Творчість Тараса Шевченка й Адама Міцкевича як феноменологічний діалог культур

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2+821.162.1].091

У статті акцентовано увагу на діалогічному контакті між текстами Тараса Шевченка і Адама Міцкевича. Цей феноменологічний діалог через твори обох поетів експлікується у межах християнської антропології, творчість постає "катехізисом" національної свідомості. Феноменологічний діалог розглядається не просто як формальний перегук художніх творів, а як поліфонія різних голосів авторської свідомості.

Ключові слова: рецепція, феноменологічний діалог, авторське "я", Інший, національна свідомість, культурна ідентичність.

В статье акцентировано внимание на диалогическом контакте между текстами Тараса Шевченко и Адама Мицкевича. Этот феноменологический диалог эксплицируется в рамках христианской антропологии, творчество предстает "катехизисом" национального сознания. Феноменологический диалог рассматривается не просто как формальная перекличка художественных произведений, а как полифония разных голосов авторского сознания.

Ключевые слова: рецепция, феноменологический диалог, авторское "я", Другой, национальное сознание, культурная идентичность.

The article focuses on the dialogic contact between the texts by Taras Shevchenko and Adam Mickiewicz. This phenomenological dialogue through the works of both writers expresses itself within the scope of Christian anthropology and the creativity arises as the catechism of the national consciousness. The article treats phenomenological dialogue not simply as a formal reminiscence of the works of art, but rather as the polyphony of different voices of the writer's consciousness.

Key words: reception, phenomenological dialogue, author's "I", Other, national consciousness, cultural identity.

Дев'ятнадцяте століття ознаменувалося у європейських літературах появою низки геніальних поетів, кожен із яких отверз уста своїй нації і відкрив нову епоху в духовному житті людства. У Німеччині це був Й.-В. Гете, який у трагедії "Еґмонт" сміливо і широко змалював боротьбу нідерландського народу за звільнення від іспанського гніту, а у "Фаусті", найвеличнішому творінні поетичного духу, зобразив не лише німецьке суспільство, а й усе людство, як воно безупинно підноситься до вищих форм свідомості і життя: від страху перед природою до панування над нею, від нерозумного та несправедливого суспільного устрою до оновлення світу спільною працею вільних людей. Слідом за ним спалахнув бунтівний талант Г. Гейне з його "Подорожніми картинами", "Сілезькими ткачами" і чудовою поемою "Німеччина. Зимова казка". Англію сколихнула волелюбна поезія Дж. Байрона, він дав світові "Паломництво Чайльд Гарольда", "Шільйонського в'язня", "Манфреда", "Каїна" та інші твори, вивівши у них винятковість долі, бурхливі пристрасті й гордість бунтарів. На захист інтересів ірландського народу самовіддано виступив П.-Б. Шеллі з памфлетами, трактатами і поемами "Королева Маб", "Повстання Ісламу", "Звільнений Прометей", трагедією "Ченчі" та низкою пристрасних трагедій. Славетну сторінку в історію французької і світової літератури вписав В. Гюго, чия передмова до драми "Кромвель" стала маніфестом французьких романтиків, а його романи "Собор Паризької Богоматері", "Відплата", "Знедолені", "Трудівники моря", "Людина, що сміється" розповіли жорстоку правду про поневолення людей і стали на захист їхнього щастя. У російській культурі заявила про себе глибока обдарованість і могутня сила О. Пушкіна; з-під його пера, крім блискучих поезій (згадаймо оду "Вольність"), вийшли такі величні твори, як поема "Кавказький бранець", роман "Євгеній Онєгін", п'єса "Борис Годунов", повість у віршах "Мідний вершник". В Україні до "духовної влади" прийшов геніальний Т. Шевченко, чиї гнівні вірші й поеми - такі, як "Гайдамаки", "Сон", "Кавказ", "Єретик", "І мертвим, і живим...", "Великий льох" та інші - пройняті осудом соціальної несправедливості і глибоким співчуттям до знедолених. А за Т. Шевченком з'явилася література, осінена іменами І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Лесі Українки.

У цій могутній сім'ї гігантів, у цьому найяскравішому сузір'ї блискучих майстрів слова постає геній видатного польського поета, борця за щастя і волю народу А. Міцкевича. "У своїй письменницькій діяльності він виявляв велику різносторонність духовних інтересів, незвичайну силу вислову та пластику поетичного малювання, при тім як чоловік він був людина високоморальна" [12: 39, 256]. Його "Балади і романси", "Кримські сонети", "Гражина", "Конрад Валленрод", "Поминки", "Пан Тадеуш" увійшли до золотого фонду світової літератури. Волею Божого промислу постать А. Міцкевича, як і нашого Т. Шевченка, з'явилася якраз на зорі становлення польської нації, стала виразником національного духу, естетичним законодавцем провідних тем і мотивів, які пізніші поети лише увиразнюватимуть і доповнюватимуть. Свого часу А. Жуковський та О. Субтельний висловили думку, що "Кобзар" Т. Шевченка став "національною Біблією" українського народу, новітнім "катехизисом його національної свідомості" [5, 61]. Ці слова такою ж мірою стосуються і творчості А. Міцкевича, бо він виступив духовним батьком своєї нації, створив для неї живу образну мову з її дивовижною гнучкістю та яскравістю, постав як біблійний пророк і виразник народних інтересів та ідеалів.

Творчість Т. Шевченка та А. Міцкевича багато в чому можна порівнювати, розглядати як феноменологічний діалог української та польської культур, факти вражаючих збігів, генетичних і типологічних зближень їхніх текстів. Як писав Михайло Бахтін, "культура лише в очах іншої культури розкриває себе повніше і глибше" [2, 384].

Будучи відкритою для зовнішніх впливів, кожна національна література засвоює їх, виробляючи натомість спільну мову спілкування з іномовними джерелами, з яких черпає. Це відбувалося і з українською, яка поетичне явище А. Міцкевича сприйняла як небувале і новаторське і витворила у своїй пам'яті його образ, магію якого відчув на собі і Т. Шевченко та його послідовники. Хоча Т. Шевченко й гостро засуджував польсько- шляхетську експансію на Україну і визискувачів-єзуїтів, він разом з тим підтримував ідею польсько-українського діалогу культур, наголошуючи на здатності кожної з них подивитися на себе збоку, бути двоїстою, відкритою для себе і для іншого.

Про це, зокрема, пише він у вірші "Полякам":

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай [13: 1,47].

Українсько-польські взаємини в ідеалі бачаться Т. Шевченкові "тихим раєм", ідилією, в їх основі лежить бажання запобігти будь- якому конфлікту між двома народами. Не важко здогадатися, що тут проглядає ідея єдиного миру й захисту соціальних та культурних відмінностей, де конфлікти на стиках зон, особливо геополітики, повинні бути усунуті; їх має витіснити дух свободи, прагнення до демократії і захисту знедолених.

На цьому основуються його особисті контакти з польськими побратимами. Нагадаємо, що він підтримував тісні зв'язки з літературно-мистецьким гуртком Р. Подберезького-Друцького в Петербурзі (Я. Барщевський, Т. Лада-Заблоцький, Я. Юркевич, А. Марцінковський, З. Фіш), дружив на засланні та опісля з польськими засланцями Бр. Залеським (до речі, вірш "Полякам" у львівському виданні "Поезії Тараса Шевченка", 1867 р., т. 1, називався "Ляхам. Бр. Залеському"; з цією ж присвятою він ширився у деяких рукописних виданнях), Е. Желіговським, З. Сераковським. Він був небайдужим до польської культури, захоплювався поезією Бр. Залеського, Е. Желіговського (Антонія Сови), мазурками Шопена.

За спогадами Ю. Беліни-Кенджицького, "Шевченко по- польськи говорив добре й правильно, лише іноді вживав українські фрази", "в поляків цінував він висоту манер, гуманні почування... та любов і безмежне пожертвування ідеї вольності" [3, 154].

Бр. Залеський також писав, що "Шевченко добре говорив по- польськи, Міцкевича, Залеського, а почасти й Красінського не одну річ умів на пам'ять, але писати по польськи не осмілювався" [6, 250].

Десь ще з 1830-х років, якщо не раніше, Т. Шевченко знайомиться з поезією А. Міцкевича, а восени 1843 р., як згадує О. Афанасьєв- Чужбинський, у його домі в Іскрівцях на Лубенщині вони з Т. Шевченком "довго сиділи" й "читали “Дзяди”" та інші твори: "До Міцкевича відчував якийсь особливий потяг... Читаючи прекрасні переклади Міцкевича з Байрона, він завжди приходив у захоплення від “Доброї ночі” з “Чайльд Гарольда”. Справді, п'єса ця не поступається перед оригіналом і вилилася у поета гармонійними і симпатичними віршами. Тарас Шевченко довгий час любив повторювати строфу:

Sam jeden bfqdzqc po swicie szerokim,

Кілька разів брався він до перекладу ліричних п'єс Міцкевича, але ніколи не закінчував і рвав на дрібні шматочки, щоб і згадки не лишилось. Деякі вірші виходили дуже вдало, але тільки-но якийсь здавався йому важким і неточним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи.

- Мабуть, сама доля не хоче, - казав, бувало, - щоб я перекладав лядські пісні" [1,92].

Раніше, ще в 1841 р., у "Песне караульного у тюрмы" (з драми "Невеста") він російською мовою здійснив переспів балади Адама Міцкевича "Чати":

Старый, гордый воевода Ровно на четыре года Ушел на войну.

И дубовыми дверями,

И тяжелыми замками Запер он жену.

Старый, стало быть, ревнивый,

Бьется долго и ретиво.

Кончилась война,

И прошли четыре года.

Возвратился воевода.

А жена? Она Погрустила и решила:

Окно в двери превратила.

И проходит год - Пеленает сына Яна.

Да про старого про пана Песенку поет:

"Ой баю, баю, сын мой, Ян мой милый!

Когда б воеводу татары убили,

Татары убили или волки съели!

Ой баю, баю, на мягкой постели!" [13: 2, 175].

Щоправда, "Песня" є довільним перекладом балади, автор скористався у ній лише провідним мотивом першоджерела, у нього вийшла не балада, а вірш, відмінний від твору А. Міцкевича своєю ритмомелодикою.

У 1847 році Т. Шевченко через кирило-мефодіївського "братчика" М. Савича передав йому список "Кавказу", в якому явно відчутний перегук із додатком до ІІІ частини "Поминок". Чи дійшла поема до адресата - невідомо. А. Міцкевич жодним словом не згадує Т. Шевченка ані в листах, ані у творах, ані у своїх лекціях зі слов'янської літератури, які він читав у 1840-1844 рр. у College de France в Парижі. У листі Бр. Залеського від 10, 15 лютого 1857 р. Т. Шевченко цитує рядки з російського перекладу касиди А. Міцкевича "Фарис": "Отдыхаю, повторяя стих великого поэта: “мало воздуха всей Аравии наполнить мою собственную грудь"; виражає захоплення піснями Вайделоти: “О, как бы мне хотелось теперь поговорить с тобою... послушать, как ты читаешь песни Вайделоты!" [13: 5, 345].

Про вплив творчості А. Міцкевича на Т. Шевченка й українську літературу загалом написано чимало, тут можна було б послатися на авторитетні праці М. Петрова. М. Дашкевича, І. Франка, Б. Лепкого, С. Смаль-Стоцького, П. Зайцева, Ю. Бойка-Блохина, Г. Вервеса та інших. Нещодавно побачила світ книга Є. Нахліка "Доля - Los - Судьба. Шевченко і польські та російські романтики" (Львів, 2003), у якій провадиться думка, що поезія А. Міцкевича є формою колективної пам'яті українського народу, складовою його культури, але польські впливи, на думку дослідника, виходять за хронологічні рамки художнього досвіду ХІХ ст., оскільки вогнища їх активності спалахують сьогодні: тексти, розділені століттями, зберігаються в культурі і у своїй інваріантності, і у своїй варіативності.

А. Міцкевич у ранніх баладах ("Рибка", "Світезь", "Лілії", "Світезянка", "Я люблю", "Пані Твардовська"), як і Т. Шевченко, спирається на традиції фольклорної балади і сприймає їх не як щось беззмістовне, позбавлене реальної основи, зводячи тим самим жанр до сфери "чистих форм", а в першу чергу бере до уваги її життєвий зміст, драматичні теми і конфлікти. У баладі "Світезь", наприклад, рибалки неводом витягують з води жінку ("Кучері білі, уста, мов корали, / Очі великі та сині"). її можна порівняти з героїнею балади Т. Шевченка "Русалка". Народні повір'я про русалок і незвичайні сюжетні колізії набувають в обох творах іншої, ніж у фольклорі, ідейно-естетичної функції, іншого осмислення. Шевченкова русалка в інтерпретації поета - дівчина з трагічною долею; виняткове у її "родовідній" не фантастичне життя під водою, а те, що привело її туди з людського середовища. Щось подібне бачимо і в баладі "Світезь" А. Міцкевича, де образ жінки конкретизується через сюжет: жінка розповідає людям, що у своїй "прірві підводній" білопінні вали поховали місто, "Туганів державу". Патріотки, щоб не віддати місто ворогам, затопили його, а самі перетворилися у квіти:

Бачиш квітки? То дівчата і жони,

Згадаймо що героїня балади "Лілея" Т. Шевченка, яка виявилася "байстрям" пана, гине від розлюченого натовпу, який спалив панський маєток, а над нещасною реготав і насміхався, і вона загинула ("Я умерла / Зимою під тином, / А весною процвіла я / Цвітом при долині, / Цвітом білим, як сніг, білим!"). Бачимо, що обидва поети використали широко відомий у народній творчості, як і в романтичній літературі, мотив перетворення дівчини після смерті в лілею. Деякі вчені, наприклад, О. Колесса, навіть писали про вплив "Світезя" на "Лілею". Хоча за цим мотивом в обох поетів прозирає різна тематика: в А. Міцкевича - історико-патріотична, в Т. Шевченка - соціально-побутова.

У додатку до ІІІ частини поеми "Поминки" ("Dziady") головний герой твору - пілігрим (Конрад) - зображений серед групи молодих вигнанців; їх примусова подорож до Росії є сюжетом додатку, який складається з таких частин: "Дорога до Росії", "Передмістя столиці", "Петербург", "Пам'ятник Петра Великого", "Перегляд війська", "Олешкевич". Ця частина поеми подана як антицарський памфлет у формі подорожньої поеми. Тут описано Росію як країну, де людина живе у варварських умовах, натрапляємо на історіософські рефлексії автора, міркування про повалення деспотизму. Прагнення росіян до свободи втілено в образах поета в "Пам'ятнику Петра Великого" (вчені цей образ ототожнюють то з Пушкіним, то з Рилєєвим) і декабристів, згадуваних у вірші "До приятелів-москалів".

Зосередимо свою увагу на ще одній проблемі - образі Петербурга в додатку до ІІІ частини "Поминок" і у творчості Т. Шевченка. Він для обох поетів є лейтмотивним, в асоціативне поле цього образу втягуються такі головні ціннісні опозиції, як "свобода-деспотизм", "національна незалежність-імперія", "поетика- політика" та інші. Як відомо, у циклі "Петербург", який увійшов до ІІІ частини "Поминок", А. Міцкевич полемізує з потрактуванням польсько-російського конфлікту О. Пушкіним у посланні "Клеветникам России", де той інтерпретує його як "спор славян между собой" і виправдовує імперські амбіції Росії у межах всього слов'янства і всієї Європи. Опис примусової подорожі польського вигнанця до столиці російського царства змальовує, як каже І. Франко, "не так, може, живу дійсність, як радше стан душі, настрій, погляди та враження автора" [12: 6, 385]. Пілігрим сприймає цей край, як "дикий", "живло вороже", який не раз і книжку "викрадав на чужині" і "силою" вивозив із західних країн; "орди народів вийшли з гнізд тутешніх", і про "розбійників тутешніх" пам'ятають і "альпійські скелі", і "пам'ятники Рима". Доля Росії і Європи хвилює автора з погляду божественних істин, християнської моралі. Цитуємо в перекладі І. Франка:

Як карта, що для писання готова,

Ще полемічнішим є послання "До приятелів-москалів" (цікаво, що в першій редакції перекладу М. Рильського твір так і називався, і друкувався у журналі "Червоний шлях", 1925, № 5, а пізніше М. Рильський змінив назву "До приятелів-росіян"). Є. Нахлік так коментує це послання: "Тепло згадавши своїх російських колег- письменників, з якими він заприятелював під час своєї вимушеної “російської одіссеї” в 1824-29 рр. (поіменно назвав лише страченого Рилєєва та засланого Бестужева-Марлінського), Міцкевич з гіркотою і жалем оскаржував тих із них, хто надихав і вітав придушення царизмом польського повстання 1830-31 рр., а саме: Жуковського й Пушкіна, чиї вірші (один першого та два другого - “Клеветникам России” и “Бородинская битва” - було видано окремою брошурою під назвою “На взятие Варшавы”, вересень 1831 р.)" [9, 102].

У циклі вражає демонічний образ Петербурга, бо місто, як вважає В. Топоров, є "центром зла і злочинів, де страждання перебрало міру і незворотно відклалося в народній свідомості", воно наскрізь фальшиве, неросійське, міражне, хаотичне, азіатське [11,66].

Ще з ХУІІІ і ХІХ ст. у свідомості росіян починає складатися негативний образ Петербурга, або, як його називає В. Топоров, "петербурзький текст". У ньому виявляє себе "ужас жизни", який "исходит из ее реальных воздействий и вопиет о своих жертвах" (І. Анненський). Місто розташоване на краю світу, це не столиця, а "финское болото" (М. Тургенєв), де неможливо жити через несприятливі кліматичні умови. Місто збудоване силою, воно прокляте, бо поставлене на "благородних костях" (Т. Шевченко). Тут смертність переважає над народжуваністю, люди важко акліматизуються. Ще одна аномалія цього міста - незвичайна скупченість: на один будинок припадає 70 осіб, у той час як у Лондоні - 8. Тут осіб чоловічої статі більше, як жіночої, а звідси - велика кількість неодружених і бездітних чоловіків, занепадає "індустрія спадкоємництва". Петербург займає перше місце в Росії за венеричними захворюваннями, сухотами, алкоголізмом, кількістю психічнохворих і самогубств; тут процвітають бродяжництво, хуліганство, злочинність. А на додачу до всього - голод, аж до випадків канібалізму, який пожер тисячі життів (див. "Печеру" Є. Замятіна). Є. Нахлік пише: "...Міцкевич “відкрив” (тобто розпочав) “петербурзький текст” як літературну версію “чорної легенди”. На початку 1830-х рр. російські літератори ще не сміли так писати. Лише згодом Гоголь, Некрасов, Достоєвський та інші утвердили в російській літературі “чорну легенду” Петербурга. Міцкевич же скористався з того, що на власні очі бачив Петербург, чув про нього різне з уст самих росіян, а потім зумів виїхати на Захід, де й міг без остраху надрукувати своє саркастично-пародійне розвінчання Петрової столиці як втілення деспотичної влади" [9, 103].

Наснажена художньо-фантастичною умовністю ІІІ частина "Поминок" А. Міцкевича разом із додатком до неї, безумовно, вплинула на поему "Сон" Т. Шевченка. Про це ще писав І. Франко. М. Зеров підкреслював, що всі картини Петербурга "відбилися на Шевченковій поемі"; Міцкевичева характеристика Петербурга збігається із Шевченковою, бо місто справді збудоване за волюнтаристським наказом царя, усупереч здоровому глуздові, на болотистій місцевості, географічно й кліматично непридатній для містобудування й проживання людей. Ремінісценції з А. Міцкевича відчутні і в описі пам'ятника Петрові, і в картині військового параду, і в авторських відступах. Звернімо увагу на картину військово-бюрократичної самодержавної піраміди, змальовану в "Перегляді війська":

Цар, як у круглях куля, між стовпці Влетів, спитав: "Здорово, молодці?" - "Здрастуй, цар-батюшка!" ревнуло збірне тіло, Неначе сто медведів заревіло.