Народна поезія південних слов’ян у світлі зацікавлень діячів науки і культури: переклади і спроба жанрової та стильової класифікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народна поезія південних слов'ян у світлі зацікавлень діячів науки і культури: переклади і спроба жанрової та стильової класифікації

Народна поезія південних слов'ян (сербів, хорватів, болгар) трактується у роботі не лише в плані вивчення її жанрової природи і неповторної художньої специфіки, зокрема, у світлі наукових зацікавлень видатних науковців колишньої Югославії й України, а, головним чином, у її зв'язках з українським фольклором і художньою літературою. Йдеться про науково-критичне сприйняття, художні переклади, стилізації і прямі переробки, а також типологічні зіставлення на рівні стильових і жанрових особливостей, лексики, ритмомелодики.

У центрі уваги вітчизняних і зарубіжних учених перебували різні аспекти вивчення південнослов'янської народної поезії: необхідність збирання пісень “юнацьких” і ліричних; загальна характеристика народної поезії південних слов'ян; доречність порівняльного аналізу південнослов'янської народної поезії, а також зіставного аналізу її з епосом східнослов'янським; питання виникнення циклів у народній поезії південних слов'ян та ритмомелодика поетичного вірша.

Вивчення народного епосу південних слов'ян на заході і в Росії у другій половині XIX ст. характеризувалося появою певних методів і навіть шкіл, що тими методами користувалися. Так в основі міфологічної школи, сформованої під впливом робіт Я. Грімма (епос - поетична обробка міфів, а міфи - спадщина праіндоєвропейських предків, тому сюжети В різних народів близькі І подібні) лежав міфологічний метод, ЩО пізніше І поклав початок порівняльному методові (починаючи з праць Т. Бенфея). На порівняльний метод спиралася міграційна теорія (теорія запозичення), представники - Ф.Буслаєв (В останніх працях, зокрема “Мандрівні ПОВІСТІ та оповідання”, 1874 р.), О.Веселовськнй (В ранніх працях, зокрема, “З історії літературного спілкування Сходу І Заходу. Слов'янські оповіді про Соломона І Китовраса та західні легенди про Морольфа І Мерліна”, 1872 р.), М.Халанськнй (“Південнослов'янські ПІСНІ про смерть Марка Королевича”, 1904 р.), провідним постулатом якої було твердження, що взаємозв'язок сюжетів епічних пісень різних народів пояснюється їхніми культурно-історичними зв'язками, але з урахуванням того факту, що спільність сюжетів можна простежити І у народів, які одне з одним безпосередньо пов'язані не були. В зв'язку з цим з'явилася антропологічна теорія, або теорія самозародження (представник - О.Веселовськнй), суть якої можна сформулювати таким чином: народи проходять загалом однаковий шлях розвитку, а, отже, і їхня поетична творчість близька сюжетами І закономірностями розвитку. Історична школа (представники - С.Новаковнч, О. Гаврнловнч, М. Гальковськнй, І. Радонич, І.Томич) намагалася встановити зв'язки епосу з історією цих народів, пояснювала походження епічного твору, зосереджуючи увагу на дійсних подіях, що лежали в його основі. Історнко-культурна школа (представники - Франц Міклошнч І Ватрослав Ягнч) розвивала традиції історичної школи, але матеріал використовувала ширший В етнографічному плані. Вона пояснювала зміст пісень, виходячи з історнко-культурного їх бачення.

Розгляд жанрової природи та стильових особливостей сербської народної поезії видається доцільним і важливим чинником для класифікації.

В усно-поетичній спадщині кожного із слов'янських народів певну групу становлять твори епічні або ліро-епічні, за якими закріпилась назва “історичні ПІСНІ”. До цієї групи належать і літературні поетичні твори з історичною чи легендарно-історичною тематикою. під час дослідження сербського епосу вчені колишньої Югославії довго користувалися терміном “юнацькі ПІСНІ”, введеним ще Вуком Караджичем. Під цим терміном розумілися епічні, історичні і, деякою мірою, баладні народнопісенні твори. І лише на початку XX століття фольклористи виділили окремо історичні пісні, а ще пізніше - балади. Так, П.Поповичем був запропонований поділ юнацьких пісень на “історичні” і “неісторичні”, хоча існує й інший поділ, наприклад, у І.Ковачека зустрічаємо дві великі групи: 1) неісторичні пісні (в їхній основі присутній міфологічний, легендарний мотив); 2) юнацькі пісні (сюди зараховано докосовський та косовський цикли, пісні про Марка Королевича, про гайдуків та ускоків, і про визволення Сербії та Чорногорії). Отже, тут термін “історична пісня” не фігурує. У вітчизняній фольклористиці також остаточно не вирішене питання: чи слід вважати історичні пісні окремим жанром (тобто своєрідною сукупністю різних, але внутрішньо взаємопов'язаних видів), “чи вона є групою, що поєднує твори різних жанрів, які мають специфічний зв'язок з історією народу” (Я.Пилинський). Щодо ліричної народної пісні, то її сербський дослідник Воїслав Джурич характеризує як “жіночі пісні”, на відміну від пісень епічних, які серби називають “чоловічими”. Цим ученим був запропонований умовний поділ народних ліричних пісень ще на дві підгрупи: 1) пісні про реальне життя, де мало щастя і багато страждань; 2) пісні, де змальовано життя, про яке мріють і яке існує, головним чином, в народній уяві, а не в реальній дійсності. Перехідним, між жанровим видом між ліричними і епічними піснями є балади. До жанрових особливостей балади слід віднести такі: 1) балада оповідає про незвичні події; 2) балада органічно поєднує ліричний елемент з епічним; 3) наявність чарівного, фантастичного; 4) поруч з елементами незвичайного, фігурують і картини побуту та особистого життя; 5) дійовими особами балад найчастіше виступають прості люди; 6) для балад характерний швидкий і напружений розвиток дії (тобто тут неможливі детальні описи й повтори, характерні для героїчного епосу). Говорячи про жанрову природу та походження балад, зауважимо, що більшість найдавніших з них текстуально збігається з колядками, веснянками, купальськими, побутовими й хороводними піснями. Це свідчить про органічний зв'язок балади з обрядовою поезією.

Жанрова природа сербської народної поезії як найтісніше пов'язана і з самим стилем викладу в ній. Так, майже всі дослідники, говорячи про сербський героїчний епос, відзначали в ньому дещо гомерівське. Знаменитий німецький філолог Яків Грімм (XIX століття) звертав увагу на незрівнянну метафоричну розкіш і афористичну безпосередність цієї творчості. Російський вчений - професор М. Кравцов зазначав, що значна частина художніх засобів скерована в сербських юнацьких піснях на піднесеність, на феодальну за походженням свідому одичність. Український славіст - академік Л. Булаховський звертає увагу на найулюбленіший засіб - повторення з тими або іншими варіаціями, які надають оповіданню типової повільності. Мова епічної пісні, на його думку, справляє враження архаїчної, але при всьому тому, - це виразно жанрова мова. Сербська балада ж, на думку Л. Булаховського, відбиває в основному ту саму школу словесного мистецтва, з якої вийшла сербська епічна поезія взагалі. Її власне національне значення менше, ніж поезії юнацької з її гострим відчуттям історичних подій і гніву проти поневолювачів. Сербська народна балада черпає свої сюжети, головним чином, з уявлень про страшне, - надлюдське, містичне.

Народна ж лірика містить поряд з великою кількістю фактів і подій з життя реального і цілу низку фантастичних елементів. У ліричній народній поезії сили природи і суспільства перехрещуються таким чином, що починає рушитися бар'єр між дійсністю і уявою. Одним з головних мотивів сербської народної любовної лірики є розставання (нерідко мали місце нерівні шлюби або коханий йшов на війну, тому розставання було сповнене глибокої туги). У багатьох піснях говориться про нещасливе життя молодої. В одній, наприклад, молода відверто нарікає на злу свекруху, а в іншій пісні молода, яку, очевидно, видали заміж проти її волі, згадує хлопця, якого вона кохала за дівоцтва. Усі види пісень служать високій меті - покращенню людського життя. Поряд з піснями про кохання та шлюб, існує багато пісень, присвячених різним святам, в тому числі й релігійним. Краса пісень і в їхній емоційності, і в звучності мови, і в різноманітному мистецькому вираженні.

Основна тема сербської епічної поезії - стосунки сербського народу із завойовниками, і через це вона завжди розвивається в одному напрямку - протистояння і боротьба за звільнення. З основною темою органічно пов'язані й образи та вчинки героїв. Різні постаті по-різному знайшли своє відображення у “юнацькій” поезії сербів: Мілош Воїнович, воєвода Момчило, Мілош Обілич, Марко Королевич, Приізда, Дойчин, Вукадин, Іво Сенкович, - все це особистості з різною вдачею, але всі вони здатні на героїчні вчинки. Героям епічних пісень притаманні мрії та прагнення народу, які були втілені іноді у дещо фантастичних образах і дещо фантастичними засобами. Деякі з цих героїв прибирали фантасмагоричний вигляд - скажімо, мали крила; деякі відзначалися винятковою хитрістю, деякі могли витримати нелюдські муки; мали понадлюдську силу і витривалість тощо. Багато героїв, які згадуються у цій статті, історії невідомі. Можливо, вони і справді існували, а, можливо, їх вигадав народ з бажанням прославити якомога більше борців за волю.

Окремою галуззю дослідження народної поезії південних слов'ян є їхні переклади українською мовою. Зокрема, перші українські переклади сербських народних пісень припадають на 1-у половину XIX ст. Отже, вже у цей час, сербська пісня завітала в Україну завдяки перекладам та переспівам М. Шашкевича, Я. Головацького і А. Метлинського. Даючи в цілому точні з художнього боку переклади, вони при цьому свідомо українізували художній текст з метою наближення сербської пісні до українського читача. Проте, названі переклади стосувалися лише ліричних пісень, а це не давало українському читачеві тих часів повного уявлення про тематичне і жанрове розмаїття народної поезії південних. Далі зупинимося на найбільш яскравих постатях перекладачів.

Так, інтерес І.Франка до сербського народного епосу виявлявся у кількох напрямках: як дослідника-вченого і як митця-перекладача. Зацікавлення І.Франка в галузі південнослов'янського фольклору, зокрема, сербського, не належать до провідних у його творчому доробкові, тимчасом вони дуже показові. В його роботі “Із секретів поетичної творчості” дослідник посилається на праці Ф. Міклошича, говорить про особливості постійних епітетів і порівнянь у сербському й болгарському фольклорі в їх зіставленні з епосом східнослов'янським. І.Франко є автором праці “Студії над українськими народними піснями”, де він пропонує думку, що окремі пісні були занесені в Україну південнослов'янськими гуслярами ще в ХУІ-ХУП ст.. В рецензії на “Сербські народні думи й пісні” М. Старицького І.Франко вказує на деяку подібність історичних доль українського й сербського народів, яка відбилася безпосередньо в їхньому героїчному епосі. Але, разом з тим, саме Франко підкреслює національну своєрідність як сербських епічних пісень, так і українських народних дум.

Зазначимо, однак, що популяризував І. Франко сербську народну творчість серед українського читача, насамперед, шляхом художніх перекладів. Франком було перекладено загалом 13 творів із сербської народної поезії з першого й третього томів видання “Српске народне песме” Вука Караджича. Перекладацький хист І.Франка репрезентується в збірці “Сербська народна поезія” двома невеликими зразками - баладами “Мати святого Петра”, побудованою на відомому апокрифі, та “Невдячні сини”. Якщо ж говорити про тематичні зацікавлення Франка, то він особливу увагу приділяв перекладам із сербського, хорватського й болгарського гайдуцького епосу, тобто тим пісням, де оспівувалася визвольна боротьба проти турків-поневолювачів. Франко був першим, хто познайомив українського читача з ідейно-художніми особливостями гайдуцьких пісень.

Спочатку увагу Франка привернули гайдуцькі пісні із збірки болгарського письменника Любена Каравелова, і лише в 90-х роках український митець звернувся до сербських гайдуцьких та ускоцьких пісень. На відміну від М.Старицького, Франко перекладав лише пісні Косовського циклу й переклав усього три гайдуцькі пісні, які залишилися поза увагою М.Старицького. Про переклади І.Франка з сербського народного епосу можна з певністю сказати, що вони, безперечно, поповнили культурну скарбницю українського народу. І.Франко абсолютно не випадково відбирав ті сербські фольклорні твори, що порушували важливі суспільно-політичні й морально-етичні проблеми, а також несли в собі ідеї справжньої гуманності.

Перекладацький доробок М.Старицького з сербської народної поезії - збірка “Сербські народні думи і пісні”. Старицький обережно і вдумливо поставився до перекладу “юнацьких дум”, обраних ним з маси інших. Він “відкинув” ті думи, в яких переважав міфічний, легендарний елемент, змішаний з релігійним, а зосередив увагу на історичних думах. Він намагався, за власним виразом, “точно передати думку оригіналу, йти вірш за віршем”, намагався дотримуватися розміру сербського “білого вірша” і вживати при перекладі виключно народну мову. Переклади М.Старицького - це, безперечно, стилізації під сербську народну творчість, але стилізації дуже вдалі. Він вживає “українізовані” імена (дочка царя Лазаря - Маруся, Мар'я, а її син - Степанко - “Сон цариці Милиці”); поряд з постійними епітетами, що надають перекладам необхідного фольклорного звучання, - білокуре місто, золоті покої, Старицький зумів знайти неповторні образи, серед яких і окремі слова, і цілі словосполучення, і образні назви-вирази: “самі стіни викую із срібла, верх покрию золотом червоним, піднижу край перлами дрібними, поцвяхую дорогим камінням” (“Косове поле”); “Завтра рано з ними в бою стятись, на Косовім змірятись юнацтвом” (“Бранкович зве на Косове турків”).

На особливу увагу заслуговують переклади П.Грабовського з літератур південних слов'ян (окремі поезії в жанрі громадянської лірики, проте, виразно фольклорне забарвлені) - з болгарської - П. Славейкова, Т.Жинзіфова, Д. Чинтулова, Г. Раковського; з сербської - Л. Мушицького, Л. Ненадовича, Б. Гадичевича, І. Драгашевича; з хорватської - Ш. Мінчетича, С. Враза, Л. Вукатиновича, І. Кукулєвіча, М. Бозовича; зі словенської - М. Вільхара. Переклади українського поета є лише одним з виявів культурного спілкування всіх прогресивних літераторів України, Росії, Болгарії та інших східно- і південнослов'янських країн. Звернення П.Грабовського до літературного доробку південних слов'ян слід пов'язувати з активним інтересом у 30х-50х роках XIX ст. у наукових і літературних колах Росії і України до фольклорних надбань слов'янських народів. Однією з причин виникнення у П. Грабовського перекладів з південнослов'янських літератур, проте, навмисно стилізованих під фольклор є співзвучність світоглядних уявлень автора й перекладача, їхніх мистецьких настанов і обов'язкова народнопісенність в художній структурі. У своїх перекладах П.Грабовський зберігає національний колорит, але головне для нього - не це: волелюбний дух оригіналу, його емоційне наповнення, яке є йому таким близьким як поетові і громадянину, і яке він передає, максимально все українізуючи, в наближенні до власних ідейно-естетичних принципів художньої творчості і до смаків саме українського читача. Український поет-перекладач передає “дух” твору, проте, він є іноді неточним в деталях, або, навпаки, образність першоджерела повністю зберігає, ритмомелодику теж, однак, щось неодмінно від себе додає. Переклади П.Грабовського з південнослов' янського поетичного слова не стали, звичайно, такою важливою подією, як скажімо, переклади М.Старицького і М.Рильського з сербської народної поезії, проте, це, безперечно, був виразний і промовистий крок на шляху еволюції самої української літератури, перш за все, в розширенні її тематико-естетичних обріїв.

М. Рильського можна без перебільшення вважати центральною постаттю серед українських перекладачів із сербської народної поезії у нашу добу. Перекладацька діяльність взагалі посідає дуже важливе місце у творчому доробкові цього видатного українського поета. Він є автором теоретичних праць в галузі перекладів (статті “Про переклади поетичних творів”, “Ще про переклади” тощо). М.Рильський у своїх працях стосовно перекладацької майстерності наполягає на тому, що важливим фактором при перекладі є правдивість у відображенні думки й форми оригіналу, ідейна відповідність, естетична точність, при цьому М.Рильський висуває принцип творчого підходу до оригіналу, коли “надається перевага перед терміном “точність” термінові “вірність”. Сербська народна поезія становить одне з провідних місць у творчих зацікавленнях М. Рильського-перекладача, починаючи з 40х років XX ст. Він писав у 1947 році про збірку пісень Вука Караджича, а у 1962 році, після чергової подорожі до Югославії, безпосередньо пов'язував свої “географічні враження” із образністю сербських народних пісень, які перекладав. М.Рильський зробив художні переклади тільки з героїчного сербського епосу, тобто з циклів “Докосовські пісні”, “Косовські пісні”, “Пісні про Марка Королевича”, “Пісні про гайдуків”, “Пісні ускоків”. Сила художніх перекладів М.Рильського з різних літератур - це досконале відтворення оригіналу в максимальному наближенні до нього щодо стилю, жанру, характеру образності, навіть при певних неминучих перестановках - шляхом компенсації образу (образи й характерні звороти, пропущені в одному місці, вносяться гармонійно в найближчі сусідні місця; замінюються образи оригіналу на рівноцінні їм та близькі за духом і характером; з багатьох можливих варіантів вибираються ті, що найбільше передають суть поезії, духовного стану людини). Сербський народний епос, саме героїчний, - це творчість фольклорної природи. Тут, здавалось би, засоби компенсації образу не можуть бути застосовані, однак, насправді це не так: перекладач, збагнувши ідейно-художню сутність оригіналу, передає її в українських лексично-образних еквівалентах, з урахуванням доби, коли цей епос постав, улюблених його позитивних і негативних чоловічих постатей і постатей жіночих, досить поширених і вагомих якраз у сербському фольклорі. Переклади М.Рильського - це сучасні зразкові переклади в прямому розумінні слова, які прагнуть максимального наближення до оригіналу в його ідейно-естетичній цілісності. Вони і в даному разі відповідають загальній настанові М.Рильського - якнайглибше зрозуміти оригінал в його авторському задумі, в його епосі, в його національній своєрідності (не випадково український перекладач пише про сербський народний епос прозові нотатки і відбиває його образність у власній художній творчості - “Сербські пісні”).

До найкращих українських перекладів нашої доби із сербської народної поезії можна віднести й переклади Л.Первомайського. Вони вміщені в його збірці, виданій 1956 року в Києві, під красномовною назвою “З глибин. Балади народів світу. Переклади та переспіви”. Сюди входили й 15 сербських і хорватських творів. Жанрова різноманітність у перекладах Л.Первомайського більша за інших українських перекладачів: він перекладає і зразки трагічного епосу - “Предраг і Ненад” з циклу докосовських “юнацьких” пісень; і трагічні психологічні балади - “Чура у темниці”, і короткі ліричні пісні - “На спомин”, і побутово-дидактичні - “Кара”, і навіть побутово-жартівливі - “Мисливець”, “Вівчар”, “Сонце”. Похмурий твір “Предраг і Ненад” про двох братів-гайдуків - квінтесенція давнього сербського епосу з його жорстокістю взаємин і надзвичайним внутрішнім ліризмом. Фольклорний стиль твору український перекладач вдало підкреслює у “постійних” визначеннях, яких він навмисно не варіює. У вірші “Чура у темниці” перекладач, залишаючи сербське ім'я Чура, все інше передає у стилі українського фольклору, наприклад: “Двір твій заглушило полинами, серед двору стоїть сухе дерево, на тім дереві кують три зозулі”. Класичні образи народнопоетичної творчості (сокіл, орел, кінь, олень, сонце, місяць, юнак-мисливець, дівчина-красуня тощо) фігурують у казково-побутовому розрізі. Український перекладач вміє їх майстерно донести до сучасного українського читача, з тим, щоб він їх сприймав, звичайно, як витвори фольклорного походження, але і як витвори літератури з їх неодмінним сербським національним колоритом. Переспіви Л.Первомайського не є і за задумом, і за художнім виконанням переспівами на зразок М.Старицького. Це скоріше оригінальні твори, написані “за мотивами” сербського поетичного фольклору і в плані ідейно-тематичному, і образно-лексичному.

Особливе місце серед українських перекладачів південнослов'янських літератур і фольклору посідає постать П.Тичини. Його переклади можна охарактеризувати як новітні “переспіви”, настільки вони позначені українським національним колоритом і авторською індивідуальністю самого перекладача; з іншого боку, - це блискучі переклади, оскільки в них надзвичайно майстерно передано дух і стиль оригіналу, фольклорного й літературного першоджерела. Переклади П.Тичини з болгарської літератури і фольклору як за обсягом, так і за змістом посідають особливе місце у творчій діяльності українського поета. Йому належать переклади численних творів найвидатніших представників болгарської класики: Х. Ботева, І. Вазова, Х. Смирненського, Л. Стоянова.

На значну увагу заслуговують поетичні переклади П.Тичини з поезії Х.Ботева, тому, по-перше, що вони у багатьох відношеннях досконалі як сучасні “переспіви” з творчості болгарського митця, а, по-друге, тому, що саме вони органічно позначені духом народної творчості у поєднанні болгарських і українських фольклорних джерел. Визначальний твір Х.Ботева з його громадянської лірики “Хаджі Димитр” - твір літературний, художньо досконалий, хоч і стилізований свідомо під народну творчість. Постать героя в баладі романтично узагальнена, вона має багато спільного і з сербською народною баладою щодо свого ідейного патріотичного спрямування, щодо своєї емоційної насиченості і героїчної жертовності та непримиренності. Якщо у Христо Ботева цей твір - в основному героїко-патетичний, то у Тичини він набагато елегійніший, тут глибоко розкривається саме побутове, реалістичне тло твору, а фантастико-романтичне, навпаки, - блідне. Тичина, звергаючись до фольклорних образів, - у даному перекладному творі це дуже доречно, вміє, разом з тим, дати й неповторні афористичні вислови-узагальнення. їх немає в оригіналі саме в такому вигляді; емоційний ефект вірша досягається усім комплексом образності, тому вони не є просто лексичними еквівалентами першоджерела. Своєрідними, хвилюючими “переспівами” з творчості Х.Ботева є й переклади П.Тичиною інших його віршів з громадянської й інтимної лірики, скажімо, саркастичного вірша “Моя молитва”, що органічно поєднує в собі громадянське й особисте, побутове й релігійне в ритмі української коломийки тощо.

Підсумовуючи зазначене вище, можна сказати, що південнослов'янська народна поезія, безперечно, є одним з важливих інослов'янських чинників, що сприяли розвитку української культури ХІХ-ХХ століть. У вигляді перекладів і переспівів вона поповнює ідейно-естетичні уявлення українського читача, входить у вигляді тематичних і образних звернень до поетичного слова видатних українських митців ХІХ-ХХ ст. Переклади й переспіви талановитих українських митців сприяли не тільки збагаченню образного світу українського красного письменства, але й збагаченню української літературної мови, її лексики, покликавши до життя і різноманітного відновлення українські та інослов'янські фольклорні джерела. Південнослов'янська народна поезія дає багатющий матеріал і для типологічних зіставлень з фольклором українським і українською художньою літературою, яка спирається на народнопісенні джерела.

сербський поезія жанровий

Література

сербський поезія жанровий

1. Булаховський Л.А. Сербський народний епос / Л.А. Булаховський // Сербська народна поезія. - К.: Держ. вид-во худ. літ.,1955. - С. 8-9; 2. Гуць М.В. Вук Караджич і суспільно-наукова думка на Україні (ХІХ ст.) // Слов'янське літературознавство і фольклористика. - К., 1965.

3. Климкова Л. Становление этнографии и фольклористики в трудах галицьких учених 1810-1839 годов. Предшественники „Руської трійці” // Slavica Tarnopolensia. - № 2. - 1995;

4. Малаш-Аксамитова Л.А. Два збірники українських пісень З.Я. Доленги-Ходаковського // Слов'янське літературознавство і фольклористика. - К., 1965.

5. Сухобрус Г.С. Роль українських славістів першої половини ХІХ ст. у розвитку міжслов'янських фольклористичних зв'язків // Філологічний збірник. - К., 1958.

6. Шуст Я.І. Зв'язки українського народного епосу з східнослов' янським та південнослов'янським народним епосом // Філологічний збірник. - К., 1958.

7. Яценко М.Т. До порівняльного вивчення фольклору слов'янських народів у прогресивній фольклористиці // Слов'янське літературознавство і фольклористика. - К., 1965.

Размещено на Allbest.ru