Національний часо-простір в поезіях Василя Барки

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2-1.09

Національний часо-простір в поезіях Василя Барки

Маланій О.О.

Анотація

поет барка поезія ностальгічний

Маланій О.О. Національний часо-простір в поезії Василя Барки. В статті йде мова про національні орієнтири, символи в поезії відомого українського поета Василя Барки. Аналізується філософська поезія В. Барки з точки зору художнього хронотопу, простежується ностальгічно-патріотична настроєвість його поетичних творів. Окреслюється образ України, такий складний і суперечливий з огляду на пережите поетом, з'ясовуюються важливі для поета генетичні зв'язки, які тривожать, бентежать неспокійну вдачу поета національного масштабу, який долею волі опинився в еміграції.

Ключові слова: національний час, національний простір, генетична пам'ять, внутрішній простір, ментальність.

Аннотация

Маланий Е.А. Национальный хронотоп в поэзии Василя Барки. В статье идет речь о национальных ориентирах, символах в поэзии известного украинского поэта Василя Барки. Анализируется философская поэзия В. Барки с точки зрения художественного хронотопа, прослеживается ностальгически-патриотический настрой его поэтических произведений. Определяется образ Украины, такой сложный и противоречивый учитывая пережитое поэтом, выясняются важные для поэта генетические связи, которые тревожат, смущают беспокойную натуру поэта национального масштаба, волей судьбы оказавшемуся в эмиграции.

Ключевые слова: национальное время, национальное пространство, генетическая память, внутреннее пространство, ментальность.

Annotation

Malaniy O.O. National temporary space in the poetry of Vasyl Barka. In an article on national landmarks, symbols in the poetry of the famous Ukrainian poet Vasyl Barka. Analyzes the philosophical poetry W. Barca in terms of artistic chronotope, traced nostalgic-patriotic nastroyevist his poetry. Describes the image of Ukraine, such a complex and contradictory in view of the experiences of the poet, the poet z'yasovuyuyutsya important for genetic links to anxious temperament trouble troubled poet of national importance, which was the fate of freedom in exile.

Key words: national time, the national space, genetic memory, internal space, mentality.

Аби вгамувати спрагу духовності, треба відкривати Україну в собі - тільки так можна набути втрачену Батьківщину (М.Жулинський)

Аналізуючи світоглядну концепцію кожного письменника, ми прагнемо уявити собі ту модель мікро- і макрокосму, яку автор замислив, спроектував на свою творчість, розвинув у своєму житті. Напевне, не знайдемо жодного національного письменника, який би був відсторонений, відокремлений від свого народу, батьківщини, від своїх першоджерел. Адже саме національна ментальність є сутнісною основою світогляду, авторського стрижня.

Кожна нація має своїх геніїв, чиєю творчістю по праву гордий, чиє ім'я ототожнює з найкращими проявами національної свідомості. Кожен народ має специфічні риси розвитку - культури, історії, суспільства. “Модель українського Космосу - це край волі і невпинної боротьби проти чужинської експансії, це вічний шлях з “вавілонського” або “єгипетського” полону до “землі обітованої”. Цей простір щільно пов'язаний з відчуттям Вітчизни, а рух людини у цьому просторі втілено в образі шляху, що бере на себе метафоризацію життя й духовний пошук”, - справедливо вважає С. Скиба [8, 48].

Василь Барка належить до тих митців, на чиє світорозуміння впливає оця національно-ментальна, органічно-цілісна часо-просторова особливість. Поет все своє свідоме життя був і залишається українцем, незважаючи на те, в якій чужині і скільки часу він прожив. В. Барка не міг зректися рис українства, він більш як 90 років шукав шляху до вітчизни, яку колись не зі своєї волі втратив.

Витоки його творчості, як і світорозуміння, його концепція людини, буття, його модель світу - в національних традиціях. Барка жив Україною, жив в “Україні”, створивши осередок культури рідного краю у сконструйованій (ним самим і якоюсь вищою силою) світобудові. Поет сповнений переконань, що його Україна - та, яку він обожнює, якій поклоняється, яку постійно згадує у своїх молитвах - його Україна там, де живе він сам. Його Україна - у внутрішньому просторі, в душі поета, нею переповнені всі його думки. Та українська “дома”, яку він пам'ятає, - назавжди в його серці. Все своє творче життя поза межами географічної України Василь Барка прагне “бути передусім частиною національної культури та релігії” [6, 36]. Поет “вгамовує духовну спрагу” “набуттям своєї національної і культурної ідентичності, ”канонізацією” національних і релігійних міфів як духовних будівничих національної ідеології” [6, 35].

Щодо національної та культурної ідентичності Василя Барки. Ю.Шерех у свій час “носився з ідеєю того, що … називав “національно-органічним стилем”, досить туманне поняття, що включало до себе використання фольклорних мотивів, як у поезії Осьмачки й Барки “ [10, 517]. Б. Бойчук називає ім'я Барки поруч з Ю. Коломийцем та Е. Андієвською, вчуваючи спільне у їх творчості - “вони “автохтонно українські”, закорінені в українську стихію і черпають з українських мовних, мітичних, фольклорних і побутових джерел” [9, 4]. А М. Ільницький помічає у Василя Барки “багату символіку, що “прочитується” в контексті національної поетичної традиції, зокрема барокової” [7, 146].

Так, Василь Барка володіє “духовним досвідом рідної нації” (за С. Скибою), він прагне розширити діапазон звучання національних мотивів, поглибити національні образи-символи, возвеличити прекрасну мову своєї нації. Адже “національна культура і є тим життєдайним грунтом, на якому виношуються системи національно успадкованих цінностей і новочасних пріоритетів, міфів і героїв, традицій і вірувань, уявлень і передбачень”, - вважає М. Жулинський [6, 35].

Але процес побудови національного хронотопу перетворюється у Василя Барки у справжню трагедію всього його життя. Це була воістину “духовна спрага по втраченій батьківщині” (М.Жулинський). Присвятивши рідній землі всі свої думки, спогади, прагнення, бажання, мрії та сподівнання, поет трансформував свої почуття в цикл страждань. Свідченням тому - вся творча спадщина Василя Барки. Мовою прози чи мовою поезії він будує простір, на перший погляд, відчужений, від'єднаний від усього світу (і від рідної землі), усамітнений, занурений у специфічну атмосферу. Але його біль, його національна свідомість, слова любові, мовлені майже в екстазі, в агонії, свідчать про інше - “десь на перетині індивідуального життя і національного буття - основні тривоги поета” [7, 144]. І де б не перебував Барка - Німеччина, Франція, Америка, - він завжди залишався “на позиціях свого народу” [8, 49].

Поет всю свою свідому творчу путь протиставляв чужину і рідний край. Цей непримиренний антагонізм, його закономірність та логічна присутність у барчиній поезії психологічно вмотивовані. Еміграція, “жах відчуження” (Б. Рубчак) перебудували, пошматували свідомість поета, породили отой “національно-органічний стиль”, що так яскраво просвічується крізь поетичне слово Василя Барки (“в яслах чужини”) :

Країно-Мати! Хто твій образ зна,

хоч хай витає в небесах чужин,

він поривається, як блудний син,

вернутися на рідний діл, припасти до землі,

бо для поета “чужина люттю диха; чужина! сторона німа”.

С. Скиба пише про те, що “з часів Шевченка стало традицією зображення пошуків втраченого рідного простору. “Наша, несвоя земля” відчувається вже як традиція українського мислення. І пізніше узвичаюється осмислення України як “втраченого раю”, який мають віднайти українці” [8, 48]:

Коли ж на отчих землях орних

загублену ми знайдем путь?

Коли ж ми коло вікон дому

і соняшник і дивину

торкнем у промені прямому,

немов прокинувшись від сну?

Для Василя Барки Україна справді була назавжди “втраченим раєм”, і ця втрата підсилювалась болем за сім'єю, яку полишив на рідній землі (“В Україні мав рідню - всі Очерети… дружина - адигейка Довлетхан і син Юрій - Очерети”, пише В. Барка у свої автобіографії):

Душа скипить - гілки в минуле,

сивівши, з самоти, веде…

Спогад постійно повертає поета до витоків (поезія “Повернення” - класичний приклад):

Все спочуття родин, без краю -

в часовні, з грядок, дорогій.

Там скрикне серце: вже вертаюсь

До стежки з отчих берегів!

Українська ментальна риса - цінувати те, що втрачаємо - додала гостроти, сили, потужної енергії барчиному слову:

Замучили в залізному кутку -

народне серце: з болю вже й не плаче

. . . . . . . .

Крилаті ангели в церквах розп'яті,

і зло розігрує криваві ризи

. . . . . . . .

Ми хресного зреклися Спаса…

Національна окресленість художнього простору-топосу у Василя Барки зустрічається у поезіях “Сад”, “Сніжна ніч”, “Грядка журби”, “Вечір чужини”, “Огненний город”, “Дунай”, “Січовики”, “Подражаніє Софонії”, “Острог”, “Сновиддя”, “Привиди з Вітчизни”, “Земля”, “Новонароджені” та багатьох інших. Поет всіма порухами і почуваннями своєї стражденної, але не знищеної душі моделює національний часо-простір, адже він на генетичному рівні володіє “родовою пам'яттю”, прапам'яттю своїх предків, споконвіків Очеретів. До нього “промовляє праочий череп, немов словами”, розповідаючи про землю, де “предків моїх зброярська, блискавична воля: в грозах степів”. І це неможливо викорінити, знищити, вбити. Ні пережиті катаклізми, катастрофи (народу і свої особисті), такі як голод, ідеологічні переслідування, війна, тяжке поранення і клінічна смерть, поневіряння по таборах, пошуки заробітку “на хліб”, подорож за океан, злидарювання на чужині не змогли приглушити (і придушити) усвідомлення святої та вічної приналежності до своєї нації, до творення її історії та культури. Саме “простір і час стають відчутним і природним “вмістилищем” почуттів, дум і сподівань ліричного “Я” й народного “Ми” одочасно” [4, 226]:

А серця досвіти нетлінні,

що їх вистраждували ми,

живуть на нашій Україні,

цвітуть на нашій Україні…

і нащо голови схиляти

в духовнім рабстві перед злими?

Тема втраченого рідного (батьківського) простору раз-по-раз виступає у Барки на перший план:

…снись, хоч снись -

крізь гуркіт моря… сердечна мова, що колись

при скелях світлених звучала…

. . . . . .

Любов моя! земля завіяна! зірка біла! -

тужлива серед беріз німих…

Інколи, зриваючись, поет кричить від невимовного болю, що роздирає груди:

Як птах, кричатиму все дужче,

Жаліючи, все дужче: стій!..

чи хочеш згинути в землі старій?

Лиш там, де в мирній хаті тихій

і світлій - наші колиски

гойдалися й гудів з-під стріхи

й пурхав голуб-сизокрил,

а мати думали про нас,

як виростемо, - правда там,

там правда!

Глибину психологізму цієї проблеми - втраченого раю - у барчиній поезії можна виміряти національно-сутнісними пріоритетними домінантами. Майже язичницька жертовність, поклоніння перед національними святинями (“де ти, золотохресная Софіє”, Лавра) та моральні цінності - любов, віра, добро, патріотичний обов'язок (“б'ємся проти наруги, ярма, розору! - за землю матерів”) мережаться в поезіях Василя Барки, творячи нову структуру, складну систему образів, асоціацій, символів:

Кобзарський день, мов соняшник з обличчя,

в саду всвітлів над пасікою слів…

. . . . . . .

Псальма - там моя! океанно добігла -

до братів : під синє вікно…

С. Скиба, аналізуючи національний образ світу і художні часо-просторові поезії Лесі Українки, зосереджує свою увагу на досить цікавих моментах, надзвичайно важливих для окреслення національних рис художнього світу поетеси: ”Леся доводить, що Україна без українського духу - це біда значно більша, ніж “вавілонський полон” [8, 51], і робить певні висновки: ”національна картина світу в поезіях Лесі Українки надзвичайно специфічна”[8, 51].

Отже, для поета національного масштабу, таких як Т. Шевченко, Леся українка, властивим є не лише “українське бачення світу” та “відображення національного образу часу і простору”, а й “геніальне передбачення історичної долі українського народу” [8, 51]. Василь Барка теж передбачає майбутнє народу, “блудним сином” якого він залишається й донині. Він бачить далеко вперед, віщуючи занепад духовності:

Здається людство, ніби темна комашня,

з містами-мурав”їщами сповзає в прірву,

в димучу прірву для душі, вона страшна.

. . . . . .

Знов зло вихрюкує з калюж державних, як свиня;

останні лицарі вмирають від північного удару.

Але, разом з тим, поет свято вірить у нове покоління:

Очищені й спокутувані доні,

ви вирветесь - на рідній грядці дольній

слізьми обмиті матері долоні,

і воскресити згарища руїнні,

і викохати айстри на Вкраїні.

. . . . .

Тільки ж вірю : щирі діти

зоріти встануть, натерпівшись, -

і дощик сонця в розквіт питии.

Василь Барка знає (як віщун-пророк): “Ждіть! Дуби знов зазеленіють; руїни щезнуть; вікнами всміхнуться оселі нові” (“Спадщина війни 11”). І найголовніше для поета - “впадуть терни з заліза ржаві”. Адже доля українського народу - це доля поета, йому болить, його тривожить те, що

…в щасливих тюрмах люди роблять безупину,

окрадені, знебожнені, без миру-сну.

Замісто брам собору вже сто брам різниці…

Василь Барка у щоденних молитвах щиро молиться:

Всевишній, зглянься і драконство змий,

бо людські сили тут не в доспіх;

і мав на місці, крізь світ земний -

брат брата вилами підносить.

Простір у Василя Барки реальний, насичений, об'ємний, придатний для життя. Цей простір - ніби світлина чи кінофільм - постійно перебуває перед очима поета. Можливо, усвідомлення втраченості цього краю-раю спричинило до такої подетальної точності у відтворенні картин природи рідної землі.

Варто наголосити на певних елементах в поезії Василя Барки, таких як конкретні географічні координати, топографічні домінанти, просторові орієнтири, що чітко окреслюють національний хронотоп. Барчин націопростір локалізований у певній місцевості, котра буває номінована (“з-над Дніпра”, “на Вкраїні”), або приблизно означена, як у народній казці (“а десь”, “там, тільки там”). Його улюблені координати - “степ безмірний”, “села милі”, “неозориме поле”, “в саду”, - то безмежно великі, в межах національно-географічного масштабу, то дрібні і ніби незначні (але не для поета!), орієнтири місцевого значення, - “на грядці”, “біля колодязя”, “коло вікон дому”.

Перед читачем розгортається своєрідна географічна мапа України з рельєфною характеристикою, яка завдяки художній майстерності поета, його вмінню викликати образні асоціації, перетворюється у своєрідний “макет” місцевості, що його використовують географи та геологи. Це пейзажні замальовки, картини живої, реальної природи - гори, річки, озера, села, міста, сади, ліси, де при уважному вдивлянні можна розгледіти подвір'я, хату, стежину, город (“і видно внизу найдрібнішу соснину”). Такий собі ефект геодезичної зйомки, що у Барки постає як топографічно-політична панорама ”його” України:

…ти, зелена

красо, Карпатська горо, і, країно стріх

завзятих з зброєю, Галичино,

і ти, хоробра, щира душами Волинь,

і ти, Поділля, трудний краю, горя дно,

сердечна й мирна Буковино - синь

і зелень дня, Полісся й Холм побожні

та працьовиті…

Л. Андрущенко, досліджуючи хронотопічні локативи в поезіях В. Сосюри та С. Єсеніна, висловлює думку про те, що “просторова домінанта - це ознака вікова; чим молодший поет, тим більше він “прив'язаний” до простору - до рідного краю” [4, 224]. У випадку з Василем Баркою - все навпаки. У нього, як і в цілого покоління “зайвих” людей, випрацювався “емігрантський комплекс”(про цю особливість пише В. Неборак у статті “Українська еміграційна література в есеїстиці Є. Маланюка”). І саме географічна віддаленість від батьківщини з кожним роком, з кожним десятиліттям все більше й більше “прив'язувала” Василя Барку до українських просторів. Ця прив'язаність переросла у пекучий, ностальгічний біль хронічного характеру. Це невиліковно. Це назавжди. До останнього подиху.

Генетична пам'ять поета, його прапам'ять, що на рівні підсвідомості, інтуїції - ці “родові” спогади перетворюються в поезії Василя Барки в суцільну картину національного часопростору:

А ми - степні -

ми станем дужими тоді,

коли на нашім древнім пні

прив'ються віти молоді,

позичені в чужинця…

…….

…світло отчеє з туманів

стріча в розбитій церкві…

…..

Просвітлено стежини: серед трав килимних;

там мати несла відро з водою дощовою,-

проз вікна …

Суспільні події, історичні катаклізми, особисті катастрофи впливаютиь на формування складної світоглядної структури у свідомості поета. В. Барку хвилює хід історії, який він не в змозі зупинити, - політичні баталії, що пошматували його рідну Україну, спотворили душу й обличчя народу, голодомор, війна, які не змогли знищити волелюбність та принизити національну гідність українців:

…розп'яла держава жаденюща, вкравши з дому…

Такий неприродний, неприйнятний для поета світ з його розірваним хронотопом спричинив помітну неузгодженість між часовими та просторовими визначниками, між реальним та ірреальним (навіть сюрреальним) хронотопом. Складається враження, що світ, модель якого збудував собі Барка, інколи потрапляє в “чорну діру”, в безодню, що він, цей світ, стоїть на порозі Апокаліпсису: ”від князя тьми прийшли знамена й грати”.

Поезія Василя Барки означена рисами політичного маніфесту, гострого національного протесту проти ідеологічної “війни духу”, проти утисків, переслідувань. Ю. Бойко, наприклад, вважає, що В. Барка “міг би бути і політичним трибуном, про що переконливо свідчить “Подражаніє Софонії”, в якому чуємо відгомін Шевченкового “Осії, гл. ХIУ” [5, 23].

Василь Барка належить до тих поетів, які, обираючи в юності свою дорогу (маючи при цьому вибір), свідомо йдуть супроти тих систем, тих сил, що нищать дух нації (“А руїни в душах як відродити?”). І хоча шлях у Барки був тернистий, нелегкий - від переконаного комуніста до фанатично релігійної людини, для нього найголовнішим гаслом, життєвим та творчим кредо завжди залишалась боротьба - за свій народ, за його минуле та майбутнє. Барка завжди умів протистояти їм -

І кондори, і кобри з нагодованими блекотою

слонами сатани - навалою бридкою -

на добрий котять семисвічник: загасити

протуберанці вранішні, а сторожа, - поета -

геть під плити,

могильні плити, вдаривши в чоло, покласти,

покласти й заклясти!

І здається, що часом у поета немає сили протистояти “тиранам”, “собаколицім баришникам”, “єхиднищам”, - тій офіційній Україні, що шельмувала його як “класового ворога” та “буржуазного націоналіста”, що змусила його до привселюдного каяття у своїй “неправильній” політичній орієнтації:

Уже нема живої сили

струсити з горла все кільце

примар, що хмарами нависли,

мов - світові наприкінець.

Але впевнено і гордо звучить голос його нескореного духу (з категорично-заперечним “ні!”):

Ні, знайдеться! огонь небесний:

в сто горозових коліс біжить -

і лан очистить і охрестить,

і діжде сіячевих жнив.

А чи не голос Т. Шевченка (“Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте…”), І. Франка (“Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою…”) та Лесі Українки (“Досвітні вогні вже горять”) вчувається у такому маніфесті?

Василь Барка назавжди чітко розмежував для себе Україну: одна - це земля предків, земля та народ, звідки він корінням; інша - жорстока, немилосердна країна можновладців, “що плащаниці спродали в безхреснім віці”, тиранів, які “гірш, ніж пси, ніж чорнороті - гірш, гарчать на люд, прив'язаний до колісниці”. Для першої поет живе, заради неї терпів усі муки та страждання. Другу навіки викреслив із свого серця (“Різний вибір”, “Відрізнені”).

Впродовж усього свого свідомого життя, навіть тоді, коли довелось по-новому осмислювати світ та людей, переоцінювати цінності, В. Барка “прозирає крізь століття, він стремить схопити кристалі вічного в українстві. З цього погляду він глибоко сучасний поет”, - вважає Ю. Бойко [5, 23]. Поет постійно чує “голос крови”, “цей одвічний духовий комплекс українськости” [5, 23].

Інколи Василь Барка прагне ще і ще раз пережити разом із своїм народом найтрагічніші часи його історії. Вся поетова творчість - прозова чи поетична, уся його поезія - лірична, громадянська, філософська має на меті лише одне, найголовніше - “злитися з власною сутністю, ще раз пережити історичні катаклізми” [2, 3].

Національний хронотоп базується у Барки на усвідомленні свого місця і своєї ролі як поета, громадянина, патріота в історичному та культурному житті України. В його поезіях інколи чітко, інколи уявно, але простежується структура “час - народ - історія “ (за О. Астаф'євим). Василь Барка невимовно радіє, тішиться тим новим позитивним змінам в Україні, він “славить” ці зміни (“Славень”, 1990 рік):

В досвіт волі Україна

з ночі кривд виходить.

право з честю з'явить, вільна, -

цвіт життя в народі…

… Нам над смерть козацька слава

шлях звитяг сповістить:

великодно в поклик встала;

всім - собор Софійський.

Відчуваємо перегук різних часових координат національного хроносу - минулого, сучасного й майбутнього.

В серці всім весна віднови! -

світим день братерства.

Для держави в силі вольній

нива благ збереться.

І вже зовсім як гімн відродженню національного духу, національної свідомості звучить :

При духовній зброї - зможні:

духів тьми відбити.

Святим прапор перемоги,

всі! - в воскреснім світлі.

Василь Барка, вболіваючи за долю своєї батьківщини, віддаючи їй всі свої сили й енергію духу, часом переживає хвилини відчаю й слабкості. Втомившись від безглуздої боротьби з вітряками (“я смертельно втомився; благаю в неба сил для душі, що й дереву дані”), він пише: “Ненавиджу війну і вбивство, бо я є член партії соняшного світла” (“Мандрівник”), і далі: “Боротьбу люблю в її найкращому напрямі: через серце людини”, адже

Трудно мені, ізгою старому,

вгору ступати - до білих круч:

рани несучи і скорб і змору,

обпирайся на ціпок одвуруч.

Але такі хвилини слабкості - поодинокі, лише на мить. Поет знову тривожиться за хату, “що - напроти війни”. І він не може стояти осторонь.

Далі логічним буде з точки зору національних просторових домінант образу-символу, архетипу хати в поезії Василя Барки. Цей образ увібрав у себе всі національні традиції, всю історію України, став виразником внутрішнього єства українця, його ментальності, духовності. Символ хати для Василя Барки - це символ, рівнозначний українським святиням (Софія, Лавра), суголосний з тотемами:

Благословенна, хатко біла: сонця й неба сестро!

….

Всесвіт мій, віддавна він - хата біла,

І на покутті сузір'я ікон.

Василь Барка, продовжуючи традицію класичної української літератури, усвідомив, що хата для українця - це своєрідний Космос, це спадщина батьків, це святилище, це чи не єдиний прихисток від злої долі. У Барки хата, як національний символ, як національний простір (хоч і частково обмежений), - майже одухотворена істота, це живий організм, це невід'ємна частина життя кожного українця (“кохана хатка! блідна! З вікон - сльозами місяця скорбій”).

Майже до символу піднесли цей образ у своїй творчості Тарас Шевченко (який, на думку С. Скиби, “започаткував… традицію в зображенні українського простору”) та Леся Українка (“Ми навіть власної не маєм хати…”) [8, 48].

Свята, священна прив'язаність українців до “доми”, домівки оспівана в піснях, легендах, казках. Барка, використовуючи фольклорні джерела та шевченкові традиції, “будує” хату для всіх загублених душ. У тій хаті - материнська любов і ласка, добро, віра, мир і спокій: “в мирній хаті, тихій і світлій - наші колиски”, “хата - храм “ (а в ній - “матуся-діво”!).

В. Барка не любить замкнутого, обмеженого простору. І тому у його “хаті” так багато вікон, що відкривають світ: ”дивина від рідного вікна”, “коло вікон дому”, “шипшина при вікні”, “гляділа господиня крізь вікно”, “соняшник промовив за вікном”, “від вікон рідного села”, “проз вікна”, “уранці глянув у вікно”. Мимоволі напрошується паралель із Стусовим (знову ж таки!) світосприйняттям, який теж бажав вирватися за межі окресленого простору через вікна - “Вікна в позапростір”. Навіть якщо це “світличка одновіконна” (у Барки), - “у шибку гляну: синь і срібнотінь оповила дуби”, бо для поета “вікно - то вірна книга про живі зірки”.

Цікавою з точки зору означення націєпростору постає характеристика представників української флори, того, що росте на рідній поетові землі, що символізує собою вітчизну, що є невід'ємним атрибутом українського подвір'я, городу, до чого прикладають руки українські землероби. Досить часто традиційна рослинна символіка України обмежується калиною, тополею, вербою, явором (в народно-поетичній творчості, в мистецтві та літературі). У Василя Барки - чого тільки не родить земля, чого тільки не росте на просторах його рідної вітчизни, “на отчих землях орних”, “коло вікон дому”: це і улюблені поетом ясени, дуби, клени, верби, тополі, сосни, ялини; “вишня засвітилась!”, “черешні в червоному намисті”, “берези в мережаних мантіях”, “як свічка - симетрична груша”. На “травниках” і “квітниках”, в цьому божественному саду у Барки ростуть тюльпани, айстри, жоржини, гортензії, мальви, кульбаби, соняшники, калина, шипшина, волошки, хризантеми, чорнобривці, майорани, маки, лілії, нагідки, гладіолі, папороть, полин, фіялки, рута, безсмертник, блакитні “дзвоники”, “чудо ромашки”, “бузок мов роджений райдугою, палахкотить”, “росою світиться ліщина”. А над цим квітковим раєм, де “безгрішні трави в кольористих діядемах”, де “сині колоски врожаю” - бджола та “джміль у жовточорній ризі: як шукач гудучий, довіявсь і мерщій тікає над братки, рідні всюди”, а також солов'ї, ластівки, голуби, горлиці. Чим не природний путівник, складений справжнім майстром, до нестями закоханим в українські простори? І справді, слідуючи таким орієнтирам, неможливо заблукати, адже у світі одна така земля, багата на різнотрав'я, щедра природою і жадібна до краси:

Скатерть поля;

вишита! довкруг ланами на празник.

І ще один образ-символ, який неминуче асоціюється з плодючістю української землі, з важкою (потом і кров'ю) працею селянина, тієї землі, що “вітряками предковічна”, “живого лона матері-землі”. Це образ-символ пшениці, колосків, житнього поля. У Барки є навіть “Поема пшениці, що квітує”:

А народився де долина хлібна

й солона: ніби кров, що цибеніла

в козачім таборі з підвід…

. . . .

Повітриліла пшениця:

нивна! чи золота вода?

вся: чудо, струнністю пломениться,

перепливами гойда.

Національний хронотоп в поезії Василя Барки не обмежується лише географічними орієнтирами, національними символами, історичними подіями, часовими домінантами. Поетове розуміння націєпростору сягає далі - в глибини народної свідомості, у внутрішнє єство особистості, у ті початки, що є основою генетичного коду українців.

В поезіях Барки ми зустрічаємо яскраві виразники національно-культурного генотипу. Поет “ідентифікує” себе зі своїм народом, він є українцем у найглибших закутках своєї душі. Його дух гартувався на Україні, його душа сповнена любові до землі батьків та дідів, і він вірить “в силу духа” свого народу. Василь Барка - представник великого пласту української культури, що опинився “у вигнанні”, за межами батьківської України, в певній ізоляції, але не зрікся вітчизни, не зрадив її: ”видужує душа, де збір беріз при тучах” (тобто на рідній землі).

В. Барка раз-по-раз веде мову про дух, духовність людини як представника певної етно-культурної частини світу. Для нього найголовнішим в людині є її внутрішня суть, її єство, її думки, її духовні пріоритети. Все, що властиве національному духові українців, намагався зберегти й розвинути в собі (і своїй творчості) Василь Барка. Духовний простір для поета - це віра, релігія, культура, інтелект, важливі цінності його народу.

Не чужими поезії Барки були й елементи сентиментальності, риси, що так властиві українському світосприйманню. Адже саме з української сентиментальності “виростає глибока людяність, ласкавість, подібна до теплого весняного леготу. Сентиментальність - такий же невід'ємний елемент нашої національної вдачі, як і гумор” [5, 22]. Сентиментальність у Барки є однією з площин духовності, складовою українського ставлення до світу, до життя, вона “органічна, суто національна…виявляється в нього (Барки - М.О.) як певний життєвий рекурс”, - справедливо зауважує Ю. Бойко [5, 22]. Можна простежити шевченкові традиції й у зображенні долі народу, у ставленні до тих життєвих обставин (переважно соціальних), що змушують страждати жінок, матерів, дітей:

…сирітське серце: оклик чистий! -

кровинами спалахкотить…

…

І сплачуть по сусідству діти

Без снів і чорних скоринок…

Василь Барка, як поет-гуманіст, проповідує свободу національного духу, свободу віри. Він ратує за довіру, відкритість, щирість, прозорість думок, почувань. Він своєю творчістю прагне розірвати пута, що обмежують, стримують вільні поривання душі возвеличитись над буденним, фізичним, матеріальним. Поет бажає, аби внутрішній простір національно “ідентифікованої” людини був максимально насичений корисною інформацією, був тим “життєдайним грунтом, на якому виношуються системи національно успадкованих цінностей і новочасних пріоритетів, міфів і героїв, традицій і вірувань, уявлень і передбачень” [6, 35]. Василь Барка твердо переконаний, що “духовний світ особистости - віддзеркалення неба і реальність мільйонократно важливіша, ніж фізичний світ її… Хочу свободи для духовности… Не надівайте хомута на крилату душу людства…”, - благає поет [3, 414].

Василь Барка є поетом національно визначеним, самоідентифікованим. Його життя і творчість тісно переплелись з історією і культурою України, заради якої він жив, для якої творив. Безперечними у поезії В. Барки є риси національної свідомості, національних цінностей - добра, справедливості, щедрості, таланту, любові до землі, до праці, народні традиції, віра, релігія. Поет своїми “духовими первнями” (Ю. Бойко) доріс до рівня поета національного масштабу. Він - поет-пророк, поет-філософ, поет-мислитель, поет-містик, що все своє життя прагнув відшукати істину, дорогу до себе і до України, намагався з'ясувати сутність буття людини у світі, у суспільстві та національному просторі. В. Барка, як і всі творчі особистості, осяяні світлом добра і любові, віри в майбутнє, - усвідомлював і визначив “місце свого авторського і ліричного “Я” і народного “Ми” в даному процесі, у світі в цілому”, адже “час і простір поетові, як нікому з письменників-прозаїків чи драматургів, дуже помітно “диктує” свої форми, ознаки і навіть функції насамперед наявністю впливових, а то й вирішальних подій у суспільстві або відсутністю їх” [1, 227].

Його національний хронотоп - це те, що у його серці, в пам'яті і прапам'яті, в свідомості і підсвідомості; його батьківщина - це складна духовна, релігійна, філософська структура (органічно цілісна і неподільна):

А все ж я сум у грудях хороню,

і скрізь істотою тужу і рвусь,

і завжди - чи тружусь, чи думаю, чи сню,

я хочу рідну бачити країну,

вернутись до її порога… жити в ній віднині

до смерти…

…

Хай грудка грунту рідного впиває піт:

крихка, сира та млиста, без окрас,

вона любіша, ніж весельчастий дорогоцвіт

вершин коронних!..

Література

1. Андрущенко Л. Простір-поезія-час // Література. Фольклор. Проблеми поетики.- Зб. наук. праць.- Вип. 10. - Мат-ли Всеукр. наук.-практ. конференції ”Українська література в контексті світової літератури” (15-16 травня 2002 р.). - Одеса-Київ, 2002. - С. 223-227.

2. Астаф'єв О. Стилі української еміграції: естетика тотожності // Українська мова та література (газ). - 2000. - № 39. - С. 3-4.

3. Барка В. Лірник. Вибрані поезії. Вид. друге.- К., 1991.- 628 с.

4. Барка В. Океан. Лірика. - Вид. друге. - Нью-Йорк, 1979.- 632 с.

5. Бойко Ю. Про Василя Барку і дещо принципове // Орлик.- 1947.- травень.- С.21-23.

6. Жулинський М. Духовна спрага по втраченій батьківщині. - 2-ге вид. - К., 2002. - 65 с.

7. Ільницький М. Запах рідного слова серед чужого моря: Поети української еміграції // Дзвін. - 1995. - № 4. - С.140-151.

8. Скиба С. Національний образ світу і художні часово-просторові поезії Лесі Українки // Визвольний шлях. - Кн. 8 /629/. - Серп. 2000. - Річник 53. - С.48-51.

9. Фізер І. Василь Барка // Поза традиції: Антологія української модерної поезії в діяспорі. - К.,1993. - С.21-24.

10. Шерех Ю. Третя сторожа. - К., 1993. - 588 с.

Олена Маланій (Луцьк)

Размещено на Allbest.ru

...