Поетична шевченкіана Володимира Самійленка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поетична шевченкіана Володимира Самійленка

М. Гнатюк

Анотації

У статті аналізується поетична шевченкіана В. Самійленка, спільність світоглядних та естетичних позицій митців.

Ключові слова: поетична шевченкіана, Шевченкове слово, цензура, українська ідея, національна свідомість.

Гнатюк М.

Поэтическая шевченкиана Владимира Самийленко

В статье анализируется поэтическая шевченкиана В. Самийленко, общность мировоззренческих и эстетических позиций художников слова.

Ключевые слова: поэтическая шевченкиана, слово Шевченко, цензура, украинская идея, национальное сознание.

Gnatyuk M.

Poetical Shevchenkiana by Volodymyr Samiylenko

The article deals with the poetical Shevchenkiana by Volodymyr Samiylenko, the generality of world-view and esthetical stances by the writers.

Key words: poetical Shevchenkiana, word of Shevchenko, censorship, Ukrainian idea, national consciousness.

На літературну ниву Володимир Самійленко ступив у досить непростий час. Після підписання в 1863 році міністром внутрішніх справ Петром Валуєвим сумнозвісного циркуляру про заборону української мови, друкованого слова, посиленого в 1876 році Емським указом, українське культурно-громадське й політичне життя потрапляє під важкий прес цензури, гонінь та переслідувань з боку царської влади, відданих сатрапів Російської імперії. Київ, як своєрідний осередок українського руху, став місцем гуртування передових сил, демократично налаштованих інтелігенції та студентства в обороні притлумлених прав і свобод. Не дивно, що після закінчення в 1884 році Полтавської гімназії В. Самійленко їде навчатися не до Петербурга, а до Києва, де того ж року стає студентом історико-філологічного факультету університету Святого Володимира. До навчання приступає лише через чотири місяці, оскільки в університеті почалися студентські заколоти. Активне громадське життя захопило й молодого студента. Він пристає до гуртка "культурників" "Хрестоматія", які значною мірою поділяли погляди київської "Старої громади". Гуртківці, серед яких були письменник і публіцист Кость Арабажин, поет Сергій Шелухін, син відомого мовознавця Павла Житецького - Гнат Житецький та інші, активно працювали над просвітою народу, питаннями розвитку мови й культури. Згодом Володимир Самійленко увійшов до "Літературної громади" ("Плеяди"), до якої належали Леся Українка, Михайло Обачний, Євген Тимченко, Одарка Романова та ін., що збиралися на квартирі Миколи Лисенка чи в помешканні Михайла Старицького, де часто бувала Олена Пчілка.

Написавши свої перші твори ще в гімназії, в університетські роки В. Самійленко сформувався вже "як дозрілий поет, автор елегійно- філософських роздумів та ущипливих гумористичних й сатиричних віршів, і як вдумливий і тонкий перекладач Беранже, Барб'є" [2, 94]. У і886 році він підготував до друку поетичний збірник "Хвиля", який, окрім поезій молодих авторів, включав твори Бориса Грінченка та Володимира Александрова. На жаль, київський цензор В. Рафальський угледів "крамолу" в багатьох віршах, тому не дозволив збірник до друку. В той смутний час навіть культурницька діяльність була під забороною. За сприяння Івана Франка твори Володимира Самійленка друкуються на сторінках західноукраїнських видань під псевдонімами В. Сивенький, В. Полтавець, Л. Сумний, Іваненко, Смутний. Із тих пір митець вестиме непримиренну боротьбу з цензурою, що знайде своє відображення на сторінках багатьох його сатиричних творів, гумористичних фейлетонів.

Спроба видати вже власну збірку поезій у 1888 році "Вірші В. Самійленка" також зазнала краху. Цензурний комітет заборонив рукопис до друку, звинувативши автора в "украинофильском направлении". Згодом, вибравши з неї окремі вірші, письменник скомпонував нову збірку "З поезій Володимира Самійленка" і видрукував її у Києві в І890 році, але не без втручання цензури. Власне, це була єдина книжка, видана самим поетом. Наступна збірка "Україні" вийшла у Львові в 1906 році заходом Івана Франка. Прикметно, що видатний майстер слова і досить вимогливий критик відразу розпізнав у підопічному справжній талант. Зокрема, у змістовній передмові до цього видання він писав: "Його літературна робота все однаково повільна, однако солідна, зріло обдумана і обшліфована. В нашім нервовім віці, повнім вагання, примх і шалених скоків, се просто благотворно - смакувати духовні плоди такого поета. Небагато їх таких має всесвітня література, і всі вони, без огляду на розмір та силу їх талантів поробилися любимцями публіки..." [5, 200]. Навіть ранні твори митця видають його як вдумливого, проникливого автора, творчість якого сповнена ідеями демократизму та гуманізму, глибиною філософського осягнення життя.

"Тихий лірик", як іноді називали Володимира Самійленка, за часів далеко не сприятливих мав мужність писати насправді "вибухові" твори. Незважаючи на всі приписи та заборони, він завжди був собою й ніколи не зраджував високому покликанню митця, свого обов'язку як громадянина. Найкращим взірцем для нього завжди лишався воістину народний поет Тарас Шевченко. Якби хтось запитав письменника: "Що визначило його життєвий і творчий шлях?", безсумнівно, він відповів би так, як багато хто з його сучасників та й наступників: "Визначив Шевченко". Один з його перших віршів - "Грішниця" (1884), написаних ще в гімназії, виразно розвивав шевченківську тему зневаженої жінки, яку на шлях розпусти і гріха штовхнуло гіркотне життя, суспільна байдужість до людських мук і страждань. Поет належить до тих, хто виявляє глибоке співчуття до грішниці. Згідно з християнськими заповідями й морально-етичними законами, він прагне зрозуміти її, пізнати глибше душу й стає на захист скривдженої молодої жінки. Його людяність та гуманізм сповнені любов'ю до всіх зневірених, для багатьох із яких немає вже надії на "вороття до щастя першого, до чесного життя" [3, т. 1, 57]. Однак ця безнадія, закорінена в соціальних та суспільно-політичних обставинах життя, аж ніяк не звучить домінантно. Радше прочитується як спонука, заклик до всієї чесної спільноти стати в оборону громадянських прав і свобод, людської честі та гідності, національної ідентичності. Виступаючи проти духовної нівеляції рідного народу, Володимир Самійленко пише знаменний твір "Українська мова" (1885), який апелює до найважливішого - генетичного коду нації - мови. Він не випадково присвячений пам'яті Тараса Шевченка. В добу глухої реакції поет знову нагадує землякам: ".що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?.." [6, 246] - й вибудовує текст, вдаючись до яскравої алегорії.

У першій частині, яка композиційно пов'язана з другою, йдеться про коштовний камінь діамант, що лежав у пилу на широкому шляху, але ніхто з прохожих не бачив його, байдуже топтав і оминав. Та якось тим шляхом "хтось чудовий ішов" й одразу розпізнав дорогий камінь. Він приніс його додому, обробив, вставив у "коштовний вінець". Тоді сталося диво: камінець засіяв таким світлом, що ледь не засліпив усім очі. Розкриваючи зміст цієї алегорії у другій частині, поет зауважує:

Так в пилу на шляху наша мова була,

І мислива рука її з пилу взяла.

Полюбила її, обробила її,

Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,

І, як зорю ясну, вище хмар піднесла [3, т. 1,60].

Ця мислива рука належала великому сину українського народу Тарасові Шевченку, внесок якого у створення української літературної мови - неоціненний. Поет увів її в сім'ю найрозвиненіших мов світу й був певен у довічності та незнищенності рідної мови. Задля того, аби вона засіяла ще яскравіше, автор вірша закликає ретельно дбати про неї, розвивати й оберігати: "щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, / Щоб, поглянувши сам на створіння своє, / Він побожно сказав: "Відкіля нам сіє?!"" [3, т. 1, 61]. Творчість В. Самійленка, який плекав і шліфував українську мову, виявляючи її нові можливості, стає благодатним ґрунтом для цього. У своїх мовознавчих студіях він відстоював чистоту української мови, наголошував на її красі та неповторності. Визнаючи велику місію письменника у справі її збереження та духовного розвою нації, митець звертається у своїх творах до відомих діячів культури, серед яких - Леся Українка, Леонід Глібов, Іван Франко і незмінно провідної постаті - Тараса Шевченка. В сумні роковини смерті великого поета з'явився не один вірш Володимира Самійленка, й жоден із них не належав до тих, які пишуть до "дати". Т. Шевченко став для автора цих творів мірилом саможертовності, людяності, добра та справедливості, до нього він звертається як до свого учителя і найбажанішого співрозмовника. Сповідувані ними ідеали визначили спільність світоглядно- естетичних позицій, творчих устремлінь та суспільних переконань. Сумна дата щораз нагадувала про непоправність втрати для кожної чесної людини і для всієї України. 25 лютого 1888 року з-під пера письменника постають строфи поетичного реквієму "На роковини смерті Шевченка". Лейтмотив визначили крилаті слова: "Поет живе в серцях свого народу!" [3, т. 1, 75]. Цей рефрен-сентенція, що вивершує кожну строфу, своєрідна ритмічна будова твору звучали як сумна величальна тому, хто все життя боровся за краще майбуття свого народу. Починаючи зі згадки про трагічну подію у першій строфі: "Умер поет! І струни голосні / Порвалися, замовкнули навіки. / Ми стали сиротами і, сумні, / Ми понесли у серці жаль великий" [3, т. 1, 75], митець замислюється над тим, "чи справді вмер він?", адже людина живе доти, доки про неї пам'ятають. Шевченкова ж душа навіки залишилася в його творах, а сповнена вселюдської любові дума-пісня витає між людьми, даруючи надію на щастя і свободу. Тому, як антитеза зачину, лунало ствердження: "Поет живе!", ми чуємо священний заповіт: "Учитися, кохати край стражденний / І не цуратись рідного, свого" [3, т. 1, 75], й, будучи гідними нащадками, повинні справдити його, не зрадивши високих дум і помислів Поета.

Продовжує цю тему наступний вірш В. Самійленка під назвою "26 лютого", видрукуваний 1890 року на сторінках львівського журналу "Правда". Як місце публікації, так і нове звертання до постаті митця засвідчують принципову позицію автора не мовчати, не бути пасивним і байдужим у "лютий час пітьми" [3, т. 1, 105]. В основі композиції - умовний діалог Т. Шевченка з нащадками, які щоріч ушановують його пам'ять. Як символ України, її стійкості та незламності постає він у центрі новочасних подій, де слово Поета набуває особливої ваги та актуальності. Звертаючись своїми помислами до народного пророка, молоде покоління шукає те слово істини, яке нарешті виведе усіх на щасливий праведний шлях. Залучаючи ремінісценції з відомого вірша "Мені однаково", В. Самійленко устами Т. Шевченка визначає пріоритетні напрямки дії. Рефрен "мені однаково", який злітає з уст поета, подовжується його категоричними заявами-ствердженнями: чи будуть ушановувати пам'ять й співати похвальні пісні, чи навіть якщо забудуть - "однаковісінько мені". Єдина втіха, що "й у такій біді /Ви ще душею не поснули" [3, т. 1, 106]. Він щасливий, що в багатьох серцях збережено святу і чисту любов до обездоленого люду, яка пережила "часи страшної безнадії'. Щире зізнання в тому, що ради цього люду жив, у кайданах страждав і навіть на небі про нього не забуде, вивершує палка заповідь: "Любіть же ви його, працюйте, бороніть / Від темряви, що душу в'яже. / Довічная любов - то мій вам заповіт, /А та любов вам шлях покаже" [3, т. 1, 106]. творчий визволення національний

На початку ХХ століття в київській газеті "Громадська думка" з'явився цикл Володимира Самійленка "Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого" (1906), що складався з п'яти віршів. Провідна його тема - невмирущість Шевченкового слова, безсмертя творчого генія. У першому вірші циклу автор наголошує на саможертовності відданого сина українського народу, який розділив із ним біль і страждання, рішуче став на шлях безкомпромісної боротьби за національне і соціальне визволення. Правдиве слово, як основна його зброя, розповідало світу про колишню славу України, дарувало віру й надію знедоленим, відкривало очі незрячим. Наче яскраве сонячне проміння, безмежна сила духу поета змагала морок у наближенні омріяного дня всенародного визволення. В часи, коли словом "мов крамом торгували", митець переливає в образи "живеє горе", "святий тягар народної скорботи", що наче лещата скували його серце. У слові показав він силу і велич рідного народу, його високу душу, тому - допоки житиме народ "твоя душа не вмре в його душі. / Твій рідний край не раз оплаче гірко / Того, хто так його оплакав долю" [3, т. 1, 138]. Проникливо звертаючись до Т. Шевченка "наш батьку, віщий наш пророче", автор циклу не лише засвідчує свою глибоку шану й народну повагу поету, а в день роковин тяжкої втрати запевняє у довічній пам'яті.

Друга поезія циклу лише підсилює цей настрій, а наступна - ставить одне з ключових запитань: "хто ж зуміє з-проміж нас / Співати за тобою?" [3, т. 1, 138]. В. Самійленко апелює до своїх сучасників, серед яких - багато відданих синів України, здатних служити їй до загину. Чимало є нових співців-поетів, та все ж посеред них - найгучніший голос Тараса. Не спостерігши рівного йому хисту, автор доходить сумного висновку: "Ми з душі скарби свої/Потроху розгубили" [3, т. 1, 139].

У четвертій поезії митець роздумує над тим, як міг Шевченків творчий геній не згаснути за надскладних обставин виснажливої боротьби й неволі. Навіть муштрі та чужині не вдалося відняти високих дум, а в "душі все квітли пишним цвітом / Твої пісні" [3, т. 1, 139]. У заключному вірші циклу ці пісні дорівнюються до величного храму, вщерть заповненого безмежною любов'ю, в центрі якого - образ святої і нетлінної душі. Автор сягає думками Шевченкової могили, яка самотньо височіє на схилах Дніпра, та знаходить розраду в тому, що провідна зоря його духу незгасно горить над усіма.

Вже згаданого 1906 року з'явився ще один твір Володимира Самійленка, присвячений Т. Шевченку. Це - сатирична поезія "Якби тепер устав Тарас...". Революційна ситуація, що склалася в Росії 1905 року, відроджувала надії на скасування репресій, спрямованих проти українського слова, прав поневолених націй. Однак, швидко оговтавшись після поразки революції, імперська поліційно- репресивна адміністрація аж ніяк не збиралася відміняти царські укази та цензурні заборони. Тотальна русифікація уярмлених імперією народів знову посилилася, демократичні ряди роз'їдало ренегатство. На полі боротьби залишалися найстійкіші. Саме таку реальну картину тодішнього дня відтворив В. Самійленко у своєму вірші. Гірка іронія й сатира спрямовані проти "вольностей" та законодавчих порядків "славетного часу", коли громадянських прав і свобод не стало. Аналізуючи зміни суспільного життя, що відбулися після смерті Т. Шевченка, поет не знаходить ніяких позитивів. Його засмучує не лише безрезультатність дій, зокрема на просвітянській ниві, а й прикро вражає незгода та ворожнеча поміж колишніми соратниками, що діяло на користь ворогам. Не прихований докір звучить у рядках:

Тепер уже не страшно нам

У зуби впасти ворогам Та й згинути без бою.

Ми вже зубів не боїмось,

Самі гарненько гриземось -

Найбільше між собою [3, т. 1,218].

Загальна картина позірного благополуччя в "привільній" країні доповнюється саркастичними штрихами "оживлення" рідного слова за начебто відсутності цензури. Як іронічно спостеріг автор, тепер свої пісні складають не тільки кобзарі, а й навіть діти. Вдаючись до гіперболічного зміщення понять задля досягнення максимального смислового ефекту в заключній строфі, В. Самійленко вивершує твір їдкою сатирою, спрямованою на розвінчання "свободи" слова та друку в умовах царського свавілля:

І наше слово скрізь гуде,

Вже без цензури в друк іде,

Прибравши форми гарні;

Його не нівечать, не гнуть І часом пильно стережуть...

Щоб не втекло з друкарні [3, т. 1,218].

Семантичне поле цього твору поширює поезія "По Шевченку", в основі якої лежить контамінація, на що вказує сама назва. Вдалий художній прийом не зайво потверджував, який великий вплив мала творчість і постать Тараса Шевченка на автора. Залучаючи на початку кожної з трьох строф відомі рядки з творів Поета, В. Самійленко вдається до антитетичного принципу контрасту, де завдяки бінарним опозиціям "бажане - дійсне", "ідеал - реальне життя" увиразнюються істинні людські вартості, відповідність правдивих і фальшивих цінностей, помислів та вчинків. Концептуальний для самого письменника чин відповідності слова і діла, чесно сповідуваний ним упродовж життя, закономірно відходить до Шевченкової етики та моралі, духовні пошуки якого - "не хаотичні метання в різні боки, а рух до істини, імпульсивний, зиґзаґоподібний і все ж цілеспрямований..." [1,86]. Надважливою в цьому контексті є думка Євгена Сверстюка про те, що "своєю нездоланною вірою в перемогу вистражданих людством ідеалів правди й волі, утвердженням цих ідеалів у кожнім слові й послідовною непримиренністю до неправди Шевченко став на тій висоті, з якої лунає вічний перегук геніїв" [4, 159].

Визнаним шедевром української лірики є вірш Володимира Самійленка "Вечірня пісня" (1896), що своїм настроєм дуже близький до відомого Шевченкового твору "Садок вишневий коло хати...". Як уже зазначалося, співзвучність багатьох поетичних мотивів не випадкова риса його творчості. Подібно до Шевченкової поезії, "Вечірня пісня" передає той рідкісний стан гармонії, коли посеред усіх несправедливостей та кривд світу трудяща людина все ж знаходить той спасенний острівець любові й умиротворення для вистраждалої душі, повністю зливаючись із природою. Пісня сповнена смутком, навіяним нетривкістю сонячного дня, щирим людським благанням до ясного сонечка посвітити хоча б іще годину, бо дивна прозорість "тихесенького вечора" надто швидко спливає в темряві ночі, яку вже не в силі спинити ні місяць, ані зорі. Та,

Не слухає сонце,

За гору сідає І нам посилає На всю ніч - прощай!

Ой сонечко ясне,

Невже ти втомилось,

Чи ти розгнівилось?

Іще не лягай! [3, т. 1, 133].

Близька за своєю строфікою й мелодикою до народних творів, поезія була покладена на музику Кирилом Стеценком і стала однією з найулюбленіших пісень, супроводжуючи навіть деякий час вечірню дитячу казку на українському телебаченні. Неповторна синтезія кольору, звуку, елегійного інтонування справляє великий естетичний вплив на читача і слухача, збуджуючи відповідний настрій, виробляючи високий художній смак.

Поетичну шевченкіану Володимира Самійленка органічно доповнюють і твори інших жанрів, зокрема один із кращих фейлетонів - "У Полтавщині" (1906), де досить відчутним є вплив послання "І мертвим, і живим.". Гостра критика митця спрямована проти українського панства, яке, жорстоко визискуючи селян, цинічно закликало їх іти на поселення до Сибіру, намагаючись уникнути в такий спосіб небажаних заворушень та небезпечних "земельних розрухів", ідея яких витала в повітрі. Недоладним монологам полтавських земців протиставлено ущипливо-критичні відповіді селян, у яких виразно звучить авторський голос. Сатиричний талант митця високо оцінив Іван Франко, відзначивши: "Його сатира робиться їдкою, майже жорстокою, коли торкається поганих хиб власних земляків, їх неробства та трусливості ("На печі"), їх патріотичного пустомельства ("Патріота Іван")", проте вона, "хоч гостра і колюча, не має в собі жала ненависті, не карає і не бичує, а показує фігури в гарно точенім кривім дзеркалі." [5, 202].

Саме в такому дзеркалі постає головний герой комедії "Дядькова хвороба" Степан Бовкало - немолодий заможний хуторянин, який піддався небезпечній хворобі графоманії. Прочитавши подарованого небожем Іваном "Кобзаря", він став "якийсь несамовитий": то хитав головою, розмахував руками, то сам із собою розмовляв. Мрія "написати книжку більшу від "Кобзаря"", плекана його хворою уявою, приводить до сумнівної думки взятися за віршування. Створивши їдку пародію на Шевченкових епігонів та різних графоманів, В. Самійленко закцентував необхідність підвищення "кваліфікації" української літератури, забезпечення відповідного художньо-естетичного рівня. Приклади власної творчої практики митця засвідчують те, що "він відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками і почуттями, і на протязі 20 з зайвим літ своєї діяльності зовсім не зміняється. Всі важніші струни його поезії звучать уже в перших його творах; вони потім звучать раз сильніше, то знов слабше, але вони ті самі, нових струн не прибуває. Так само не поступає його віршова техніка, ані його мова; вони відразу наладилися так повно і гармонійно, так відповідно до внутрішнього зрівноваження "я" поетового, що їм нікуди й ні про що мінятися" [5, 200].

Зберігаючи сталість творчих мотивів, різногранна літературна діяльність Володимира Самійленка репрезентує явища амбівалентного характеру, що у своїй основі утворюють "біполярну єдність" (Ю. Лотман) - свідомість автора-людини та смислову структуру свідомості автора-творця з досить потужною націєтвірною домінантою. Креативні прояви словесно-образного мислення письменника, його творчі інтенції входять у площину вияву та характеристики ознак і факторів індивідуально-авторського й національного у парадигмі художньої творчості, де виокремлюється як основна, а для періоду національної незалежності України - визначальна проблема: наскільки українські митці переважно ХХ ст., формуючись як творчі особистості та перебуваючи в активному "інтернаціональному" середовищі соціалістичного суспільства, зуміли зберегти національні ознаки, національну сутність ("ідентичність") їхнього художньо-образного мислення. Стосовно творчості Володимира Самійленка ця проблема, так би мовити, подвоюється, оскільки письменнику довелося спізнати всю глибину "неправд, насильства, кривди й зла" ("Вже годі плакати") не лише царської, а й радянської імперії, де відповіді на поставлені запитання мали різні відтінки. І за часів реакції, і в "інтернаціональному соціалістичному таборі" (досить промовиста радянська дефініція) українство поступально виборювало свої права, громадянські та суспільно-політичні позиції, незважаючи на подвійний гніт, настійно працювало над формуванням національної свідомості, національного патріотичного світогляду. Така неординарна особистість, як Володимир Самійленко, надавала справжній приклад саможертовності й подвижництва на ниві української ідеї, а його творчість продукувала та викристалізовувала як визначальну домінанту художнього мислення концепт "національної свідомості", що довгий час залишався поза детальним науковим розглядом.

В означеній парадигмі суспільних та гуманітарних знань творчість Володимира Самійленка, якого радянське

літературознавство звично зараховувало до так званого "другого ешелону", що само по собі демонструвало примітивність, схематичність мислення, на загал ідеологічно препарованого, безумовно, вимагає зановопрочитання. Та й чи могла в радянський час заслужити на особливу увагу творчість письменника, який співпрацював із Центральною Радою і для якого питання національної самосвідомості та гідності, як і людської честі й порядності, упродовж життя залишалися домінантними у сфері художнього мислення і в практичній діяльності. Не трудно здогадатися, яка б доля чекала на нього, якби довелося дожити до початку 1930-х - років сталінських репресій. Дочасна смерть у 1925 році через підірване поневіряннями здоров'я, по суті, вирвала його з лабет, у які потрапили тисячі безневинних українців. Заново відкриття Володимира Самійленка під кутом зору узалежнення його майстерності від рівня визначеності національної свідомості, глибини проникнення в життя українського народу, національно зорієнтованої громадянської позиції автора та його персонажів сьогодні особливо на часі.

Література

1. Пахаренко В. Начерк Шевченкової етики. - Черкаси: Брама-Україна, 2007.

2. 208 с. 2. Рильський М. Володимир Самійленко // Зібр. творів: В 20 т. - К., 1986.

3. Т. 12. 3. Самійленко В. Твори в 2-х томах / Володимир Самійленко. - К.: ДВУ, 1958. - Т. 1. - 403 с., Т. 2. - 510 с. 4. Сверстюк Є. Шевченко понад часом. - Луцьк-Київ: ВМА "Терен", Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2011. - 280 с. 5. Франко І. Володимир Самійленко. Проба характеристики / Іван Франко // Повне зібрання творів у 50-ти т. - Т. 37. - К.: Наук. думка, 1982. - С. 193-204. 6. Шевченко Т. Кобзар. - К.: Дніпро, 1972. - 584 с.

Размещено на Allbest.ru