Дуалістична міфомодель творів Тараса Шевченка та Марії Матіос: "перехресні координати"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дуалістична міфомодель творів Тараса Шевченка та Марії Матіос: «перехресні координати»

Дуалістичне моделювання світу є універсальним, про що свідчить наявність дуалістичних міфів у міфологіях народів світу як наслідок дуалістичної організації первісного суспільства [див., наприклад, дослідження О.М. Золотарьова: 6, 88-100, 257-284] й особливостей людської психіки. Так, польська дослідниця Данута Данек, услід за багатьма вченими (зокрема З. Фройдом), універсальне функціонування бінарних структур пояснює тим, що бінар - ність притаманна «як витворам людини, тобто продуктам людського розуму, таким як мова, ритуал, міф, космологічне бачення світу, так і самій структурі дії людського мозку» [5: 396] і пов'язана з «принципом амбівалентності в глибоких імпульсивно-емоційно-пізнавальних структурах людини» [5: 396]. «Slownik kultury srodziemnomorskiej w Polsce: idee, pojfcia, miejsca z wypisami literackimi», спираючись на Станіслава Вінценса, подає тлумачення моністичної та дуалістичної моделей: «перша намагається відшукати один першопочаток, з якого з'являється Всесвіт, друга - розрізняє два первні…'» [15: 152-153].

В архаїці соціальна організація описувалась за допомогою двоїчної символічної системи, як-от: сонце - місяць, правий - лівий, чоловічий - жіночий, свій - чужий тощо. Пізніше ці та інші протиставлення входять до релігійно-філософської системи. Один із членів бінарної опозиції, як зазначають науковці, завжди є більш детермінованим, інший - вторинним, підпорядкованим [див. про це, наприклад: 7]. Актуалізація в текстах літератури маркерів одного з космічних символів чи ознак бінарної пари може свідчити про певні домінанти концептосфери письменника.

Дуалістичні міфи є складовими космогонічних міфів. Так, у міфологіях народів світу космотворення можливе при взаємодії збалансованих протилежностей [див. про це: 11, 408-409]: небо - земля, земля - підземний світ, активне - пасивне начала, чорне - біле, чорне - червоне, буття - становлення тощо. Якщо язичницька, давня традиція систематизовувала дуалістичну міфологію у вигляді двох полярних, урівноважених, рівносильних космічних категорій, то подальша міфологічна традиція (вчені називають час із кінця першого тисячоліття до н. е. [див. статтю Вяч. Вс. Іванова у [11: 409]]) оперує вже моральними категоріями на кшталт «правди - кривди», «бога - диявола», «добра - зла» та інше.

Метою статті є дослідження полісемантичної індивідуально-авторської бінарної опозиції «свій - чужий» як відображення дуалістичних міфів у творах Тараса Шевченка та Марії Матіос. У кожного з них - своя міфомодель, але спільною, об'єднуючою є домінантна націоцентричність². Доцільність зіставлення елементів концептосфери Тараса Шевченка та Марії Матіос полягає у тому, що код Шевченка не може не проявитись у творчості українських письменників новітньої літератури. Вибір матеріалу обумовлено певними концептуальними «точками перетину», що існують у художніх текстах цих митців.

У поезії Тараса Шевченка варіантом універсальної опозиції «свій - чужий» є «сирота - чужі люди» [див. про це: 4: 73]: «Тяжко мені сиротою // На сім світі жити; // Свої люде - як чужії, // Ні з ким говорити…» [13, 12], у творах Марії Матіос - «ми - ви / ці / ті» (характерно, що «ми - ви» - мінливі категорії: в залежності від точки зору обидві складові бінарної опозиції можуть змінювати своє образно-смислове наповнення, до того ж семантичне протиставлення цих категорій - навіть на графічному рівні тексту: «чужі» виділені курсивом³): «Що ота її сила була таки розумною, Юр'яна зрозуміла в сороковому році, через місяць по тому, як у Товарницю прийшли ці. Хтось із челяді на радощах повісив був синьо-жовту фану на дзвіниці та на «Просвіті»…» [8, 17], «Юр'яні багато казати не треба, до чого воно йде. Ці не допустять, щоби ліс був наш, навіть коли б увесь народ довелося вибити» [8, 21]; «Це в нас завтра, свято революції, - з притиском підтвердив [Довго - пол]. - А в вас, наскільки я знаю, свято післязавтра» [8, 25].

Образ «чужого» - поліваріативний у поезії Шевченка. Першою його іпостассю є «несвої свої люди», що уподібнюються «чужим», із котрими не можливий комунікативний акт. Так, у вірші «Думка» ця «не-комунікація» лексико-морфологічно підтверджується заперечними займенниками та заперечними частками: «Ні з ким говорити», «Нема кому розпитати», «нема кому розказати», «Ніхто його не питає, // Не знає, не чує» [13, 12]. Так, образ України у вірші Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду…» подано двома яскравими мотивами: як рідна сторона (родинність підкреслено кровно-родинними образами батька й сина) та позитивно маркованим, християнським імперативом-закликом-проханням: «Молись, молися, сину, за Вкраїну…»). Окрім того, «родинність» відгукується й в мотиві «слідупам'яті», що відтворює концепт пам'яті («чи хто згадає, чи забуде…»), і, зокрема, етнопам'яті. Другим мотивом цієї теми є мотив міфосну: «Україну злії люде присплять». Так, образ свого краю представлено оксимороном «своя несвоя земля». А далі по тексту відбувається імпліцитне розгортання образу Батьківщини, яка вимальовується з картини чужини, але як абсолютна її протилежність (в усьому читаються антонімічні деталі: воля, родина, свої, тепло тощо). Таким чином, тема «Україна» семантично поєднує мотиви родини, братерства, минулого, рідного, любого, теплого «свого» простору. На противагу «своїй стороні», тема чужини розкривається через ланцюг негативно маркованих образів-мотивів. Так, образ чужини реалізується порами року («сніги», тобто цілий рік - «зима»); горизонтально-вертикальною моделлю «чужого» краю: «чужі», «злії люде»; першостихією вогню: «і в огні збудять». Якщо Батьківщина просторово знаходиться «там», а в часі - в майбутньому (в думках, у мріях, у помислах), то чужина - це минуле та «тут і зараз». Часові межі «реальної» чужини підсилюються дієсловами минулого часу: «вирісміж чужими», «замучили колись»; формами теперішнього часу: «мені однаково», «не однаково мені». Ці ж дієслова відтворюють концепт небезпеки, страху, бо семантично пов'язані з чужими, злими людьми, а також семантикою «насилля». Антитеза «свого-чужого» змикається в третьому образі - ліричного героя. Стислі, але яскраві епітети подають невтішну картину «неоплаканого своїми» «вигнанця». Засланий на «чужину», у край «злих» людей, ліричний герой переймається долею, майбутнім рідної Батьківщини. Його не тривожить власна доля-недоля: чи згадає його хто у рідному краї, чи помолиться батько за сина, а син - за Україну. Ліричного героя тривожить інше: щоб не задушили, не «приспали», не знищили чужинці його рідної України.

Другою іпостассю «чужого» є «москаль»: «Кохайтеся, чорнобриві, // та не з москалями, // Бо москалі - чужі люде, // Роблять лихо з вами <….> // Згнущаються вами» [13, 17-18]. Ще одним уособленням «ворога» виступають в низці творів Тараса Шевченка (див., наприклад, «Тарасова ніч», «Гайдамаки») «ляхи»: «Бідна моя Україно, // Стоптана ляхами! // Україно, Україно! // Серце моє, ненько! <… > // А над дітьми козацькими // Поляки панують» [13, 44-45], у Марії Матіос - «черкеси, русаки», «румуни» [8]. «Насильницька» семантика дій «москалів» та інших «чужинців» - і в романі Марії Матіос «Нація»: «Страх і неспокій поперемінно сковував людей, бо прийшов і пішов твердий на вдачу москалик…» [8, 57]. Чужинська навала метонімічно реалізується в образі «теперішньої сатани» [8, 69] («совітів», «влади») за допомогою абстрактно-символічно-хтонічного коду: в «Одкровенні» «Анна-Марія» мотиви нищення, оплутування, заціпеніння тощо семантично ототожнюють антропоморфний образ «емґебістів» [8, 139] (у «Нації), «красного комісара» (у «Черевичках Божої Матері») та хтонічний зооморф «кусюча, жалюча, лоскітлива» «гадюка», яка «покусувала смертельними зубами» [8, 191]. У повісті «Черевички Божої Матері» хтонічний «перевертень» з'являється Іванці уві сні: «Снився Іванці красний комісар - отой красиве-е-енний високий чоловік у воєнній формі, що першим зіскочив з підніжки грузовіка на вулицю. Він стояв, спираючись на цямриння Андричевої криниці, біля його ніг у відрі хлюпала вода, але вся якась каламутна - аж чорна. Комісар пальцем кликав Іванку до себе, а вона, зіщулившись, дивилася на складену в товсте кільце сіру гадину, що лежала просто біля її ніг…» [9, 127]. Такі ж мотиви - і в розкритті образів «чужинців» - «темних воріженьок» [8, 172], що «розчавлювали» своїми «чоботами» все живе й «смерділи» смертю. Не випадково синекдохічний образ ворожих чобіт «уповноваженого від МГБ Дідушенка» [8, 100] сприймається в сакральному просторі церкви як абсолютно чужий елемент, що унеможливлює перетинання сакрального та профанного світів без трансформації, гіпертрофованості, викривлення першого: «Чоботи ще трохи потупцювали перед Фрозининими - заплилими сірим туманом - очима й здиміли з церкви, не наступаючи на її поріг…» [8, 101]. Сатанинська подоба «страшної пошесті», «чуми», «корости», «вошей», «що присіли край уздовж і впоперек, і п'ють живу кров - і не напиваються!» [8, 94], розкривається в «Апокаліпсісі» через образи хтонічного низу, «топографія» яких підтверджується у вірші «Буковинські пейзажі 1947 року з уст баби Загулихи»: «москалі» - «ворони», «темнії вороженьки», що через гріхи «в преісподню загули» [8, 172]. Як результат нищівного «чужого сита» постає в циклі «Могили лісових велетів» із «Нації» Марії Матіос образ «краю мордованого, // Шрамами вкритого, // 1 розп'ятого…» [8, 182].

Третьою іпостассю чужого є «чужина», яка постає або як складова дихотомії «свій - чужий», або як самостійний маркер «нерідного простору». «Чужий» у поезії Тараса Шевченка детермінується негативними експлікатемами «далекого краю», «холодного краю», «чужого поля», «чужого села». Цікавою є бінарність на рівні хронотопів: якщо образ «своєї землі» розгортається у світі живої, одухотвореної природи, через вегетативно-флористичні мотиви «садок вишневий», «діброви», «верба», «степи», «соловейко» тощо), то «чужа земля» просторово знаходиться «далеко», десь у «жовтих пісках» (що підтверджується ороморфно-геоморфним кодом), «снігах», «лісах» і імпліцитно розкриває мотив смерті) [див.: 13, 27, 29]. Хронотоп «України» можна описати як безкрайній, безмежний - у просторі й часі, де змикаються минуле й теперішнє, світи реального буття та артефактів: «Нехай душі козацькії // В Украйні витають - // Там широко, там весело // Од краю до краю… // Як та воля, що минулась, // Дніпр широкий - море, // Степ і степ…» [13, 64]. Мотив волі є синонімічним мотивам щирості, правди, що «сходяться» в образах «дум-дітей-квітів» та «неньки України» як актантів міфосценарію початку: «Думи мої, думи мої, // Квіти мої, діти! // Виростав вас, доглядав вас - // Де ж мені вас діти?. // В Україну ідіть, діти! // В нашу Україну, // Попідтинню, сиротами, // А я тут загину. // Там найдете щире серце // 1 слово ласкаве, // Там найдете щиру правду, // А ще, може, й славу… // Привітай же, моя ненько! // Моя Україно! // Моїх діток нерозумних, // Як свою дитину» [13, 65-66]. Тексти віршів Шевченка реалізують міфологічний сценарій початку як експлікацію космогонічних міфів через мотив зрошення слізьми «чужого поля»: «Не втирайте ж мої сльози, // Нехай собі ллються, // Чуже поле поливають // Щодня і щоночі, // Поки, поки… не засиплють, // Чужим піском очі…» [13, 65]. Григорій Грабович у своєму дослідженні «Шевченко як міфотворець» зауважував, що «зображення батьківщини, забарвлені ностальгією і тугою, тяжіли до ідилічних тонів та ідеалізацій» [4, 65] і овиявлювали міфологічний код, що «міг накладатися на емпіричне сприйняття і місця, і часу» [4, 66]. Такий «розімкнений» часопростір, на переконання дослідника, показує, що «у Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона - стан буття, чи, якщо точніше, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, - форма ідеального існування» [4, 67]. Подібний образ «ідеального буття» - і в зображенні «батьківської землі» [8, 139] в «Нації» Марії Матіос: «А як же її покидати, оцю землю, коли тут овечки - біленькі, як надгірні хмари, а люди - добрі, ніби кавалок хліба» [8, 139].

Проміжним простором-медіатором між своїм та чужим світами виступає у віршах Шевченка народно-поетичний гідроморфний образ «моря широкого, глибокого» [13, 16], що експлікує семантику неподоланної перешкоди, смутку, болю, загрози: «Поплив би на той бік - човна не дають. <…> // А хвилі на той бік ідуть та ревуть» [13, 16]. Водночас «море» (однак - грайливе, веселе, а не загрозливе) є одним із маркерів «свого краю»: «Нехай свою Україну // Я ще раз побачу. // Нехай ще раз послухаю, // Як те море грає» [13, 59]. Мотив співу є ще однією ознакою «свого простору» («чужина» ж характеризується так званими «мінус-детермінантами»): «Серце мліло, не хотіло // Співать на чужині…» [13, 63].

«Московщина» як уособлення чужого часопростору реалізується зокрема в поемі Шевченка «Сон» топосом Санкт-Петербурга через образи-міфологеми хтонічного низу, як-от: «болото», «яма», «туман»: «Далі гляну: // У долині, мов у ямі, // На багнищі город мріє; // Над ним хмарою чорніє // Туман тяжкий… Долітаю - // То город безкраїй. // Чи то турецький, // Чи то німецький, // А може, те, що й московський» [13, 189]. Саме цей топос (де - «ні однісінької хати» [13, 186]) є псевдораєм (поет використовує іронію, сарказм, карикатуру задля створення образу-хронотопу «матеріалізованого псевдораю»): «Так от де рай! Уже нащо // Золотом облиті // Блюдолизи; аж ось і сам, // Високий, сердитий, // Виступає; обок його // Цариця-небога, // Мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога <…> // Ото дурний! А щей битий! // На квиток повірив // Москалеві; от і читай, // 1 йми ти їм віри! // За богами - панства, панства // В серебрі та златі! // Мов кабани годовані, // Пикаті, пузаті!.» [13, 188, див. далі поему «Сон»]. Метонімічний образ «Москви» постає у віршах уособленням нищівної сили: «тяжко мені // Витать над Нивою. // України долекої, // Може, вже немає. // Може, Москва випалила // І Дніпро спустила // В синє море, розкопала // Високі могили - // Нашу славу» [13, 193]. Уособленням нелюдської жорстокості по відношенню до «бездітної вдовиці України» [13, 195] є образ змія - царя тератоморфного, нижнього світу: «1 ми сковані з тобою, // Людоїде, змію! <… > // Ти нас з України // Загнав, голих і голодних, // У сніг на чужину // Та и порізав; а з шкур наших // Собі багряницю // Пошив жилами твердими // 1 заклав столицю // В новій рясі. Подивися: // Церкви та палати! // Веселися, лютий кате, // Проклятий! проклятий!» [13, 194]. Хтонічність, профанність природи «сатани», що сплюндровує святее, нищить, топчить, знущається - і в «Нації» Марії Матіос: «…в панотця під церквою валяються хрести, не чурки дров, - а святі хрести, що їх ставили люди в себе перед хатами й при дорозі, аби їм молитися, аби не забувати свою християнську віру, - а ці татари змели їх, як порох, і в жодного, що валив і обмотував хрести дротами, а потім тягнув їх через село вулицею, збиваючи куряву й тамуючи мовчазний скрегіт зубів по людських садибах, не впав ані волос із голови» [8, 95-96], «А хто перед вами сповідався за Шевчуків, яких замордували просто так, щоб потім спихнути на нас невинні жертви? <…> Ви забули, що наших татів і мамів гнали до сільради під конвоєм, як худобу, записуватися в колгосп? Ви не пам'ятаєте, як Аннина мама рвала на собі волосся коло мертвої доньки, а той двоногий пес плював на неї й обзивав її сукою?! А вона восьмеро дітей родила! І трьох - нам віддала. Ви не знаєте, що церкви наші позабивані навхрест дошками, а ті, що відкриті, - по-якому там читають молитви?! А де наші панотці, ви також забули?» [8, 124-125], «- Чули'сте, Фрозинко… - не перестаючи хреститися, шепоче їлачиха. - Звечора забрали всю фамілію Василя Слижукового. Сьогодні мають вивозити. Годованка їх, глуха Василина, пішла в ліс шукати овець, а ті гадали, що вона тікає… Біданка не чує, що їй кажуть вертатися, та й біжить собі під ліс… А той як стрілив - упала насмерть, та ще у шипшину…» [8, 90-91].

Нищівна сила «чужинців» перетворює життєдайний край квітучої України на спаплюжену «руїну»: «А я, юродивий, на твоїх руїнах // Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, // Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, // В калюжі, в болоті серце прогноїла // 1 в дупло холоднеє гадюк напустила…» [13, 175]. «Ножам» як атрибутам ворогів-убивць протиставляється в поезії Шевченка «слово забуте», «слово тихосумне, богобоязливе», спроможне підняти «правду на сім світі» [13, 176-177]. На переконання Лесі Генералюк, «Шевченко унаочнив, подав у формі яскравих переконливих образів мислеформу країни, відомої тоді лише йому, - «семантично багатий та енергетичний образ дійсності», синтезував міф, а тим самим стимулював пульсацію світу, відшліфувавши його до подробиць: колоритного, об'ємного, динамічного, світу цілісного й візуально доступного» [3].

Образ «України» - амбівалентний: поєднує в собі Рай і пекло. Міфологема Раю (Втраченого Раю9 в поезії Тараса Шевченка - у світі міфологізованого минулого, що постає через призму «чужини», та Матеріалізованого Раю, реалізованого за допомогою антропоморфного коду у світі живої, одухотвореної природи) моделює ідеалізований хронотоп10, де «соловейко в темнім гаї // Сонце зустрічає. // Тихесенько вітер виє, // Степи, лани мріють, // Меж ярами над ставами // Верби зеленіють. // Сади рясні похилились, // Тополі по волі // Стять собі. Мов сторожа. // Розмовляють з полем. // 1 все то-те, вся країна, // Повита красою, // Зеленіє, вмиваається // Дрібною росою, // Споконвіку вмивається, // Сонце зустрічає…» [13, 180-181]11. Міфологема «Світлого раю» реконструює чосопростір спокою й тихого12 щастя: «Засне долина. На калині // 1 соловейко задріма. // Повіє вітер по долині - // Пішла дібровою руна, // Руна гуляє, Божа мова. // Встануть сердеги працювать. // Корови підуть воду брать, // 1 сонце гляне - рай, та й годі!13» [13, 15]. «Пекло» ж експлікується «плачем», «кров'ю», «горем», «катами», «кайданами» тощо: «хХіба ти не бачиш, // Хіба ти не чуєш людського плачу? // То глянь, подивися; а я полечу // Високо, високо за синії хмари; // Немає там власті, немає там кари, // Там сміху людського і плачу не чуть. // Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки знімають, // 3 шкурою знімають, бо нічим обуть // Княжат недорослих; а он розпинають // Вдову за подушне, а сина кують, // Єдиного сина, єдину дитину, // Єдину надію! В військо оддають! // Бо його, бач, трохи! А онде під тином // Опухла дитина, голоднеє мре, // А мати пшеницю на панщині жне» [13, 181-182]. «Пекло» унеможливлює, виключає «Рай» як домінантний маркер «України» у світі реального буття й імплікує один із ключових мотивів поезій Шевченка - мотив пошуку раю: «пошукаю // на край світа раю» [13, 183].

Таким чином, ключова опозиція «Україна - Московія» як часопросторова варіативна бінарність «свого-чужого» просторів виходить за межі національного чи суспільного й вибудовує у Шевченка, як доводить Григорій Грабович, «універсальну і - значною мірою - метафізичну та віщу» «модель ідеальної спільності і суспільної структури» [4, 100, 109]. Як зазначає Леся Генера - люк у своїй розвідці «Символіко-алегоричний концептуалізм Т Шевченка: інтроспектива серія «Телемах - Діоген»», Тарас Шевченко, перейнявши у свого вчителя-художника К. Брюллова «світоглядні схеми творення образу», моделював художній образ на різних смислових рівнях тексту таким чином, щоб образ-домінанта, образ-тема ніс найбільше алегоричне навантаження [див. про це: 3, 34]. Такий принцип алегоризму й символізму дослідниця називає «принципом нелінійності» [3, 34].

Образ «Раю» моделюється Марією Матіос у світі абсолютного щастя-мрії (ретроспективно підсилюючись міфологізованим минулим): так, «Апокаліпсис» реконструюється україноцентричним Раєм-спогадом і Раєм-мрією: «Боже, як вона хотіла, щоб усе було по-іншому! Вона би хотіла жити в своїх горах вільно, не криючись, - так, як було раніше. <…> От, якби можна жити на світі так, як хочеш, не ненавидячи - а люблячи… Вона би збудувала собі хату під самими хмарами, у видолинку між найвищими кичерами, як між двама цицьками. Сама би вибирала на хату найздоровіше дерево. Два літа сушила б його, кожну підвалину святила, цукру й свяченого преобра - женського маку закопала б в кожнім куті і любила би свою хату, як живу людину. У літі би мольфарила від тучі, в зимі - говорила з вітрами, та й так котила би дні до старості. <…> А що вже надивилася би на свої гори вдень, при сонці!» [8, 137-138]. Антропоцентричним уособленням Вітчизни-Раю у віршах Марії Матіос є «Я», де відбувається «згортання», «концентрація» часопростору «рідного краю» в мікрокосмі. У збірці поезій «Із днів материнства. Назарієві Губчуку» метонімічно-синекдохічний образ «Я-Вітчизни» («Я - теж Вітчизна, // Терен твій // 1 край») реалізується метафорою «я - долонька рідної ріллі, // Яку не віддають і перед смертю» [10].

У тексті «Нації» Марії Матіос реконструюється міфологічний сценарій двобою як прояв дуалістичних міфів: «Двобій між чужим, неприродним, неморальним, - тим, що намагалося вкоренитися тут після великої війни, й тим, що рятувало свій прадавній уклад та звичаї, свою натуру й маєток, сягав, здавалося, апогею» [8, 88], «Чуже сито - невидиме й безжальне, без серця в грудях і Бога в душі - просіювало Черемошне від газдовитих і чесних роди, як згіркле борошно від червів, забираючи в далекі, холодні світи всіх без пощади: калік і здорових, старих і молодих, удів і нешлюблених, грамотних і неписьменних.

І не було такої сили, що спинила б зухвалість і жорстокість, яких ці гори не знали, відколи світ та сонце й самі гори. То вже й не сито - смертельна коса рубала попід самий корінь цвіт Черемошного й пускала свій укіс у бульбінь невідомості, звідкіль іще ніхто не подав не те що доброї - будь-якої - звістки. <…>

Зло чинилося наліво й направо, незагнуздане зло людини супроти людини. Воно було страшніше, ніж зло звірини супроти звірини.

Розколений надвоє світ.

Розколені люди.

Розшматовані судьби.

І жадоба помсти.

Нескінченної, чорної помсти, кривавої бойні. За чесне ім'я. За правду, писану Богом, а не кривавою шматою з сільради. За правду, що вже не знає прощення й помилування. Бо кров тече потоками, криваві сльози стікають морями, й ніхто не дає ані спину, ані стриму, ані очищення» [8, 88-89].

Двобій між силами добра й зла, між «своїми» і «чужими» відбувається в нижній точці вертикалі - на землі - й означується в повісті «Черевички Божої Матері» як «пекло»: «А якщо це пекло опустилося сьогодні з неба на землю?! Бо ж казала бабця - пекло між людьми на землі» [9, 102].

Отож, дуалістична міфомодель у творчості Тараса Шевченка та Марії Матіос представлена концептуальними бінарними парами «сирота» - «чужі, злії люде» та «ми» - «вони /ті / ці». Якщо у Шевченка «чужий» текстово експлікований «москалями», «ляхами», «несвоїми, лихими людьми», то у Марії Матіос «чужий» об'єктивований маркерами «той», «цей», «вони», що «ідентифікують» «не-своїх».

Хронотопно «свій простір» у Шевченка представлено міфологемою «Втраченого Раю» та його семантичними варіантами «Псевдорай», «Пекло» як «обернений Рай». У прозі ж Марії Матіос ключовою є саме міфологема «Пекла» як експлікатема «свого простору», у той час як у Шевченка вона виступає семантичним дублікатом «чужого простору», реалізованого низкою мотивів та образів-асоціативів.

У творах Тараса Шевченка семіотично моделюється міфосценарій початку як реалізація космогонічного міфу; у творах Марії Матіос - міфосценарій двобою, що являє собою текстову об'єктивацію дуалістичних міфів.

Список використаних джерел

1. Виноградова Л.Н. Человек / нечеловек в народных представлениях / Л.Н. Виноградова // Человек в контексте культуры. Славянский мир. - М., 1995. - С. 17-21

2. Генералюк Леся. Символіко-алегоричний концептуалізм Т Шевченка: інтроспективна серія «Телемах - Діоген». - С. 31-50 / Леся Генералюк // [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://elib.nplu.org/view.html? id=1329

3. Генералюк Леся. Візуальний код Шевченка / Леся Генералюк // Слово і час. - 2004. - №3. - С. 52-60. // [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://md-eksperiment.org/etv_page.php? page_id=2584&album_id= 120&category=STATJI

4. Грабович Гр. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета / Пер. з англ. С. Павличко / Григорій Грабович. - К.: Рад. письменник, 1991. - 212 с.

5. Данек Данута. Психоаналіз і семіотичний аналіз (тези) / Данута Данек // Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина XX - початок XXI ст. / Упоряд. Б. Бакули; За заг. ред. В. Моренця; Пер. з польськ. С. Яковенка. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 531 с.

- 393-397.

6. Золотарев А.М. Родовой строй и первобытная мифология / А.М. Золотарев. - М.: Наука, 1964. - 328 с.

7. Марковина И.Ю. Культурная константа «свой - чужой» на аксиологической оси модели мира: механизмы защиты / И.Ю. Марковина // Язык. Сознание. Культура / Н.В. Уфимцева, Т Н. Ушакова (ред.). - М., Калуга, 2005. - С. 217-230

8. Матіос Марія. Нація / Марія Матіос. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2007. - 256 с.

9. Матіос Марія. Черевички Божої Матері: вирвана сторінка з буковинської саги: Повість / Марія Матіос. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2013. - 208 с.

10. Матіос Марія. Вірші. / Марія Матіос // [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://maystemi.com/user.php? id=972&t=1&sf=1#21138_B ДНІВ МАТЕРИНСТВА. Назарієві Губчуку

11. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. / Гл. ред. С.А. Токарев. - М.: НА «Большая Российская энциклопедия», 1997. - Т 1. А-К. - 671 с. - С. 408-409.

12. Соловьева Н.С. Проявление оппозиции «свой - чужой» в социальных группах (на материале фразеологии) / Н.С. Соловьева // Проблемы истории, филологии, культуры. Гл. ред. Абрамзон М.Г. - №2 (36) апрель - июнь. - Москва - Магнитогорск - Новосибирск, 2012. - 434 с. - С. 388-396

13. Шевченко Т Г. Кобзар. / Т Г. Шевченко. - Донецьк: Сталкер, 2006. - 368 с.

14. Юрчук О.О. Постколоніальна міфологізація української нації у творчості М. Матіос / О.О. Юрчук // [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://litzbimyk.com. Ua/wp-content/uploads/2013/n/28.4.8.pdf

15. Korolko Miroslaw. Slownik kultury srodziemnomorskiej w Polsce: idee, pojfcia, miejsca z wypisami literackimi / Redakcja Inga Grzesczak / Miroslaw Korolko. - Warshawa: MUZA, 2004. - 654 s.

Размещено на Allbest.ru