Образи Бориса і Гліба в Києворуській книжності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образи Бориса і Гліба в Києворуській книжності

У статті досліджуються образи Бориса та Гліба у «Повіданні про святих князів Бориса та Гліба» невідомого автора та «Чтєнії про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» Нестора. Аналізується авторська інтерпретація образу святих та єдиний монолітний образ святості у києворуській книжності.

Образи молодших синів Володимира Святославовича Бориса та Гліба відомі нам із агіографічних творів, які у києворуській книжності почали побутувати в ХІ столітті Д.Чижевський пише: «Охрещення Русі здавалося сучасникам запізненим, християнізацією „в останню“ „одинадцяту годину“» [5, 93]. Не дивно, що дата творення пам'яток збігається з датою остаточного встановлення нової християнської віри на теренах Русі. Саме авторам цим творів варто завдячувати утвердженням християнства та зведенням незалежного, автентичного пантеону руських святих. На час творення образів святих в їхніх житіях у свідомості християнської людини вже були закладені уявлення про морально-ідеологічні засади «обраних Богом». Проте парадигма образу святості була рудиментарною і потребувала більш чіткого окреслення. Метою житійної літератури було не лише уславити святого, а й створити образ, який «поведе» за собою читача і спрямує на шлях істинний. Д.Чижевський зазначає: «Типовим для духовного оповідання є те, що воно має певну „мораль“, що оповідач робить із нього певний релігійно-моральний висновок, що його він здебільша подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію» [5, 85].

Ще на початку християнської ери, святих після смерті стали записувати до окремого списку, який по-грецьки звався канон, звідси термін «канонізація». Практика канонізації була розпочата церквою досить давно і продовжується до сьогодні. На жаль, детально не відомий процес віднесення до лику святих у церкві Русі. О.Сліпушко зазначає: «Роль святого у середньовічному суспільному і культурному житті ставилась дуже високо, адже тогочасний світогляд вимагав прикладів для наслідування. Це були морально-етичні орієнтири для суспільства. Образ святого фактично виконував роль зв'язку між земним світом людей і потойбічним, небесним світом. Кожен святий був обранцем із людей, належить світу Божественного. Кожен святий був уособленням певної риси, а їх система творить загальний образ морального ідеалу часів Києворуської держави» [4, 156].

Вважається, що Борис і Гліб були першими канонізованими святими у Київській Русі. Є два агіографічні твори, присвячені їм, - «Повідання про святих князів Бориса та Гліба», автор якого невідомий, та «Чтєніє про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» Нестора. Достеменно невідомо, який твір передував іншому, але це є лише побічним фактом, який існує поза текстами.

«Повідання» анонімного автора сповнене деталями та уточненнями, які у своїй сукупності викликають підсвідому довіру у читача, хоча є лише дати смерті синів Володимира. Цей твір сповнений символікою та порівняннями, особливою внутрішньою ритмікою. Стосовно жанру Д. Чижевський зауважує: «Так зв. „Сказаниє“ - не є „житіями“, не належать до цього ґатунку старої літератури, тому Нестір уважав за потрібне пізніше обробити цей самий матеріал в „житійному“ стилі» [5, 85]. Можливо, саме тому «Повідання» здається позбавленим художньої легкості слова. За композиційними характеристиками текст поділений на дві частини, відповідно «Забиття святого Бориса» та «Забиття святого Гліба». У першій частині йдеться про образ святого Бориса. Увесь текст сповнений передчуттям загибелі та смерті. Тому автор вкладає в уста своїх героїв плач. Образ Романа (він же Борис) вибудовується на протиставленні до Святослава, який засліплений прагненням влади і гарного життя. Такий історичний факт став художнім наповненням твору, додаючи й дидактичний елемент. У «Повіданні» змальований ідеал і приклад гріхопадіння, який засуджений цитатами із Св. Письма, наприклад, «Як хто скаже: я Бога люблю, та ненавидить брата свого той не правдомовець» [2, 232].

Цікавим у тексті є плач, який символізує одночасно скорботу за загиблим батьком Володимиром, і є елементом катарсису, очищення перед смертю, адже і Борис, і Гліб вмирають у риданні. У сльозах герої «Повідання» моляться, просячи Владику прийняти їхню душу, а зі сльозами ніби омивають її, готуючи до вознесіння, через плач «змиваються» гріхи попередників і нащадків: «Сліз моїх не зневаж, Владико. Адже я на Тебе уповаю, адже я з Твоїми рабами прийму участь і жеребок з усіма святими Твоїми, адже Ти милостивий і щирий є; згадую я бо мучення і страсті святого Вячеслава від брата, що вбитий був, і як убив був святих варварів своїх батько. І слово спом'яну мудрого Соломона: «У вічній пам'яті праведний буде, надію складає на Господа!»» [2, 234].

Також за допомогою цього художнього символу можна відстежити особливості душі двох братів. Варто зазначити, що це ні в якому разу не є елементом індивідуалізації святих, це лише грані єдиного монолітного образу святості, який розкривається через дві паралелі одного буття. Борис без опору кориться своїй долі, радіючи можливості померти, бо знає, що помре в ім'я Господа. Трагізм і релігійний героїзм проявляється, перш за все у тому, що Борис свідомо йде на смерть і відмовляється від боротьби за престол: «Блаженний-бо Борис поставив на Альті шатра. Кажуть йому бояри:

- Піди сядь у Києві на отчому столі, се бо вої всі з тобою є!

Борис до них каже:

- Не підійму руки на старшого від мене брата, бо його я маю за батька» [2, 234].

Релігійний героїзм у згаданому творі - це не хрестові походи і не експансія земель задля насадження віри, як ми бачимо це у творах періоду європейського Середньовіччя. У києворуській книжності релігійний героїзм - це здебільшого пасивна боротьба за віру, у якій борець показує свою смиренність та покірність перед Господом, стаючи прикладом для наслідування, а безстрашність перед смертю в ім'я Владики виступає як доказ нетлінності душі, існування небесного потойбіччя.

У частині «Забиття святого Гліба» автор розкриває дещо іншу площину скорення. Спочатку образ Гліба можна сприйняти як антипод до Бориса, адже перший ніби просить помилування у посланців брата-вбивці: «Гліб же збагнув, що це вбити його хотять, зирнув на них умиленними очима, весь сльозами залившись і, часто зітхаючи від скорботи сердечної і з засумованим лицем, жалісно видав із себе голос, кажучи:

- Господинове, братіє улюблена. Залиште мене, ніякого зла не вчиню. Господи нове мої, не ображайте мене - яку вчинив обиду братові мойому і вам? А коли є якась обида, ведіте мене до князя вашого, а до мого господина, брата. Помилуйте мене, юність мою помилуйте, я буду рабом, господи нове мої, помилуйте. А ви, господи нове, не зітніте мене невирослого - не споживете колосу недозрілого, а молоко: беззлісної не ріжте лози молодої, добро плідної - молю я вас і схиляюся перед вами. Звістіте мені, яке вам учинив я зло? Хай же не жалітимуся а вас, невже ви кров мою пролити хочете, адже в руках я ваших, братіє!» [2, 238].

Проте, насправді, запитаннями Гліб ніби змушує задуматися, переосмис-лити рішення-наказ Святополка. Тобто, він не просто віддає свою душу, очистивши її сльозами, а намагається застерегти від гріха інших людей, дає їм шанс на прощення та самоочищення. Цим Данило (він же Гліб) демонструє, що святість душі не лише у власній чесноті, здатності до самозречення, а й у повчанні інших. Гліб так само, як і Борис усвідомлює скороминучість життя, його незначущість у противазі до життя вічного, що помітно з останніх слів перед смертю: «І не лякайтеся тих, - каже, - хто тіло вбиває. Узди, Господи, і суди се, бо душа моя перед тобою, Господи, в руки твої віддаюся і тебе славлю з Отцем і Сином і Святим Духом» [2, 238]. Підсиленого ефекту простодушності героя твору додає факт, що Гліб помер від ножа власного кухаря Торчина: «...повар же Глібовий на ім'я Торчин заколов блаженного Гліба, ніби незлобиме ягня.» [2, 239]. Порівняння з ягням не є випадковим, адже ця тварина є символом християнства і несе у собі сакральне наповнення.

О.Сліпушко зазначає: «.визначальною є ідея жертви, що відрізняється від героїчного мучеництва. Подвиг непротивлення особистим ворогам є національним руським подвигом, втіленим в образах Бориса і Гліба» [3, 158].

Подвиг зветься національним тому, що фактично, будучи князями і маючи шанс на розкішне майбутнє, два брати обирають життя вічне без пишних шат і комфортного існування. Борис та Гліб великою мірою виявляють стриманість та чітку визначеність у виборі свого життя. Для закріплення святості за двома братами, автор у кінці кожної частини прославляє їх, наводячи аргументи, які підтверджують можливість віднесення їх до лику святих: «Блаженного Бориса загорнули в шатро і повезли на колісниці, а коли були в бору, почав він підіймати святу голову свою» [2, 236]; «...там, де лежало тіло святого, довгий час інколи стовп було видно вогненний, що горів, ніби свіча, і знов-таки чули янгольське співання, хто мимо проходив і лови чинив чи випасав» [2, 239].

У «Чтєнії» Нестора оповідь сягає створення світу, охоплюючи все земне і частково навіть потойбічне життя Бориса та Гліба. Твір написаний поетично, тому легко сприймається читачем. Цікаво, що всі символи збережені Нестором, проте з деякими відмінностями. Символ плачу у тексті «Чтєнія» має вже іншу конотацію: він отримує побіжну роль. Тут сльози вже можна сприймати і як своєрідний катарсис, і як елемент шкодування себе. Їхній скорботний плач замінюється на молитву, яка відображає сподівання на мирне завершення конфлікту і світле майбутнє. Нестор показує братів у земному житті з іншого боку. Його образи сповнені надії на помилування Святополком, його слугами та Господом Богом: «Я (Гліб) ж, пішовши впаду в ноги брата свого - раптом змилосердиться наді мною? Якщо бо мене побачить - не уб'є мене» [1]. З одного боку, вони виступають «мучениками за віру» [4, 160], як називає їх О.Сліпушко, а з іншого боку автор показує ніжність і тендітність їхньої натури. І Роман, і Данило прагнуть уникнути смерті, але перший кориться долі та смиренно приймає загибель свою, а Данило вдається до втечі, тому його смерть подібна до вбивства ягняти, як тварини. Таке порівняння можна розглядати і як елемент соромітницької смерті, адже й у самому святому автор знаходить недолік, який вбачає необхідним засудити. Проте це не нівелює святість Гліба, більше того, за результатами дослідження О.Сліпушко: «У культурах християнських народів образ вівці має стійке і часто взагалі незмінне значення - це втілення невинності, простоти, ніжності, любові, жертовності... В Біблії вівця також уособлює невинність, покірність, смирення. Саме такі риси людського характеру асоціюються з цим образом» [3, 34]. Ягня часто розглядають і як емблематичний образ християнства, адже він є уособленням жертовної смерті Ісуса Христа. Також О.Сліпушко зазначає, що «біблійні образи вівці та ягняти є носіями архетипної ідеї прагнення до краси і гармонії, до морального та етичного ідеалу» [3, 35]. Отже, у порівнянні смерті Гліба зі смертю ягняти прихований двоякий смисл. Автор одночасно засуджує дію героя і звеличує його, утверджує за ним звання святого, прирівнюючи до Бога через сакральний образ.

Натоміть смиренна картина вбивства Бориса підкреслює контраст добра і зла, ідеалу та гріхопадіння у творі: «... і ліг на ложі своєму, і відкрив вуста свої до беззаконних, кажучи: «Заходьте, брати, закінчіть волю того, хто послав вас». Вони ж, немов звірі дикі, напали на нього і увіткнули в нього сулиці свої.» [1]. Як зазначалося вище, у «Повіданні» такі дихотомічні пари виділені постаттю і діями Святополка.

Дещо зміщені смислові важелі й у понятті релігійної героїчності, яка яскраво представлена у «Повіданні». Герої житія отримують видіння, віщі сни, які попереджають і готують до неминучого кінця, проте вони відмовляються у це вірити, що, ніби пеленою, закриває їм очі, затьмарюючи реальність.

Наповнення Духом Святим Бориса здійснюється вві сні: «Колись, кажуть, святий Роман молився у Святій Владичиці нашій Богородиці, і трохи задрімав, і явилась йому Мати Божа, тримаючи в руках Своїх свиток, якого подала святому Роману. Він же, збудившись від сну, відчув себе виповненим Духа Святого» [1]. Таке наділення святістю ще за життя дістається Роману за добрі справи: «Був бо, як же і перше говорив, дитиною тіло, а розум (мав) старечий, велику милостиню творячи старцям, і вдовам, і сиротам. Блаженний, бачачи, як батько так творив, ще більше утверджувався на милостиню» [1]. Як бачимо у тексті твору, образ Бориса більш ідеалізований, ніж Гліба.

Нестор прирівнює братів до зірок: «Так світилися, немов дві зірки світосяйні серед темряви. Звалися Борисом і Глібом» [1]. Таке порівняння вже з самого початку сказання про їх життя здіймає їх вище над усім живим, роблячи до певної міри недосяжними. Укінці це підтверджується післясмертними діяннями святих, які зцілюють прихожан церкви. У творі Нестора Борис і Гліб спрямовують мирян на шлях спасіння не за свого життя, як це було у «Повіданні», а після смерті, караючи їх недугами, які потім здатні зцілити, але людина повинна пройти ініціацію вірою: «Був, отже, - каже, - день святковий святого Николи. Всі пішли до церкви його. Вона ж, взявши роботу свою, почала працювати. Жінки ж інші, побачивши її за роботою, почали її кликати до церкви, і лаяли її, говорячи: «Що твориш, працюючи в день святого Николи і не йдучи до церкви?» Вона ж не послухала їх, але лишалася в домі своєму, працюючи. І ось раптом заїхало троє мужів у білому на подвір'я її. Вона ж, виглянувши з дверей, побачила їх. Був один старий, а двоє юних обабіч його. Ті говорять: «Гей, жінко, як сміла образити отця нашого Николу, в день його працюючи, а до церкви його не йдучи?» Вона ж відповіла їм, кажучи: «Я є жінка вдова убога, належить мені працювати, і нема чого мені до церкви ходити». Говорить знову старий до юних: «Що ви говорите так із нею, розкидайте її хату». Вони ж, підійшовши, розметали будову до підлоги. І, підійшовши, старий, взяв її за руку праву, і викинув її геть із будинку. І була немов мертва...перебувала так до Святого Великого Посту. Як настав тиждень М'ясопусний, взяли її і понесли до церкви святого Николи. І коли помолилися над нею, ледве дещо бачити почала, і немов зі сну збудившись, почала просити їсти. Рука ж в неї права була немов суха, так що ні трохи її не відчувала. І так було літ 3. Почувши ж про чудеса, що бувають від святих страстотерпців Бориса і Гліба, зібравшись, пішла в град той, де тіла святих, і перебувала у церкві їхній день і ніч, молячись їм. І однієї ночі, як спала вона перед дверима церковними, вийшли святі, підійшовши до неї, говорять їй: «Перехрестися». І говорить їм вона: «Пани мої, бачите, що рука моя права сухою є. І як можу перехреститися?» І один, приступивши, взяв її за суху руку, і хотів щось говорити до неї. І в цей час пономар, прийшовши почав відмикати церкву.

Рука ж її однак сухою була. І зайшовши до церкви, молилися святим, аби зцілення руки отримати. Почали ж співати заутренню, була бо неділя в той день і Успіння Богородиці. Вона ж стояла в притворі церковному, молячись. І ось раптом упали її золоті кільця, які носила у вухах своїх, і, котячись, лягли біля раки святих. Їх узявши, віддала жебракам. Зразу по тому почала боліти суха рука її, яку перше не чула. Не стерпівши болю, хотіла піти з церкви, але не дали їй ті, що були з нею. І коли Євангелію читали, відірвався від шиї пояс, яким була рука її підв'язана, і упав на землю. Рука ж її витяглася і була цілою, як і друга. І прославили всі Бога і святих його страстотерпців Бориса і Гліба» [1].

Отже, аналізуючи твори анонімного автора та Нестора, можна виділити у них спільні напрямки розкриття образів Романа і Данила. В обох творах постає монолітний образ святості, але Нестор не цурається зображення слабкості людської душі та духу, що частково виявлено у втечі Гліба. У «Чтєнії» святий до канонізації «вписаний» у людський рід, тобто є нарівні з іншими людьми і може мати такі ж недоліки. Це демонструє у творі рівність між людьми і показує, що бути зарахованим до лику святих може кожен. У «Повіданні» образ святості повністю ідеалізований і цим «відірваний» від простого люду. Парадигма «обраних Богом» постає як щось недосяжне і важкодоступне.

святий князь авторський

Список використаних джерел

1.Нестор. Чтєніє про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба // litopys.org.ua

2.Оповідання про святих князів Бориса та Гліба // Золоте слово / [за ред. проф. Яременка В.]. - К.: Аконіт, 2002. К. 1. - 784 с.

3.Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій. - К.: Дніпро, 2001. - 144 с.

4.Сліпушко О. Еволюція та функціонування літературних образів у книжності Києворуської держави (ХІ - перша половина ХІІІ ст.) : Монографія. - К.: Аконіт, 2009. - 416 с.

5.Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). - Тернопіль: МПП «Презент», за участю ТОВ «Феміна», 1994. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru