Шевченкіана української постмодерністичної прози

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

«Культуру не можна переписати, але можливо перечитати» так висловилась С. Павличко про взаємини постмодернізму зі світовою та національною художньою спадщиною [12, с. 423]. Що саме прагнув перечитати постмодернізм? Звичайно ж, класику. З одного боку, він постійно переймався розпорошеністю і невизначеністю національного літературного канону, але як тільки такий канон починав набирати конкретики авторів, творів, жанрів, героїв, постмодернізм одразу ж прагнув його деконструювати. Проходячи жорна постмодерністської деконструкції, канон національної класики позбувався авторитарності, дешевої риторики, пафосу, ідеологічних штампів та одіозності [13]. Найбільш сильним та значущим класичним інтертекстом для української літератури був і залишається інтертекст Т. Шевченка його творчої постаті та талановитої, неповторної поетичної спадщини [6, с. 48, 52].

Постать Т. Шевченка в українській культурі традиційно сприймалась через призму національно орієнтованої саморефлексії та націєтворчих завдань народу [4, с. 577]. У творах раннього українського постмодернізму (а він, за визначенням більшості дослідників, з'явився в українській літературі у кінці 1960-х на початку 1970-х рр.) ці питання набувають особливої ваги [1, с. 150-151]. Як відомо, в основу концепції раннього українського літературного постмодернізму лягли висновки літературознавців про розпад національного світу, переоцінку всіх «словників культури», а також про появу нового «героя часу» нарцистичної, волюнтаристської, травестійної, пародійної, деструктивної та маргінальної особистості [6, с. 81].

Шевченківський код у творах ранніх постмодерністів складали наступні базові знаки: Шевченка-революціонера; месника; месії; романтичного поета-жертви; Шевченка-селянина; поета, який оплакує знедолену Україну та її талановитий, але нещасливий народ. Актуальною для цього періоду стала творчість поета періоду заслання.

До перших українських постмодерністів належить В. Діброва автор оповідань «Пельце» (1996), «Тексти з назвами і без назв» (1990), «Пісні бітлз» (1991), повісті «Мукументи», романів «Пентамерон» (1994), «Бурдик» (1997), саме цей автор одним із перших звернувся до шевченківського інтертексту, а через його призму до деконструкції українського «шестидесятництва». На тому, що саме «шестидесятники» прилучились до творення «народного коду Шевченка», у свій час наголошувала Т. Гундорова [6, с. 163].

У своїх творах В. Діброва намітив основні об'єкти постмодерністської деконструкції: ними стали естетика соцреалізму, вождизм, соціалістична ідеологія, радянська влада, людська обмеженість «совка», культура «шестидесятництва», українське народництво, шевченків міф, утопічність ідей української діаспори. Роман «Бурдик» деконструює "андеграундову" альтернативну культуру «шестидесятників». П'ючи гранчаками дешеве міцне вино, "андеграундовики" тішилися тільки їм зрозумілими крамольними натяками. І, попри все, писали "в шухляду" речі, які "з погляду вічності", інколи були вартіснішими від усього, що тоді з'являлося друком. Бурдик безглуздо загинув. Від написаного Бурдиком нічого не залишилось, хіба що уривок із іронічного оповідання «За підкладкою», а в ньому іронія над тими, які «найкращі роки пересиділи в запіччі». «Конспектували щось, крадькома робили ксерокопії й були переконані, що прилучаються до вищих сфер. Де ті сфери? Чому вони й досі ховаються? А зацапана всіма нами Духовність?

«Запідкладдя» у пам'яті читача активізує образ політично сміливих і соціально гострих «захалявних книжечок» Т. Шевченка. На відміну від них, «запідкладдя» пародійна перверсія андеграундного письменника-пристосуванця із 1960-х-1970-х рр. та його «протестної» літератури. Отже, на тлі Т. Шевченка Бурдик виступає героєм без естетичного та філософського підґрунтя, без волелюбних ідей як ХІХ століття, так і «шістдесятників» із ХХ-го. Це не прометеївський герой і не жертовний Орфей.

Образ Шевченка в постмодерну добу набуває нового іміджу та інтерпретації. Легким, привітним романтичним лицарем постає поет у вірші постмодерніста С. Жадана «к.х.б.»: Тарас Григорович Шевченко Зітхнув поважно й непричетно Дістав годинника старого І рушив повагом в дорогу Він йшов врочисто тихим містом В пивницях пиво пив імлисте Стріляв цигарки в перехожих Такий живий, такий несхожий Він врешті втік із постаменту Свого діждавшися моменту [14, с. 237].

Шевченко стає і найпродуктивнішим автором для римейків. В. Неборак створив віршпастиш «Мені тринадцятий минало», пародійно зобразивши неприкаяного, песимістичного шевченківського нащадка [14]. Брати Капранови спародіювали цілий «Кобзар» Т. Шевченка як «підручник життя» для українців, видавши «Кобзар 2000» [10]. Пісні на слова поета починають співати рокта попвиконавці [5].

Загострені прийоми пародіювання використовує на початку 2000-х років і один із наймолодших на той час українських постмодерністів Л. Дереш. Інтертекст Т. Шевченка в романі Л. Дереша «Поклоніння ящірці» використано у контексті протиставлення своєї культури і чужої (у Дереша російської), а також у художньому вирішенні найбільш болючих тем української свідомості національної соборності, патріотизму, ставлення до Росії. «Москвофобія” поступово набуває в романі барокової пародійності: «Нє, ти не збагнув ідеї.

Я би виріс, вивчився на інженера, організував би дитячий Хрестовий Похід на москалів... Уяви собі маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я у вишиванці, в однострої СС “Нахтігаль”, на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю “Розриту могилу”. А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш “Україна”. ... Слава то яка! Не вмре не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там, як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна і найяснішого ерцгерцога Фердинанда разом узятих! Всі б казали: “Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!” [7, с. 17-18].

Абсурдним є контекст, в якому використано вірш Т. Шевченка «Розрита могила» (Хрестовий похід, діти, свічки, фотоікони Божої Матері, вишиванка, уніформа СС, „вишитий хрестиком” Бандера, Б. Хмельницький, С. Бубка, Елвіс Преслі, Хо Ші Мін, ерцгерцог Фердінанд). «Розрита могила» (1843) - вірш-плач Шевченка із рукописної збірки «Три літа», де звинувачується Богдан Хмельницький, «москалі», «жиди», «німота» (німці), його зміст належить історії, отже робити його лозунгом сучасної національної стратегії та державної політики не можна. У свою чергу, Л. Дереш разом із інтертекстом поезії Шевченка використовує його традиційні живописні образи-концепти годинник («Натюрморт» Т. Шевченка, 1860), «маленькі голодні дітки» («Байгуші» із Новопетровського укріплення, н.п. осені 1853), свічка («Автопортрет зі свічкою», 1860) [3, с. 473-489].

Але вже на початку 2000-х рр. є очевидною вичерпаність деконструктивних стратегій постмодерністів. Потрібні були естетичні новації, духовна еволюція. Демонізується, драматизується постать митця, а герой постмодерністів поступово втрачає барокову безтурботність та ознаки котляревщини. «Український постмодернізм, (. ) здається, перейшов усі розумні межі у здоровому прагненні до демістифікації й демітологізації» [11].

Початковий гармонійний світ ще не є домом, він нагадує добре обладнаний тимчасовий готель (розділ «Гранд-отель»), його постояльці шахівницю (розділ «Фігури»). На очах читача деконструюються традиції української самоідентифікації: “Вилізь на стріху, рикни і злізай по драбині назад обережно, бо прогнила”, це попередження «болю» асоціюється із західною модерністською традицією. “Не юродствуй.

Мовчи. Людині хочеться дать в морду”, асоціюється з російською традицією юродивості та сміхової культури. Знижена стилістика зображення світового потопу деконструює християнсько-іудейського спасителя Ноя (у романі він Той). Той пробує врятувати себе і людство, пливучи підземними колекторами Львова, що є самопародійним інтертекстом до багатьох творів постмодерністської літератури: по водах Дніпра, як Христос, ходив воскреслий Бурдик у романі В. Діброви, Рибою (знаком Христа) пропливав венеційськими каналами Перфецький в романі Ю. Андруховича «Перверзії».

Народження істоти на ім'я Воццек збулось, але він відчуває свою неповноцінність, бо є «дзвоником на чужій забаві». Заключна Молитва у фіналі «Ночі» є змістовною, але не тримається купи, графічно розповзається, рядки повзуть вниз, підтверджуючи незворотність метаморфоз, які стались із відродженим світом та людиною в ньому.

Післяпотопний світ другої частини роману «День» повторює структуру «Ночі», але є періодом мімікрії, пристосування, маніпуляцій, за якими, вочевидь, стоїть постмодерністська стратегія існування. Починаються підміни змістовності явищ і слів, заміна реальності імітацією, віртуальністю.

Повернення до минулого (традиції) в романі набувають спочатку психопатичних форм, а згодом і смертельних. У світі Воццека абсурдне слідування традиції починає знищувати і саму традицію (шевченківського месію), і посттрадицію (ігри постмодерністів). Світ перетворюється на низку взаємознищуваних бінарних опозицій, символом яких є два дзеркала, що дивляться одне на одне. Провідним принципом життя стає теза деконструктивізму «зруйнувати, щоб врятувати». Воццек пробує покінчити з життям, попередньо замкнувши сім'ю в підвалі, щоб уберегти її від руйнівного впливу цивілізації. Таким чином, вихід із традиції шляхом її знищення проголошується абсурдним і неприйнятним. Це відповідь Іздрика постмодерністам.

Постмодерністська гіпертекстуальність Т. Шевченка в українській літературі у 2010-х роках послаблюється. Образ поета набуває вже не монументальних, але сакральних духовних рис. Так, філософ, автор і видавець двох провокативних антиакадемічних іронічних книг «Шидеври вкраїнської літератури» М. Бриних (2013) оминає в них творчість Шевченка. «Єдиний аргумент, який мене переконує, говорить автор, це те, що в Україні дуже багато людей ставляться до Шевченка не як до письменника. Шевченка сприймають як пророка в релігійному сенсі. Це можна критикувати, до цього можна ставитися іронічно, хтось із цього жартує, але я вважаю, що віра не обговорюється, і якщо є люди, які вірять у Шевченка-пророка то збиткуватися з цього немає сенсу. Обстьобувати творчість Шевченка, говорити про нього в низькому стилі негідне заняття, саме з огляду на аудиторію, для якої Шевченко фігура Мойсеєвого формату» [2]. Таким чином, пройшовши через пародійність, абсурдні контексти, авторські маски, зміни іміджу, стильові перверзії та контамінації, постмодерністський екфразис образів живопису, переосмислення націєтворчих ідей, за роки постмодерністської деконструкції постать традиційного, хрестоматійного Т. Шевченка переосмислилась, натомість набула ваги пророча постать поета з переконливим поглядом у майбутнє.

Література

поетичний шевченко роман постмодерністський

1. Бедзир Н. Русская постмодернистская проза в восточнои западнославянском литературном контексте. Монография / Н.П. Бедзир. Ужгород: «Видавництво Олександри Гаркуші», 2007. 472 с.

2. Бриних М. Академічне літературознавство це безумовне зло / М. Бриних // Телекритика. 2013. 25 листопада.

3. Генералюк Л. Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва / Л. Генералюк. К.: Наукова думка, 2008. 544 с.

4. Грабович Г. «Кобзар», «Каменяр» і «дочка Прометея»: українські літературознавчі парадигми та їхні підтексти // Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есеї, полеміка. К: Критика, 2003. 631 с.

5. Грабовський С. Тарас Шевченко у добу специфічно-українського пост-постмодерну / С. Грабовський // Телекритика. 2013. 12 березня.

6. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн / Т. Гундорова К.: Критика, 2005. 263 с.

7. Дереш Л. Поклоніння ящірці. Як нищити ангелів: Роман / Л. Дереш Львів: Кальварія, 2004. 176 с.

8. Діброва В. Вибгане / Післямова С. Іванюка. К.: Критика, 2002. -560 с.

9. Іздрик Ю. Воццек: Роман / Ю. Іздрик / Післямова Л. Стефанівської. Івано-Франківськ: Лілея НВ, 1997. 111 с.

10. Кобзар 2000 + Нові розділи + Найновіші розділи. Hard: роман / Брати Капранови. К.: Гамазин, 2010. 479 с.

11. Ожеван М. А. Українська національна ідея та культурополітика наздоганяючої модернізації. 2000. Режим доступу: http://www.niurr.gov.Ua/ukr/publishing/panoramal#2_2000

12. Павличко С. Теорія літератури / С. Павличко / Передмова М. Зубрицької. К.: видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. 679 с.

13. Переломова О.С. Інтертекстуальність структурна ознака текстів українського постмодерного дискурсу / О. Переломова // Вісник Сумського Держуніверситету. Серія 174 “Філологія” 2008. № 1. С. 174-180.

14. Повернення деміургів / Плерома 3'98. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. 288 с.

15. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-ти томах / Т. Шевченко. К.: Наукова думка, 2003. Т. 2. С. 365.