мови два століття були увімкнені в суглоб «залишку» східнослов'янської мовної маси (російська мова перша стала незалежною і отримала державотворну функцію, котра, повторно, віками, по сьогодні, із державною репресією буде гнітити українську і білоруську мови). Як наслідок, писання малоруською мовою, особливо якщо нею друковані книги, загрожувало багатьма літами царських тюрем. У Шевченків час, зрештою, по-українськи розмовляють селяни, кріпаки, незважаючи на їхню чисельність, а інтелігенція, як і у всіх русинів, здобуваючи освіту, найчастіше тратила національну самобутність на користь державотворних націй. Тому Шевченків «Кобзар» і сьогодні є Біблією української нації, основним інтегративним фактором мови і нації, важливим особливо для тих націй, котрі не мали своєї держави, а хотіли зберегти і зміцнити національний ідентитет. Однак сьогодні монета і культура сильніші захисники національного ідентитету від інструментів слабкої держави. Так по сьогодні Шевченка живим поетом творить п'ятдесятмільйонний народ, який і під тиском русифікації по містах, по селах розмовляє українською як природною мовою. Потомки кріпаків потребують «Кобзар» як українську Біблію.

Саме Костельник на початку двадцятого століття зазначав, що належить писати так, як його односельці. Керестурці, отже, розуміють мову діалекту, точніше, - живу, тобто природну мову, незважаючи на зневажання вчених і державотворців, що ніби то є «цуцекова» мова (меншовартісна). Це, на мою думку, дало тривалість і Костельнико- вій літературі, і мові русинів Південної Угорщини, донедавна Югославії, щоб двадцятитисячна т-

популяція вижила два з половиною століть, що є яскравим прикладом життєздатності зовні звичайних історичних феноменів. Таке Костельникове визначення, зрештою, 1923 р. приведе до кодифікування мови ідилічного вінка «З мойого валала» (1904 р.) на рівень наймолодшої стандартної слов'янської літературної мови, а в глобальному масштабі слідуватимуть кроки зміцнення регіональних ідентичностей. Писання літератури на дія- лектах з середини вже оформлених європейських мов і націй, від провансалської поезії французького поета Містрала на початку двадцятого століття до кайкавської поезії хорватського поета Крлежи в середині двадцятого століття. Костель- ник буде практикувати й описувати і мовний, і культурний, і національний ідентитет Русинів Південної Угорщини як руснацький регіональний ідентитет зсередини українського як верхнього культурного і національного ідентитету. Науково обґрунтовано це ствердив В'ячеслав Мирополь- ський 1931 р. Вячеслав Миропольський, Ґабор Костельник, Пере-друк з Дзвонів, Львів, 1931, 1-16.

З точки зору національної орієнтації і Духнович, і Шевченко, і Костельник ніколи не заперечували, що вони за походженням переважно є русинами - Угорської Русі або Карпаторусі; Духнович до української свідомості та ідентитету так і не дійшов, Шевченко все життя за українську мову боровся словом і ділом, а Костельник був руснак і українець, в той же час не перестаючи бути руснаком і коли був українцем.

Вже сказано, що стосовно національної орієнтації Духнович вживав етноніми карпато- руси і угроруси, а також русини і руснаки (не українці), тобто географічні детермінанти типу Галичани, Подоляни. З Шевченком не спілкувався, а у творах і Шевченка, і Духновича нема ніяких слідів, що вони знали один одного. Межі між імперіями були настільки глибокими, що русини з обох боків Карпат не могли координувати дії по зміцненню взаємної інтегральної тотожності, внаслідок чого і донині існують маніпуляції та політизації різних державотворних центрів, до яких тяжіють державними кордонами розділенні частини русинського, тобто українського етнічного простору. В Духновичів час Шевченкова боротьба за українську ідентичність тільки починалася, а з боку влади була піддавана гонінням як єресь, так що він, в пісні Отечество міг безнадійно заспівати:

Откуду ты, чім несчастен?

Гді твоя Отчизна,

Гді оставил ты Родину? Гді твоя Дідизна?

Что то значит Отечество? Я того не знаю,

Что Дідизна, и Отчизна, то не понимаю.

Что до того, мні, немного, гді я ся народил.

Я тутейшый, и тамошный,

гді ся хлібцем сродил.

У цих віршах сьогодні не тяжко упізнати клаптикове гасло «Дом там, дзе розум», або там, де є хліб, котре одна з національних організацій руснаків в Сербії - Руска матка - взяла за своє. На жаль, для людини без батьківщини, розуму, як і хліба, завжди менше, ніж повинно і може бути. Духнович, а пізніше його наступники, які забувають досвід і повчання півтора століття після Духновичової смерті, можуть тільки ще глибше губитися і блукати в історії. Мертвих не можливо оживити, особливо не мертвою мовою і на прикладі мертвих, котрі саме через втрачений контакт з живими потоками історії заблукали серед мертвих поетів. А саме так стоїть справа з Духновичем у порівнянні з Шевченком і Костельником.

Українці довго були без держави, а за екстремними думками вони й сьогодні не мають незалежної держави, незважаючи на проголошення незалежності 1991 р. В українців національна ідентичність найуспішніше зміцнювалась із зміцненням культурного ідентитету. Тому Шевченка можна вважати батьком нації.

Костельникове становище стосовно національної орієнтації таке, що він водночас був і русин/руснак, і українець. А це виявилося дуже продуктивним, незалежно від сучасних політизацій, із якими Костельників реґіоналізм (прямий зв'язок Керестур-Львів і одночасний подвійний статус та ідентитет так і померені) не хочуть бачити у його повній правді, і ще кажуть, що Костельник автоматично, коли став українцем, перестав бути рус- наком, що не є правдою.

Шукаючи спільну ознаку поетики Духнови- ча, Шевченка і Костельника, я підкреслюю в першу чергу їх стабілізуючу функцію незавершеного або запізнілого романтизму - національного романтизму - і в більшій чи меншій мірі запізнення за європейським та і слов'янським романтизмом, і коли йдеться про український і ще більш про рус- нацький романтизм. Дослідження причин цього запізнення за слов'янським романтизмом ускладнюють і різні заходи освіти, і переломлення європейської та філософської традиції крізь поетику тут аналізованих творчих опусів.

Поетика Духновича, людини освіченої в традиції latini humanitori, свідчить, що він практикує знання і конвенції п'ятнадцятистолітньої християнської поезії в час виникнення сучасних європейських та і слов'янських націй із сучасними європейськими та і слов'янськими мовами і національними романтизмами, які спираються на фольклор окремих народів. У тому сенсі він запізнюється за поточними тенденціями Європи, але одночасно, будучи руснаком, належить народові, який в його час не був державотворним, він намагається догодити і державотворним культурам того часу - як властиво стандартам освіченої людини, і в той же час зберегти джерельний зв'язок із своїм популістським корінням. Тому його поетика - це суміш принципів класицизму, просвітництва і важко артикульованого (сформульованого) національного руснацького романтизму; він у глибині історії упізнає основні клітинки нових культурних і національних кристалізацій, але не може покладатися на власну національну державу, та навіть якщо боротьба за неї не зовсім прихована, однак про неї не сміє говорити. Національний руснаць- кий романтизм в текстах приглушений конвенціями вченої давньої християнської традиції. Основа Духновичової поетики класицистична, але лише в тій мірі, в якій священик міг бути світовою людиною, у ній прориваються конвенції й функції світової історичної особи просвітника і руснацького національного романтика.

Менш освічений і менш соціально пов'язаний кріпак, зокрема після викупу з кріпацтва, Шевченко безпосередньо спирається на мову, міфологію та усну українську пісню. Включаючи в цю основу вимоги ще актуального, хоча в українців уже дещо й запізнілого національного романтизму, добрий знавець історичної реальності, яку хотів змінити високим піднесенням національних прав та ідеалів українського народу, Шевченко є типовий європейський, слов'янський, русинський і український національний романтик. На нашу думку, важливо, що для Шевченка не було суперечливим чи обмежувальним одночасно бути і русином, й українцем. У той же час Шевченкова поетика виконувала історичну функцію стабілізації національної самосвідомості без підтримки власної національної держави.

Не відмовляючись від свого регіональниого статусу - а це тенденція кінця дев'ятнадцятого і початку двадцятого століття між європецськими націями - Костельник з власним реііоналізмом долає обмеження і Духновича, і Шевченка, але залишається в пастці як письменник поетики пізнього романтизму і католицької літератури, сильно конфронтований з поетикою модернізму й авангарду, про що я вичерпно писав у монографії про Костельника. Переламуючи крізь свій регіона- лізм практично всю європейську літературу й філософську традицію, Костельник, можна сказати, і в статусі запізнілого бачко-руснацького романтика не був епігоном, він був універсальним ліриком і європейським релевантним філософом томистич- ної орієнтації. Протягом чотирьох десятиліть життя у Львові, Костельник ніяк не міг бути прихильником модернізму й аваніарду в першій половині двадцятого століття. Львів представляє український вираз європейської класичної культури, починаючи з ранньої ренесансу до центральноєвропейської сецесії. У порівнянні з Духновичем і Шевченком, стосовно поетики Костельник - складніша творча особа, і без огляду на можливі дискусії про мертвих і живих поетів, про штучні і природні мовні й культурні традиції, Шевченко тут має краще становище від Духновича та Костельника і тому, що оцінка літератури тут не є лише естетичним і літературним, але і соціяльним фактом (за Шевченком йде більш ніж п'ятдесят мільйонів живих людей, за Костельником двадцять тисяч живих, а за Духновичем горсточка живих, котрі намагаються оживити сотні тисяч мертвих).

Зрештою, мені здається, що можна припустити наступні висновки: Духнович живий поет тільки у функції відродження політичного русинізму, тобто, на підставі метамови та мета- текстуальної традиції, можливості створювання нової русинської нації і держави. Наскільки Кос- тельник літературно, тобто поетично, живіший, нехай підтвердить писання одного й іншого, побудоване на топосі колосків пшениці:

Духнович: Так младец двігает / Головку по- рожну, А мудры склоняет / От розума важну, / Так молодый хлопец / За вітром бігает, /А премудрый старец /Хвалы уб ігает.

Костельник: Чом ступорчиш вше так пишно главу, / Чом ше дзвигаш, и вше сцеш буц висши? / Нє знаш оздаль тей висоти славу: / Лїхи класок полни вше надвисши?!

Костельникова перевага над Духновичем - то перевага конкретизованої рефлексії на прозоре повчання. Намагаючись аргументувати, чому шлях розвитку й історично-генетична вартість Духнови- чевої літератури більша від актуальної, закінчуємо з переконанням, що Духнович сьогодні мовно і літературно мертвий поет.

Український і югославський контексти рус- нацької літератури мають і своє давнє коріння. Коріння давньої української традиції дійшло до простої форми, названої коломийкою, але як мистецтво слів (вірш, строфа, жанр), а не як танець, про що руснацькі миряни, зазвичай, думають, коли згадується коломийка.

Про коломийку існує численна література, переважно написана з точки зору теорії вірша і строфи. Коломийка, однак, і вірш, і строфа, але також і літературний жанр, а це недостатньо теоретично обірунтовано, так що й донині не ясні, для мене очевидні, теоретичні наслідки бачення коломийки як літературного жанру. І далі: коломийка, можливо, є десятою Йолесовою однорідною формою.

Коломийка одночасно і мікро- і макроструктура, так що її можна описати як коротку пісню з одного двовіршу, або одного чотиривіршу широко розмаїтого змісту. Можна сказати, що всі людські почуття і ситуації в ній мають свій вираз. Записана в шістнадцятому столітті, вона не тільки весела пісня плиткого змісту, яка виникла в результаті розпаду обрядової поезії, як це зазначав Сумцов, але вона і закінчений короткий ліричний текст, створений мовною інтенсифікацією в плані мікроструктури, як і композиційно витворена стабільна макроструктура. Коломийка жила і живе паралельно з обрядовою поезією, вважає Гнатюк, так як живуть прислів'я і загадка, хоча вона часто знаходиться і в ланцюгові усної і писаної поезії, в першу чергу українською і російською мовами, від Шевченка до Тичини і від Костельника до Ковача. Метрична структура коломийки дуже різноманітна. Є близько п'ятдесяти реалізацій, хоча останнім часом вона стабілізувалася, так що легко розпізнається як чотирнадцятискладовий вірш (4+4+6) в одному рядкові або в двох, залежно від запису в усній та індивідуальних рішень в писаній поезії. В теорії коломийка відома ще і як шевченківський вірш. Коли в Шевченка прочитаємо:

Тяжко матір покидати / У безверхій хаті, / А ще гірше дивитися / на сьози та лати, а в Костельника: Надалєко швет ци шицокморйо єдно красне, / Стриберно ше прелївує, як стрибло є ясне, / По нїм як кед би плї- вали чамци за чамцами, / Шорую ше марадики за марадиками

- тоді, в першому випадку, маємо в обсязі вірша дві коломийки, а в другому випадку - чотири коломийки; у розмірі строфи - знову чотиривірш, хоча в першому випадку звукова реалізація насправді є реалізацією двовірша. Поза контекстом Шевченкової поеми «Сон» і Костельнико- вого ідилічного вінка «З мойого валала» згадані вірші можна зрозуміти і сприймати як закінчені невеликі ліричні пісні. Саме тому необхідно послідовно відрізняти віршовий, строфічний, відносно генеалогічний аспекти розгляду коломийки. Недбалість в горизонтах зацікавленості була перешкодою теоретикам бачити те, що мені, більш поетові, ніж теоретикові вірша, здається очевидним, а саме те, що коломийка є Йолесова десята однорідна форма. Ось чому.

Теорія Йолеса і розрізнення однорідних форм, з далекого 1930-го року, в кожному разі представляє один з літературно-теоретичних фундаментів у пов' язувані творчої роботи мови і зов- німовної дійсності. Згущування мови до літературного жанру, усвідомлення, що література ніколи не відбувається як література сама собою, але завжди як конкретний літературний жанр; що жанр є втіленням традиції, а саме: чим старша, вона більш стабільна; що кожна однорідна форма завжди повинна мати чітко визначену соціальну функцію, за якою, наприклад, легенда є посібником етики, а загадка - тестом мудрості і визнання життєвого досвіду, визнання дороги по навмисно засипаних, але все-таки доволі позначених слідах - все це і сьогодні є критерієм, за яким необхідно бачити ознаки коломийки як десятої Йолесової однорідної форми.

Те, що коломийка стабільна мовна структура, яку можна точно визнати й описати, не повинно бути спірним, якщо я це на початку добре обґрунтував. Дискутивним, однак, залишається питання, яка мала б бути конкретна соціальна функція коломийки. На мою думку, це емоціоналізовані взаємозв'язки між суб' єктом і об' єктом, поетом і світом в сенсі вираження одного відчуття, одного емоційного аспекту душі й універсуму, в котрому прислів'я - вираз одного споглядального виміру взаємин людини і його досвіду зі світом і самим собою, або в котрому загадка - вираз одного іма- гинативного аспекту тих самих взаємозв'язків. Звичайно, в літературних текстах перебувають у взаємозв' язку імагінація і рефлексія та емоція. Імагінація - властивість літератури визнати більш глибокі зв'язки між, на перший погляд, не- пов'язаними предметами, явищами і смислами. Але в коломийці саме емоція однозначна і чиста, як смуток, страх, радість, гордість та подібне, вона є її диференціальною соціальною функцією. І оскільки для розуміння людського досвіду в загадці ви не повинні упізнати наявність певної народної традиції чи системи в одному міфологічному універсумі, то ви можете відрізнити, послуговуючись мовою, з середовища певної людської ситуації, однозначну чисту емоцію, яка охопила поета і людину в момент читання одної коломийки. Коломийка завжди передає почуття від змісту екзистенціальної ситуації до форми через прийом психологічного паралелізму (за Веселовським). Ця емоціоналізуюча функція взаємин людини і світу якраз відповідає важливому критерію Йолесового сузір'я однорідних форм.

Однак слід звернути увагу, що такі зародки ліричного тексту, такі однорідні форми, як коломийка в українській і руснацькій мовах і, відповідно, в народі мають і інші народи: серби - бетярац, поляки - краков'як, росіяни - частушку, іспанці - коплу, французи - куплет з різними варіантами здійснення метрики. При цьому звернемо увагу, що досвід і з глибини століть свідчить про спільність руснаків і українців, якого немає ані в словаків, ані в поляків. Адже там, де словаки і поляки перейняли текст (значення) від русинів, асимілю- ючи його, вони не могли перейняти ані метричну структуру, ані однорідну форму. Строфічна і особливо генеалогічна охопленість емоцією та тенденцією, що сприяє емоціоналізації взаємозв'язку поета і світу, завжди бувають упізнавані. Цей жанр десятої однорідної форми, можливо б, належало загалом визначати як ліричні тріски, ліричні іскри (scintilla lyrica) або по-сербски скратице, як мені запропонував Крунослав Праніч.

Також сказано, що коломийка в усній реалізації обов' язково з' являється в ланцюжкові, влаштованім залежно від ситуації, в котрій коломийки промовляють або співають. Так живуть і бетярці, і частушки, а також й інші однорідні форми ліричних іскор. Мені не відомо, щоб в сербській літературі написано в'язанку бетярців або вінок бетяр- ців; проте в руснацькій літературі існує вінок коломийок. Такий вінок коломийок репрезентує вже згаданий твір Г. Костельника «З мойого валала» (1904). Цей твір, отже, розширює віршове, строфічне і генеалогічне життя коломийки, що дає можливість говорити про коломийку і коломийковий вінок не в сенсі усталеності сонету і сонетного вінка, але, цілком певно, з окремою парасоціаль- ною функцією; коломийка і коломийковий вінок мають меншу формальну канонічність, але ніяк не менші парасоціальні, точніше, паранаціональні функції. Створювання вінка, а Костельників приклад на це вказує, передбачає два творчі принципи, зумовлені природою коломийки як однорідної форми: неприхильність на рівні строфи і на рівні форми до чітких, а ще більше до сильних стрижневих ідей як мисленнєвих конструктивних осей тексту, і важливість того горизонту, з чийого осередку, психологічного, екзистенціального або історичного, поет співає. В Костельниковім випадку тим горизонтом і тим осередком є сільська ідилія і формальне пов'язування коломийок як віршових, строфічних і генеалогічних реалізацій у вінок за допомогою різних варіантів ліричних паралелізмів. Однак на генеалогічному рівні тексту існує вирішальна неприхильність до стрижневих ідей. Це, зрештою, в таких первинних формах не є несподіванкою, бо сенс і необхідність, щоб вірш постав у вигляді ясної, докінченої і здуманої сукупності, приносить новіший час і новіший поетичний досвід. Цілі літературні традиції, скажімо східні, і менш-більш давні, і сьогодні залишаються своїм літературним досвідом вирішально пов'язані зі строфою як проявом форми реалізації літературного тексту.

Якщо будь-який із запропонованих термінів і понять - коломийка і ліричні іскри як десята лесова однорідна форма, коломийковий вінок - залишаться в літературній теорії, або хоча б в описі взаємозв'язку вірша і жанру, - пропозиція одного поета теоретикам вірша матиме повноту сенсу, а руснацька й українська літератури залишать свій внесок у спадщині загальної літератури.

шевченко література поет

Размещено на Allbest.ru