Невідповідність видимого та істинного є типовим явищем практично у всіх сферах сучасного соціуму - політичній, культурній, промисловій тощо. Спеціалісти з технологій формування суспільної думки невпинно працюють над розробкою різноманітних варіантів створення масових ілюзій, реклама нав'язливо видає бажане за дійсне, псевдогерої проголошують гучні промови, псевдопророки створюють нові релігії, а "травесті-діви" розважають невибагливу аудиторію.

Тема нашого дослідження була підказана самим життям: роздуми над проблемою глобальної "театралізації" викликали зацікавлення відповідним аспектом художньої творчості і відкрили перспективи його детального аналізу. Адже підміна сутнісного видимим є не лише поширеним явищем дійсності - органічно пов'язані із ним мотиви, засновані на удаваннях, типові для художньої творчості багатьох народів.

Уважний розгляд специфіки функціонування цього феномену призводить до усвідомлення розмаїття його варіантів у межах національно-жанрових традицій, доцільності класифікацій відповідного матеріалу, виокремлення окремого типу персонажа - псевда, визначальною ознакою якого є тимчасова несправжність статусу: псевди видають себе за інших (сприймаються як такі) або привласнюють щось іншим належне, ними зроблене.

Із давньогрецької "pseudos" перекладається як "обман", "вигадка", "помилка", а у складних словах вказує на "несправжність", "неправильність".

Це поняття несистематично використовується О. Фрейденберг, коли йдеться про різноманітні імітації, пародійні дублювання в релігійно-ритуальному та антично - літературному контекстах. "Перестановка ролей - це одна з релігійних топік давньої людини, що відповідає космічній лінії: візьміть весілля з його підміною нареченого та нареченої, згадайте підставних осіб і всю низку цих "псевдів" (виділено нами - О. Н.), що затуляють собою справжніх героїв. І все це незмінно з метою найвищого блага: тимчасово приховати достовірність, від неї оберегти, і висунути натомість її одну її "подобу", ту ж саму без себе самої, ту ж саму без її суті" [5, с.15].

Дослідниця проводить паралель між цим явищем у героїчному епосі та мімічних дійствах античного театру. "У Гомера спокушають, обманюють і набувають уявлюваного вигляду не якісь фокусники, а верховні боги. Афіна в "Одіссеї" набуває оманливого вигляду людей; в "Іліаді" вона "уподібнена" до вісника. Також "схожий" зі смертним Посейдон; Аполлон то сам "схожий" на юнака, то створює "привид" Енея, "схожий" на оригінал. Уподібнюється юнаку Гермес; Арес "подібний" до героя, "схожий" на смертного. Усе це викриває в гомерівському персонажі уособлення світла й темряви в до-понятійному сприйнятті. Рішучо такі ж зорові образи функціонували і в античному низовому театрі, який безпосередньо виходив із дійового, ще до-культового фольклору. Фокусники та блазні слугували уявлюваними стихіями і вигаданими тваринами. Які б вони не мали надалі визначні імена в якості пройдисвітів і чарівників, вони являли собою безособових "псевдів" (виділено нами - О. Н.), призначення яких полягало в імітації вогню, води, повітря та інших стихій" [3, с.290].

Також у контексті проблеми походження архаїчного театру, пов'язаного із образним віддзеркаленням давніх уявлень про нерозривну єдність бінарних антиномій "світ" - "темрява", псевдів згадує Н. Брагінська. "Те ж саме робить тінь, привид, псевд (виділено нами - О. Н.) (тобто перетворена на персонаж "уявлюваний двійник" тіньова іпостась світла" [1, с.290]. І далі: "Явища та зникнення стихій, втілених у персонажах світла й темряви, стають важелями драматичної дії, чи то тріумфу й падіння трагічного героя або хизування та висміювання комічного псевда" [1, с.295].

Однак, незважаючи на це, і в закордонному, і у вітчизняному літературознавстві, відсутнє цілісне, системне дослідження специфіки цього феномену, типології, генезису, особливостей функціонування псевдів у контексті різних жанрів, національних літератур, планах синхронії та діахронії, що й обумовлює актуальність пошуку у відповідному напрямку.

Мета статті - довести доцільність виокремлення псевда як окремого літературного типу.

Той факт, що слово "псевд" використовується науковцями лише як умовно образна характеристика відповідних персонажів, не може стати на заваді надання йому термінологічного статусу, адже випадки поповнення понятійно-категоріального арсеналу літературознавства за рахунок новоутворених визначень широко відомі ("ліричний герой" Ю. Тинянова, "традиційні сюжети та образи" А. Нямцу, "жанрова модальність", "жанрова матриця" Б. Іванова тощо). Потреба в таких процесах щоразу обумовлюється відсутністю чіткої номінації явища, поширення та значущість якого доводиться дослідником.

Доцільність виокремлення оказіональної за своєю природою лексеми - "псевд" - як ключового терміна в нашому випадку теж є концептуально обґрунтованим: нова дефініція необхідна для позначення особливого літературного типу, що жодного разу не розглядався в ролі основного предмету дослідження, а також об'єднання в межах одного інваріанта різноманітних персонажів із традиційним сюжетним амплуа, заснованим на симуляції або функціональній невідповідності. Широке семантичне поле та відносна оціночна нейтральність запропонованого визначення дає змогу застосовувати його одночасно для статусної характеристики самозванців, крутіїв, обманщиків, травесті - персон, мудреців під масками безумців і, навпаки, правителів у подобі простих людей, підставних наречених, псевдогероїв тощо.

Поняття "типу" (від давньогрец. "typos" - "образ, відбиток") як визначеної системної категорії (одиничного вираження загального) активно використовується в різних сферах культурної діяльності, а в міфології, фольклорі, літературі воно є одним із ключових, найбільш важливих.

псевд літературний тип

У широкому значенні усі образи будь-якого художнього твору мають типовий характер, у вузькому - під типом розуміють персонажа, який є персоніфікованим втіленням якісно - функціональних ознак, спільних для представників певного кола, наприклад, соціального прошарку (соціально-історичний тип) чи нації (національний тип). Поширеними в мистецтві є типи, які уособлюють риси, притаманні всім людям, без огляду на їхнє походження, суспільний статус, належність певному часу (тип скупого або тирана, "маленької людини" або "шляхетного розбійника" тощо).

Більшість літературних напрямків і жанрів характеризується використанням визначених типів персонажів: у першому випадку вони є показовими з точки зору розкриття ідейно - філософської концепції (тип бунтівника в романтизмі чи справедливого правителя в класицизмі), у другому - відіграють важливу композиційну роль (хитрий слуга в комедіях чи слідчий у детективах).

Псевд - універсальний тип, представлений на всіх рівнях "тріади" "міф/ритуал - фольклор - література", поширений у численних національних культурах, однак і до сьогодні не осмислений як окремий специфічний феномен і, відповідно, позбавлений чіткої дефініції.

Може здатися, що функція такого типу - виключно ошуканство. Однак брехун є лише одним з його численних "негативних" різновидів, поруч з іншими, у тому числі й "позитивними". Окрім того, на відміну від шахрая, який діє завжди свідомо, переслідуючи свої корисливі цілі, досліджуваний нами тип часто опиняється в ролі "іншого" випадково, чи й зовсім не усвідомлює "неправильності" свого положення.

Усі псевди мають одну спільну ознаку - тимчасову "несправжність" власного статуту, створену в результаті їхньої власної волі або внаслідок збігу обставин. До цього типу мають бути віднесені персонажі, об'єднані семантикою "невідповідності" (позірного та істинного, удаваного та справжнього - форми і змісту).

На перший погляд, уявляється практично неможливим чітке визначення кордонів "країни псевдів", враховуючи усю різноманітність потенційних підмін, пов'язаних із зміною справжнього статусу на удаваний. Однак введення певних показових обмежень та використання надбань існуючих теорій, традиційно значущих з точки зору створення класифікацій універсального матеріалу, дозволяє подолати вказану перешкоду.

Слід особливо відзначити той факт, що підміна, внаслідок якої відбувається поява псевда будь-якого типу, обов'язково має бути радикальною, спрямованою на створення повної семантичної протилежності справжнього й удаваного, а отже - фіксованою сталими антонімічними категоріями. Йдеться, звичайно ж, про бінарні антиномії - протилежні за змістом взаємопов'язані поняття, що виконують роль своєрідного "стрижня", який організує простір свідомості, та є основними складниками елементами структури (міфу, твору). "Витоки проблеми бінаризму беруть початок у міфо-етнографічній сфері, що знаходить своє вираження у проблемі бінарних опозицій, культі близнюків, полісемантичних структурах культурно-історичного буття. Бінарний архетип - своєрідний семіотичний "код" класичної європейської культури, стрижень проблематизації мислення, основа карнавалізації та природи рефлексії. Цей архетип яскраво представлений у літературі, адже поляризація героїв є смисловим імпульсом естетичної модальності багатьох творів. Культурно-історичною основою цього феномена можна вважати архетип карнавальної пари. У літературознавстві цей архетип є одним з найбільш складних і найменш вивчених" [2, с.14].

Концептуально значущою є категорія бінаризму і для визначення природи псевда, адже функціонування персонажів цього типу відбувається саме в межах антиномій - дериватів асоціативно співвідносних універсальних опозицій "Верх - Низ", "Життя - Смерть", "Свій - Чужий". Їхня змістовна спорідненість очевидна, що ж стосується питання ієрархічної залежності (яка з пар є інваріантом стосовно іншої), то його абстрактна природа виключає можливість однозначних конкретних висновків.

Семантичне коло першого складника цих пар містить позитивно марковані у свідомості людини концепти, другого - переважно негативні. Персонаж стає псевдом саме в результаті тимчасового (усвідомленого чи неусвідомленого)"переміщення" з одного полюсу на інший, внаслідок чого й виникає цілковита невідповідність між істинним та видимим.

Питання про псевдів, так чи інакше, пов'язане із поняттям двійництва: "будь-яке подвоєння створює хибне буття, що часто супроводжується підміною" [6, с. 19].

Ототожнення двійників і псевдів характерне для досліджень О. Фрейденберг, що пояснюється генетичною близькістю цих двох типів. Вони позбавлені ознак "справжності", на архетипічному рівні асоційованої із життям, а отже, обидва є метафоричним уособленням смерті. "Мені доводилось уже говорити про них і показувати їх у побуті і в пізнішому обряді, коли йшлося про підміни наречених та молодих, царів і богів. Звичайно, це ті ж двійники, ті ж носії семантики героя, що перебуває в пеклі. Це ті особи, на яких переходить смерть, - у них наявний і герой, і не-герой одночасно. першочергово тут немає ні магії, ні "відрази", ні "цноти": є лише переживання смерті, яке дієво розуміється, і в передумові до нього є саме уявлення про проходження фази смерті, що веде до оновлення" [4, с.216].

Однак, незважаючи на визначені аспекти, псевд та двійник все ж є різними типами. По-перше, кожен двійник має потенціал псевда і може вдатися до обманної заміни (особливо, якщо він є "близнюком" героя), проте, далеко не кожен псевд має відповідну пару, з якою його пов'язує зовнішня, психологічна чи функціональна схожість. По-друге, схожість не завжди є обов'язковою підставою підміни, привласнення належного іншому. Псевд - антипод того, чиє місце він тимчасово займає, кого з себе вдає (особливо показовими у цьому плані є мотив крос-гендерної травестії, тобто перевдягання в костюм представника протилежної статі). По-третє, сутність двійника - метафорична (відповідний тип створюється перенесенням якостей одного персонажа на іншого), псевда - метонімічна (виникає внаслідок "перейменування", тимчасової псевдономінації статусу, статі тощо).

Отже, можна зробити висновок щодо доцільності виокремлення окремого універсального типу - псевда, суттєво відмінного від двійника, семантика якого заснована на повній невідповідності форми та змісту. Перспективи його дослідження очевидні і пов'язані, передусім, із необхідністю створення класифікацій персонажів цього типу, розгляду провідних тенденцій їх функціонування в контексті різних національних літератур тощо.

Література