Томаш Падура: відомий і невідомий

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Інститут регіональної культури і літературних досліджень ім. Францішка Карпінського вул. Тарґова 7/6, Седльце, 08-110 (Польща)

Томаш Падура: відомий і невідомий

Луїза Карабан

e-mail: luizko@tlen.pl

Анотація

падура поет романтизм критика

У статті висвітлюються основні проблеми, пов'язані з дослідженням життя та творчості польсько-українського романтичного поета Томаша Падури (1801-1871 рр.). Значна увага приділена питанню популярності цього автора в епоху романтизму, оскільки його твори були відомі широкому колу реципієнтів ще до їх першого видання. Акцентується на тому, що тексти Т.Падури викликали протилежні оцінки тогочасної критики.

Ключові слова: Томаш Падура, романтизм, польсько-українська поетична школа, польсько-українська література, літературна критика.

Annotatіon

TOMASZ PADURA: KNOWN AND UNKNOWN Louise KARABAN

Franciszek Karpinski Institute of Regional Culture and Literary Studies 7/6, Tarhova Str., Siedlce, 08-110 (Poland)

Centrum of Scientific Studies e-mail: luizko@tlen.pl

The main problems associated with the study on the life and work of the PolishUkrainian romantic poet Tomasz Padura (1801-1871) are highlighted in the article. Much attention is paid to the popularity of the author in the Age of Romanticism, as his works were known to a wide range of readers even before their first release. It is stressed that Padura's texts caused great diversity of opinions among critics.

Key words: Tomasz Padura, Romanticism, Polish-Ukrainian poetic school, the Polish-Ukrainian literature and literary criticism.

Аннотация

ТОМАШ ПАДУРА: ИЗВЕСТНЫЙ И НЕИЗВЕСТНЫЙ Луиза КАРАБАН

Институт региональной культуры и литературных исследований им. Францишка Карпинского ул. Таргова 7/6 Седльце, 08-110 (Польша) e-mail: luizko@tlen.pl

В статье освещаются основные проблемы, связанные с исследованием жизни и творчества польско-украинского романтичного поэта Томаша Падуры (1801-1871). Значительное внимание уделено вопросу популярности этого автора в эпоху романтизма, поскольку его произведения были известны широкому кругу реципиентов еще к их первому изданию. Акцентируется на том, что тексты Т.Падуры вызывали противоположные оценки тогдашней критики.

Ключевые слова: Томаш Падура, романтизм, польско-украинская поэтическая школа, польско-украинская литература, литературная критика.

Томаш Падура народився у 1801 р. в с. Іллінцях на Вінниччинні. Період найбільшого творчого злету припадає на 20-30-ті роки ХІХ ст. Цьому польсько-українському поету приписують авторство популярної сьогодні як в Польщі, так і в Україні пісні “Гей, соколи”.

Перша критична згадка про творчість поета з'явилася у 1835 р. у “Naukowym Pami^tniku Nauk i Umiej^tnosci”, причому задовго до першого видання творів Падури. Про 34-річного Томаша написав тоді на рік молодший від нього Северин Гощинський його друг з дитячих років, проведених в Іллінцях. Описуючи нову епоху романтизму у польській поезії, він розмірковував над суттю поезії загалом. С.Гощинський застерігав, що, попри постійні роздуми над історією людського племені, над історією у всій її протяжності і в тій давній, і в майбутній, вічно розгадувана поезія не буде зрозумілою до кінця. На його думку, вона “найперша нянька і учителька народів, мудрість натхнення, філософія філософій, що супроводжує простими, як природа, піснями буття людини, від світанку її життя у колисці аж до заколисування смертю у гробі”. Наголошуючи на значенні поезії, С.Гощинський називав її також “духовним відбитком [залишеним] на тимчасових предметах ”, який, прикрашаючи ці предмети, вказує на те, що без нього вони нічого не були б варті. Поезія для поета утотожнюється з найчистішою любов'ю і мовою віри, з невидимим духом, що пророкує найвище божество. Однак у цьому і криються протиріччя: будучи якнайреальнішою істиною, вона огорнута таємничістю і чарівністю божественного начала.Натхнення С.Гощинський тлумачить як силу силу, яку поет вміє почерпнути лише з навколишньої природи й лише опісля візуалізувати її. Джерелом цієї сили, як згодом виявиться, може бути також народ і люди. Поетів, які черпають натхнення з природи і народу, С.Гощинський називає зірками на захмареному перед нічною бурею небі. Аби їх розгледіти, необхідно, щоб небо захотіло прояснитися, а на це потрібен час. Так чи інакше, вже тоді таку зірку з-поміж усіх інших, які злилися в Чумацькому шляху, С.Гощинський розпізнав у Падурі. Про це він писав так: “Однією з таких зірок у вчорашньому минулому був Томаш Падура. Він належить до поетів, що оспівували Україну, і не поступається жодному з них своїм історичним талантом, вмінням вловлювати її найтонші риси, передаючи їх з більшою чарівністю завдяки тому, що писав малокозацькою мовою. Відомо, що цілу збірку подібної поезії митець мав виголосити у Петербурзі. Не відомо, чому цього не зробив; не відомо також, що з ним сталося. Серед них мала бути поема непересічної краси “Кудак” (“Kudak”), написана польською мовою. Але нам достатньо відомих пісень цього справді натхненного поета, щоб відверто нарікати на сумну долю, яка так рано забрала його від нас. Це пісні, живцем вийняті з людського серця, про які можна сказати, що вони століттями омріювалися українцями; там така істина, таке правдиве зображення народу, можливо, одного з найпоетичніших у світі, а ще й така поезія”.

С.Гощинський додав також, що, “на щастя сучасників і на гордість майбутнього, можемо сказати, що таких, як Падура, маємо бідьше”. Він не виокремлював більше імен зірок, ані їхніх сузір'їв. Назвав лише Падуру. І це тоді, коли про нього вже не говорили; коли одні вважали, що після поразки листопадового повстання під українським містечком Дашів Томаш закінчив життя самогубством. Водночас інші сумнівалися, чи взагалі коли-небудь існував якийсь Падура, припускаючи, що це вигадана, міфічна постать. Можливо, називаючи прізвище поета, C.Гощинський, який разом із Падурою прислуговував під час Богослужіння в іллінівському костелі, хотів засвідчити його фактичне існування?

У 1837 р. у Вільнюсі з'явився третій том “Літератури і критики” (“Literatum i krytykci”) Михайла Грабовського. Стосовно української школи польського романтизму М.Грабовський висловлював точку зору, що її репрезентували лише три представники, а саме: Антоній Мальчевський, Северин Гощинський і Юзеф Богдан Залеський. Перший мав “присвоїти собі” меланхолію українського часопростору, другий його дикість і кривавість, третій барвисту історію місцевої шляхти. Принагідно М.Грабовський згадував також Александра Грозу і “якогось пана “E.J.”, щоб, зрештою, визнати, що всі знають пісні Томаша Падури і що справді, деякі з них “дуже красиві”. М.Грабовський, очевидно, особисто чув захоплення Богдана Залеського одним із творів Падури, а саме “Козаком”. М.Грабовський не пам'ятав назви, знав лише, що твір починався словами “Закотився місяць в хмарі...”. М.Грабовський вважав цікавим переклад Падури прощальної пісні Чайльд Гарольда з поеми Джорджа Байрона. Він вважав також, що Падура мав амбіції стати “Чатертоном” англійським поетом, який жив у 1752-1870 рр. і начебто записав та опублікував середньовічні англійські балади. На думку М. Грабовського, це було “обманом англійської громадськості псевдостародавньою поезією”. Тим чином, М. Грабовський піддав сумніву достовірність змісту твору Падури “Українки”. Як виправдання для творчості Падури: українська поезія має багато спільного з образністю поезії, написаної в оссіанському стилі, оскільки сам Оссіан також вигаданий співець. Поєднує творчість Падури з оссіанською поезією обмежена кількість понять, постійний і одноманітний смуток, можливість перетворення її на нескінченну кількість (кожного разу затяжних, затуманених і сонних) варіантів, завдяки чому “навіть поміркований талант може на тривалий час зайняти якщо не увагу, то слух переливами звуків, подібними до звуків гармоніки”.

У 1842 р. у Львові вийшла друком збірка “Співи Томаша Падури”. У передмові до неї Каєтан Яблонський писав: “Співи Томаша Падури одними високо цінуються, багатьма читаються з приємністю і загалом віддавна вважаються одним зібранням, яке я видаю для громадськості у такій кількості, яку мені вдалося зібрати з різних відомих мені джерел, і сподіваюся, що вони будуть позитивно сприйняті”. Такими джерелами стали часописи, в яких поезії Падури по-одиноко час від часу друкувалися з 1829 р., коли в “Dzienniku Warszawskim”, з'явився твір “Золотая Борода”. Крім думи на честь рудобородого Вацлава Жевуського, до “Pieni” увійшли такі твори українською мовою, як “Kiszowyj” (першодрук “Pami^tnik Naukowy”, 1887, t. 2, z. 3), “Nizowiec” (першодрук там само), “Zaporozec” (“Znicz” 1836 nr 10), “Kniaz Roman Sanguszko” (першодрук “Rozmaitosci”, 1832? nr. 48), “Ruchawka kozacka i Piesn Widortowa” (“Rozmaitosci”, 1832, nr. 48), а також написані польською мовою: “Grob” (першодрук “Rozmaitosci”, 1836, nr. 26, перевидання в “Pami^tnik Naukowy”, 1837, t. 2 z. 3 і “Tygodnik Petersburski”, 1838, nr. 14), “Wyj^tek ze wspomnien T. P.” (першодрук в “Tygodnik Petersburski”, 1837, nr. 15), переклади творів Адама Міцкевича українською мовою “Do Niemna” (першодрук “Gazeta Codzienna”, 1836, nr. 1496, перевидання в “Rozmaitosci”, 1836, nr. 27 та в “Pami^tnik Naukowy”, 1837, t. 2, z. 3), “Proszczanije Czajdl Harolda” (першодрук “Pami^tnik Naukowy”, t. 2, z. 3), “Pani Twardowska”, а також пісні Селіма Резуляда, які Падура переклав польською мовою “Do Emira Tag-el Facher Abd-el Niszan”, “Do Shanar Doliny” або “Do wiosny na Dolinie Shanar” (першодрук “Pami^tnik Naukowy, 1837, t. 2, z. 3). У збірці також є твір Томаша Олізаровського, написаний на честь Томаша Падури під назвою “Spiew Kozaka”.

Перше видання творів Падури спричинило появу низки статей у літературних часописах. У дискусії на тему творчості Падури висловився Томаш Євецький у статті “Критика Співів Томаша Падури”, опублікованій у часописі `ЛШкепка” (1843, № 3). Саме у той час і в Польщі, і на еміграції почала загострюватися критика творчості поета Юзефа Богдана Залеського і всієї української романтичної школи. “Чужі квіти, хоча зовнішньо подібні на рідні, не приймуться на вільному грунті України, можливо, лише в теплицях панських дворів”, писав Михайло Чайковський (1804-1886) у 1842 році в рецензії “Pieni” у часописі “Jutrzenka”. Можливо, тому критик “Jutrzenki“, звинувачував Падуру, як і Залеського, в ідеалізації польсько-української минувшини.

На думку Мєчислава Інґлота, у рецепції творчості Томаша Падури в 40-х роках XIX ст. критика звернула увагу на своєрідний парадокс. Звичайно ж, широким колом читачів Падура сприймався передовсім як “український лірик” і “місцевий письменник”, водночас він був бажаним гостем у дворах волинських магнатів, що на думку критиків, суперечило фольклорному і народному стилю його поезії. При цьому були й такі, які стверджували, що Падура “у національних співах руською мовою єдиний і незрівнянний. Їх полюбили, вони ставали щоразу популярнішими серед мешканців усіх класів України, Поділля, Волині, поширюючись далі; з підібраним акомпануванням фортепіано, а особливо гітари, вони замінювали пісні про Владику і Гриця”. У своїх міркуваннях М.Інглот, зокрема, спирається на думку Францішка Равіти-Гавронського, який назвав поезію Т.Падури і Б.Залеського поезією “панською”, а не народною.

У 1844 р. у Варшаві видана збірка поезії Падури “Українки з нотами” (“Ukrainki z nutoju”), яку поет присвятив Романові з Кошири на пам'ять “наших молодих літ ”. До збірки увійшли “Козак” (“Kozak”), “Кошовий” (“Kiszowyj”), “Головоріз” (“Nozowiec”), “Лісовчик” (“Lisowczyk”), “Січовий” (“Siczowyj”), “Чайка” (“Czajka”), “Остафій Дашкевич” (“Ostafij Daszkiewicz”), “Гостиня в Івоні” (“Hostynia u Iwoni”), “Веслярі” (“Weslary”), “Шляхами Чайльд Гарольда по Слов'янщині” (“Z puti Czajld Harolda po Slowianszczyznie”), “Гандзя з Самари” (“Handzia z Samary”), “Козацька пісня” (“Pisnie kozacka”) і “Роман з Кошири” (“Roman z Koszyry”). У рецензії на збірку зазначено: “До кожної з цих пісень подано музику, написану самим автором, до однієї ж музику написав відомий Кароль Ліпінський. Поруч з оригіналом на другому боці розташований дослівний польський переклад, здійснений самим автором, а наприкінці усієї книжки багаті і цікаві історичні описи, подані найчастіше з раніше невідомих рукописів, які представляють деякі події, що відбулися в Україні, в дещо іншому світлі, ніж деінде можна побачити. Падура захоплений воєнним козацьким минулим: у ньому живе, ним дихає і часто з його коротких урізаних слів перед очима промайне зморщене лице якогось Дашкевича чи Свєрчовського. З-поміж усіх письменників, які намагалися писати поезію українським діалектом, Падура єдиний, який може називатися поетом без образливого підтексту. Те, чим він перевершує всіх, є естетичне оформлення і певне відчуття святості у стосунку до минулого життя предків. При такій невеликій кількості поезії, написаної для співу, ця книжка стане дуже бажаною для прихильників народних мелодій, а своїм розкішним і дуже елегантним зовнішнім виглядом може оздобити столики і фортепіано музичних пань”. Див.: Равита-Гавронский Франтишек. Фома Падурра. Критический очерк // Киевская старина. 1880. T.XXVI. S.735; Mieczyslaw Inglot. Tomasz Padurra, bard literackiej mody (o poetyckiej karierze Tymka Padurry) // Przegl^d Humanistyczny. 1984. Nr.2. S.42. Подібно вважає Р.Кирчів в розвідці “Український фольклор у польській літературі” (Київ, 1971): “Як і Залеський, Падура намагався показати польсько-козацькі взаємини у найяснішому світлі, з пієтетом розказує про перемоги запорожців у битвах з турками і татарами, про їх рицарський дух, який, крім шаблі, не знав інших богів, закликає внуків і правнуків славного Запоріжжя долучилися до славної традиції і виступити разом з польськими браттями проти царського режиму” (там само. С.186, цит. за Inglot M.: Tomasz Padurra, bard literackiej mody (o poetyckiej karierze Tymka Padurry). S.42.

Найімовірніше, у 1843 чи 1844 рр. своєрідній критиці піддав творчість Падури Юліуш Словацький саме тоді пророк з-над Ікви написав у Парижі “Фантазії” (“Fantazy”), де є такий фрагмент:

Anna niech pasie

Kozy na skalach [...]

Powiedz Dubynie, niech stanie za dworem

I piesn Padurry zaspiewa!...

Графиня, яка висловлює свою позицію, інсценізує пасторальну ідилію вона впевнена, що таким чином своєю обізнаністю в моді справить враження на гостя. Того, що з неї глузуватимуть, не припускає ані на мить, однак читач розуміє, що Ю.Словацький, поєднуючи буколічний образ з модою на україноманію, хотів би, щоб така цілісність була сприйнята як свого роду... кітч. Використання в такому контексті прізвища Падури поета, пісні якого цінує графиня дає підстави для висновку про поміркований ентузіазм Ю.Словацького з приводу таланту “українського пророка”. Ба більше: народжений у Кременці поет проявляв сильні почуття до України, яка зачаровувала його не тільки як батьківщина, тугу за якою він відверто описував у листах до матері, а й як топос, який він часто використовував у поетичних творах. Як стверджує М.Інглот у статті “Томаш Падура бард літературної моди”, причиною салонної популярності дум автора “Лірника” (“Limik”) було їх сентиментальне походження, на них реагували “чутливі серця” тогочасних реципієнтів. Іншими словами, вони мали б бути чимось на зразок комерційної творчості для широкої громадськості у відповідь на її актуальні потреби.

Сентиментальний характер творів Падури критикував також Т.Євецький автор статті “Декілька слів про українську поезію на тему “Українок” пана Падури”: “Пісні нібито любовного змісту вдалися значно краще, принаймні, щодо мови. У них більше щасливих зворотів, більше думок і навіть більше наближень до української поезії, хоча введення у любовні пісні метелика, троянди, квітучої природи, витончених і вишуканих почуттів не є з царини народної поезії. Українці часто говорять про квіти, але це рута, барвінок та інші польові квіти, а не троянда, яка росте тільки у панських садах.

Вони не ловлять метеликів, бо не мають на те часу, а мух знають тільки як надокучливих комах, і ніколи не використовують у поезії.

Ще чіткіше своє критичне ставлення до поезії Падури висловив Тарас Шевченко. Коментуючи його твір “Запорозька пісня” (“Piesn zaporoska”), він написав у своєму щоденнику: “Створення цієї вельми немудрої пісні приписують самому Кармелюкові. Це образа славетного рицаря. Це твір мізерного Падури”. Коментатор Шевченкового щоденника пояснив, що поет назвав автора “Козака” мізерним, тому що той “не знав добре української мови і у своїх стилізаціях не передав правдивого духу народної пісні.

Зауваження щодо мови Падури висловлював також польський критик Зенон Фіш у своїй статті, підписаній псевдонімом “Тадеуш Падаліца”, він засудив “темні і заплутані образи”, “допущення великої кількості помилок, які суперечать природі мови” і “хаос”. На думку автора публікації, ані словотвір, ані створення Падурою нової граматичної структури не можуть бути пояснені licencia poetica, оскільки “від втілення нового виразу мова взагалі не страждає; естетичне відчуття смаку та істини прийме або відкине, але не варто руйнувати природну структуру мови, поєднувати між собою слова, зв'язок між якими неможливий, і створювати вибіркову мішанину”. Критик протиставив поетові справжніх малоросійських митців, за творчістю яких можна вивчати українську мову, бо вони знають її і поважають. “З творів Падури не винесеш цієї користі, а зіткнешся з уперше почутими словами, які заплутують гармонію вірша серед найкрасивіших думок”. З.Фіш не хотів бути голослівним, тому цитував хаотичні, незрозумілі строфи і поодинокі “збочення” слів. “Бачимо тут також, що козаччина Падури виглядає зовсім інакше в його піснях, ніж у народних, що більше наближається до ідеалу, про який мріяв також Залеський”. Рецензент застерігав не використовувати як зразок стилістично-мовний казус Падури, однак в останньому реченні своєї статті все ж визнав, що Падура може бути учителем у відчутті і захопленні “колоритом і життям” для корінних українських поетів.

Попри критичні оцінки, мова Падури мала також своїх прихильників. Наприклад, автор “Декількох слів на тему вище поданої статті Й.Євецького в часописі “Jutrzenka” стверджує, що поет пише не українською мовою, а лише одним з її діалектів, відкритим для нових слів і синтаксису, оскільки все ще не сформований, та існує здебільшого у розмовних словах, а не писаних.

На думку сучасного дослідника М.Інглота, Падура через “Пісні Оссіана” став “геніальним містифікатором, який відіграв свою роль в апробованій мові та стилі, схвалених літературною модою”. Варто підкреслити, опираючись на думку М.Інглота, що наш герой став у цьому плані справжнім піонером у царині рідної поезії, а також поетом, піднесеним на вершину тогочасного Парнасу, як міфічний бард.

“Падура довго вважався у нас міфом і фікцією” писав у 1866 р. Вінцент Поль, маючи, вочевидь, на увазі час, коли твори поета поширювалися в рукописах чи усних переказах. Попри це, “Падура належить до найрідкісніших явищ поетичного світу, я б сказав, на земній кулі, бо він письменник іншого духу, письменник іншої мови. Лише після Падури міг прийти Залеський та інші: до Падури це було неможливо; і колись, якщо сягнемо по історичні думи з усього нашого краю, коли поезія остаточно досягне тієї висоти і стане невід'ємною від музики, невід'ємною від життя, тоді ми озирнемося на Падуру, і не тільки ми, а всі у цілій Слов'янщині, бо його пісні прості, а думи мають таке ж значення для нашої літератури, як поезія Гесіода для літератури грецької ”.

У 1886 р. побачила світ збірка віршів найвідоміших зарубіжних поетів, до якої поряд з творами Й-Ф.Шіллера, Й-В.Ґете, Г.Гейне, О.Пушкіна чи М.Лєрмонтова, ввійшло і дванадцять дум Томаша Падури. І спогади, вміщені у “Літературній каві” (“Kawа Иїегаска”) Казимира Вуйчицького, і твори Падури, вміщені в антології разом із найвизначнішими іменами “іноземного Парнасу”, можуть стати своєрідною посмертною даниною поетові, майже забута творчість якого ще не раз викликатиме емоції у читачів. Саме так напише про “великого українського пророка” у “Клосах” (“Klosach”) кореспондент з Риму [найправдоподібніше, К.Вуйчицький] з нагоди завершення в Італії роботи над надгробком поета видатним скульптором Віктором Бродським 1876 р. З цієї нагоди було не тільки описано витвір В.Бродського, а й згадано твори Т.Падури, а також полеміку з описом останніх днів життя у цілковитому спустошенні, вміщену в “Правдивому життєписі Томаша Падури” (“Prawdziwym zyciorysie Tomasza Padurry”). У “Клосах” читаємо: “Наш шляхетний скульптор не хотів прийняти жодної винагороди за виконання цього пам'ятника, мовляв, він щасливий від того, що може віддячитися цією останньою послугою Томашу Падурі за його пісні і думи, які оживляли його молодість. Що ж, у нас зазвичай померлим допомагають ладаном, живі ж мужі, за яких, як і за Падуру, будь-яка нація слушно почувалася б гордою, зазвичай, залишаються усіма забутими, покинутим на милість кількох друзів, без яких закінчили б життя так, як Камоенс у лікарні чи як Тассо у монастирській келії, де їх милосердно прийняли. Коли у Франції помирає пані Санд, маючи сто тисяч франків річного доходу, заробленого пером, а помираючий геній В.Гюго у літньому віці бере таку ж і більшу винагороду за кожен свій новий твір, великий поет Томаш Падура помирає забутим у віддаленому куточку Поділля, а без шляхетного п. Мар'яна Васютинського і Віктора Бродського навіть сліду не залишилося б від його могили”.

Не бійтися, лядські діти

Пити вино у стола -

Тепер можна вам сидіти

Як під крилом ангела!

Nie bijcie si$ polskie dzieci

Pijcie wino przy stole

Teraz mozecie posiedziec

Jak pod skrzydlem aniola]

У 1889 р. Фр.Равіта-Гавронський присвятив Томашові Падурі “Критичний нарис”, в якому зачислив поета до грона тих, які зазнали великої слави за життя, а після смерті популярність їх відразу згасла. На думку Фр.Равіта, такою славою Падура завдячує не стільки талантові, не так критиці його сучасників, не так, зрештою, і своїм творам, стільки тому, що був в оточенні еміра Вацлава Жевуського. Тут слід наголосити, що Вацлав Жевуцький (відомий також як Жевуха або Золота Борода) був дуже колоритною особистістю, котра задовго до Падури служила натхненням А.Міцкевичу (йому присвячений вірш “Фарис” (“Farys”), Ю.Словацькому, Будзинському, Подлєвському, Комарницькому та Норвіду. Захоплення арабськими кіньми та пригодами в орієнтальних декораціях на певний час вигнали Золоту Бороду з цивілізованиї Європи на Схід. Повернувшись на Україну, він став приятелем й меценатом Томаша Падури. На думку Фр. Равіти, Жевуський особливо цінував Падуру, тому вважав за свій обов'язок пролити світло на його творчість. До того ж Жевуський обожнював стилізацію. Сам Падура мав небагато спільного з автентичною народною поезією Дикого Поля. Як придворний поет еміра, він не міг розвиватися, оживляти творчість справжніми й вищими ідеями, тому вона, на думку Фр. Равіти, мала залишатися поверховою, неглибокою, тоді як інші романтики наповнювали свої твори справжнім духом поезії. Прикро звучить його закид, адресований не тільки Томашу Падурі, а й Юзефу Богдану Залеському та їхнім польським читачам, нібито вони витягнули “побитого трупа” козака, одягнули, як ляльку, у широкі блакитні шаровари і намагалися його оживити щоб викликати захоплення польської публіки. Характеризуючи публіку, яка юрбилася при дворі еміра Жевуського, Фр.Равіта був безжалісним: написав паспіжовий фрагмент, у якому видно лінивих, веселих гуляк, яким співає Падура:

Фр.Равіта звертає увагу на поняття “тепер” (teraz), підкреслюючи, що у піснях Т.Падури змінено справжню історію польсько-українських стосунків, а з великої легенди зроблено задумливу пісню для котлети. Одночасно критик називає його мрійником, гідно оцінює його дослідження з історії України, визнає його гуманістом з проявами таланту і справжнього натхнення. Попри це, в усій його творчості критик вбачає фальш, оскільки у піснях і поведінці Т.Падури прочитує головно докази того, що він не став українським поетом, бо не зумів достовірно передати дух пісні українського народу.

Ще у XIX ст. Юзеф Антоній Ролле написав дослідження, присвячене емірові Жевуському, в якому не міг оминути такого вірного друга графа, яким був його придворний лірик. Автор, лікар-психіатр за професією, а за покликанням історик-аматор, представив Т.Падуру як доволі трагічну постать: “Тимко Падура, який наскрізь перейнявся давньою величчю козаччини, довгі сорок років [з 1831 року, коли вщух розголос про Вацлава Жевуського. прим. Л.К.] страждав на цій землі. Під час походу Еміра на Дашів він дістався за Дніпро, щоб пожинати плоди посіяної там пропаганди; на шляху до одного з українських містечок його затримали, посадили під замок на цілий рік; це ув'язнення вберегло його від розчарування, бо ті його колись щирі слухачі приєднувалися до козацьких полків для того, щоб йти на Віслу, але з метою придушення знахабнілих побратимів. Бідний поет так і залишився безнадійним мрійником до самої смерті, страждав від бідності, іноді люди жартували з його марень, а він вірив. Під впливом такої віри видав свої “Співи” у Львові 1842 року, а через два роки опублікував “Українки” у Ґлюксберга у Варшаві; останні гроші з калити віддав за друк дуже дорогої і гарно оздобленої книжки; був гордим, не хотів прийняти допомогу від одного з найбагатших, щиро люблячих його сусідів. І ці “Українки” спіткала гірка доля, ніхто їх не читав, хоча за зниженою ціною розкидали їх по світі. Книжки також мають іноді злу долю. Потім замовк можливо, через жахливу ситуацію, через кривавий протест української бідноти, під час останніх потрясінь його серце завмерло від болю, бо так важко відмовитися від мрій, виплеканих понад півстоліття. І забули про Тимка, а звістка про його смерть у 1871 році навіть викликала подив серед місцевих жителів, які думали, що він уже давно помер”.

Відгуки про творчість українського лірика не змовкли і на початку XX ст. У журналі “Ziemia” знайдено про нього дві статті за 1912 і 1926 рр. У першій з них “З пограниччя Дикого Поля, декілька вражень, декілька спогадів” (“Z pogranicza Dzikich Pol, kilka wrazen, kilka wspomnien”) міститься критика ідеалізації польськоукраїнського минулого поетом: “Томаш Падура, який був тут (Чигирин з його надзвичайно кривавим минулим, де “немає і п'яді землі, не просякнутої татарською, турецькою, московською, козацькою і польською кров'ю”) у 1828 році міг бачити лише жалюгідне, убоге селище, без слідів колишньої величі, але у своїй уяві бачив блискуче польське минуле, з часів слави і перемог. Мріяв про польсько-козацьку дружбу, рицарські битви з татарами, рицарську велич [...]. Окрім рицарських ідеалів, Падура не хотів бачити кривавого минулого”. У наступній статті, написаній Міхалом Роллом у

1926 р. про випускників кременецького колегіуму, з'являється прізвище Падури як випускника колегіуму.

У 1925 р. В. Гнатюк видав у Львові першу монографію про Томаша Падуру. Наступна розвідка Б.Радовського “Тимко Падура: спроба роздеградування і реабілітації” побачила світ у Львові у 2012 р. Польською мовою про поета з'являлися лише поодинокі статті. Їхні автори проявляють чудову обізнаність з джерельними текстами Т.Падури, однак від окреслення місця поета на Парнасі романтичних творців утримуються. Найбільше і найсміливіше на тему Т.Падури висловлюються Мєчислав Інглот і Віктор Гомуліцький. На їхніх виданнях і на тих, в котрих досліджувалася творчість Падури у ХІХ ст., базує свою статтю (яка вийшла друком весною 2010 р. на сторінках часопису “Rzeczpospolita”) літературний критик Кшиштоф Маслонь. Уже в назві публікації він назвав Т.Падуру надзвичайно улесливо, за В.Полем, Гесіодом України.

На основі здійсненого аналізу представлених джерел можна стверджувати, що постать Томаша Падури з часу перших публікацій (від 1835 р.) до сьогодні залишається настільки відомою, наскільки й невідомою сторінкою польської та української історії літератури. Без сумніву, він викликає зацікавлення і польських, і українських науковців, залишаючись таємничим і недослідженим. Сподіваємося, що завдяки наступним публікаціям, а заразом дисертаційному дослідженню авторки даної статті, розкриття сторінок життя та особливостей творчості цього поета стане можливим.

Література

1. Goszczynski Seweryn. Nowa epoka poezji polskiej. S.14.

2. Jewecki Tomasz. Krytyka Pienia T.Padurry. // Jutrzenka. (Krakow, 1843). Nr 3. Див. також: Mieczysiaw Ingot. Tomasz Padurra / Ateny Juliusza Slowackiego [ Red. Stanislaw Makowski]. Warszawa, 2004. S.264.

3. GrabowskiMichat. Literature i krytyka. T.3. Wilno, 1837. S.115.

4. Ibid. S.116.

5. GrabowskiMichai. Literatura i krytyka. S.117.

6. JabionskiKajetan. Przedmowa // Jablonski Kajetan. Pienia Tomasza Padurry. Lwow. 1842. S.4.

7. InglotMieczyslaw. Tomasz Padurra. Warszawa, 2004. S.265.

8. Ukrainki z nutoju Tomasza Padurry (Warszawa, 1844). Dziennik Mod Paryskich. Lwow, 1844. 24 sierpnia. S.143.

9. Slowacki Juliusz. Fantazy. Opr. Mieczyslaw Inglot. BN I-105. Wroclaw, 1976. S.12.

Размещено на Allbest.ru