Характер і функція пейзажу в сентиментально-реалістичній прозі Г. Квітки-Основ’яненка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Характер і функція пейзажу в сентиментально-реалістичній прозі Г. Квітки-Основ'яненка

Н.І. Зінченко

Постановка проблеми. В історію української літератури Г.Ф. Квітка-Основ'яненко увійшов як фундатор нової української прози, визначний драматург, яскравий представник просвітительського реалізму. Помітну роль Г. Квітки-Основ'яненка в європейському літературному процесі І. Франко вбачав у тому, що він творець «людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах», повістяр «у сентиментальнім і сатиричнім тоні» [6:41, 261].

Аналіз досліджень і публікацій. Про місце Г. Квітки-Основ'яненка в історико-літературному процесі ХІХ століття, наявність і характер сентименталізму у Г. Квітки-Основ'яненка неодноразово говорилося у літературознавстві (П. Куліш, І. Франко, С. Єфремов, Д. Чалий, С. Зубков, О. Гончар, І. Лімборський та ін.).

Мета статті. У даному дослідженні на основі повістей «Маруся» і «Сердешна Оксана» спробуємо з'ясувати функцію пейзажу як композиційного компоненту сентиментально-реалістичної прози Г. Квітки-Основ'яненка.

Виклад основного матеріалу дослідження. Пейзаж -- один із композиційних компонентів художнього твору. Свого часу Горацій говорив, що тільки поганий поет описує гаї, струмки, бурхливий потік, веселку поза зв'язком з людиною. Створюючи краєвиди, митець співвідносить їх із людськими інтересами, настроями, роздумами, переживаннями.

Поетичне сприйняття природи як частини власного буття і власної душі (сприйняття не стільки зором і слухом, як серцем) є чи не найхарактернішою рисою української ментальності, тому зрозуміле, мабуть, тільки українцеві. Вона -- одна із складових української нації, важливий фактор формування характеру особистості, доброти і незлобливості людини. Природа (пейзаж) рідного краю -- притулок душі, джерело розради, надії і сили. Вона впливає на формування духовності людини, закладає основи морально-етичної сфери, виховує естетичні смаки, стає одним із критеріїв оцінки прекрасного.

Відомо, що Г. Квітка-Основ'яненко глибоко знав український фольклор і творчо використовував народні пісні, перекази, легенди, етнографічні картини українського життя. Погляди на усну народну творчість як на художнє відображення життя формувалися у Г. Квітки ще з юних літ. Він особливо любив слухати цікаві пригоди з уст кучера Лук'яна [2:114]. У зрілому віці письменник продовжував вивчати народну творчість. З його допомогою у 1834 році з'явився перший друкований збірник українських народних прислів'їв та приказок, зібраних племінником Квітки В.М. Смирницьким. Відомо, що письменник брав участь у виданні альманаху «Украинский вестник», який чимало уваги приділяв народній творчості.

Певною мірою під впливом фольклору автор виробляє свої естетичні критерії, які будуються на «натуральності», природності життя і поведінки, почуттів, розуму, гармоній єдності внутрішнього світу людини з природою.

П. Куліш називав Г. Квітку-Основ'яненка «поряд з найбільшими живописцями звичаїв і пристрастей людських»[4:142].

Сентиментально-реалістичні твори Г. Квітки-Основ'яненка не переобтяжені пейзажами. У повісті «Маруся» є, по суті, один розгорнутий пейзаж, який конкретизує, підсилює почуття перемоги кохання в душах Марусі й Василя. Глибоко поетична картина пробудження ранкової природи, співучих соловейків, усміхненого сонця, що сходить, тісно пов'язана з теплими й ніжними почуттями героїв.

Тільки що зірочки засяяли у Бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились; та й то не зовсім ясно, а неначе скрізь серпанок... Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалася хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садкам, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже, що так і дрімається, а то усюди тихесенько. Аж ось -- недовго: зірочка покотилась ... далі друга. третя -- і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули. от від їх слізоньок пала роса на землю. Канула її капелька, зашелестіла у аері -- і прокинувся вітерець, та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по ліскам. От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками. А не хто уже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав. то стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на весь садок. а як промеж того ще й носичками поцілуються. тут він уже і нестямиться. зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрібоче, що аж дух йому спирається. Так усе ж то гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душі весело! [2:40].

Чудовий пейзаж української ночі, елегійна картина ранку майстерно змальовані письменником у традиціях сентименталізму. Мінорна картина українського ранку, описаного Г. Квіткою-Основ'яненком, «стала взірцем для пейзажних замальовок в українській літературі наступних часів» [1:161].

Як і в зображенні характерів героїв -- особливо Марусі, так і в пейзажних картинах письменник широко використав м'який ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів. Пейзажні описи пересипані емоційними вигуками, порівняннями, пестливою лексикою («зірочки», «зіроньки», «соловейко», «капелька», «пісеньки», «слізоньки», «очиці», «носики»...), опоетизовані метафорами («вітерець заснув», «гілочки по садкам, дрімаючи, ледве-ледве колишуться»; « соловейко... пошепче своїй самочці, як її любить». ; «зірочки, прощаючись з землею, трошки сплакнули», «схаменулась травонька».).

Картину природи письменник насичує зоровими (зірочки, дерева, соловейко) і слуховими образами (« гілочки по садкам, дрімаючи, ледве-ледве колишуться»; «через греблю на лотоках водиця цідиться»; «птичі самочки зацмокали носиками».). А синонімічний ряд метафор до образу соловейка просто заворожує: «Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав. »; «зажмуриться, защебече, затерчить. ».

Пейзаж у повісті «Маруся» сприяє розкриттю внутрішнього світу персонажів. Саме картини природи відіграють велику роль в сентиментальних творах, адже «настрій» природи є суголосним настроям героїв, підкреслюючи їх, або ж, навпаки, контрастуючи, і це допомагає розкрити психологію персонажа.

Так, перед освідченням Василя й Марусі автор подає опис весняного ранку, сповненого життєдайних чар, радісного передчуття тривоги:

Семантика та поетика літературного твору

Ось ріднесенький туманець впав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і в купі з нею побігли ховатись між крутими берегами[2:41].

Коли ж Маруся залишилася сама, то «ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла» [2:64]. Місце зустрічі з милим стало чужим, непривітним.

Піде у бір на озера... там посидить, поплаче і з тим і додому вернеться [2:65].

Природа у Г. Квітки-Основ'яненка підпорядкована людині, є дзеркалом людських переживань. Вона відгукується на все, що діється в серці, відбиває внутрішнє життя людини образами та символами.

Органічне спілкування героїв з одухотвореною природою у Квітки-Основ'яненка нечасте, однак виразне. Так, посилюючи переживання розлуки Марусі з Василем, автор передає внутрішній монолог героїні крізь призму пейзажних малюнків, поетичного образу вечірньої зіроньки.

Тільки ж що начне вечоріти, вона вже й сидить на приспі й вигляда вечірньої зіроньки. Блисне вона. тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, що не то що! «Онде мій Василь! -- сама собі розмов- ля, -- він дивиться на сюю зірочку й зна, що й я дивлюсь!.. Оттак блистять і його очиці, як було біжу йому назустріч.»

І вже тут її хоч клич -- не клич, хоч що хоч роби, а вже ні з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсім зайде. [2:79].

Емоційне ставлення до зображуваного Квітка передає контрастними, але скупим пейзажним малюнком, більше характерними для романтичного, а не для сентиментально-реалістичного стилю («...пішов дощ, та пре- страшенний, як з відра, та з холодним вітром») [2:80].

Естетична функція пейзажу тут підкреслює невідворотність природної стихії і разом залежність людського життя від Божої волі. Ідучи за традиціями сентименталізму, автор опоетизовує чисте і вірне кохання Марусі і Василя, однак завершує сюжет трагічно. На особливість стильової манери Г. Квітки- Основ'яненка вказував О. Гончар: «У стильових пошуках Квітка-Основ'яненко як автор сентиментально-реалістичних повістей звертався до народно-пісенної лірики, що сприяло їх лірично-емоціональному забарвленню і на багато десятиліть визначило характерний ліризований стиль української прози»[1:164].

У соціально-етичній повісті «Сердешна Оксана» Г. Квітка-Основ'яненко досяг «вищого рівня реалізму» [1:162].

На відміну від повісті «Маруся» у «Сердешній Оксані» немає розгорнутого пейзажу. Відношення «пейзаж -- людина» тут будується на принципах психологічного паралелізму -- зіставлення картин природи з емоційним станом героїні.

Зосталася Оксана сама собі, у саму темну, глупу ніч, як палець [2:456].

Лаконічне відтворення часу події наближує читача до загадковості, таємничості, до незвичайного вчинку. Усвідомивши своє трагічне становище, Оксана вирішує позбутися дитини. Вночі вона копає яму, а на світанку несила їй скоїти гріх:

Утреня роса та вітерець дмухнув на неї, от вона отямилася. дивиться -- і не зна, де вона. А дитинятко лазить по ній та усе, що вміє, те й белькоче: «Мамо!...бозя!.». Тут Оксана згадала, що мала зробити. Згадала -- і мороз по ній так і пройшов. [2:458].

Оксана знаходить у собі сили і разом з дитям повертаються до свого села. Настає новий день -- і пробуджує до нового життя. Пейзажні образи тут виконують характерологічну функцію, виступають засобом мотивації вчинку героїні, її психічного стану.

Відзначаючи заслуги Г. Квітки-Основ'яненка у створенні нової української літератури, М. Костомаров писав: «Морально-етична мета, багатство почуття без сентиментальності, невимушений комізм без претензій на мистецтво смішити й цікавість розповіді поставили його в очах освіченої публіки в числі першорядних письменників, а правдиве зображення народного побуту, жвавість і природність характерів принесли йому любов до співвітчизників» [3:382-383].

Отже, для сентиментально-реалістичної прози Г. Квітки-Основ'яненка характерна не надмірна вживаність пейзажу, але посутня. Він у Квітки виконує естетично-психологічну функцію, і широкими засобами ліризації допомагає глибше розкрити внутрішній стан героїв.

Література

повість композиційний пейзаж

1. Гончар О.І. Григорій Квітка-Основ'яненко // Історія української літератури ХІХ ст.: у 2 кн. -- Кн. 1. / За ред. акад. М.Г. Жулинського. -- К., 2005. -- С. 142-178.

2. Квітка-Основ'яненко Г.Ф. Зібр. творів: у 6 т. / Г.Ф. Квітка-Основ'яненко -- К., 1956. -- Т. 2. -- 502 с.

3. Костомаров М.І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке// М.І. Костомаров. Твори: у 2 т. -- К., 1967. -- Т. 2.

4. Куліш П. Твори: у 2 т. / П. Куліш -- К., 1989. -- Т. 2.

5. Франко І.Я. Зібр. творів: у 50 т. / І.Я. Франко. -- К., 1984. -- Т. 41.

Размещено на Allbest.ru