Апостол правди і свободи - Тарас Шевченко (1814-1861 рр.)

Ключевые слова: Шевченко, поэт, поэзия, творчество, Украина, нация, литература, культура, наследие, история.

Key words: Shevchenko, poet, poetry, art, Ukraine, nation, literature, culture, heritage, history.

Світове українство (і не тільки) цьогоріч відзначає 200-річчя від дня народження Т. Шевченка Апостола Правди і Свободи, Геніального поета, Пророка, Борця за соціальне і національне звільнення українського народу, творця української національної ідеї та віри у майбутнє України. Пізнання постаті Кобзаря, його життєвого шляху, багатогранної творчої спадщини, його місця в українській і світовій культурі це процес постійний і завжди потрібний. Своєю творчою постаттю Шевченко глибоко поєднав національне і загальнолюдське, «став велетом у царстві людської культури, підніс на світовий рівень українську літературу» [15, с.137].

Нині Т.Г. Шевченко являє собою символ омріяної поколіннями незалежної України. Але останнім часом з'явились лицеміри-бузинщики, циніки-вурдалаки, які з яничарською зворотністю силкуються дискредитувати Генія, його спадщину. Зараз в Україні не менш, ніж в часи царські та «совєтські» повзе злісна і брутальна українофобія певних ідеологічних рівнів. З цього приводу відомий вчений і публіцист Тарас Салига відзначав у пику «бузинівщині»: «Саме тепер, коли запускаємо усі державні механізми для самостійного ходу, фобія «воцарилась у собі» і як за найлукавіших, найлютіших часів безкарно чинить проти цього ганебні бешкети. Вона розуміє, що Шевченко та Франко це той підмурівок духовності, на якому стоїть наймогутніша будівля. Шевченко речник справедливості, він Прометей, він Світло, Віра, він Пророк. Франко Дух, Наука, Думка, Воля... А разом це Відродження, відновлення, воскресіння українськості, братолюбне «возвеличення» нас

Сущих, поклон минулому і грядущому» [11, с. 37].

Розвиваючи наведену сентенцію, принагідно варто додати крилатий вислів Дмитра Павличка, що «Шевченко народив, а Франко виховав українську націю» [10, с. 6].

Поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за Свободу. Поява «Кобзаря» (1840) засвідчила воскресіння нації у романтично-трагічний період української національної історії. З цього приводу авторитетний дослідник творчої спадщини Т. Шевченка академік М.І. Дубина пієтично стверджує: «Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє» [2, с. 8]. А на думку Великого Каменяра, вічного революціонера, Титана Науки і праці І.Я. Франка, Шевченківський «Кобзар» поклав початок новому етапу українського письменства. «Ся маленька книжечка, писав І. Франко, відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» [15, с. 137-276]. Йому судилося стати одним із найбільших поетів світу, винятковою постаттю у світовій літературі. На думку більшості вчених-українознавців Т. Шевченко був і залишається «еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу» [8, с. 14].

Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. У художній формі він створив цілісну філософію буття і духу свого народу. Животворним джерелом Шевченківського полум'яного слова була велика любов до України, її поневоленого народу.

Уся творчість Т. Шевченка, його діяння, пройняті ідеологією національно-визвольної боротьби українського народу і виражають національно-захисний та жертовний характер. Головними опорами творчості Т. Шевченка виступають три символи: «Слава» (національні традиції), «Слово» (національна культура) і «Правда» (загальнолюдська мета ідеал, вимоги) [12, с. 264]. творчий філософічний український світовий кобзар

Досліджуючи творчий доробок поета, його сучасник, знаний Пантелеймон Куліш, першим у публіцистиці назвав Т. Шевченка генієм [13, с. 514]. П. Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його ім'я поруч із Шекспіром, Шиллером, Міцкевичем, Пушкіним, Гоголем. Світова велич Т. Шевченка визначається його місцем у європейському і світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури. Твори Т. Шевченка перекладені на багато мов світу англійську, болгарську, німецьку, польську, російську, сербську, словацьку, французьку, хорватську, чеську та ін. О. Мороз стверджує, що Шевченків «Заповіт» було перекладено 150 мовами світу [9, с. 25]. Ще прижиттєво поет здобув визнання у прогресивної інтелігенції Росії. Його творчість високо оцінили М. Огарьов, М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Некрасов. Визнання Т. Шевченка за великого поета означало, що російські демократи тим самим визнали право української нації на окрему мову і літературу. М. Чернишевський наголошував: «Имея тепер такого поэта, как Шевченко, малорусская (українська В.З.) литература также не нуждается ни в чьей благосклонности» [8, с. 14]. М. Чернишевський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довів його світове значення, а М. Добролюбов у рецензії на «Кобзар» назвав Т. Шевченка першим справжнім народним поетом [14, с. 455]. М. Огарьов у передмові до «Русской потаенной литературы ХІХ столетия» написав: «Украина проснулась в Шевченке... Шевченко, народный поэт, в Малороссии с восторгом принят». [9, с. 24]. Під впливом творчості Т. Шевченка розвивалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків другої половини ХІХ початку ХХ ст., до них належали поети А. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, Леся Українка та інші. Демократичну прозу представляли Іван Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Іван Франко. Їх твори залишили глибокий слід у розвитку суспільно-національних процесів тих і подальших часів.

Із 40-х років ХІХ ст. ім'я Тараса Шевченка уже стає відомим поза межами Російської імперії, передусім в Австрійській монархії, до складу якої входила Галичина, Буковина і Закарпаття. Про творчість поета, його участь у Кирило Мефодіївському братстві, арешт членів товариства галицький читач був скупо інформований через польську («Rozmaitosci», «Gazeta Lwovska») та українську («Зоря Галицька») пресу, що тоді виходила у Львові. На Закарпаття (Угорська Русь В.З. ) перші екземпляри творів Шевченка потрапляють за сприяння Михайла Драгоманова у 70-х роках ХІХ ст. [3, с.370, 7, с. 352-353]. Згодом, у 20-30-х роках ХХ століття твори Кобзаря широким потоком попливли і потрапляли у численні просвітянські бібліотеки та бібліотечки русинів-українців краю. На творах пророка виховалось ціле покоління української інтелігенції, майбутніх творців Карпатської України кінця 30-х років ХХ століття.

За часів радянських творчість Т. Шевченка визнавалась передовою й революційно-демократичною. Але, разом з тим, у творах поета часто робилися ідеологічні купюрні підправки та штампи. Побутувала думка про «доступність» Шевченка, «простоту» його форм. Однак розкодувати таємниці його слова, глибину філософічності та інтелектуальності доведеться усім прийдешнім поколінням. Апостол правди і свободи звертався до минулого, сучасного й майбутнього, до земляків «мертвих, і живих, і ненароджених в Україні і не в Україні», дав синтез усіх трьох форм буття рідного народу, заглянув у найпотаємніші онтологічні глибини життя нації [4, с. 23-29].

Нинішнє покоління українців усіх частин України Сходу і Заходу, Півдня і Півночі, насамперед його провідники, повинні пам'ятати перестороги духовних Пророків, в особі Тараса Шевченка Апостола Правди і Свободи, Івана Франка Титана Науки і Праці. Їх творіння є надсвітовою духовною вартістю, і перш за все для української нації. Занадто дорогою ціною даються нам уроки рідної історії. Зрадництво, відступництво, фарисейська покора, лакейське догоджання сильнішому, тим, хто при владі, тобто «можновладцям» ці принизливі риси меншовартості українця (чи раніше русина В.З. ) терзали душу Шевченка і Франка. Трагедія України й українців у розумінні обох мислителів полягала у продажності національної еліти, та у відсутності в неї державного мислення, у здобуванні примарної слави служінням інтересам чужих правителів. Звідси і спадкоємність холуйства перед чужою владою, сумнівна васальна слава раба. З глибоким сарказмом та іронією Т. Шевченко таврує таких «землячків» у поемі «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» [17, с. 163-166].

Поет виступає за правдиве, не надумане трактування національної історії, проти ідеалізації минулого. Тим самим він зумів залучити всю героїку української історії до процесу національного відродження. Його історичні твори пронизані ідеєю національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклику до рішучих дій проти насильства. У творах на історичну тематику (поеми, драми, вірші, живописні картини) Т. Шевченко повідав про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти кріпацтва, національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід'ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.

Ще у 40-х роках ХІХ ст. Т. Шевченко писав не тільки про своїх сучасників лжепатріотів-лібералів, лицемірних демагогів, які з чужих країв привозили лише «великих слов велику силу та й більш нічого», ніби передбачав і майбутніх прислужників...

Доборолась Україна до самого краю.

Гірше ляха свої діти її розпинають [19, с. 166].

Шевченкове слово поверталося і повертається в душі українства як у радісні часи, так і в дні тривог, загроз і лихоліть, і навіть сьогодні, щоб «збудить хиренну волю», приспаний національний дух, вселити у свідомість народу віру в кращу будучність, підняти його як національний чин, запалити вогонь творення теперішньої і майбутньої національної долі:

Наприкінці наведемо особливо доречну нині, глибоко правдиву сентенцію з афористичного ареалу Митрополита Ілларіона (Івана Огієнка В. З.), що «Тарас Шевченко перестав бути поетом однієї доби він наш повсякчасний проповідник» [4, с. 28]. Сьогодні, мабуть, як ніколи, Шевченківським духом варто скріплювати національну міць народу. Академік Іван Дзюба в інавгураційній лекції, прочитаній у Львівському університеті ім. Івана Франка 15 вересня 2006 року, під назвою «Шевченкофобія в сучасній Україні» з приводу присудження йому почесного доктора сказав: «. дбаймо про цивілізовані форми вшанування національного генія. Не підмінюймо політичною тріскотнею посутні визначення його місця в нашій і світовій літературі. Поглиблюймо адекватне досягнення його творчості, шукаймо способів донести універсальність його ідей та образів до найширшої мистецької громади» [1, с. 58].

Сучасні вчені-шевченкознавці стверджують, що творчість Т. Шевченка далеко переросла межі літератури й культури. Творчість його належить до вічно живих явищ. Кожна епоха висловлює про них свою думку, залишаючи для наступної епохи сказати про них щось нове, і жодна з них не висловить усього остаточно. Закінчимо уславлення Апостола Правди і Свободи Т. Шевченка виразом І. Франка: «він був сином мужика і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури» [16, с. 7].

Література

Размещено на allbest.ru