Дивосвіт рідної мови у творчості Є. Маланюка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дивосвіт рідної мови у творчості Є. Маланюка

Любов Мельник, кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка

Анотація

Постановка проблеми та аналіз останніх публікацій. У наш час актуальність дослідження поетичних текстів з лінгвістичної точки зору постійно зростає. Особливо тоді, коли це стосується неординарної особистості.

Поетична творчість Є. Маланюка завжди викликала значний інтерес у науковців, якраз зважаючи на особистість митця. Поет буремних років українського державництва навіть за зміни влади “залишався вірним собі і не зраджував своєї громадянської позиції - позиції активно діяти “наперекір ворогові” [3, 136].

Спостерігаючи за образною мовою письменника, бачимо зв'язок між особистим життям, ідейними, естетичними позиціями автора та його мовним стилем. На цьому наголошували у своїх лінгвістичних дослідженнях О. Бистрова, Л. Бублейник, С. Єрмоленко, О. Семенець, О. Тищенко. Проте праці названих мовознавців не представляли нам цілісної картини мовотворчості митця.

Мета цієї статті полягає у тому, щоб, розширивши рамки спостереження, зупинитись на багатстві лексичних, стилістичних та синтаксичних засобів у поезіях Є. Маланюка.

Виклад основного матеріалу. Найголовнішим засобом точності мовлення є лексика, адже містить вона великі можливості для вибору відповідних слів.

Поряд із загальновживаними словами зустрічаємо в Є. Маланюка авторські неологізми: льотник - “льотчик” (“Льотник бомби кидає в Шанхай"), околювати в значенні “обступати колом” (“Хвилями околюють твій хрест”), радіобрех - “радіоприймач” (“Обнажається лідерів радіобрех”), кіновенера - “кінопродукція” (“І всі раптом побачать очима, повними гніву, що то все тільки розхлюпана пазуха кіновенери ”) і под. Не оминає він і рідкісних слів типу костомара “велика кістка”, приходень “прихідько”, меандр “вигин”.

Специфіка мови художнього твору полягає в широкому використанні будь-яких лінгвістичних одиниць. Значну роль у цьому плані відіграють терміни. Як син своєї доби Є. Маланюк не цурається виробничо-технічної лексики: автоматика, координати, колектор, стрателема, формула. Наприклад:

То ж не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет - мотор! Поет - турбіна!

Поет - механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий (“L' art poetique”).

Фактично, майже “інженер людських душ”!

Трапляються в поета й запозичені слова, зокрема полонізми (жадний, дзиґар, каварня, офірувати, кадлуб, саля), часто вживаним є германізм “єдваб”, що прийшов до нас з польської мови: Ввійди і освяти єдваб булавним блиском із правиці (“Держава жовтня”); Сліз скам'янілі перли нижу єдвабом сну (“Дощ”); Вже на єдвабі неба осінь гаптує золотом лазур (“Три поезії”); На стегна, стягнуті єдвабом, лягла смаглявая долонь (“Кармен і Беатріче”).

Не оминає Є. Маланюк архаїзмів (єси; загинем, яко обри; тать; книгочій, гряде/грядете; довліє злоба; як древце; рцем; нарече; обреченіє; утлий сосуд; (сонце) ненатле; засклеплі (очі); соблазн; червлений; триб; бран/бранка; нагий/ нагая; злото; чернь, лоно, мста), з їх допомогою митець передає героїчний дух державницької епохи минулого. Речення з такими одиницями стають динамічно ощадними, слова - аскетично влучними.

До речі, сам Є. Маланюк зазначав, що вміння поета вводити в сучасну поезію архаїзми - “це відтискання давно викрадених лексичних скарбів, це ревіндикація нашого культурно-мовного майна, це засвоєння історичного руху нашого минулого...” [2; 234, 238].

Іноді архаїзми вживаються як антоніми до буденних слів: “страшне твоє життя, як житіє”. Зустрічаємо у поетичних рядках і церковнослов'янізми: келья, олтар тощо.

Досить часто, за звичаєм староукраїнської мови, автор уживає пасивні дієприкметники теперішнього часу на -мий і короткі пасивні дієприкметники минулого часу: пригнічен, позбавлен, виплекан, викохан, пооран, зіпсован.

Як старшина Армії УНР, ад'ютант помічника начальника штабу Ділової армії і, зокрема, визначного стратега Василя Тютюнника, Є . Маланюк використовує чимало військової термінології: маневр, дивізіон, окоп, бруствер, лівий фланг, фаланги, бівак, ескадри, гармата, дріт польового телефону, короб набоїв, амбразура, кулеметна стрічка, скоростріл, бронпотяг тощо.

Характерною ознакою творчості Є. Маланюка є широке вживання найрізноманітніших тропів. Це і метафора, і метонімія, і перифраз - індивідуально-авторський та традиційний. Гармонійно вплітаючись у тексти, створюючи індивідуальний стиль, вони надають змістові особливої виразності. Візьмемо, наприклад, такі віршовані рядки:

Навколо - хащі й печеніги,

А в кельї - тиші ніжний спів,

Реторди, циркуль, колби, книги

І Ви - алхімік мудрих слів (“Сучасники”).

Перифраз “хащі й печеніги” означає вороги, “ алхіміком мудрих слів” називає автор М. Рильського.

Не сприймаючи жовтневого перевороту 1917 року, Є. Маланюк так говорить про цей нелегкий період, цю бурхливу добу втрати нашої самостійності: В окривавлений Жовтень -- ясна обернулась Весна (“Сучасники”). А далі, ціле життя перебуваючи у вимушеній еміграції (“на пісках емігрантських Сахар”) через переслідування кадебістських нишпорок, поет зазначає у вірші-посвяті “Синові”:

Ти стрінеш вітер, даль улуси І стук копит, і дикий вий.

Лише нещадне слово “мусиш”

В глухій нестямі степовій,

В державі темної стихії,

В годин нелюдських самоті -

Охляле серце знов зігріє

І кине знов його меті.

Тут перифраз “держава темної стихії” означає державу з тоталітарним режимом. “Обреченною землею” з тих же міркувань називає Є. Маланюк і Варшаву в однойменній поезії. Єдиною розрадою у цьому жорстокому світі залишалась поетова сім'я, хоча й “родина -- тільки вбогий човен на невловимих бурунах” (“Доба”).

Та вже через кілька літ митець, позбавлений змоги жити з ріднею на Батьківщині, у відчаї скаже влучним перифразом: він - “одинокий безрадісний плід” (“Лист”).

У своїх творах особливу увагу поет відводить метафорі: Недорізаним звірем -- вітер проридає в страшний простор (“Біографія”); Тижні рвались пристрасним не стримом (“Три поезії”); Ядом осені отруєна весна (“Мартівські іди”); День тверезий аж до болю (“Голос пів старечий”); На небі кометнім мітли не писали пророцтва свої (“З літопису”); Зима по листю літ затрачених Стопою тяжкою ступа (“Павза”) тощо.

Буває, що метафора в Є. Маланюка пов'язана з різними періодами доби: Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі... А ніч -- лунка безодня -- Дзвеніла зорями... (“Куліш”) чи Ось вечір знов. Заплющує повіки Безсилий день. І знову, знову сам... Вже ніч накреслює прозоро-сині тіні (“Вечір”); І ранок -- підводне судно, і в землю втікає ніч (“Ранок ІІ”).

Використовує митець і просту метафору, коли вжито один вираз у переносному значенні: Нитками золота прошита Блакить. Ідеш і напівсниш (“Моравські елегії”), і розгорнуту, коли картина змальована цілим рядом метафор: Говорили могили, співали козацькі вітри. І у літери тайн степовії складалися зорі... (“Сучасники. Павлові Тичині”); Небо невмите і заспане З пір'ям холодних хмарок, Стигне байдужими пасмами Понад нудьгою хаток (“Романтика”).

Взагалі, такі метафори дають змогу поетові краще відтінити потрібну йому рису предмета чи явища, досягти більшої точності й образності, по- особливому виявити оцінку зображуваного. Недарма Арістотель вважав майстерність метафор ознакою таланту письменника.

Метонімія часто ототожнюється з метафорою, або розглядається як її різновид. На відміну від метафори, метонімічне зіставлення предметів відбувається не за ознакою їхньої подібності, а за ознакою їхньої суміжності, тобто належності їх до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов'язаних часовими, просторовими, причинно- наслідковими та іншими відношеннями. Ось як представлений цей троп у Є. Маланюка: Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні (“Куліш”); І на горі спить Київ -- степова Олександрія (“Варязька балада”); Степ тремтів від залізного зойку війни; На захід ридали вагони (“13 листопада 1920 р.”) тощо.

До засобів створення образності твору відносяться порівняння. Вони увиразнюють зображуване, роблять його більш наочним, іноді виявляють ставлення мовця до змальованої картини: Літо тане, як віск... Літо гусне, як мед (“Серпневі строфи”); І мудрість протина, як кобра (“Біографія”); Зір прозорий, як синій простір, і -- як обрію смуга -- гострий (“Варяги”); Беріг, беріг тебе, як скарб (“Павза. ІІІ”); Захід, мов широкий отвір брами, Знов зіяє кров'ю і кінцем (“Кінець початку. ІІІ”); Над тобою тяжкотканий плеще-б'ється стяг, Ніби птах державний крила широко простяг (“Генерале, генерале, - пестить очі даль”).

Однак дуже часто маланюкові порівняння несуть негативну оцінку зображуваного: Сухе, як тріска, майже мертве тіло (“Це було чудо. Червень розстеляв...”); Ніч була, як тортура, як сказ (“Земна Мадонна”); Життям жорстоким, як жорства (“Особисте”); І від віків повзуть під стіни орди, як ніч, як тьма, як чорна сарана (“Київ”).

Важливу роль у поезіях відіграють такі стилістичні фігури, як повтор, плеоназм, антитеза, риторичні питання. Вони служать для логічного виділення і впорядкування тексту, для увиразнення і підсилення його фонетичних, лексичних, словотвірних та граматичних засобів.

Так, в одному випадку повтор прислівника завжди підкреслює постійність дії чи ознаки, а прийменник без вказує на обмеженість у всьому: Завжди напружено, бо завжди - проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота.

Так, без шляху, без батька, без предтечі.

Так - навпростець - де спалює мета (“Біографія”).

В іншому - повтор сурядного сполучника і, який семантично доповнює перше речення вірша, вказує на безмежність подій:

Ця осінь без кінця.

Коли б мороз і сніг -

Знов запалала б кров.

А так імла і мжичка.

І день пливе повз нас в туманному півсні,

І ніч горить, немов велика чорна свічка. (“Ця осінь без кінця”).

Трапляється, що засобом повтору поет показує свою емоційну збудженість:

А як же Наталочка? Як же квітень?

Невже ж вони - будуть, а я - ні?

Невже ж буде й потім сонце і вітер.

Прозорі простори в далині?

Ні! Не хочу! Не можу! Не вмію вмерти!

Не розумію, хто вигадав смерть.

- Написати листи, надписати конверти.

Подивитись на дату: “6. Четвер” (“А як же Наталочка?”).

Зрозуміло, що вірш цей написано після відмови Маланюкові давньої симпатії Наталі Лівицької (згодом - Холодної). Втрату цю досить болісно переносив поет.

Інколи повтор набирає синонімічного характеру, утворюючи семантичну фразу тематичної цілісності:

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари...

(“Невичерпальність”).

У вищенаведеному синонімічному ряді повтору помічаємо ще одну стилістичну фігуру - плеоназм (“ворожать, напускають чари”). Такі фігури досить яскраво підкреслюють трагедію плюндрування корінної нації та її культури.

А в поезії “Антимарія”, де також наявний синонімічний повтор “струна бринить, ридає і рокоче”, мотив трагедійності уже не переважає, він підкорений іншій тональності - це гнів і пафос, і патетика. Окрім цього, ці ноти зміцнені алітерованим “р”:

Ось заклинаю віршем. Проклинаю.

Виспівую його моєю кров'ю.

Моє життя напружую струною -

Струна бринить, ридає і рокоче.

Тематичну єдність трикратного повторення підсилює і фігура зіткнення: струна - струною. Почуття настільки суперечливі в Є.

Маланюка, що вже невдовзі алітерація “п” створює враження порожнечі, самотності: Померлих піль пустельний подих, Глухого вітру тропарі...(“Євангелія піль” (ІІ). Звуконаслідування (ономатопея) часто утворює фонологічно-асоціативне поле (ФАП), яке постає внаслідок стійкого звукосимволічного навантаження в певних фонемокомплексах. Наприклад, ФАП з ядром /ад/ у поетичній творчості Євгена Маланюка контекстуально асоціативно пов'язане з мотивом кари [4, 23]: Всіх ранків затяжна загладо! -- в Тобі всі дні мої навік. І душить нещадима вл ад а Мій вже нелюдський, смертний крик (“Ночами сниться тіло львине”); А нині тільки чад і дим (“Ars poetica”); Віддать нащадкам ад сліпого дня? (“З літопису”), І де ж -- вогню На вожденят вошині душі, На лицедіїв метушню, На їдь продажної безради, На яди дідичної зради, На віковий коловорот Хохлацьких охів і глупот? (“Друге посланіє”); І спогад, що зорітиме тобі, мов казка, крізь негоду і загладу, в осінній день мій сповнить сум і біль Краплиною незнищеного яду (“Три присвяти. ІІ”); Та вколо мокрої соломи Неперепрілий дим і чад, Або скляні холодні зломи Кривих, потовчених свічад (“Живеш розжевреним залізом”).

Лексичний повтор Євгена Маланюка можна аналізувати і в структурному напрямі. Так, у вірші “В початку світової ночі” зустрічаємо і анафору, і кільце (епістрофу), що в поєднанні з художніми тропами впливають на смислове сприйняття тексту:

В початку світової ночі -

О, намарне, намарне літа Квітли ясно, як очі дівочі,

Квітли п'яно, як ярі уста.

Налетів незнайомий вітер,

Обтрусив і розвіяв красу -

Тільки камінь серця розбитий

В наростаючу тьму понесу.

Окровавленим скарбом скорботи

Та без вартісним досвідом скрут.

Без весни, без огня, без Голготи -

Десь там, хтось там, колись там захоче -

І потухну, як іскра. Умру

В початку світової ночі.

Одним із засобів образотворення є протиставлення. Євген Маланюк представляє такі контрасти: світло - тьма, рай - пекло, тиша - гомін, весна - зима, смерть - воскресіння, вогонь - попіл, хаос - космос. У віршах це виглядає так: Все воскресло. На Чорнім Шляху Гонять знову ясир білотілий (“Насичаю тебе залізом”); Батьківщино моя, Батьківщина німа. ... А доба ось гримить у залізі й вогні (“Лист”); В живуче тіло мертвая душа вступає знов. І ось -- вона. Так близько (“А може, й не Еллада степова”) тощо.

Антитеза у поета досить часто слугує не лише для зіставлення протилежних явищ, а й для підсилення виразності:

І щось, либонь, від Дон-Кіхота,

Бувало, в постаті тремтить.

Щось старовинне, щось таке

Від пісні, лицарства і слави,

Щось разом ніжне і тужаве,

Як криця - тверде і крихке (“Пам'яті Юрія Дарагана. ІІІ”).

Важливу роль у створенні тропів та стилістичних фігур відіграє варіантність. Варіанти лексем, будучи осмисленими і відібраними під дією різних позамовних і внутрішньомовних факторів, здатні посилювати, уточнювати, увиразнювати звучання художніх образів. Наприклад: отруї (отрути) - За отруї, що ними труїв (“Білих квітів не треба”), І трунки всіх земних отрут (“Еміграція”); огонь (вогонь) - Сірим попелом стало життя під огнем степової свободи (“ІІ. Антимарія”), Віршуй вогнем останніх сліз (“Пам'яті Куліша”); мста (помста) - Так хутко згасло сяйво слави, Так коротко тривала мста (“Воякам”), І помста кричала, і ятрилась зрада (“Відвіку й донині”); язик (мова) - Тільки руки маленькі і панські Та плиткий салоновий язик (“Три присвяти”), Будь проклята співуча мово Сльозливих і слизьких пісень (“Пам'яті Юрія Дарагана”).

Буває, що така варіантність в поета не обмежується лише двома лексемами - їх можна зібрати значно більше. Наприклад, далеч - далечина - далечінь - далина - даль:

Із пустинь в прозору далеч сині (“Еміграція”);

І сонцеокий день крізь дим далечини (“І. Полин”);

Де дика далечінь -- без меж (“Ні. Ось цей смолоскип поета”);

Нагорні простори і в хвилях далини (“Моравські елегії”);

За будинками співає синім вітром даль (“Балада про Василя Тютюнника”).

Синтаксичні засоби самі по собі не мають стильового забарвлення, однак збагачують мову, надаючи їй виразності у донесенні думки [4, 28]. У поезіях митця логічно-нормативну семантику втілюють інфінітивні речення: Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути (“Біографія. ”), безособові: І все ж із серця виллять треба мед І полум'ям наллять його залізним (“А син питає”), номінативні: Пізня спека. Випалені трави (“Пізня спека. Випалені трави”), генітивні: Простору! Сонця! Більш душа не стерпить(“Простору! Сонця!”)

Загалом можемо стверджувати, що в мистецькому ідіолекті Євгена Маланюка парадигма мовних одиниць відзначається широтою семантики, багатофункціональністю, суперечливістю й амбівалентністю змістового наповнення, в тому числі оцінного змісту, а це свідчить про справжній дивосвіт рідної мови у його творах.

Література

1. Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. - Торонто, 1962. - 525 с.

2. Маланюк Є. Повернення /Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. Львів: Світ, 2005. - 495 с.

3. Салига Т. Імператив. Літературознавчі статті, критика, публіцистика. - Львів: Світ, 1997. - 350 с.

4. Семенець О.О. Лінгвістична синергетика ідіолекту Євгена Маланюка / О.О. Семенець // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. Спеціальність 10.02.01 - українська мова. К., 2005. - 36 с.

5. Сучасна українська мова: Стилістика / За ред. І.К. Білодіда. К., 1973. - 587с.

Размещено на Allbest.ru