Образ Святослава в "Повісті врем’яних літ"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ Святослава в "Повісті врем'яних літ"

У статті досліджується парадигма образу князя Святослава у києворуському літописі доби Середньовіччя «Повість врем'яних літ». Зроблено акцент на синтезі в образі книжної літописної та усної епічної традицій. Проаналізовано образ князя Святослава як концептуальне втілення ідеалу руського середньовічного воїна і правителя.

Образ правителя у середньовічній книжності є одним із найцікавіших об'єктів вивчення. Саме специфіка його відображення у книжності репрезентує пошук народом, етносом, нацією свого суспільного ідеалу. Через втілення у книжності образу лідера розкривається бачення і розуміння народом визначальних морально-етичних і суспільних категорій. Образ правителя у літературі українського Середньовіччя представляє інтерпретацію книжниками ідеального героя, наділеного кращими ментальними і державницькими рисами. Він творить історію своєї нації, будучи її керманичем і представником. Окремі аспекти образу князя Святослава вивчалися у наукових розвідках Д. Білоуса, О. Дьоміна, Д. Ліхачова, Л. Махновця, О. Сліпушко, І. Франка, В. Яременка та ін. Натомість спеціальної розвідки, присвяченої парадигмі образу князя Святослава у літописі «Повість время'яних літ», зокрема синтезі у ньому книжної літописної та усної епічної традицій, не існує. Мета статті полягає у комплексному дослідженні концепту цього образу, специфіки його творення відповідно до особливостей двох традицій, які визначали тогочасну художню свідомість. Завдання статті визначаються дослідженням літописної книжної та епічної усної традицій в образі Святослава, визначенні його києворуського етнічного типу.

У сучасній медієвістиці для дослідження образу лідера використовується термін «персонологія», що був застосований у характеристиці системи образів літопису «Повість врем'яних літ» російським дослідником А. Дьоміним [1]. Персонологія образу правителя у літописі, зокрема князя Святослава, дає змогу визначити особливості його творення книжниками та втілення у ньому ментальних рис українсько-руського народу. О. Сліпушко визначає термін «персонологія» як «спосіб оцінки персонажів», що включає «похвальні слова на честь князів, розповіді про події, учасниками яких вони були, що сприяло формуванню цілісного образу літописного героя. Образ правителя є визначальним для літописної персонології. Особливості представлення образу того чи іншого правителя свідчать як про домінуючі на певний час суспільно-політичні та культурно-літературні тенденції, так і позиції самого літописця, адже концепція особистості у літописі є однією з визначальних» [3, с. 202].

По суті, літопис є жанром офіційним, із державною місією. Тому образ князя в ньому показано насамперед із позицій офіційних, він оцінюється за конкретними вчинками і діяльністю. Літописець дає перелік достоїнств і чеснот князя, звертає увагу на яскраві прикмети його зовнішності, якщо вони є. Критика князя, акцентування уваги на його недоліках можливі тільки тоді, коли ставиться мета засудити діяльність певного правителя для історії. Як правило, книжник пише про видатні постаті, які зробили колосальний внесок в історію Русі-України, сприяли утвердженню її державного статусу. Важливою рисою літописця є увага до конкретних характеристик свого героя, чітких біографічних фактів. Відтак, образ правителя постає як своєрідна емблема і символ Києворуської держави, представником і частиною якої він є. Насамперед літописець звертає увагу на героїчну поведінку персонажа, зовнішні прояви його образу. Натомість внутрішній світ героя залишається поза кадром, дуже рідко відображаються якісь душевні порухи героя. Для того, щоб розкрити образ князя в усій його багатогранності, він подається в особливих ситуаціях,що визначають його мужність, розум, благородство. Тому найчастіше він зображений у бою зі своєю дружиною; під час переговорів, що допомагають прийняттю державних рішень; під час меценатської діяльності, наприклад, коли засновує нове місто, або споруджує церкву, тощо. Крім того, літописець не лише констатує факти, а й дає власне бачення певної особистості, коментуючи її зі своїх позицій. Поширеним методом оцінки персонажу є порівняння руських героїв із біблійними, адже для літописця Святе Письмо було найбільш авторитетною книгою, джерелом, яке визначало, унормовувало тип поведінки людини. Це данина тій візантійсько-болгарській традиції, яка прийшла на Русь. Крім того, кожен образ правителя обов'язково доповнювався елементами усної народної традиції, насамперед епічної, що сповнювала характер героя морально-етичними аспектами. Відтак, характер героя основується на християнських засадах і цінностях, синтезуючи у собі риси етнічного, руського та загальнохристиянські, тобто на базі двох традицій - книжної літописної та усної епічної.

Загалом для персонології літопису «Повість врем'яних літ» визначальним є культ воїнської честі, героїзму, рицарства, який із часом доповнюється християнськими чеснотами. Так постає образ героя - носія цього світогляду - воїна, рицаря, достойного керманича народу і державного правителя. Література шукає і використовує певні форми для того, аби зафіксувати цей образ, оцінити його в історичному контексті й представити нащадкам. Найбільш придатним для цього виявляється жанр героїчної (дружинної, воїнської) повісті, що з'являється вже у «Повісті врем'яних літ». Крім того, жанр завжди відповідає загальному спрямуванню доби, відображає її літературні цінності. Епоха Середньовіччя в усій Європі загалом і на теренах Русі-України була добою рицарських ідей, коли державний правитель оцінювався насамперед із точки зору його особистого героїзму, мужності, дотримання принципів воїнської честі. Саме тому жанр воїнської повісті відповідав настроям часу, його поривам і сподіванням - часу утвердження і розвитку Київської Русі як держави.

Жанр воїнської повісті входив до складу києворуських літописів. При творенні образів тут поєднувалися книжні та епічні елементи. Суть сюжету кожної воїнської повісті становить образ героїчної особистості, навколо якого розвиваються всі події. Перші зразки героїчної повісті бачимо у «Повісті врем'яних літ», де головним є образ правителя-воїна і правителя-героя. Ав-тором керує мета передати нащадкам образ правителя, визначити його внесок в історію Русі. Як правило, повість сповнена різноманітних історичних фактів і подій, через які подаються і коментуються з певних позицій життя і діяльність рицаря-героя.

На окрему увагу заслуговує воїнська повість про князя Святослава у складі «Повісті врем'яних літ». Його воїнський шлях почався із дитинства, коли разом із матір'ю княгинею Ольгою він пішов на місто Коростень і кинув списа на ознаменування початку битви. То було своєрідне бойове хрещення Святослава, він почав битву, а з ним і вся дружина. Літописець пише: «І метнув списа Святослав на древлян, І пролетів спис поміж вуха коневі, і ударив йому у ноги, бо був Святослав ще дитиною. І сказали Свенельд і Асмуд: «Князь уже почав! Ударимо і ми, дружино, за князем!» [2, с. 529].

Очевидним є те, що цей сюжет (традиційний для європейських воїнських повістей) є своєрідною літературною легендою, потрібною для того, щоб показати формування майбутнього воїна, його шлях до статусу великого завойовника і державника.

967 р. Святослав вирушив у похід на Болгарію, завоював схід країни, але повернувся до Києва, щоб захистити столицю печенігів. 969 р. він здійснив новий переможний похід на Болгарію. Далі його плани сягали столиці Візантійської імперії - міста Царгорода, завоювання котрого вважалося найбільшим воїнським здобутком для тогочасного правителя. Святослав відхилив пропозицію нового імператора Іоана Цимисхія залишити Болгарію. Навесні 972 р. відбулася велика битва, під впливом якої візантійський історик Лев Диякон захоплено написав про мужність русів та їхнього князя. Будучи оточеними ворогом біля Доростолу, він відмовився відступити. Після підписання договору про перемир'я Святослав вирушив на чолі війська додому. Він планував повернутися сюди, але загинув на Дніпрових порогах від підступного нападу печенігів, намовлених греками.

Загалом воїнська повість про Святослава представляє собою біографію героїчної особистості, основану на реальних історичних фактах. Очевидно, що датування повісті є пізнішим. Головний інтерес становить інтрига героїчної повісті. З неї випливає те, що образ Святослава подано як правителя могутньої держави, досвідченого дипломата, мандрівного воїна, якого неможливо перемогти у відкритому поєдинку, тому його вбили підступно. Покликання бути воїном визначилося в особі героя ще з його дитинства, коли він повів військо на Іскоростень, будучи інспірованим материнським прагненням помститися за смерть князя Ігоря - чоловіка Ольги і батька Святослава. У звеличенні образу Святослава для автора важливим є підкреслити близькість князя і дружини, показати його як одного з них, що відповідало кодексу тогочасної лицарської честі, адже він був на рівні зі своєю дружиною, ні в чому не намагався винищитися і цим самим здобув пошану і любов свого війська. На особливе захоплення книжника заслуговують особисті мужність і сміливість князя, який говорить своїм воїнам перед боєм: «Ужє нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти: Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам» [2, с. 535-536]. Воїни виявляють повну готовність іти до кінця зі своїм лідером: «Де твоя голова поляже, там і наші положем» [2, с. 536]. Далі книжник наголошує на тому, що «коли князь виріс і змужнів, і почав воїв збирати багато й хоробрих, і самбо був хоробрий і легкий, ходячи як барс, і воєн багато провів.... І посилав у інші землі, кажучи: «Хочу на ви іти»» [2, с. 528].

Але, незважаючи на мужність правителя, літописець зазначає, що князь Святослав відмовлявся прийняти християнство, незважаючи на вмовляння матері і саме це було з однією з причин його ранньої смерті. Адже він не тільки був язичником, а я порушив настанову матері, що є неприпустимим для християнської традиції.

Святослав постійно перебував у походах, за що бояри його звинувачували. Мовляв, шукаючи чужої землі, він може свою втратити. Прагнення Святослава жити у Переяславці на Дунаї, а не Києві літописець засуджує, подаючи епізод про облогу міста Києва, в якому перебуває княгиня Ольга, мати Святослава зі своїми внуками. Але князь,як справедливий правитель, почувши докори людей, чимдуж поспішає до Києва.

Повість про Святослава - це зразок середньовічного «слова», дружинного епосу, який і визначає особливості формування образу головного героя. Його характер і світогляд передаються через промови героя перед дружиною, послами, боярами тощо. Розповідь про руського правителя, відповідно до епічної традиції, сповнена численних мандрівних сюжетів. Наприклад, такою є розповідь про славнозвісне випробування Святослава грецькими дарами, коли він відкидає золото, а обирає зброю, меч, цим самим розстав-ляючи пріоритети, і показуючи ворогам, що для нього головне. Вибір меча є досить символічним, адже літописець зображає Святослава, в першу чергу, як правителя-воїна, правителя-завойовника. Досить промовистою є розповідь про вбивство Святослава, з черепа якого князь Куря наказав зробити собі чашу, що, згідно з середньовічними поглядами, було визнанням сили і мужності загиблого, що надавало Святославу честі посмертно. Розмислюючи над причинами смерті великого воїна і правителя, літописець головною вважає відмову прийняти християнство, гнів, прагнення правити у Переяславці, надмірна войовничість. На думку А. Дьоміна, «за персонологією літописця, князі-язичники не могли мати благополучної долі й самі вели себе до гибелі - Олег, Ігор, Святослав» [1, с. 36].

Показовою для характеристики образу Святослава є біблійна паралель із перським царем Кіром. Спостерігаються подібності в їхніх життєвих долях і державній діяльності. Так, до Переяславця блага, як і до Єрусалиму. Смерть Кіра, зокрема історія з його відрубаною головою, схожа на історію про трагічне завершення життя Святослава. Руський князь правив 28 років, а Кір - 29. Поданий у літописі опис останніх років діяльності руського правителя основується не стільки на історичних фактах, скільки являє собою символічну інтерпретацію подій кінця 60-х рр. Х ст. Насамперед книжник зосереджує увагу на християнських сакральних центрах світу, як Єрусалим, Константинополь, Переяславець і Київ із домінування києвоцентричної ідеї.

Загалом парадигма образу правителя Святослав визначається домінуванням воїнського начала. Це - державний лідер, який відповідає за благо держави, роду, народу. Його характеристика як Завойовника є цілком виправданою й обґрунтованою, адже саме йому належить заслуга розширення географічних меж Київської Русі, приєднання до неї нових племен, утвердження її єдності й цілісності. Він фактично став емблемою середньовічного воїна. Проте героя-правителя чекає трагічна смерть. А. Шайкін наголошує, що «трагічний фінал Святослава був передбачений уже на самому початку оповіді про нього: він не послухав матері, не прийняв християнства і вже одним цим у системі даного світогляду (й оповіді) був приречений». Крім того, він ігнорував інтереси Києва, а це, очевидно, з точки зору літописця, був найбільш тяжкий гріх князя.

Історія життя Святослава, як вона представлена у літописі, має чіткі ознаки цілісної сюжетної побудови: його біографія «замкнута», трагічний фінал буття прямо співвіднесений з його початком; пророцтво, основане на існуючих етичних нормах, - «якщо хто батька чи матір не слухає, то смерть прийме» - тяжіє над усією його долею і завершується трагічною загибеллю» [4, с. 84-85].

Отже, у воїнській повісті про Святослава образ правителя визначається домінуванням у ньому героїчного начала, категорій честі, мужності, слави, непереможності й могутності князя. В образі керманича держави переважають такі риси, як особисті сміливість і мужність героя, які проявляються через його слова і вчинки. Образ героя повісті формується у відповідності до тих суспільно-політичних ідеалів, які були головними у світогляді літописця. Саме керуючись ними книжник оцінює правителів. Важливим для себе він вважає подати своє бачення постаті князя у руській історії, оцінити його феномен з позицій як сучасного, так і майбутнього.

Список використаних джерел

князь літопис середньовічний

1.Демин А. С. О типе литературного творчества создателей «Повести временних лет» // А. С. Демин. Герменевтика древнерусской литературы. - Сб. 10. - М. : Наследие, 2000. - С. 18-43.

2.Повісті врем'яних літ : Літопис (за Іпатським списком) / [пер. В. Яре-менка] // Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ-XV століть : у 2 кн. / [упор. В. Яременко, О. Сліпушко, передм. В. Яременко]. - Кн. 1. - К. : Аконіт, 2002. - С. 460-781.

3.Сліпушко О. Еволюція та функціонування літературних образів у книжності Києворуської держави (ХІ-перша половина ХІІІ ст.). - К. : «Аконіт», 2009. - 415 с.

4.Шайкин А. А. Повесть временных лет. История и поэтика / А. А. Шайкин. - М. : Русская панорами, 2011. - 613 с.

Размещено на Allbest.ru