Метанаративний дискурс як результат порушення дейктичного паритету між автором і читачем (на матеріалі модерністських і постмодерністських творів)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 8020-5 (025)

Метанаративний дискурс як результат порушення дейктичного паритету між автором і читачем (на матеріалі модерністських і постмодерністських творів)

О.О. Бєляков - доцент

кафедри англійської філології

Волинського національного університету

імені Лесі Українки

У статті здійснено спробу з'ясувати статус метанаративного дискурсу, описати репертуар метанаративної дискурсивізації і узагальнити різноманітні підходи до вивчення явища первинної і вторинної дискурсивізації крізь призму порушення дейктичного паритету між автором і читачем.

Ключові слова: метанаративний дискурс, дейктичний модус, дейктичний паритет (диспаритет), первинна і вторинна дискурсивізація.

метанаративний дискурс дейктичний автор

Статья посвящена осмыслению статуса метанарративного дискурса, описанию репертуара метанарративной дискурсивизации и обобщению подходов к явлениям первичной и вторичной дискурсивизации.

Ключевые слова: метанарративный дискурс, дейктический модус, дейктический паритет (диспаритет), первичная и вторичная дискурсивизация.

The article is focused on the status of a metanarrative discourse, its varieties and the approaches to the phenomena of primary and secondary discourse-oriented effects resulting from the violation of parity between the author and the reader.

Key words: metanarrative discourse, deictic modus, deictic parity (disparity), primary and secondary discourse-oriented effects within a literary narrative.

Постановка наукової проблеми та її значення. Література, як і все мистецтво, завжди розглядається як своєрідний випробовувальний майданчик для репрезентації і тестування певних дискурсивних практик. Потужним інструментом дослідження цих практик виступає наратив як „конденсована низка правил” [1, 36-41] інтерпретації різноманітних естетичних моделей мовленнєвої комунікації. Матеріалом аналізу при цьому можуть слугувати не лише традиційні, класичні, а й експериментальні, „межові” тексти. Останні характеризуються „вторгненням” авторського „я” зі своїми законами мови і широкою суб'єктивністю [9, 23].

Обєктом дослідження обраний важливий феномен поетики модернізму і постмодернізму - метанаративний дискурс (далі МНД). Термін вживався голландським ученим Л. Лінтвельдом, який стверджував, що МНД забезпечує функцію коментаря оповідача про свій власний дискурс [Цит. за: 4, 163].

Онтологічною характеристикою МНД є руйнація кордонів між світом актуальним і світом віртуальним. Відомо, що один з радикальних шляхів відходу від життєподібності передбачає деформацію статусу fiction. Це може відбуватися завдяки голосу авторського „я” або через розхитування модальності оповіді шляхом порушення презумпції правдоподібності і/або компетенції оповідача (недостовірний наратор) [5, 364].

Методологічним фундаментом аналізу МНД слід вважати теорію діалогізму М.М. Бахтіна і концепцію Ю.М. Лотмана про „текст у тексті”, суть якої полягає в „перемиканні з однієї системи семіотичного усвідомлення тексту в іншу”, що спричиняє „чергування смислу” і „загострює момент гри в тексті” [7, 589].

Аналіз останніх досліджень метанаративного дискурсу. Дослідження метанаративного дискурсу набуло особливого значення на сучасному етапі розвитку літературознавства і лінгвістики. Це можна пояснити зростанням інтересу дослідників до так званої „метапрози”, тобто до творів, де художній світ розгерметизовується через втручання автора, і де відбувається вторгнення реальності в світ оповіді.

Термін „метанаративний дискурс”, як свідчить огляд критичної літератури, не є постійним і сталим. Існує досить строката термінологія, яка, лише певною мірою, віддзеркалює той чи інший аспект феномена, який послужив об'єктом нашого дослідження. За звичай, лінгвісти і літературознавці [3; 11; 12] не використовують термін „метанаративний дискурс”, але розкривають певні аспекти змісту цього поняття, маніпулюючи іншою термінологією. Найчастіше, аналізуючи твори постмодерністської і модерністської літератури, вчені говорять про такі явища, як: саморефлексивність, авторефлексивність, текст в тексті, металітература, метапроза, метафікція, металепсис, метадискурс, автотекстуальний дискурс, анти-роман, нежанрова література, „самовідображальний наратив” [10, 121], самосвідома нарація, автореферентний (або самореферентний) текст.

Огляд концепцій щодо змісту і різновидів метанаративного дискурсу дозволяє скласти уяву про це суперечливе явище літературного модернізму і постмодернізму, а також виокремити певні закономірності ефекту метанаративності. Проте у теоріях, що були проаналізовні, немає систематичного і комплексного підходу до метанаративу: критики або аналізують окремі приклади, або зосереджують свою увагу лише на лінгвістичних параметрах, або обмежуються загальними зауваженнями. По-друге, немає одностайної думки щодо репертуару або маркерів метанаративного дискурсу.

Метанаративний дискурс, на наш погляд, не можна аналізувати без врахування співвідношення понять „тексту”, „дискурсу” і „наративу”. Теоретичним підґрунтям для розмежування цих понять послужила концепція М.Я. Димарського [2]. Сформулюємо основні тези, які визначили стратегію подальшого дослідження.

1. Поняття „дискурсу” передбачає його прикріпленість до реального, фізичного часу, в якому цей дискурс триває.

2. Текст є фіксований результат, продукт, що може генерувати смисл.

3. Текст (зокрема художній) є одиницею, складнішою за своєю природою, ніж дискурс.

4. У філогенезі дискурс передує тексту подібно тому, як діалог передує монологу, а мовлення - мовній системі.

5. Поняття „дискурсу” не доцільно застосовувати при аналізі художнього (класичного типу) тексту.

6. Художні тексти некласичного типу (модернізм, постмодернізм) можуть моделювати дискурсивність. Відбувається процес дискурсивізації тексту.

7. Різницю між „текстом” і „твором” доцільно розглядати в орієнтирах, запропонованих Ю.М. Лотманом і М.М. Бахтіним.

8. Там, де відкривається поле для численних інтерпретацій, закінчується смисл тексту і починається смисл художнього твору.

9. Лінгвіст має справу з текстом, а не з твором. Твір - це текст разом з чинниками екстратекстуальними: наративний метод, контекст епохи, літературний напрямок, естетична платформа автора, тощо.

10. Наратив є текстом, що викладає певну історію, яка є опосередкованою функцією оповідача, або наратора. Іншими словами, наратив передбачає, по-перше, відправника повідомлення (комуніканта), тобто автора, сам комунікат (тобто наратив) і одержувача повідомлення (читача твору); по-друге, знаковий характер наративу, який вимагає від читача певної компетенції щодо коду наративу; по-третє, систему співвідношення наративу, з одного боку, з позалітературною реальністю (кожен художній твір відображає певну дійсність), а, з іншого боку, - з певними літературними конвенціями, або канонами.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Аналіз МНД пропонуємо здійснювати з огляду на поняття „дейктичний модус тексту”. Ми трактуємо його, слід за М.Я. Димарським, як функціонально-семантичну категорію тексту, яка ґрунтується на значеннях референційної визначеності/невизначеності всіх елементів суб'єктної (мається на увазі суб'єкт мовлення) і хронотопної семантики [2, 268].

Підкреслимо, що визначеність референції суб'єктних і хронотопних елементів має онтологічний характер і притаманна будь-якому виду мовленнєвих творів. Порушення цієї вимоги призводить до аномалій у комунікаційному ланцюгу. Іншими словами, при порушенні визначеності референції суб'єктних і хронотопних елементів мають місце перешкоди у каналі комунікацій.

Значення референційної визначеності притаманне класичним наративам. Всі егоцентричні елементи таких творів отримують несуперечливу інтерпретацію завдяки співвідношенню з надійною точкою відліку, тобто стабільно локалізованою в тексті фігурою оповідача. Для читача дейктична визначеність означає можливість уявити несуперечливу картину уявного можливого світу. Можна твердити, що у цьому випадку має місце дейктичний паритет між автором і читачем: читач володіє рівною можливістю разом з автором занурюватись у будь-яку ділянку художнього простору і часу. Хронотоп, іншими словами, не має закритих для читача зон.

Невизначеність дейктичного модусу некласичних наративів характеризується втратою дейктичного паритету між читачем і автором, тобто, дейктичним диспаритетом між ними. Останній має місце тоді, коли в творі руйнуються логічні зв'язки між подіями, порушується просторово-часовий континуум.

У загальних термінах дискурсивізація тексту розуміється як перетворення класичної, тобто немаркованої моделі наративу, у метапрозу (метанаративний дискурс). Слід пам'ятати, що дискурсивізація тексту є не лише повернення наративу зі сфери тексту у сферу дискурсу, який його породив. Дискурсивізація передбачає набуття текстом нових якостей, а саме:

а) розщеплення наратора;

б) існування кількох комунікативних рамок;

в) різноманітність темпорально-просторових координат.

Важливо також мати на увазі, що перехід від однієї комунікативної рамки до іншої, від одного наратора до іншого, від одних просторово-часових координат до інших завжди маркуються. Можна бути невпевненим відносно того, хто розповідає, можна також мати сумнів щодо місця і часу дії, але в художньому тексті неодмінно є індикатори, які свідчать про зсув локалізації, темпоральних параметрів і точки зору наратора („наративного фокусу”).

У своєму дослідженні ми будемо виокремлювати твори зі збереженням дейктичного паритету і твори з його порушенням. Перші можна розглядати як немарковані з нульовою дискурсивізацією (класичні наративи), а останні - як марковані з первинною або вторинною дискурсивізацією.

Розглянемо фрагмент оповідання В. Вульф „An Unwritten Novel”.

The unhappy woman, leaning a little forward, palely and colourlessly addressed me - talked of situations and holidays, of brothers at eastbourne, and the time of year, which was, I forget now, early or late. But at last looking from the window and seeing, I knew, only life, she breathed, “Staying away - that's the drawback of it - ” Ah, now we approached the catastrophe. “My sister-in-law” - the bitterness of her tone was like lemon on cold steel, and speaking, not to me, but to herself, she muttered, “nonsense, she would say - that's what they all say”, and while she spoke she fidgeted as though the skin on her back were as a plucked fowl's in a poulterer's shop-window [3, 349].

Ми вважаємо, що цей МНД характеризується просторово-часовою суб'єктною маркованістю з первинною дискурсивізацією. Розглянемо підстави для цього твердження. По-перше, оповідач має дві безумовні іпостасі: „наративний оповідач” розповідає нам про історію своєї зустрічі в купе потягу з дивною незнайомкою, а „дискурсивний оповідач” (термінологія М.Я. Димарського) „пише” у своїй свідомості оповідання про жінку. По-друге, прагматичний ефект підсилюється тим, що письменник (В. Вульф) пише твір про автора (оповідача), який, у свою чергу, теж створює уявний твір про пасажирку купе. По-третє, у проаналізованому фрагменті читач не має сумніву щодо просторово-часових координат, дій і вчинків персонажів. Саме тому ми кваліфікуємо порушення дейктичного модусу МНД такого типу як первинну дискурсивізацію.

Розглянемо далі МНД (маркований) вторинної дискурсивізації. Наведемо фрагмент з оповідання Дж. Барта „Lost in the Funhouse”:

Then he set his mouth and followed after, as he supposed, took a wrong turn, strayed into the pass wherein he lingers yet.

The action of conventional dramatic narrative may be represented by a diagram called Freitag's Triangle. (Далі в оповіданні наводиться графічне зображення „Трикутника Фрайтага” - О.Б.) in which AB represents the exposition, B the introduction of conflict,…[1, 95].

Як бачимо, у цьому фрагменті (і в оповіданні, в цілому) має місце дифузія оповідних партій оповідача (юнака, який їде зі своїми рідними і друзями на екскурсію до кімнати сміху); автора, який є „розщепленою особистістю”: з одного боку, він іронізує з приводу намірів і вчинків головного персонажа, а, з іншого, - описує (за допомогою графічних засобів) техніку нарації. Отже, оповідання містить три антропоцентра: наратор; автор, що іронізує; автор, що демонструє процес написання твору.

Проте неможливо однозначно твердити, хто конкретно глузує з приводу “Трикутника Фрайтага”. Оповідач, який став теоретиком літератури і згадує своє дитинство? Дж. Барт, який хоче відкрити очі наївного читача на проблеми структури художнього тексту? Певний анонімний оповідач на кшталт „трікстера” або „аранжувальника”? Можна висунути гіпотезу: всі ці оповідачі є масками, під якими прихований реальний автор.

Розглянемо фрагмент іншого оповідання Дж. Барта, що має назву “Click”. У ньому романтичні стосунки між молодими людьми існують і розвиваються паралельно процесу пошуку інформації у гіпертекстовій мережі (Фред, головний персонаж, є за своїм фахом комп'ютерним програмістом). Зрозуміти конфлікт між двома персонажами можна, очевидно, лише розібравшись у постійних вузлах і маршрутах щодо пошуку потрібної інформації. Проілюструємо сказане (графіку автора зберігаємо):

Well, Fred and friend have just been shown an example of it, no? The further texts that lie behind any presenting text. Look up (that is, click on) the innocent word “of”, and you get a couple hundred words of explanation. Click on any one of those or any one of their several phrases and clauses, such as “phrases and clauses”, and get hundreds more. Click on any of those, etc. etc. - until, given time and clicks enough, you will have “accessed” virtually the sum of language, the entire expressible world. That's hypertext, guys, in the sense meant here (there are other senses; see Hypertext)…[2, 64].

На наш погляд, дейктичний диспаритет між читачем і текстом сягає максимального рівня. Просторово-часові координати є розпливчастими, наратор має невизначений статус, семантична цілісність є зруйнованою. Неясно, яке відношення має цей фрагмент до стосунків між Фредом і його дівчиною. Враховуючи всі ці фактори, ми трактуємо цей МНД як такий, де порушення дейктичного модусу призводить до вторинної дискурсивізації.

Таким чином, порушення дейктичного модусу тексту і відсутність, як наслідок, дейктичного паритету між автором і читачем є онтологічними характеристиками МНД. Зауважимо, що ці характеристики повністю узгоджуються з фундаментальними ознаками метапрози, до яких М.М. Липовецький відносить:

- тематизацію процесу творчості;

- репрезентацію автора у своєму текстовому двійнику в образі персонажа, який періодично виступає як автор саме того твору, який ми читаємо в даний момент;

- просторово-часову свободу;

- перенесення акценту з цілісного образу світу на сам процес конструювання і реконструювання цього ще не завершеного образу [Цит. за: 2, 290].

До цього переліку профілюючих рис МНД необхідно додати різноманітні прийоми модифікації образу читача: читача-„навігатора” (Дж. Барт) і читача-„деконструктора” (Д. Бартельм). Таким чином, МНД виступає як дискурс про природу й „механізми читання” [8].

Репертуар МНД є досить широким. Дослідники [11; 12], як правило, описують типологію МНД на підґрунті класичних понять стилістики та інтерпретації художнього тексту. Серед різновидів і форм МНД називають немотивовані стрибки від однієї події до іншої; вказівки на жанр тексту; конструювання сюжету за певним штучним принципом; текст у тексті; відхилення від основної сюжетної лінії (ендонаративи, екзонаративи); архітектонічні закриті структури, які створюють світ, віддалений від реальності; наявність дійових осіб, які усвідомлюють свій статус дійових осіб уявного світу і звертаються до автора з проханням допомогти їм стати реальними; автопародії, паралакс (нарочите маніпулювання перспективами); гіпертрофований стиль; графічні новації (анаграми, паліндроми).

Типи МНД, які виокремлюють зарубіжні дослідники, не мають чітких критеріїв і суцільного методологічного підґрунтя.

На наш погляд, класифікуючи форми або типи МНД необхідно відштовхуватись від схеми художньої комунікації, а саме трансмісії художнього повідомлення від автора (інтенція автора) до тексту (можна, очевидно, вести мову слід за У. Еко, про „інтенцію тексту”), який, в свою чергу, має певний прагматичний вплив на свідомість читача.

Матеріал дослідження дозволяє запропонувати наступну класифікацію МНД: авторський метанаративний дискурс (автор намагається стерти різницю між реальністю і вимислом); персонажний метанаративний дискурс (автор стає повноправним учасником подій художнього твору); інтертекстуальний метанаративний дискурс (автор провокує читача на пошук джерел того чи іншого фрагменту тексту); власне метанаративний дискурс (автор коментує, пояснює та ілюструє процес написання художнього твору); інтранаративний дискурс або наративний дискурс типу „текст у тексті” (головний персонаж є письменником, який пише роман).

Проаналізуємо приклад авторського МНД, в якому руйнується межа ілюзії та реальності. В романі Дж. Фаулза „Жінка французького лейтинанта” автор визначає характер можливого світу свого твору:

Fiction usually pretends to conform to the reality: the writer puts the conflictiong wants in the ring and then describes the fight - but in fact fixes the fight, letting that want he himself favour of: the good one, the tragic one, the evil one, the funny one, and so on [4, 348].

У наведеному прикладі автор розкриває своїм читачам таємні підвалини, на яких ґрунтується уся художня література. Він порівнює художній твір з рингом, де відбувається поєдинок між добром і злом, любов'ю та ненавистю, щастям та бідою, життям і смертю. Проте результат цієї боротьби заздалегідь визначений автором.

Наведемо приклад персонажного МНД з цього самого твору. У 55-му розділі роману письменник, тобто Дж. Фаулз, сидить напроти Чарльза, головного героя, розглядає його та міркує над вирішенням його подальшої долі:

Now the question I am asking, as I stare at Charles is not quite the same as the two above. But rather, what the devil am I going to do with you? I have already thought of ending Charles' career here for eternity on his way to London [4, 348].

Приклади власне МНД доцільно згрупувати за тематичним принципом. Автор (наратор) може висловлювати свої думки з приводу особливостей побудови твору, сприйняття прочитаного змісту або проблем, що висвітлюються у творі.

Показовим у цьому плані є ще один фрагмент з вищезгаданого роману Дж. Фаулза:

I do not know. This story I am telling is all imagination. These characters I create never existed outside my own mind. If I have pretended until now, to know my chracters' minds and innermost thought, it is because I am writing in (just as I have assumed some of the vocabulary and “voice” of) a convention universally accepted at the time of my story… [4, 85].

Як бачимо, письменник обговорює на сторінках свого твору літературознавчі проблеми, розкриває зміст таких понять як „фікція”, „уява”, „реальність”, „традиція”, „межа між вигаданим і реальним світом”.

Висновки і перспективи подальшого дослідження.

1. Метанаративний дискурс є конкретною реалізацією онтологічних, гносеологічних і естетичних принципів раннього модернізму і постмодернізму. Головною характеристикою метанаративного дискурсу є відхилення від конвенцій літератури з метою демонстрації процесу творення художньої реальності. Метанаративний дискурс є результатом порушення дейктичного модусу тексту.

2. Типологія метанаративного дискурсу ґрунтується на особливостях художньої комунікації із врахуванням трьох антропоцентрів: автор, персонаж, читач.

3. При первинній дискурсивізації текст твору починає втрачати риси виключно тексту і набуває специфічних ознак дискурсу МНД .

4. Вторинна дискурсивізація характеризується просторово-часовою свободою; акцент переноситься з цілісного образу світу на сам процес конструювання і реконструювання ще не завершеного образу.

5. Руйнація межі ілюзії та реальності є визначальною характеристикою МНД.

Перспективи подальшого дослідження передбачають розширення матеріалу і аналізу еволюції МНД: планується розглянути їхню структуру, семантику та функції у діахронічному вимірі.

Література

1. Брокмеер Й., Харре Р. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы / Брокмеер Й., Харре Р. // Вопросы философии. - 2000. - №3. - С. 29-42.

2. Дымарский М.Я. Проблемы текстообразования и художественный текст (на материале русской прозы ХІХ-ХХ вв.) / Дымарский М.Я. - 2-е изд. - М.: Эдиториал УССС, 2006. - 326 с.

3. Зенкин С. Поэтика трансгрессии / Новое литературное обозрение / Зенкин С. - 2006. - № 78/2. - С. 392 - 400.

4. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов / Ильин И. - М.: ИНИОН РАН - INTRADA, 2006. - 384 с.

5. Левин Ю.И. Избранные труды. Поэтика. Семиотика / Левин Ю.И. - М.: „Языки русской культуры”, 1998. - 824 с.

6. Літературознавча енциклопедія: у двох томах. Т. 2 / Авт.-уклд. Ю.І. Ковалів. - К.: ВЦ „Академія”, 2007. - 624 с.

7. Лотман Ю.М. Текст у тексті // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. - 2е вид., доп. - Львів: Літопис, 2006. - С. 581-585.

8. Мащенко О.А. Концепція та образ читача в творчості Дж. Барта та Д. Бартельма: автореф. дис. ... канд. філол. наук / О.А. Мащенко. - Дніпропетровськ, 2005. - 20 с.

9. Степанов Ю.С. В мире семиотики / Степанов Ю.С. // Семиотика: Антология - М.: Деловая книга, 2001. - С. 5-42.

10. Ткачук О. Наратологічний словник / О. Ткачук. - Тернопіль: Астон, 2002. - 173 с.

11. Stoicheff P. The Chaos of Metafiction. Chaos and Order. Complex Dynamics in Literarure and Science / Stoicheff P. - Chicago and L.: the University of Chicago Press, 1991. - P. 85-89.

12. Waugh P. Metafiction. The Theory and Practice of Self-conscious Novel / Waugh P. - L. and N.Y.: Methuen and Co. LTD., 1984. - 176 p.

Джерела ілюстративного матеріалу

1. Barth J. Lost in the Funhouse / Barth J. - N.Y.: Anchor Book, 1988. - 201 p.

2. Barth J. Click / Barth J. The Book of Ten Nights and a Night. Eleven Stories - N.Y.: A Mariner Book, 2004. - P. 234-260.

3. Woolf V. An Unwritten Novel / Woolf V. // The Health Introduction to Fiction / Fifth Ed. - Lexington, Mass, Toronto: D.C. Health and Co., 1996. - P. 349-358.

4. Fowles J. The French Lieutenant's Woman / Fowles J. - L.: Triad/Panther Books, 1985. - 399 p.

Размещено на Allbest.ru