Художня модифікація шевченківських ландшафтних образів-концептів у поезії "молодої музи"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

В історії розвитку української літератури творчість Тараса Шевченка завжди відіграватиме роль своєрідного активатора поетичного натхнення інших талановитих митців, навіть незалежно від їхнього бажання чи волевиявлення. Адже всі Шевченкові образи-концепти, формуючи художню картину світу цілого українства, виступаючи центральними координатами масштабної поетичної та міфопоетичної системи є достатньо пізнаваними явищами, яким «несвідомо приписано специфічну значущість і символічні переосмислення» [1, с. 232].

Саме Шевченкові образи-концепти, сконцентровані у його мистецькій та літературній спадщині, «репрезентують етнічний космос у контексті парадигми культури» [3, с. 479] і стають ґрунтом, на якому плекають свою творчість інші письменницькі домінанти, формуючи світове і українське мистецтво. Такі літературні зв'язки, що існують нерозривно між епохами, мають бути опрацьовані з нових наукових точок зору, а імагологічне їх дослідження сприятиме виявленню різних рівнів їхньої взаємодії. Зокрема, дослідження творчості письменників «Молодої Музи» цілком підпорядковане такому принципу взаємодії образів-концептів із Шевченкової художньої картини світу. шевченко літературний поетичний

Так, як і в поетичному світі Т. Шевченка, мегаобраз Гуцульщини, Поділля чи Галичини для «молодомузівців» є своєрідним смисловим центром або ядром, навколо якого відбувається концентрація периферійних зон, або точніше це ядро, у якому перехрещуються декілька систем координат (образів-концептів). Тому варто сприймати метаобраз «Гуцульщина» як центр вищого рівня, що об'єднує мистецтво (живопис, музику, скульптуру) і поезію «Молодої Музи» і таким чином концентрує в собі семантичне поле констант національної самосвідомості українства як логічна складова мегаобразу України в цілому. Гуцульщина є частиною Шевченківської «своєї» України і логічно формує і доповнює етнічну картину світу українства, виокремлюючи його від світу Інших.

Мета наукової розвідки: дослідити семантичні аспекти розуміння шевченківських ландшафтних образів-концептів у поезії «молодомузівців» через призму поняття «Малої» та «Великої» Батьківщини, зробити висновки щодо способу опрацювання універсального символу «матиземля», концептів «гори» у поезії «Молодої Музи», які логічно формують загальну мистецьку картину світобачення Гуцульщини як рідного гірського краю.

Науково вагомим з цього приводу є дослідження інтерпретації поняття України«батьківщини» у творчості Т. Шевченка, зроблене літературознавцями у «Словнику мови Шевченка». Там можна з' ясувати кількість разів вживання поняття «батьківщина» з різними значеннями: чи то глобального масштабу Україна, чи то більш локального сприйняття як «мала» батьківщина, що пов'язане із його місцем народження. У цьому джерелі відбувається фіксація вживань назв «Малоросія», «Україна», «Украйна», «Вкраїна» відповідно 3, 201, 33 та 28 разів [8, с. 18, 392, 359].

І. Франко писав, що почуття батьківщини у Т. Шевченка «основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених, між котрими перша і найближча серцю поета його рідна «Україна» [9, с. 13]. Дійсно, для Т. Шевченка властиві тверді переконання: усе, що не вбирає в себе поняття «батьківщини» або не окреслене її природними символами належить до «чужини». У Шевченка є і міфічний, і суб'єктивний характер прив'язаності до конкретної землі, до конкретної географічної території до своєї батьківщини, що, як відомо, є важливим фактором етнічної ідентифікації, навіть якщо особа не проживає на її території або не володіє нею. Для поета це не просто земля, ландшафт, а опредметизована «земля-батьківщина». Вона «породжує» духовний зв'язок взаємозалежності й постійних рефлексій про її минуле, сьогодення й майбуття, про її значення і для Шевченка, і для його земляків [2, с. 68].

Таке сприйняття батьківщини, з чітко визначеною національною символікою, поняттями рідної землі можна побачити й у поезії В. Пачовського, де центральне розуміння образу землівітчизни наближене до так званого універсального символу «мати-земля». Так, у поезії «Твій соловій» наявний антропоморфізований образ землівітчизни, який має материнське жіноче начало. Саме до неї як до праматері лине душа поета, уособлена в образі соловія. Соловій навесні прагне бути корисним серед весняного клопоту і пробудження: «Будь я нечутий в тім свисті роботи, / В тім скрипоті, бряскоті кіс і коліс. / Я буду співати пісень заохоти, / Аж сон мене склонить у шумі беріз» [5, с. 205].

Порівнянням своєї поетичної творчості із співом соловія напровесні для матері-землі В. Пачовський водночас підкреслює роль, яку має обирати і нести в повсякденному житті кожен поетсоловій щодо сприйняття і розуміння його творчості цілим суспільством. Рефрен «Люблю я так сонце, люблю ярі цвіти» свідчить про позитивно оптимістичну настроєвість ліричного героя, а також про щирість його почуттів до матері-землі. А зміна дієслів «сміються ясніють сияють сміються», які вживає письменник, характеризуючи образконцепт роси, свідчить про нерозривний кругообіг всіх процесів у природі й суспільстві.

Таким чином поезія викликає як прямі асоціації, пов'язані із використанням образуконцепту землі як праматері всього існуючого та образу соловія як живої істоти, її елементу, який віддано їй служить, так й опосередковані соловій це образ відданого поета, а земля-Неня це символ ідеального упорядкованого суспільства, де все має своє місце і кожен елемент якого виконує певну функцію. У творі зображено своєрідний екзотичний райський куточок, довгоочікуване весняне пробудження, від якого душа кожної живої істоти тремтить «дитинним сміхом» у передчутті оновлення.

Ліричний герой поезій збірки В. Пачовського «На стоці гір» прагне стати Заратрустою, жити серед гір і пізнавати навколишній світ з позиції людини, а точніше «надлюдини», яка досягла найвищих вершин успіху у своїй діяльності, щоб не милуватися згори долами, а й з метою відстоювання національних ідеалів людства в цілому. Саме тому ідейне навантаження цієї збірки, виявлене у її назві, якнайбільше сконцентроване навколо полісемантичного образу гір і таким чином сприяє кращому осягненню образу Гуцульщини як образу-символу рідного краю.

Образ-концепт «гори», логічно входячи до семантичного ряду концептосфери «земля», суттєво доповнює семантичне значення землі як вітчизни, рідного краю, виступаючи одним із смисловиявів мегаобразу Гуцульщини, своєрідним нагадувальним символом мужності й незламності рідної землі. Концепт «гори» у «молодомузівців» це варіативне наповнення концептосфери «земля» чоловічою активною силою, пов'язаною з героїкою, чином та духовним світом українців, гуцулів, необхідне для пошуку рівноваги у цивілізаційному українському етнопросторі.

Гори у розумінні «молодомузівців» це живий організм, який збалансовує у собі на метафізичному рівні два різні світи, чоловіче (по суті) і жіноче (по належності) начала. Займаючи певне місце в семантичному ряді концептосфери землі, представниці жіночого начала, гори набралися чоловічої твердості й мужності, щоб уособлювати у собі енергетично сконцентроване місце, де поєднується вселенське буття і буття людини. З цієї позиції досить своєрідним є опрацювання концепту «гори» у творчості С. Чарнецького, виявлене у поезіях «Говерла» та «Хом'як». Як Говерла, так і Хом'як це найвищі гори на Гуцульщині, у поезії С. Чарнецького стають антропоморфізованими образами-виявами концептосфери землі, які подібно до живих істот мають власне життя, здатні самостійно виконувати свою досить тяжку і неоднозначну місію на гуцульській землі. Поет творчо-індивідуально визначає різницю між цими двома образами-концептами. Так, у поезії «Говерла» поет звертається до гори, як до людини, здатної своїм всеосяжним оком охопити навколишню дійсність. Однак постать найвеличнішої гори навіває почуття суму: лише вона знаходиться у сніговому полоні зими, коли на інших горах «вже літній вітер віє».

Зовсім іншим значенням-виявом мегаобразу Гуцульщини виступає образ-концепт «гора Хом'як» у поезії «Хом'як» С. Чарнецького. Це одна з найвідоміших Карпатських вершин, символ Гуцульщини, який «мов велетень грізний з горбів синявих краю / Обідраним хребтом над зелень виринає» [6, с. 521]. Символізує могутність і незламність місцевості, вражає своїми зламами скель, над якими «буйні вітри гуляють». Там, серед скель, вирує життя і накопичується енергія гуцульського краю. В тяжкі хвилини самоти автор прагне наповнитися тієї життєдайної енергетики краю, адже лише тільки на Гуцульщині серед гір «серце відпочине, / Буятимуть думки в небеснії простори.» [6, с. 522]. Для автора Гуцульщина залишається світом краси, де гори, неперевершені у своїй величі й наближають душу людини до неба перлозорого, ясного, синього, з якого «лине спів херувимів».

У поезії В. Пачовського «За шумом бурі» антропоморфізований образ гір досягає свого апогею: у даному разі, гори сприймаються як частина великого Всесвіту, де всім керує Демон бурі, відповідаючи за повітряну стихію, змушує навколишній світ, природу виконувати свою роль у несамовитій грі безумства інших стихій: води «б'ють тучі дощами», землі «земля дудонить», та вогню «Кровавим безладом горить преісподня». Шум бурі передається у поезії численними короткими окличними реченнями, емоційними вигуками «Ой гей!», новотворами «стогроми», «стоблискавки», а образне словосполучення «сто гір» доповнює експресію події новими деталями. Гори у поезії це несамовиті істоти, які «зірвалися . до танцю з шумом», вони якнайактивніше сприяють посиленню бурі. Восхвалюючи при цьому Демона грози, поет має надію, що саме поєднання у танку бурі всіх чотирьох стихій наповниться духом оновлення цілого людського суспільства: «За шумом пожежі / Нудьга і Трівога пропаде до щаду / І встане дух з лежі, / А тіло розкладу / Вітхнеться Духом Творця / Він змиє всі сльози і кров із лиця! [5, с. 212].

Тональність цієї поезії є яскравим свідченням, що, незважаючи на дещо песимістичне звучання окремих поезій В. Пачовського початку ХХ століття, не можна стверджувати, що ліричне світовідчування письменника набуває з перших його збірок декадентських рис. Швидше за все це є певною даниною приналежності письменника до «Молодої Музи», а також літературній моді того часу, яка інтенсивно сприяла появі нової естетичної концепції, невід'ємним і конструктивним складником якої й виступав декаданс [7, с. 11]. Образи-концепти «смерть», «туга», «відчай» як певний вияв декадансу не властиві поетичному світовідчуванню В. Пачовського, а, на нашу думку, є лише своєрідним художнім засобом, вжитим у поезії для формування цілісного образу індивідуально-авторської картини світу в річищі доволі таки відчутної у циклі орієнтації В. Пачовського на «філософію життя» Ф. Ніцше.

Близьким до розуміння ніцшеанської філософії є настрій поезій С. Твердохліба «Гомін гір» і «Гляньте на шпилі». Зокрема, у поезії «Гомін гір» ліричний герой стає невільним спостерігачем тихоголосого гомону гір, у якому зливаються всі навколишні звуки, формуючи атмосферу, в якій «трублять дивні труби». Звуково-смисловий ефект гомону гір відбувається шляхом звуконаслідування дзвонів, яке передає величність миті спілкування з горами: «Дін... Дон, дін, дон. Дзвін опівночі!», а антитеза «гори доли», де гори своїм розміреним гомоном змінюють сіру буденність долів, ще зайвий раз підкреслює контрастність у символічному малюнку гір як істот, які змогли стати ближче до неба, стати своєрідними посередниками у спілкуванні між землею та небом. Дещо іншим семантичним значенням наповнена поезія «Гляньте на шпилі». У ній С. Твердохліб поєднує ніцшеанівську модель сприйняття шпилю гори з традиційним тлумаченням символіки високих гір, взятої з античної філософії, шляхом асоціативного порівняння Карпат із грецьким Олімпом. Нагадуючи реципієнтові про вічну боротьбу грецьких богів та титанів, автор фактично переносить події давнини у сучасні йому Карпати. Природна стихія Карпат, нестримна енергія гірського краю навіває автора на вияв цілком логічного бажання титанів, які могли жити на таких шпилях і боротися із богами за владу у світі, та які «до неба деруться, дзвонять мечами, / Зевса стягнути вниз забажали!..» [6, с. 587]. Однак автор має сумнів щодо можливості перемоги над всевладними богами: грецькі титани закаменіли в битві кривавій на фресках, а гори залишилися німими свідками їх героїчних вчинків і лише своїми шпилями свідчать горянам про відчайдушну боротьбу, яка могла тривати серед гір. Образ-концепт «гори» у даному разі має сприйматися як символ чесної перемоги, яку можна здобути лише маючи світлі наміри і бути духовно вищою особистістю.

Література

1. Башляр Г. Избранное: Поэтика пространства / Г. Башляр / Пер. с франц. М.: «Российская политическая энциклопедия», 2004. 376 с.

2. Брижицька С.А. «Я не одинокий...»: Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. середина 20-х років ХХ ст.): Моногр. / С.А. Брижицька. Черкаси: Брама-Україна, 2006. 192 с.

3. Генералюк Л. Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва / Леся Генералюк. К.: Наукова думка, 2008. 544 с.

4. Луцький О. «Молода муза» / О. Луцький // Остап Луцький і сучасники. Листи до О. Кобилянської й І. Франка та інші забуті сторінки / За ред. Ю. Луцького. Нью-Йорк; Торонто; Вид-ня Укр. Вільної Академії Наук у США, 1994. С. 175-180.

5. Пачовський В. Зібрані твори. У 2 т. / Василь Пачовський. Нью Йорк, Філадельфія, Торонто: об'єднання український письменників «Слово», 1984. Т. 1. Поезії. 300 с.

6. Поети «Молодої Музи»: Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький, Михайло Рудницький / Упорядн., авт. передм. М. Ільницький. К.: Дніпро, 2006. 672 с.

7. Поліщук Я. Український декаданс: Модальність і мода // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського гуманітарного університету. Вип. VII. Рівне: РДГУ, 1999. С. 11-20.

8. Словник мови Шевченка: в двох томах. К.: Наукова думка, 1964. Т. 1. С. 18, 392, 359.

9. Франко І. Темне царство / Іван Франко // Франко І. Твори в двадцяти томах. К.: Держ. в-во худ. літ., 1955. Т. 17. С. 9-28.