Юліан Шпол "Золоті лисенята": гра з "чужим словом"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Криворізький державний педагогічний університет

Юліан Шпол «Золоті лисенята»: гра з «чужим словом»

Світлана Журба

кандидат філологічних наук, доцент

Інтертекстуальні відносини будуються на взаємодії «свого» і «чужого» слова, тобто відбувається взаємопроникнення текстів різних нашарувань: стильових, жанрових, стилістичних, мовних, завдяки яким художній текст, стаючи монадою знаків, передає напругу між «своїм» і «чужим» словом і створює ігрове поле, що забезпечує впізнаваність «чужого» слова у тексті та приводить до генерування смислових кодів.

Роман «Золоті лисенята» Юліана Шпола привернув увагу дослідників у кінці 20-х років у рецензіях Ф. Якубовського, Г. Майфета, Ю. Савченка, А. Ярмоленка, Г. Гельфандбейна та працях сучасних дослідників Н. Бернадської, C. Жигун, О. Журенко, Л. Сеника, О. Сирадоєвої, О. Філатової. Також слід відзначити дослідження О. Ушкалова «Творчість Михайла Ялового (Юліана Шпола) в українському літературному процесі 1920-х років» та упорядкування ним же вибраних творів письменника [9]. Проте інтертекстуальність роману ще малодосліджена, тому спробуємо окреслити проблему гри з «чужим словом»у творі Юліана Шпола.

Інтерес до поетики «чужого слова» у його різних виявах визначили праці М. Бахтіна, що стало структурним каркасом постмодерністської інтертекстуальності. «Авторське» і «чуже» слово у формі цитати має, вважав літературознавець, великий спектр значень: «Роль чужого слова, цитати, явно вираженої й підкресленої, напівскритої, скритої, напівсвідомої, безсвідомої, правильної, спеціально викривленої, переосмисленої і т.д. <…> була грандіозною» [1, 378]. Крім стилістичних функцій цитати, М. Бахтін виділяє й «світоспоглядальну» роль «чужого» слова. Взаємодія текстів відбувається не тільки на мовному рівні, але й поширюється на літературно-творче розуміння мови в процесі художньої практики. Більше того, «в процесі літературної творчості взаємодія з чужою мовою висвітлює й об'єктивує саме «світоспоглядальну» сторону своєї (й чужої) мови, його внутрішню форму, притаманну йому ціннісно-акцентну систему» [1, 372]. Науковець виділяє три різновиди типології слів у романі: 1) пряме слово, яке точно передає смислову інтенцію автора; 2) зображуване слово (слово персонажа); 3) двоголосе слово (двоголосся) - «непряме висловлювання», схрещення в одному висловлюванні двох «голосів», в яких смислова інтенція розповідача переломлюється крізь призму чужих слів на одну і те ж тему. Вчений, розробляючи концепцію двоголосся у тексті вказує, що «віддзеркалене чуже слово» діє на синтаксичні конструкції зовні, впливаючи на смисл мови твору. «Чуже слово», введене автором всередину висловлювання, поєднує авторський і чужий голос в рамках однієї синтаксичної конструкції. У смисловому відношенні це поєднання голосів може бути або однонаправленим (стилізація), або різнонаправленим (пародія, іронія і т.д.).

Репрезентовані у тексті роману Юліана Шпола інтертекстуальні включення: алюзії, ремінісценції, мотиви, прямі та непрямі цитати, внесені у текст, розширюють художню канву твору і стають «своєрідною формою пародіювання соціокультурної дійсності революційного періоду» [7, 299], відтак «Золоті лисенята» можна визначити як пародію на революційний роман, або швидше як пароїд (С. Жигун), бо на «відміну від пародії, пароїдна орієнтація на оригінал не має негативного забарвлення, і співвідношення зображення з оригіналом не є для пароїда прагматичною домінантою» [3, 133]. Інтертекстуальні посилання у романі Юліана Шпола адресовані до читача, який «повинен відчути, що з тих чи інших причин автор говорить у даному фрагменті свого твору чужими словами» [2, 294], й засвідчують не тільки про літературну ерудицію письменника, але й про літературну культуру читача, а також силу впливу твору. Інтертекстуальність жанру, своєрідна «інституалізація інтертекстуальності» (Міхал Ґловінський) визначає побудову нового тексту завдяки використанню літературних прийомів пародії, бурлеску, травестії.

Звернення до «вічних образів» в українській літературі 20-х років ХХ століття свідчить про розвиток вітчизняної культури у тісному зв'язку з європейською. Інтерпретація образу Дон Кіхота в українській літературі цієї доби (надавання йому українських рис і «пересаджування» на український ґрунт (Ганна Церна)) у творах М. Хвильового, п'єсі М. Куліша «Народний Малахій», повісті Ю. Яновського «Байгород», романі Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швайцарію», п'єсах О. Олеся «Земля обітована» та Я. Галана «Дон-Кіхот із Еттенгайма» стала своєрідною реакцією митців на драматичні суперечності епохи, наслідком того, що автори, на думку Ганни Церної, «спостерігаючи в реальному житті 1920-х рр. невідповідність ідеї і дійсності» [8, 8], прагнули осмислити трагічну невлаштованість людини у нову добу, наголошували на фанатизмі і мрійництві українських донкіхотів, вірі в Добро та протистоянні Злу, вічній тузі за ідеалом, гармонією у світі. Мрія про новий оновлений світ виявляється нездійсненою, трагічною по суті, бо виклик суспільству робить їх заручниками нової системи, внаслідок чого вони опиняються у духовній та фізичній ізоляції. Цей образ був «своєрідною формою інакомовлення, яку письменники використовували, говорячи про злободенні речі» [8, 8].

Образ відомого сервантівського «премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі» есплікується у тексті роману «Золоті лисенята» як образ революціонера-фанатика-аскета «товариша Мандибули». Персонаж роману Юліана Шпола нагадує нам героя Мігеля де Сервантеса Сааведри не тільки зовнішністю: «Високий, сухорлявий, зі своїм завжди напруженим, скупченим у собі поглядом, він дійсно б міг дати достатнє уявлення про славетного лицаря Дон Кіхота з Ламанчу, коли б не це його незрозуміле дивацтво. Бо ж, як відомо, лицар сумного образу мав двох дам серця: Дульцінею й лицарство; а наш товариш Мандибула всім серцем, усіма фібрами своєї трохи незграбної, але дужої істоти належав одній лише дамі - революції» [10, 29], але й фанатичною відданістю ідеї революції, замкнутістю, недовірою (крім Кірки), і це стає причиною того, що план терористичного акту терпить поразку, його зраджують, а сам герой «спричинився до дуже сумної слави лицаря з Ламанчу» [10, 37]. Образ революціонера-аскета-фанатика у романі Юліана Шпола виписаний відповідно до техніки авангардистського зображення персонажів, адже «в рамках авангардистського світу людина була радісним конформістом, покликана знищити на своїй дорозі все, що тільки надавалося до знищення, крім того, вона була дисциплінованим фанатиком, котрий в ім'я нібито свободи легко відкидає все, що не збігається з його переконаннями» [5, 184].

Про аскетичне життя Мандибули автор переповідає в іронічно-шаржувальному тоні, порівнюючи з романними зображеннями подібних героїв: «…горе вам, великі й малі, бідні й багаті, і тобі горе, аскете, хоч ти й надів на себе ковпак революціонера! Немає ні для кого з вас у природи жодного винятку. І постукавши у двері, уперше, як добрий друг, вона вдруге приходить до вас, як лютий ворог. Розуміється, в сучасній літературі ця істина вже стала затертим штампом, і кожен - хоч трохи з кебетою - претендент на письменника намагається обійти її десятою дорогою. Але ж і лихо все в тому, що Мандибула ні сучасної, ні передсучасної літератури не читав» [10, 37]. Автор протиставляє необізнаність та неосвіченість Мандибули освіченості Алонсо Кіхани, який, начитавшись лицарських романів, витворює навколо себе малий свiт своїх уявлень i живе за своїми лицарськими законами у цьому ж вигаданому свiтi, несумісному з упертими законами життя, адже «нашому шукачевi пригод здавалось, що все, про що вiн думав, усе, що бачив або малював собi, створено i твориться за образом i подобою вичитаного в книжках» [6, 23]. Вірними помічниками героїв є зброєносець Санчо Панса та революціонерка Кірка, які у критичних ситуаціях намагаються врятувати своїх «господарів» від необдуманих вчинків, втішають після поразок. Пародіюючи лицарський роман, іспанський письменник зобразив світ у трагікомічному ракурсі як світ непрактичного духу та бездуховної практики. Український митець зобразив світ в іронічному ракурсі як світ ілюзорних ідей-мрій та нездійсненних сподівань.

Обидва герої живуть в ім'я однієї ідеї (Дон Кіхот - зустрічі з коханою, Мандибула - революції), яка не приносить жаданого очікуваного результату. Вчинки і дії товариша Мандибули автор порівнює з безглуздими діями сервантівського горе-лицаря, який воює з вітряками. Шлях до мрії окреслюється топосом дороги: у Сервантеса - це «пародійне перехрещення «чужого прекрасного світу» лицарських романів з «великою дорогою по рідному світу» плутовського роману» [1, 314], шляху, на якому Дон Кіхот зустрічається з перешкодами, що їх сам собі й влаштовує; у Шпола - часопростір ущільнюється і маркується як революційний шлях. Героями рухає фанатична ідея, що спричинила крах мрії, розчарування й не усвідомлення своєї «місії». Гра у тексті Юліана Шпола з історією про Дон Кіхота вказує на «невичерпність» міфу (У. Еко) про сервантівського горе-лицаря, архетипність міфу та трансформацію образу українським митцем, адже «внутрішня діалогічність художньо-прозового двоголосого слова ніколи не може бути вичерпана тематично (як не може бути тематично вичерпана і метафорична енергія мови), не може бути до кінця розгорнута в прямий сюжетний або проблемний діалог, який є невичерпним й актуалізується у закладену в мовному поліфонізмі внутрішньо-діалогічну потенцію» [1, 139].

Автор у «Золотих лисенятах» вдається до «художньої гри з читачем за чітко визначеною технологією: спочатку інтригує, моделює певні сподівання, формує конкретні асоціації, «відкриваючи» таємниці творчої лабораторії власного тексту, програмує можливу реакцію на текстові колізії й разом з цим або прямолінійно декларує про свідомі маніпуляції з виробленою в уяві художньою дійсністю, або відверто засвідчує факти індивідуально-творчої некомпетентності» [7, 282-283], вводячи у текст твору різножанрові елементи: листи, казку, теоретичну довідку, патетичні відступи, діалоги-звернення до читачів.

Ремінісценція із відомої праці Карла Маркса «Маніфест Комуністичної партії» є своєрідною грою автора із «чужим текстом» з метою іронізування. Теоретична розвідка «Звідки ми прийшли і куди йдемо?», яку читає товариш Мандибула на одному із засідань революціонерів є прямим переказом відомої праці теоретика марксизму. Суть виступу зводилась до того, що у «теперішньому суспільстві є тільки одна революційно послідовна класа до кінця, це - пролетаріат. До того ж, тільки вона одна з усіх клас, шарів і прошаровань і не зацікавлена в збереженні режиму капіталістичного господарства, а навпаки, - кревно зацікавлена якраз у соціалізмі. А звідси й висновок: годі орієнтуватися на недиференційовану селянську масу, а треба узяти на себе репрезентацію інтересів промислового пролетаріату!..» [10, 266-267]. Після виголошення доповіді на партійних зборах Мандибула раптом дізнається, що ці постулати вже півстоліття назад виголосив відомий теоретик соціалізму Карл Маркс, чим і викликав загальний сміх. Використання прийому об'єктивації «чужої мови» й залучення до тексту алюзій та цитат «сприяє формуванню у читача ігрової поведінки, ігрового ставлення до тексту: йому надається право обирати, його запрошено долучитися до кола посвячених, де панує давня ігрова атмосфера таємниць і загадок» [3, 131]. Схожий на героя Юліана Шпола й Артем Гайдученко з «Чорного Ангела» О. Слісаренка, який роками виношував ідею оновлення землі, проводив досліди, робив записи, і тримав у таємниці свої «досягнення», чим і заінтригував оточуючих. Коли ж його таємні записи прочитали, то з'ясувалося, що він писав про осушення боліт і використання цих земель. На той час цей спосіб меліорації земель був давно відомий. Авторські сентенції у романі Юліана Шпола несуть ігрове навантаження, адже митець використовує літературні алюзії для іронії або ж пародіювання.

У романі Юліана Шпола розповідається про революційні події та боротьбистів, про підпільну організацію та романтичні взаємини закоханих, і це дало підстави Ф. Якубовському вказати на спорідненість «Золотих лисенят» та «Блакитного роману» Гната Михайличенка. Дослідник підкреслював символічність твору Юліана Шпола, психологічну напруженість, романтизм і «експресіоністичну проречистість» персонажів [11, 157]. Таємничість, загадковість, химерність та символічність у творі визначається багатоаспектністю тлумачень, що мають право на існування (прочитання). Революційні події та підпільна боротьба, складна символіка й таємничість імен зближують роман Шпола із повістю Г. Михайличенка (Мавка, Кірка, Мем, Озон - у «Золотих лисенятах», Мавка-Іріс, Чоловік, Ти - у «Блакитному романі»). В обох творах маркування персонажів відбувається вже наприкінці, що інтригує читача. Міжособистісні стосунки персонажів у романі Юліана Шпола є настільки загадковими і романтичними, що нагадують відносини героїв «Блакитного роману» Гната Михайличенка. Для ілюстрації наведемо кілька прикладів: «Падає листя пожовкле тобі на заплющені вії. Ти відчуваєш в них поцілунки своєї Мавки - Іріс, що висмоктують з Тебе кров краплю за краплею, що відбирають у Тебе всі життьові соки, що лишають Тобі лише забуття і тихий лоскіт» [4, 18]. «Я привернув своє обличчя до її обличчя, і ніжний, короткий, як блискавка, поцілунок опломенив наші уста. Ми, солодко розмовляючи, близькі, покинули вечірній садок коло хати і в маленькій кімнатці з тьмаво-зеленуватим освітленням спали і не спали [4, 20]. «Вся - гріх, кинулась Тобі в обійми Мавка-Мрія з погрозою залоскотати до смерті. А Ти, як і весною, віддався млявий і не відповідав. Не спліталися, як раніше, Твої руки з її гарячими руками, не зливалися Твої губи з її губами-жаринами» [4, 19]. «Легенький струмок її подиху давав ледве помітні, але виразні перебої. Вії їй були неспокійні, а повіки час од часу жмурилися. І взагалі вся вона лежала в такому тремтливому напруженні, що воно без дотику передавалося мені» [10, 14-15]. «Я тоді схиляюся до неї і натхненно шукаю її погляду. Вона легко і щасливо мені всміхається і теплими устами тулиться мені до щоки. А потім проймається якимись лоскотливими бризками проміння і вся розцвітає, як лелія» [10, 165]. «Я тоді вже більше не маю сили дотримувати лицарського етикету і тому безсило схиляю свою голову їй на плече. Вона кладе на неї свою свіжу суху руку і підставляє мені цілий жбан своїх очей. Я беру цей жбан у обидві руки і, не хапаючись, починаю цідити з нього свіжу криничну воду…» [10, 165-166].

Зближує твір Юліана Шпола із «Блакитним романом» й зміна модусу оповіді, адже своєрідність нарації - децентрація - вписує роман у процес деструкції традиційної подачі оповіді, яка у творах ведеться то від третьої особи (героя-розповідача), то від першої (ліричного героя, що є персонажем твору), тобто індивідуальний потік свідомості я-героя стилізовано під «внутрішній монолог», а наративне мотивування інтертекстуального посилання виконує функцію «присутності чужого тексту» (Міхал Ґловінський).

Авторська інтенція у творі спрямована не тільки на збудження почуттів, фантазій читача, а й на естетичне, етичне сприйняття твору, визначення онтологічних проблем. Високо патетична революційна дійсність пародіюється за допомогою інтертекстуальних алюзій. Революційна доба - доба великих перетворень співставляється у романі з метафоричним зображенням людства у творі Овідія. Згадка про давньоримського поета та його славетні «Метаморфози» обігрується у романі в іронічному плані: «…уся розмаїтість подій тодішньої багатогранної доби цілком і вповні вкладалася в образ, утворений ще не за наших часів велетнем глибокої давнини, поетом химерних перетворень - Овідієм Назоном. До цього слід додати хіба ще тільки одне. Люди, описуваних тут часів, крім усього іншого, слабували ще на одну хворобу: гіпертрофію розмірів. Усе, що попадалося їм на очі, вони взивали не інакше, як великим. Отже, і ми з повним правом можемо тут про них сказати: - доба та була справді таки добою великих метаморфоз» [10, 178-179]. Справді, Жовтнева революція 1917 року була канонізована під назвою «Велика Жовтнева соціалістична революція», країна названа великою країною, а час - часом великих перетворень у суспільстві.

Інтертекстуальні включення у романі Юліана Шпола «Золоті лисенята» є засобом організації гри з «чужим словом» та гри з читачем. Алюзії, ремінісценції, мотиви з творів відомих письменників - «Метаморфоз» Овідія, «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» Мігеля де Сервантеса Сааведри, праці Карла Маркса «Маніфест Комуністичної партії», а також сучасників митця - Гната Михайличенка, Олекси Слісаренка, - наповнюють роман інтелектуальним змістом.

Література

чужий слово алюзія ремінісценція

1. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / Сост. С. Бочаров и В. Кожинов. - М.: Художественная литература, 1986. - 543 с.

2. Ґловінський М. Інтертекстуальність / Міхал Ґловінський // Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина ХХ - початок ХХІ ст. / Упоряд. Б. Бакули; За заг. ред. В. Моренця; Пер. з польськ. С. Яковенка. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - С. 284-309.

3. Жигун С. Інтертекстуальна гра в епічному тексті (на матеріалі української прози 20-х років ХХ ст.) // Питання літературознавства: Науковий збірник. - Чернівці: Рута, 2009. - Вип. 77. - С. 129-134.

4. Михайличенко Г. Блакитний роман // Шляхи мистецтва. - 1921. - № 1. - С. 17-26.

5. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - 2-е вид., переробл. і допов. - К.: Либідь, 1999. - 497 с.

6. Сервантес Мигель. Хитромудрый идальго Дон Кихот Ламанчский / Пер. Н. Любимова. - М.: Астрель, 2012. - 1168 с.

7. Філатова О. Український роман 20-30-х років ХХ століття: типологія авторської свідомості. - Миколаїв: Іліон, 2010. - 485 с.

8. Церна Г.М. Творча інтерпретація “вічних” образів в українській літературі 1920-х рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук.: 10.01.01. - Кіровоград, 2001. -- 20 с.

9. Шпол Юліан. Вибрані твори / Упорядкув., передм., прим. та коментарі Олександра Ушкалова. - К.: Смолоскип, 2007. - 531 с.

10. Шпол Ю. Золоті лисенята. - Харків: Книгоспілка, 1929. - 268 с.

11. Якубовський Ф. Рец. на кн.: Шпол Ю. Золоті лисенята. - Харків, 1929 // Життя й революція. - 1929. - № 5. - С. 157-159.

Размещено на Allbest.ru