"Старожитності і пам’ятки землі Чеської" у творчості К. Запа (в контексті чеського національного відродження)

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Старожитності і пам'ятки землі Чеської" у творчості К. Запа (в контексті чеського національного відродження)

Автор аналізує «Старожитності і пам'ятки землі Чеської» Ф. Міковца і К. Запа, звернувши увагу на історичні й суспільно-політичні аспекти цієї праці, доводить закономірність її появи у контексті чеського національного відродження. На думку автора, публіцистичність і громадянський пафос «Старожитностей і пам'яток землі Чеської» органічно поєднуються з науковою ґрунтовністю і скрупульозністю її авторів - Ф. Міковца і К. Запа.

Карел Зап - відомий чеський письменник, публіцист, етнограф, краєзнавець середини XIX ст. Увага до творчості К. Запа зумовлена, по-перше, його роллю в історії українсько-чеських літературних зв'язків XIX ст. К. Зап перебував у Львові в 1836-1845 рр., коли в середовищі галицьких українців починався процес національної ідентифікації та національного відродження. I. Франко зазначав у статті «Літературне відродження полудневої Русі і Ян Коллар»: «Особливо два світлі мужі - Зап і Коубек заслужили собі на вдячну згадку яко приятелі і не в одному вчителі наших молодих русинів» [3, 258]. По-друге, повчальним і продуктивним є дослідження внеску К. Запа в чеське національне відродження, оскільки він автор ґрунтовних праць - «Чесько-моравська хроніка» (1862-1872), «Всесвітня географія» (1845-1851). Значну частину творчої спадщини К. Запа становлять краєзнавчі публікації про міста та містечка Чехії та архітектурні пам'ятки у них - костели (опис вівтарів, гробниць, ікон), замки, в'їзні брами, мости, вежі, скульптури, зокрема це праці «Опис головного королівського міста Праги для іноземців і мешканців, з планом і двома краєвидами на місто» (1835), «Путівник по Празі» (1848), «Опис королівського замку, головного храму св. Віта і всіх інших костелів і світських будівель на Градчанах у Празі» (1868).

По-третє, К. Зап був прихильником ідеї слов'янської взаємності і одним із ініціаторів та організаторів першого слов'янського з'їзду 1848 року у Празі. На жаль, досить багатогранна і велика за обсягом творча спадщина К. Запа ще не стала об'єктом комплексного дослідження, хоча згадки про нього знаходимо у працях як українських дослідників і учених (П. Гонтар [1]), М. Мольнар [2], І. Франко [3], так і чеських (Л. Файгл [5], Ї.Горак [7], К. Паул [9], В. Гостічка [8]).

Мета цієї публікації - з'ясувати суспільно-історичні аспекти появи праці «Старожитності і пам'ятки землі Чеської» в контексті чеського національного відродження.

У творчому доробку К. Запа є і ця праця, авторство якої йому приписують не цілком заслужено (хоча є й інша думка: автори двотомної «Історії чеської літератури» (Прага, 1960) відмовляють йому в авторстві), але до появи якої він причетний і яка органічно вписується в парадигму його ідейно-концептуальних засад, яка суголосна навіть із його стилем. «Старожитності і пам'ятки землі Чеської» складаються із двох частин. Річ у тім, що першу частину написав Ф.Міковец і вийшла вона друком, ймовірно, у 1860 році. (Ф. Міковец закінчив Карлів університет у Празі, де вивчав історію Чехії та історію мистецтва. Цікавився літературою і писав на ці теми чеською та німецькою мовами. Згодом, у 1851 році заснував літературний часопис «Lumlr» (авторами цього часопису були молоді літератори, а сам Ф. Міковец писав про театр), з його ініціативи був заснований літературно-мистецький гурток «Arkadie»).

Про драматичну історію появи другої частини розповів К. Зап у передмові до неї: «Ми мусимо цим другим томом закінчити працю Ф.Міковца... Якраз хотів історичну частину розповіді про монастир святої Анешки в Празі дописати, коли йому ручка з руки випала і нестерпна хвороба уклала його в ліжко. невблаганна смерть обірвала життєвий шлях молодого талановитого історика (помер 22 вересня 1862 року)» [11, 219]. У цій же передмові він зазначив, що ця праця не могла залишитися не завершеною. На нашу думку, є кілька мотивів, які спонукали К. Запа закінчити працю свого молодшого колеги. Звичайно, що перший пов'язаний з повагою до пам'яті про покійного і це цілком зрозумілий вчинок у системі як християнської моралі, як загальнолюдських цінностей, так і в своєрідному моральному кодексі наукового середовища (що більше на титульній сторінці видання зазначено прізвища обох авторів - Ф.Міковца і К. Запа). Високий ступінь мотивації К.Запа можна пояснити ще однією причиною: як чеський патріот він розумів, що довершувати цю працю треба, хоча це й нелегке завдання для будь-кого (про що він і написав у передмові), але серед найбільш відомих чеських істориків, етнографів, краєзнавців того часу К. Зап був чи не єдиний, хто міг взяти на себе відповідальність і завершити працю. У доробку К. Запа вже були аналогічні публікації. Зазначимо, що К. Зап був і редактором краєзнавчого часопису «Pamatky archaeologicke a mlstopisne» (1854-1866), на сторінках якого разом із його авторами (А. Власак, В.Томек, Я. Воцела, А. Рибічка та ін.) він популяризував історію Чехії.

Проте мотивація була глибшою, вагомішою, якщо йдеться про суспільно-історичний контекст. Ми маємо на увазі не лише наукове значення праці, яку розпочав Ф. Міковец, але й її громадянське значення, її місце в національному вихованню чехів. Саме в контексті чеського національного відродження потрібно сприймати як працю «Старожитності і пам'ятки землі Чеської» загалом, так і мотивацію вчинку К. Запа - це був крок, зумовлений не лише моральними спонуками, але й розумінням свого обов' язку як патріота, представника того поневоленого народу, який в умовах недержавності боровся за свою національну ідентичність практично в усіх сферах життєдіяльності.

Чеське національне відродження, що почалося наприкінці XVIII століття, не було спонтанним чи випадковим, не було звичайною емоційною реакцією на ту принизливу ситуацію чеського народу, в яку він потрапив після поразки біля Білої Гори. Відомий чеський історик В. Томек, сучасник Й. Палацького, Я. Коллара, П. Шафарика, в своїй «Історії Чеського королівства» зазначає, що зміни в чеському суспільстві почалися ще за часів австрійської імператриці Марії Терезії, вони стосувалися і судової системи, і податкової, і освіти. Реформи продовжив її син і наступник на габсбурзькому троні Йосиф ІІ - було ліквідовано особисту залежність селян, скасовано цензуру і поміркованішими стали вимоги до свободи слова, були продовжені реформи в освіті. Щоправда, В. Томек підкреслює, що Йосиф ІІ дуже багато уваги приділяв розширенню сфери вживання німецької мови. Так, 1780 року появився імператорський указ для Чехії, щоб до гімназій приймати лише за умови задовільного знання німецької мови, 1784 року вийшов указ про запровадження німецької мови як мови викладання замість латини (що, зрештою, було прогресивним кроком), було розширено вживання німецької мови у Карловому університеті. Зрозуміло, що це щораз більше витісняло чеську мову і в історичній перспективі загрожувало чеському народові асиміляцією. Негативним було й те, що Иосиф II мало сприяв розвитку мистецтва та гуманітарних наук (вивченню природничих наук почали приділяти набагато більше уваги, ніж раніше). Як зазначає В. Томек, австрійський уряд завдав багато шкоди знищенням давніх пам'яток мистецтва. Під час ліквідації монастирів (в липні 1773 року папа Клемент XIV заборонив орден єзуїтів) представники влади недбало поводилися з творами мистецтва, багато цінних історичних джерел зникло. Кажуть, що Иосиф II мав намір навіть Празький замок перетворити в казарми, але фактом є те, що він дозволив продати з аукціону рештки рідкісної і коштовної збірки короля Рудольфа за безцінь, за ціною мотлоху. В. Томек зазначає: «Його покровительство отримувало лише те, що мало хоч якусь матеріальну користь і цим збільшувало міць держави» [14, 432].

Не можна в цих реформах вбачати лише негативне, лише централізаційні та германізаційні кроки, що мали остаточно знищити будь-які надії чехів на кращі і радісніші дні для чеської народності, як вважав на початку XX століття В. Францев [4, 1] (висловлював він цю думку як російський історик з панрусистських і неославістських позицій). Усі ці реформи активізували і мобілізували чеське суспільство. Як слушно зазначав Я. Гейрет, вони оживили «напівмертве чеське суспільство, чеська людина почала вільніше дихати, чеський дух ожив. Починається захист чеської мови. Марними були германізаційні прагнення освіченого абсолютизму і йосифізму. З чеських хиж йдуть на навчання сумлінні сини і стають нашими натхненними будителями» [6, 3].

Асиміляційні зусилля Відня (не має значення - приховані чи явні, свідомі чи несвідомі) дали зворотній ефект. Але йосифінські реформи не були єдиним чинником чеського національного відродження. Французька революція 1789 року, згодом наполеонівські війни теж спричинилися до глибоких історичних процесів і змін у Європі, що охопили і слов'янські народи. У середовищі слов'янської інтелігенції теж набуває популярності ідея національності, в тих умовах вона органічно узгоджувалася із ідеєю слов'янської взаємності, яка щораз більше поєднується із увагою до свого минулого. У зв'язку з цим вкажемо ще на один чинник чеського національного відродження. Наприкінці XVIII - на початку XIX століття чеський народ довів, що в нього тривка історична пам'ять, що майже двісті років чужоземного панування не викреслили з колективної пам'яті народу спогадів про своє славне минуле, а тому чеський народ використав історичний шанс відродитися і повернутися на політичну сцену, зрештою, на арену історичного буття. Ще з 1769 року існував таємний гурток, який за часів Иосифа II було перейменовано в Чеське королівське наукове товариство (1784 р.), в якому займалися і математичними науками, й історією (переважно чеською). Звідти вийшов відомий славіст И. Добровський. Ось як далі матеріалізувалася ідея чеського національного відродження: у 1790 р. в Празі створено патріотичне товариство любителів мистецтва (згодом на цій основі було створено академію мистецтв), 1792 року в Карловому університеті відкривають кафедру чеської мови, 1798 року в Празі починає діяти постійний народний театр, 1810 року у Празі відкривають консерваторію, у 1818 року засновано Товариство чеського музею, а 1830 року починає виходити «Casopis Ceskeho Muzea».

Дуже важливим моментом в історії чеського національного відродження було заснування Чеської Матиці в 1831 р. Принципове значення мала поява в 1831 р. першого тому «Історії народу чеського в Чехії та Моравії» Ф. Палацького (тоді він вийшов німецькою мовою, чеською - 1848 р.). Завдяки цій праці Ф. Палацького згодом назвали Колумбом чеської історичної науки і «батьком народу», завдяки «Історії народу чеського в Чехії та Моравії» Ф.Палацький об'єднав чехів з їхнім минулим, шедевр Ф. Палацького став фундаментом, на якому можна було продовжити будівництво [6, 6]. До речі, Я. Гейрет звернув увагу на те, що Ф. Палацький закінчив свою історію 1526 роком, коли загинув чеський король Людвик з Ягелонського роду, але не досліджував і ніколи не прагнув досліджувати «кляту» Білу Гору, а в його присутності ніхто навіть не згадував про цю трагічну подію в чеській історії.

У 1848 р., коли вийшов перший том «Історії народу чеського в Чехії та Моравії» чеською мовою, вийшла друком ще одна праця Ф. Палацького - «Опис Чеського королівства. У вступі автор заявляє, що ця книга не претендує на те, щоб бути більш ніж каталогом усіх населених пунктів чи міст в Чеському королівстві, але не тільки сучасних і відомих, але й колишніх і забутих. Ф. Палацький віднайшов забуті чеські назви усіх населених пунктів у Чехії (влада вживала німецькі назви) і цим праця мала прислужитися, на думку Ф.Палацького, становленню чеського духу. Про свої монографічні студії він писав ще раніше, в 1834 р, 1835 р. і в 1846 р. на сторінках журналу «Casopis Ceskeho Muzea». В «Описі Чеського королівства» він звернув увагу на королівські та інші міста, на старі замки і фортеці, на монастирі тощо.

Усе це зберігало історичну пам'ять, бо опис будь-якої пам'ятки минулого перетворювався на важливе джерело вивчення. Джерело ставало не лише матеріальним, речовим, але й писемним. Усе це доводило, що чеський народ - давній, з великими культурними й мистецькими досягненнями, що це народ, який вмів не лише працювати й воювати, але й творити. Цій меті була підпорядкована діяльність Товариства чеського музею та його друкованого органу - журналу «Casopis Ceskeho Muzea». Не можна не загадати і про діяльність П. Шафарика. Ще в 1834 р. на сторінках «CCM» з'явилася його розвідка «Роздуми про старожитності слов'ян в Європі», а вже у 1837 р. вийшла друком його знаменита праця «Слов'янські старожитності». У вступі автор зазначив, що: «...попереднім авторам, які писали про слов'ян, не вистачало знання слов'янських мов, знання особливостей і звичаїв слов'янських народів, нарешті, впливала якась застаріла некритичність та упередженість до слов'ян» [12, 4]. У цій же праці П. Шафарик захищає слов'ян і з приводу проблемного і дискусійного питання - появи їх у Європі; він опонує тим вченим, які з політичних кон'юнктурних міркувань стверджували, що слов'яни в Європу прийшли разом із гунами, аварами. У наступній праці «Етнографія слов'ян» (1842) він закликав: «бути добрими вчителями справжнього слов'янства - але не літери, а духу, бо літера вбиває, а дух воскресає». [13, X].

Таким чином, поява праці Ф. Міковца була одним із багатьох фактів чеського національного відродження. Невипадково видавці починають передмову думкою, пронизаною гордістю за свою батьківщину: «Красива земля Чеська, ця перлина в короні Австрії має стільки відомих дворянських і рицарських резиденцій, церковних і міських споруд, різноманітних історичних і визначних мистецьких пам'яток скульптури і малярства, яких, крім Італії навряд чи десь у світі можна знайти» [10, 1].

У першій частині в окремих розділах Ф. Міковец змалював такі історико-архітектурні пам'ятки як замки - «Znceniny Kokorina», «Znceniny hradu Jensteina», «Zamek Orlik», «Znceniny Selmberka», «Zamek Melnicky», костели - «Kostel sv. Stepana v Praze», «Kostel klasterm v Teple», «Hlavm chram a byvala Prazska brana v Slanem», брами - «Zatecka brana v Lounech», «Brany a basty kral. mesta Beroun» та ін. Так, наприклад, у публікації про стару ратушу у місті Літомержіце («Stara radnice Litomericka») автор описує містечко на річці Лаба, яке є найдавнішим у Чехії. Свою розповідь Ф. Міковец розпочинає з опису міста від найдавніших часів, про отримання ним привілеїв від королів Вацлава І, Пшемисла Отакара II, Карла IV, Вацлава IV, Сигизмунда (останній на початку гуситської війни навіть мешкав у цьому місті), про участь мешканців міста у гуситській війні. Щодо самого опису будівлі ратуші, то автор її розпочинає приблизно з 1538 року, зокрема після великої пожежі, яка знищила стару ратушу. Ось як на той час оновили вежі ратуші: «...над дахом було збудовано три нові вежі, до кожної з яких було поміщено дзвони. Перший був дзвін громадський у який дзвонив кожної п'ятниці о восьмій годині ранку на збір райців, другий дзвонив лише під час смертної кари, а третій подавав знак закривати корчми» [10, 30]. Далі автор розповів читачам про розбудову і занепад будівлі у різні роки, описав різноманітні деталі інтер'єру. Так само детально і скрупульозно подано описи і замків. Наприклад, один із кращих - нарис про замок Орлік над Влтавою, збудований за часів правління Пшемисла Отакара II як невелика фортеця. Автор проаналізував етапи розбудови замку, зміни у його інтер'єрі.

Щодо другої частини праці, як уже зазначалося, Ф. Міковец встиг дійти до розповіді про монастир святої Анешки в Празі. Редагував уже готовий текст і писав наступні нариси К. Зап. У структурному відношенні друга частина не відрізняється від першої. Тут також є описи замків, костелів, ратуш, містечок, предметів вжитку(«Ргаг8ка brama v Tabore», «Biskupska vez v Praze», «Stara radnice v Chomoutove», «Deem», «Chram sv.Barbory v Kutne Hore», «Bfla hora u Prahy»). Проте впадає в око і різниця - ці описи більш читабельні, вони белетризовані, так би мовити, це було характерним для стилю К. Запа. Так, зокрема у нарисах про замки, К.Зап часто використовує різні легенди, повір'я, які стосувалися даного об'єкта, цитує згадки про них в літературі того часу. Ось, наприклад, у нарисі про замок Окорш К. Зап відтворює легенду про скарби єзуїтів, які начебто у ньому знаходилися: «Найпожадливіше шукали якийсь уявний скарб єзуїтів. У ночі перед тим днем, того ж 1773 року (рік ліквідації ордену єзуїтів. - С. К.), коли у Празі було проголошено буллу, приїхали, подейкують, декілька празьких єзуїтів з помітним поспіхом до замку Окорш і так само вранці спішно поїхали. Важкої скрині, яку зі собою привезли, не було більше помітно під час їхнього від'їзду назад. За декілька днів приїхала у замок комісія шукати цю скриню, про яку вже в Празі давно мовилося, але даремно, бо за таємничою скринею і слід пропав» [11, 20]. У нарисі про королівський замок Кшивоклат К. Зап розповідає його давню історію, зокрема про першу згадку у «Чеській хроніці» Козьми Празького 1110 року, а далі розповідає історію замку за часів правління королів Пшемисла Отакара I, Пшемисла Отакара II, Карла IV та ін.

Як історики К. Зап і Ф. Міковец були дуже скрупульозними і докладними в описах об'єктів своєї уваги (замок, скульптура, монастир і т.д.) - цього вимагала професія. Проте за жанром ці оповіді радше можна зарахувати до історико-мистецтвознавчого нарису, в якому документальність, наукова докладність і професійність оцінки поєднуються з оповідністю. Це свідчило про те, що обидва автора були добрими оповідачами (особливо це стосується К. Запа). Іноді складається враження, що вони пишуть як свідки тих подій, що більше про кожен об' єкт К. Зап і Ф. Міковец розповідають у контексті конкретної історичної ситуації. Так, у нарисі «Біла Гора біля Праги» йдеться про таку пам'ятку як Білогірський монастир, але К. Зап починає розповідь про трагічну битву під Білою Горою (її опис займає майже половину тексту нарису), після якої чехи надовго втратили державність. І зовсім не в науковому стилі написано перший абзац цього нарису: «Є, певна річ, незліченні місця на батьківщині, де чех, крокуючи, мимоволі призупинитися мусить, щоб в душі обміркувати історію, яку в уяві нам змальовує місце події» [11, 179].

Чи взяти розповідь про поховання Братислава І, сина першого християнського чеського князя Борживоя І. Автор розповідає спочатку про самого Братислава І (він правив на початку X ст.), а потім описує його домовину. З одного боку, це свідчило про метод дослідження і відображення (сприймати той чи інший факт, артефакт у контексті), а з іншого - популяризувало історію, навчало читача любити історію свого народу, єднало його з минулим.

Є ще одна важлива риса, що характеризує «Старожитності і пам'ятки землі Чеської». Це неприховане почуття гордості за здобутки свого народу упродовж останнього тисячоліття. Така авторська позиція не була позбавлена серйозного підтексту. На цей підтекст звернув увагу один із авторів (заховався за криптонімом - «C.d.n.») журналу «Slowianin» (виходив у Львові 1871 р.). Стаття має промовисту назву - «Огляд історії стародавніх слов' ян», друкував цю публікацію журнал упродовж усього 1871 року. Автор звертає увагу на історіографію такого питання як походження слов' ян. З цього приводу думки тодішніх істориків слов' янства розділялися. Одні вважали, що слов'яни - це народ у Європі новий, який прийшов сюди з азійських просторів щойно в IV або V ст. в часи великого переселення народів. Інші вважали, що слов'яни народ - європейський, який мешкає на цих землях з давніх давен. Ця проблема не перестала хвилювати істориків слов'янства і наприкінці XIX ст. (у 1896 р. вийшла друком монографія Б. Флоринського «Первобытные славяне»), і на початку

XX ст. - у 1916 вийшла друком праця К. Крамаржа «Die Abkunft der Germane, Litaner und Slaven aus der Urheimat im Altaj», згодом його ж «Nove doklady pro pravlast' Slovand na Altaji» (1919) - ми назвали лише кількох відомих славістів. У журналі «Slavia» в 1926 р. появилася рецензія відомого вченого Л. Нідерле на працю польського історика К.Мошинського «Badania nad pochodzeniem i pierwotn^ kultur^ Slowian». Автор цієї праці захищав азійську теорію походження слов'ян, опонуючи автохтонній теорії, яка прабатьківщину слов'ян шукала в Європі. Л.Нідерле вважав, що абсолютної суперечності між обома теоріями нема, що автохтонність слов'ян у Європі теж не можна сприймати абсолютно: «Ми не знаємо, де мешкали від прадавніх часів перші праотці слов'ян, так само, як і не знаємо, де мешкали праіндоєвропейці».

Автор (C.d.n.) згаданої розвідки на сторінках «Slowianina» вважав, що треба досліджувати справжню історію та походження слов'ян, щоб захистити їх право бути європейцями і не звинувачувати їх у варварстві.

П. Шафарик, вивчаючи історію слов'ян, наголошував на їх високому культурному рівневі розвитку. Це теж мало сприяти усвідомленню своєї тривалої і славної історії, духовного потенціалу слов'ян. Формування почуття національного гідності у протистоянні з потужним німецьким світом - і в цьому контексті теж треба сприймати працю Ф. Міковца і К.Запа.

Варто звернути увагу ще на один момент. Ф. Водічка, редактор другого тому «Історія чеської літератури» (том має назву «Література національного відродження»), невипадково зазначив, що Ф. Палацький наприкінці 20-х років XIX ст. наполягав на тому, щоб від філологічного розуміння літератури перейти до оцінки змісту (на відміну від Й.Добровського та Й. Юнгмана, про яких йдеться в «Історії чеської літератури» в монографічних розділах). Зрозуміло, що аналіз і оцінка змісту твору неминуче провадила до необхідності аналізувати, оцінювати цей зміст у контексті суспільних проблем, реального життя. Автор зауважує далі, що центр уваги таких визначних постатей чеського відродження як ї. Прохазка, Ф. Палацький, П. Шафарик, Я. Пуркине лежав у певній науковій чи в політичній і публіцистичній діяльності - і це, як можна здогадатися, «компрометувало» ставлення до літератури. Проте, з іншого боку, саме це обставина промовисто свідчила, що згадані постаті були не лише вченими (а Палацький, Шафарик, Пуркине в молоді роки писали вірші), але й громадянами-патріотами, які, відчуваючи суспільну потребу не цураються політичної і публіцистичної діяльності.

Оцей публіцистичний момент ми відзначаємо і в «Старожитностях і пам'ятках землі Чеської» Ф. Міковца і К. Запа. Ця публіцистичність і громадянська позиція проявляється в захисті національних ідеалів, вартостей, почуттів, у цілеспрямованому збереженні історичної пам'яті, у вихованні патріотизму у своїх читачів. Ця думка і підсумовує висновок про місце праці Ф.Міковца і К. Запа в чеському національному відродженні.

суспільний історичний публіцист

Література

суспільний історичний публіцист

1. Гонтар П. Українсько-чеські літературні зв'язки XIX ст. / П. Гонтар - К., 1956.

2. Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків / Мольнар Михайло. - Пряшів: Словац. пед. вид.-во, 1961. - 285 с.

3. Франко І. Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар / Іван Франко. - К., 1955. - Т. XVIII. - С. 254-263.

4. Францев В. Очерки по истории чешского возраждения: русско-чешские ученые связи конца XVIII и первой половины XIX ст. / Францев В. - Варшава, 1902. - 472 с.

5. Feigl L. Sto let ceskeho zivota ve Lvove. Plzen / Feigl Ludvlk. - Lvov, 1924-1925. D. 1-2.

6. Hejret J. Frantisek Palacky: cenou poctena prace prazskou porotou pro posouzen! prac! o F. Palackem / Hejret Jan. - Plzen. - [1926]. - 12 s.

7. Horak J. Tri cest! spisovatele v Halici / Horak Jin // Narodopisny vestnfk ceskoslovensky. - Praha, 1915. - S.109-114.

8. Hosticka V. Karel Vladislav Zap a halicst! Ukrajinci. K cesko-ukrajinske vzajemnosti v prvnf polovine devatenacteho stolet! / Hosticka Vladimir // Kapitoly z dejin mezinarodnfch vztahb narodb CSSR a SSSR. - Praha, 1958. - S.69-115.

Размещено на Allbest.ru