Читач Т.Г. Шевченка

Виклад основного матеріалу. Зазначимо, що на сьогодні існують вже певні концепції класифікації читача. Так, Л. Чернець виокремлює три фундаментальні форми вияву читача в художньому світі твору. Перший тип вчений називає адресатом, який охоплює уявного, імпліцитного та внутрішнього читача. Другий тип це реальний читач або ж, іншими словами, публіка, реципієнт. І третій це образ читача у творі. Образ читача ґрунтовно описує В. Халізєв. Присутність читача у творі, згідно з його твердженнями, можна розпізнати за такими ознаками: автор роздумує про своїх читачів, веде бесіду з ними, відтворює (репродукує) їхні думки та слова. Читач-адресат це не тільки уявний читач, а й конкретна особа і сучасна авторові аудиторія. В цьому полягає відмінність між концепціями обох науковців.

Німецький літературознавець В. Шмідт визначив спільну ознаку, яка є властивою всім термінам, які позначають поняття „адресат тексту”. Вона полягає в тому, що ці терміни зображені в тексті не чітко, тобто вони означають картину не явно виражену, але все ж таки таку, яка міститься в тексті і яку митець витворив про своїх читачів під час його написання. В будьякому випадку ця картина автора про своїх реципієнтів опредмечується, об' єктивується в тексті, більшою чи меншою мірою, через визначені ознаки. Науковець реципієнтом називає реального, конкретного індивіда. Адресат, згідно з його визначенням, це конструкція автора, сукупність уявлень, які мав автор про свого реципієнта при створенні тексту. Уявний, або абстрактний читач це зміст (сутність) того уявлення автора про сприймаючого, яке фіксується в тексті через характерні риси.

Читач-адресат це настановлення автора на конкретний тип читача, тобто автор пише для певної групи людей чи однієї людини з конкретною ціллю. До такої категорії належать такі вірші: „На вічну пам'ять Котляревському”, „До Основ'яненка”, „Н. Маркевичу”, „Н. Костомарову”, „Марку Вовчку”, „Гоголю”, „А. О. Козачковському”, „Сестрі”, „Ликері”, „Н. Я. Макарову”.... Як приклад, наведемо уривок із вірша „Марку Вовчку”:

Як промінь світла і причина великої радості стала для Шевченка зустріч з українською письменницею Марко Вовчок (1833-1907), яка відбулася 24 січня 1859 року в Петербурзі. Мета вірша підтримка і водночас схвалення творчості письменниці. Особливо припали до душі Шевченкові „Народні оповідання” майстрині слова. Підставою такого уподобання Шевченка Д. Наливайко називає схожість ідейно-тематичних мотивів та художньої структури у творах обох митців. Марко Вовчок, як і Шевченко, „переноситься на народну точку зору”: „те, про що йдеться, виступає предметом інтенсивного переживання, емоційність наскрізь проймає оповідь, надаючи їй сентиментального забарвлення” [8, с. 291]. Головними героями її творів стають прості селяни, але характери їхні сміливі, відчайдушні, здатні до діяльного опору. Марко Вовчок продовжує справу, розпочату її попередниками, щодо відродження народної мови.

Про Січ, про могили ... [12, с. 60]. Письменник жив на зламі епох і чудово розумів, що не тільки час, а й саме життя вимагало змін. Гостро стояло питання мови, її роль значно зросла в політичному, громадському та літературному житті. Розвиток мови приведе до розвитку літератури тільки в тому випадку, якщо остання буде спиратися на народ. Г. Квітка-Основ' яненко „писав для народного читача, писав зрозумілою йому мовою; не принижуючи мужика, зробив героєм своїх творів, а головне вірив, що зневажувана „чернь” допитливий, розумний, кмітливий читач, працювати для якого неабияка честь” [9, с. 93]. Письменник сприймав народ як реального читача і як підґрунтя для створення національної літератури.

Що стосується взаємин між цими двома митцями, то відомо, що вони не були знайомі, лише листувалися. У своєму першому листі до Т. Г. Шевченка, написаному 23 жовтня 1840 року, Г. Квітка-Основ'яненко описав свої враження та вплив, який здійснили на нього вірші поета: „А далі як почали вірші читати, так ну!.. Бодай ви мене не злюбили: волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та і те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, у вочах зеленіє... Дивлюсь... жіночка моя хусточкою очиці втира...” [5, с. 266]. Квітка-Основ' яненко виступає вже не у ролі митця, а читача, людини сприймаючої. Глибокі знання, розуміння життя, ставлення до дійсності дають можливість зрозуміти світосприйняття Шевченка, творчий задум якого, згорнутий у його творах, розгортається художнім сприйняттям і стає ,,надбанням” свідомості читача. У цьому випадку можна сказати, що „надбання” свідомості автора та читача збігаються.

Отже, Г. Квітка-Основ' яненко є не тільки письменником, а й реальним читачем, добре ознайомленим з текстами „Кобзаря”, і, власне, вже як читач, він описує свої емоції та відчуття. Визнаючи, що Шевченко володіє великим талантом, він у листі від 29 квітня 1842 р. спонукає поета ще більше писати: „Ну вже порадували Ви нас своїми „Гайдамаками”! Як кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к великодню прислали Ви нам свою писанку, я й зараз і розіслав по рукам. Пан Артемівський аж підскакує та хвалить. Пишіте ж, паничу, у усю руку, напишіте нам ще таке, дайте віддохнути від московських брехень, що читаєш-читаєш та або заснеш гарненько, або на животі затошнить, а на зуби паде оскома, що три дні не хочеться дивиться на книжку” [5, с. 343]. Квітка-Основ'яненко згадує пана Артемівського, тобто П. Гулака-Артемовського (1790-1865) ще одного багатогранного українського письменника, заслугою якого було введення в літературу романтичної балади. Про листування між ним і Шевченком не відомо, але вже із цього документу зрозуміло, наскільки припали до душі йому „Гайдамаки”.

М. Костомаров (1817-1885) один із основоположників Кирило-Мефодіївського братства, не тільки письменник, а й зачинатель української літературної критики розробляв її основні науково-методологічні принципи, займався перекладацькою та видавничою діяльністю, поширював твори українських письменників, зокрема Т. Шевченка. Своє знайомство з поетом Костомаров описав у „Воспоминаниях о двух малярах” та „Споминках про Шевченка”, відтворив свої душевні переживання, які справили на нього вірші Кобзаря: ”Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Мене огорнув страх: враження, яке вони справляли, нагадували мені баладу Шіллера ''Завішений санський істукан” („Занавешенный санский истукан”). Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і чарівно (п'янко) було туди заглянути!!!” [6, с. 403]. Літератор усвідомив, що сила Шевченкового слова полягає в істині, він висловлював те, про що думав народ, розумів сутність душі народу і саме цим досяг визнання. Його твори читалися, переказувалися і вивчалися напам'ять і росіянами, і поляками, а для українців стали „святинею серця”. Аналізуючи творчість Шевченка, Костомаров приходить до важливого висновку, що головною його особливістю, яка притягує читачів і ставить самого на цілий рівень вище від інших письменників, є вміння слідувати внутрішньому потягу, писати те, що на душі, писати рідною мовою, незважаючи на всі забобони.

Отже, для нашої розвідки в першу чергу є цікавими висловлювання щодо Шевченкових текстів його читачами-сучасниками, оскільки їхнє сприйняття відрізнялося від сприйняття читачів-наступників. Різниця ця полягала в тому, що творчість Кобзаря була стимулом для розвитку Шевченкового покоління, яке надавало вагомого значення змісту його текстів, а не особливостям його стилю, оскільки у текстах відображалися проблеми тогочасної епохи, на що вказувала Михайлина Коцюбинська (1931-2011), знаний шевченкознавець: „Вражені силою й величчю Шевченкових ідей, його перші читачі та інтерпретатори захоплювалися, насамперед, цими ідеями якось відокремлено від матерії художнього слова. Шевченко-поет уявлявся читацькому та й критичному загалові природним інтуїтивним генієм, основний і єдиний секрет його поетичної сили вбачався у дивовижній органічності злиття з народно-поетичною свідомістю, органічності, якої нікому не вдавалося і невідомо чи й вдасться досягти” [7, с. 60].

В інших своїх віршах поет звертається до відомих тогочасних українських громадських діячів, істориків та етнографів, художників, публіцистів, з якими він був знайомий. У поезії „Ликері” Шевченко звертається до колишньої кріпачки Ликери Іванівни Полусмакової (18401917), яка працювала служницею у знайомих Шевченка в Петербурзі. Вона дуже сподобалася поетові і він хотів з нею одружитися. Власне, у своєму вірші поет звертається до неї із проханням руки і серця:

І вольную святую душу,

Уявний читач простежується у творі „І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”, датованому 14 грудня 1845 р., про що свідчить і сама назва. Пишучи свій лист, Шевченко уявляє собі не тільки сучасного читача, а й читача майбутнього, ще „ненародженого”, тому надає змісту вірша сакрального, або, іншими словами, завітного значення, для того, щоб кожне наступне покоління українців жило за законами Божими, правдивими і справедливими. Про цей задум поет натякає вже своїм епіграфом, взятим із Біблії із „Соборного послання Іоанна”. Глава 4: „Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть”. Відзначимо, що й весь текст послання суголосний з Біблією. Для порівняння наведемо такі приклади:

З історичних джерел відомо, що Шевченко ще малолітнім хлопцем знав і цитував окремі уривки із Святого Письма і ця книга завжди була при ньому, а пізніше митець став використовувати біблійні мотиви у своїх творах, вони стали для нього відправною точкою, алегоричним виявленням його думок та ідей. Тут важливо наголосити на такому моменті: поетичний текст відрізняється від релігійного. Цю різницю добре пояснив відомий теоретик ХХ століття, представник Констанської школи Ганс-Роберт Яусс (1921-1997). Вона полягає в тому, що релігійний текст спрямовується до нас у вигляді запитання із наперед заданою відповіддю. Поетичний текст, на думку вченого, дає повну свободу дій для роздумів, оскільки в ньому смисл не відкривається відразу, а конкретизується поступово, від запитання до відповіді. Вчений називає цей досить складний процес смислово-конституйованим (der sinnkonstituierende Prozeft) і пояснює його за допомогою герменевтичної рефлексії: „die (Reflexion) mit der eigenen Frage zu der uberkommener Antwort der Deutungstradition in Gang kam, zu der rekonstruierten oder hypotetischen Ausgangsfrage zuruck und durch den Horizontwandel der Konktetisation an die damit revidierte, gegenwartig zu stellende oder `fur uns implizierte' Frage heranfuhrte, auf die der Text implizit fur uns antworten oder auch die Antwort schuldig bleiben kann” [14, c. 385]. „Рефлексія розпочинається власним запитанням на отриману відповідь значеннєвої традиції, повертається до реконструйованого чи гіпотетичного вихідного запитання і наближається через зміну горизонтів конкретизації до знову переглянутого, зараз поставленого чи „для нас імпліцитного” запитання, на яке нам текст імпліцитно відповідає або залишає відповідь відкритою”. (Переклад мій. Н. П.)

Повертаючись до поеми Шевченка „І мертвим, і живим ...”, наголосимо на тому, що цей літературний твір презентує собою своєрідне поєднання поезії та релігії, оскільки автор використовує біблійні тези, переносить їх на українське буття і закладає підвалини до подальшої рецепції в широкому розумінні цього слова до переосмислення життя. Твір пробуджує спогади про те, що вже відбулося раніше, нагадує про власну історію. Строфа „У чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає”, приводить читача до певного емоційного напруження внаслідок гострої критики. Строфа ''Умийтеся! образ божий Багном не скверніте” спонукає до роздумів:

В процесі читання тексту поеми читач постійно наштовхується на певні настанови, які скеровують його сприймання у певне, визначене автором, русло. Найбільшим бажанням Шевченка, як відомо, було розбудити у свого народу дух любові, єднання, правильне розуміння своєї історії, це стало спрямовуючою дією художнього змісту його поеми. Митець намагався осягнути сутність життя і стан свого внутрішнього світу, свої переживання він відобразив у художньому творі.

Ця поезія українського генія дає широкий простір для роздумів, в ній наявний смислово-конституйований процес, оскільки текст частково дає відповідь своєму читачеві, а частково відповідь залишається відкритою, про що свідчать такі слова:

З одного боку в тексті відображена чітка позиція автора щодо тогочасних подій в Україні та у великому переконанні, що народові потрібно більше віри в Бога, яка навчає любити свого ближнього як самого себе, з другого боку Шевченко закликає свого уявного читача до розуміння самого себе, тому що допоки не відбудеться самоусвідомлення, не відбудеться самоочищення. З впевненістю можна сказати, що в тексті присутні елементи катехизису, оскільки відповідь наперед відома переосмислення життя приведе до того, що „оживе добра слава,

Важливим моментом є також і те, що вірш „І мертвим, і живим, і ненародженим...” містить в собі зовнішню та внутрішню адресованість тексту. Такий розподіл розглядає ще один німецький вчений, представник цієї ж школи Райнер Варнінг (1936 р. н.). Наведемо приклади зовнішньої адресованості з даного тексту твору: „прочитайте”, „подивіться”, „спитайте”, „схаменіться”, „розкуйтеся”, „братайтеся”, „учітесь”, „обніміте”... „Внутрішня або естетична адресованість полягає в тому, що твір в силу умовної замкненості і зосередженості свого уявлюваного світу вміщає в собі внутрішню „точку зору”, з якої цей світ тільки і відкривається у всій своїй цілісності” [16, с. 36].

Внутрішня „точка зору” поеми „Неофіти” Шевченка, написаної 8 грудня 1857 року, сконцентрована на те, щоб ще більше утвердити віру свого народу в Бога. Поема переносить свого читача у Стародавній Рим і показує, яким важким було становлення християнства: новонавернених християн переслідували, саджали в тюрми, вбивали. Але віра в Бога, боротьба за правду допомогли християнам вистояти. За основу „Неофітів” взято не український матеріал, але в ній імпліцитно відчувається український контекст. Внутрішня адресованість тексту знаходиться у тісному взаємозв'язку із зовнішньою, яка слугує передачі практичних вказівок і виливається такими словами:

Для кого я пишу? Для чого? [13, с.165]. Отже, з впевненістю можна сказати, що Тарас Шевченком був насправді великим майстром слова і вкладав в кожен свій поетичний твір могутній потенціал впливу, його тексти стають засобом комунікації і несуть естетичний прихований код, вони вимагають не простого читання, а рефлексійної діяльності над їхнім змістом, переосмислення, яке приводить до переусвідомлення внутрішнього „я” самого читача. Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900-2002) писав: „Поетичне слово інколи зупиняє час. І те „написане” є не тільки обіцянкою, не тільки обітницею, але й мовленням, в якому воно розігрує своє власне тепер. З цією силою поетичного мовлення прямо можна зв'язати покликаність поета втілювати в слові те, що в ньому замкнуте” [2, с. 279]. Такою „покликаністю” володів Шевченко, і його слово й справді зупиняє час.

Література

Размещено на Allbest.ru