Сучасне шевченкознавство: деканонізація чи апокриф?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасне шевченкознавство: деканонізація чи апокриф?

Образ класика у літературі будь-якої нації належить до категорії тих національних святощів, які особливо оберігають і плекають упродовж віків. Відповідно існує певна усталена традиція сприйняття митця і потрактування його творчості, і вона, як правило, має ідеологічне підґрунтя. Життя і творчість далеко не кожного письменника надається до ідеологізації, проте можна стверджувати, що цей елемент особливо актуалізується у колоніальній, а відтак - і в постколоніальній культурі. Традиція ідеологізації, а часом і політизації, настільки тісно пов'язана з постатями окремих митців і їхньою творчістю, що будь-які спроби розглядати їх у дещо іншому контексті викликають обурення і спротив. І це цілком закономірна реакція, адже спрацьовує своєрідний національний інстинкт самозбереження. Прихильників традиційного сприйняття творчості центральної для культури постаті можна звинувачувати (і звинувачують) у надмірному консерватизмі й заскорузлості, проте їхню позицію легко зрозуміти, якщо зважити на те, що вони стоять на сторожі не лише ідеологічного, але й сакрального культурного сегмента, так би мовити, "громадянської релігії" (термін Джорджа Мосса). Чимало науковців проводило аналогії між національною і релігійною культурами. Британський політолог Е. Д. Сміт дійшов висновку, що значення націй неможливо зрозуміти без врахування "зв'язків між релігійними мотивами та ритуалами і пізнішими етнічними й національними міфами" [8, 26]. Кожна нація обирає центром поклоніння тих історичних постатей (воїнів, суспільно- політичних діячів, митців тощо), з якими пов'язаний передусім мотив жертовності. У контексті християнської культури він має розширене поле інтерпретації, оскільки жертовність здебільшого асоціюється зі святістю. Тому очевидно, що ті постаті, які прийнято вважати центральними для тієї чи іншої нації, є святими героями, тобто у них поєднано світський і сакральний елементи. Українська культура рясніє прикладами таких героїв-святих, зважаючи на перманентний стан боротьби нашого народу за незалежність, у контексті якої концепт жертовності поєднується з мучеництвом - ще одним невід'ємним атрибутом святості. Водночас потрібно пам'ятати про вплив романтизму на формування такого типу національного героя, але оскільки цьому аспекту проблеми було присвячено чимало наукових праць, зупинятися на його розгляді немає потреби.

Не буде перебільшенням сказати, що на прикладі Тараса Шевченка можна вивчати долю цілого українського народу. Показовими є не лише факти з життя письменника і тематика його творчості, але й процеси, які відбувалися довкола цієї постаті уже після смерті. Передусім маються на увазі численні спроби допасування до найрізноманітніших ідеологій, насамперед комуністичної. Тому закономірно, що зі здобуттям Україною незалежності, коли вияскравилася потреба переосмислення української культури, щоб очистити її від радянських кліше- нашарувань, першою під ревізіоністський процес потрапила творчість Т. Шевченка. При цьому слід було пам'ятати, що ревізію потрібно проводити вкрай обережно, щоб не зачепити основоположні культурні пласти, відтак "не дійти до крайнього нігілізму: до заперечення традиції як основи історії української літератури, адже історичність хронічно модернізує традицію, тому знищення традиції - це знищення самої історії української літератури" [5, 4].

В останні десятиліття дискусія у шевченкознавстві відбувалася довкола проблеми канону і деканонізації постаті Т. Шевченка, що було передусім пов'язано зі зміщенням центру дослідження його творчості від народницького до міфологічного. На сучасному етапі, коли пік обговорення цієї проблеми уже позаду, є можливість об'єктивно оцінити значення довколашевченківської дискусії щодо сучасної рецепції життя і творчості цього письменника, а також осмислити адекватність використання терміну "деканонізація" для характеристики праць тих дослідників, які полемізують із традиційним його сприйняттям.

Поняття "деканонізація" передусім асоціюється з поваленням ідола, тоді як з огрому шевченкознавчих праць лише псевдодослідження О. Бузини можна з упевненістю назвати деканонізаційним. Решта ж - спрямовані на розкриття інших, раніше незауважених або замовчуваних аспектів життя і творчості Т. Шевченка і не мають на меті позбавити його домінуючої ролі в українському каноні (що було би рівноцінно духовному обезголовленню нації). В інтерв'ю журналу "Тиждень" Г. Грабович зазначив, що "кожна нація, кожне суспільство потребує свої міфи, своє міфічне мислення. Це нормальна річ... І я ні в якому разі не закликав до “нівелювання” чи розвінчування цих міфів" [4]. Дослідник закцентував на тому, що запропонована ним перспектива інтерпретації творчості Т. Шевченка "стосується виключно (підкреслення наше. - Г. В.) наукового дискурсу, а в народі - буде, що буде, і на це нема ради" [4], тобто автор "Шевченка як міфотворця" усвідомлює, що суттєво вплинути на масове сприйняття Т. Шевченка його праця не зовсім спроможна, що для народу він надалі залишатиметься Батьком, і це не є погано.

О. Забужко, стосовно праці якої ("Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу") було чимало контроверсійних відгуків, неодноразово акцентує, що міф, який вона розглядає і частково конструює, за своєю сутністю є "національно-консолідуючим", а не національно деструктивним.

Як бачимо, ніхто з дослідників, які пропонували міфологічну переінтерпретацію творчості Т. Шевченка, не намагався підважити його місце у системі національних цінностей. Водночас, враховуючи релігійне підґрунтя (за теорією Е. Д. Сміта) дискурсу національних героїв і характер міфоцентричних шевченкознавчих праць, можна засумніватися у правильності означення їхнього характеру як деканонізаційних, адже стосовно канону як основи "громадянської релігії" функціонально вони є радше апокрифічними. Беручи до уваги зосередженість згаданих досліджень на міфологічних елементах, на міфі України про Т. Шевченка і навпаки - на Шевченковому міфі України, поняття апокрифічності виглядає тут цілком гармонійно, адже апокриф є "одним із найлогічніших проявів поетично- рефлективного ставлення до міфореальностей християнства" [7, 40]. Отож, коло означених праць можна вважати апокрифічними не лише у їхньому ставленні до офіційного канону, але й за смисловим наповненням, тобто маємо справу з подвійною апокрифічністю.

На думку О. Сирцової, "апокрифотворення не стільки заперечує канон, відступаючи од нього, дописуючи і доосмислюючи його, скільки (навіть у найбільш крайніх єретичних запереченнях) утверджує його, відсилаючи до нього у кожній новій асоціації, метафорі й редакції" [7, 41]. Про витривалість канону зауважував американський учений Г. Блум. Досліджуючи сутність західного канону й обстоюючи його цілісність і непорушність, він доходить до висновку, що "добрі критики не змінюють і не переглядають канон - хоча, без сумніву, прагнуть цього. Свідомо чи ні, вони тільки підтверджують канонічність великого твору, яка виростає з одвічного агону між минулим і майбутнім" [2, 594]. І хоча дана цитата містить доволі сумнівний оціночний критерій визначення якості літературної критики, проте далі з авторових слів напрошується висновок, що канон є настільки міцною культурною субстанцією, що часом найбільш відчайдушні спроби його порушити зазнають поразки і натомість його утверджують. Правильність такої думки, мабуть, не підлягає сумніву, але з єдиною заувагою: зворотний ефект спроби деканонізації можливий лише за умови глибокої національної свідомості. Сила відпорності нації до деканонізаційних процесів, спрямованих проти її святощів, є своєрідним лакмусом, завдяки якому вдається продіагностувати стан "притомності нації" (О. Забужко). Промовистим є вже той факт, що "літературне хуліганство" (за влучним визначенням Н. Зборовської) вищезгаданого О. Бузини зовсім не похитнуло позицій Т. Шевченка в українському суспільстві й не викликало нічого, крім цілком природного обурення, а здебільшого - просто резиґнації цього "писання", тим самим відбивши бажання у псевдонауковців продукувати подібні публікації.

На необхідності появи досліджень, які би реактуалізовували творчість чільних культурних постатей для нових поколінь, водночас не ставлячи під сумнів їхню авторитетність, зауважував Ю. Шевельов у передмові до праці Л. Плюща "Екзод Тараса Шевченка". Покликаючись на слова Р. Інгардена, що "твір (а, отже, і його автор.- Г. В.) живе, коли реалізується в многості конкретизацій", дослідник стверджував, що "нові шукання, започатковані Плющем і Грабовичем, не гарантують нехибности, але, навіть бувши спірними або й просто збоченими, вони виводять шевченкознавство з його сну, непритомності, зціпеніння, мертвости, викликають дискусію, боротьбу думок, змагання концепцій. Вони роблять шевченкознавство і самого Шевченка знову живими, сучасними нам, контроверсійними"[10, 6].

Ця думка досі залишається актуальною у контексті сучасного шевченкознавства, і її правильність підтвердилася новою хвилею зацікавленості творчістю Т. Шевченка, відтак - появою цілого ряду праць як на підтримку, так і проти новоявленого тлумачення.

Особливо варто виділити книгу М. Назаренка "Поховання на могилі (Шевченко, якого знали)", у якій урівноважено обидві - традиційну і нову - інтерпретації. Уже самою назвою її протиставлено праці Г. Грабовича "Шевченко, якого не знаємо", і підґрунтям для цього стала думка автора, причому підкріплена переконливими фактами, що Т. Шевченко як міф існував у народній свідомості ще за життя, що дослідження Г. Грабовича, О. Забужко, Л. Плюща не є відкриттям іншого Т. Шевченка. І хоча з цим твердженням варто погодитися, та водночас безсумнівним залишається те, що наукове осмислення міфологізму Т. Шевченка відбулося саме у працях згаданих авторів.

Із матеріалів, вміщених у книзі М. Назаренка, напрошується висновок, що канонізація / агіографізація й апокрифізація постаті Т. Шевченка відбувалася паралельно: перша - на національному суспільно-політичному рівні, друга - у народній свідомості. Закономірно, що ці процеси активізувалися відразу по смерті письменника, хоча частково були наявні ще за його життя. Як доказ - уривок з листа М. Максимовича до Т. Шевченка: "На правой стороне Днепра Вы стали лицем мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданьями старых времен" [6, І6].

М. Назаренко виділив основні напрямки розвитку "Шевченкової легенди", типи образів, з якими найчастіше асоціюється ця постать у народній свідомості, завдяки чому Т. Шевченко постає перед нами як справжній "герой із тисячею облич" (Дж. Кемпбел). Серед них на чільному місці образ народного героя на рівні з Кармалюком, далі - образи віщуна, чародія, чудотворця-"характерника". Водночас М. Назаренко відзначає, що останній із названих типів "протиставляється християнським святим" [6, 642]. Із цим твердженням можна не до кінця погодитися, адже до такого висновку автор дійшов на основі розповіді про те, що люди ховали портрет Т. Шевченка, який висів зазвичай поряд з іконами, тоді, коли очікували приходу священиків до хати. Останні ж бо вимагали зняти його. Проте цей факт лише засвідчує офіційну церковну позицію, яка сприймала виключно канонізованих святих. Натомість для простого народу Т. Шевченко сприймався як праведник і розміщення його портрету серед ікон - найяскравіший цьому доказ і водночас найвища міра вшанування митця. До того ж оповіді, присвячені могилі Т. Шевченка, лише підтверджують його статус як народного святого, адже в них "домінують мотиви воскресіння і перетворення" [6, 644], неодноразово згадується про посмертні чудеса тощо.

Підсумовуючи написане, доцільно зауважити знаковість дискусії у шевченкознавстві для цілого українського суспільства, адже завдяки їй вийшли на яв основні проблеми, національні комплекси, без вирішення яких неможливий був подальший рух у будь-якій сфері вітчизняної культури, включно з науковою. І ці проблеми з легкістю діагностують іноземні українознавці. Молода німецька дослідниця-шевченкознавець Єнні Альварт зауважила, що коли "німецький автор пише про класичного німецького автора та деконструює його, тоді це не розуміється як деконструкція нації, і це сприймається з інтересом, але не так, якби це якось зачіпало б нашу ідентичність (якщо щось таке взагалі є), наше саморозуміння... А в Україні це завжди так: якщо працюєш із класичними авторами і маєш незвичайний підхід; скажімо, якщо прочитуєш Лесю Українку в ґендерному аспекті абощо, на це відразу ставиться штамп “це ненормально”" [1]. Проте така реакція є нормальною для народу, травмованого кількасотлітнім колоніальним становищем, що не є до кінця зрозумілою для представників народів, на щастя, позбавлених такого гіркого досвіду.

Сьогодні нові погляди на творчість центральних постатей у літературному каноні сприймаються набагато спокійніше. Показовою у цьому плані є поява книги О. Забужко "Notre Dame d'Ukraine. Українка у конфлікті міфологій", яку було сприйнято з інтересом, але без надмірних закидів у спробі деканонізації, що безумовно засвідчує поступове оздоровлення української нації від тоталітарного спадку. Можна також стверджувати, що постколоніальний етап рецепції життя і творчості українських митців загалом підпадає під означник "апокрифічний". І він стосується не лише наукового переосмислення, але й художнього. Яскравим прикладом цього є поява цілої серії белетризованих біографій українських письменників під назвою "Автографи часу" у видавництві "Академвидав". Найпомітніші - психобіографічна трилогія С. Процюка "Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника", "Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка" і "Чорне яблуко. Роман про Архипа Тесленка", В. Єшкілєва "Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди". Автори більшості творів, що вийшли у цій серії, подають власне бачення життєвого шляху того чи іншого митця, і саме через наявність у цих біографіях суб'єктивного творчого елемента вони не цілком відповідають традиції сприйняття письменників-класиків в українській культурі. Найімовірніше апокрифічний напрямок сучасних досліджень (і не лише у шевченкознавстві) триватиме доти, доки частина висловлених альтернативних думок не закріпиться у новітньому каноні, якісно іншому і суголосному духовним потребам сьогодення.

Повертаючись до проблем шевченкознавства, варто зауважити, що, незважаючи на жодні ідеологічні маніпуляції, спроби деканонізувати Т. Шевченка, він, без сумніву, залишатиметься центральною постаттю українського канону, адже саме його творчість підходить під визначення досконалої класики, сформульоване Т. С. Еліотом: "Досконала та класика, у якій вгадується дух усього народу і яка не може інакше проявитися в мові, як виразити цей дух повно й цілісно" [цит. за: 9, 28]. Саме в репрезентації істинного духу українського народу полягає особлива цінність творчості Т. Шевченка для нашої культури, і це залишатиметься незмінним, незалежно від напрямків найсміливіших і найнесподіваніших інтерпретацій, які, відтак, все одно підтверджуватимуть такий висновок, оскільки кожен виняток завжди лише підтверджує правило

Література

шевченкознавство апокрифічний деканонізаційний

1. Альварт Є. "Шевченко - чи не єдине “місце пам'яті”, яке не роз'єднує, а поєднує українців" / Єнні Альварт // Електронний ресурс. Режим доступу: http://litakcent.com/2012/03/09/jenni-alvart-shevchenko-chy-ne-jedyne-misce-pamjati- jake-ne-rozjednuje-a-pojednuje-ukrajinciv/

2. Блум Г. Західний канон: книги на тлі епох / Гарольд Блум; пер. з англ. під заг. ред. Р. Семківа. - К.: Факт, 2007. - 720 с. - (Сер. "Висока полиця").

3. Грабович Г. "Кобзар", "Каменяр" і "Дочка Прометея": українські літературознавчі парадигми та їхні підтексти // Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есеї, полеміка / Григорій Грабович. - К.: Критика, 2003. - С. 575-589.

4. Григорій Грабович: міфи - нормальна річ // Електронний ресурс. Режим доступу: tyzhden.ua/Publication/2854

5. Зборовська Н. Сучасне українське літературознавство: локальний конфлікт в інституті літератури чи порубіжна наукова дискусія? / Ніла Зборовська // Слово і час. - 2007. - № 7. - С. 3-10.

6. Назаренко М. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали) / Михайло Назаренко. - К.: ВД "Сварог", 2006. - 688 с. (Сер. "Неофіційно").

7. Сирцова О. Канон і апокриф / Олена Сирцова // Слово і час. - 1990. - № 3. - С. 40-44.

8. Сміт Е. Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка / Ентоні Д. Сміт. - К.: Темпора, 2009. - 312 с.

9. Філоненко С. Масова література в Україні: дискурс / ґендер / жанр: монографія / Софія Філоненко. - Донецьк: ЛАНдОн-ХХІ, 2011. - 432 с.

Размещено на Allbest.ru