Результат поділу міфопоетичного простору: двійник (на матеріалі поезії Тараса Федюка)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, м. Київ

Результат поділу міфопоетичного простору: двійник (на матеріалі поезії Тараса Федюка)

Дядченко Л., асп.

Анотація

ліричний міфопоетичний федюк двійник

У статті розглядається ряд причин, через які ліричний суб'єкт поезії «київського періоду» Тараса Федюка постає у двох іпостасях. Основною метою роботи є аналіз авторських варіантів ліричного суб'єкта в міфопоетичному просторі. Окремий акцент зроблено на встановленні типів двійника. Таким чином, ми виявили, що міфопоетичний простір вимагає відповідного ліричного суб'єкта двійника.

Ключові слова: міфопоетичний простір, ліричний суб'єкт, маска, двійник.

Стаття надійшла до редакції 17.04.2014 р.

Аннотация

Дядченко Л., асп.,

Институт филологии КНУ имени Тараса Шевченко, г. Киев

РЕЗУЛЬТАТ РАЗДЕЛА МИФОПОЭТИЧЕСКОГО ПРОСТРАНСТВА: ДВОЙНИК (НА МАТЕРИАЛЕ ПОЭЗИИ ТАРАСА ФЕДЮКА)

В статье рассматривается ряд причин, по которым лирический субъект поэзии «киевского периода» Тараса Федюка предстает в двух ипостасях. Основной целью работы является анализ авторских вариантов лирического субъекта в мифопоэтическом пространстве. Отдельный акцент сделан на установлении типов двойника. Таким образом, мы обнаружили, что мифопоэтическое пространство требует соответствующего лирического субъекта двойника.

Ключевые слова: мифопоэтическое пространство, лирический субъект, маска, двойник.

Annotatіon

Dyadchenko Ludmila, PhD Student, Institute of Philology, Taras Shevchenko National University of Kyiv

RESALT OF THE DIVISION OF MITHOPOETIC SPASE: A LOOKALIKE (BASED ON THE POETRY OF TARAS FEDYUK)

The article considered a series ofreasons for which the lyrical subject ofpoetry “Kiev period” by Taras Fedyuk appears in two hypostases. The primary aim of the paper is to analyze the author S variants of the lyrical subject in mythopoetic space. Certain emphasis is placed on ascertaining the types of lookalike. As a consequence a conclusion is made that mythopoetic space requires an adequate lyrical subject: a lookalike.

Key words: mythopoetic space, the lyrical subject, mask, a lookalike.

Зважаючи на те, що перший і другий тип міфопоетичного простору, місто і земля Трансністрія у поезії Т.Федюка утворюють єдиний простір, презентований бінарною опозицією Рай-Пекло, мета статті проаналізувати авторські варіанти ліричного суб'єкта в кожному з просторів.

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що обраний матеріал двійник як результат поділу міфопоетичного простору в текстах Тараса Федюка досі ґрунтовно не досліджений, хоча він є винятково важливим для розкриття особливостей просторової моделі художнього світу поезій.

Наукова новизна статті полягає в тому, що в дослідженні вперше розглянуто іпостасі ліричного суб'єкта поезії Т Федюка, розкрито особливості та встановлено їхню залежність від простору.

Зв'язок простору з суб'єктом очевидний: в результаті руху ліричний суб'єкт ніби шукає, «збирає», за Мамардашвілі, себе по всіх точках простору, навіть тих, де не може перебувати. Традиційно одночасна наявність двох просторів неможлива. Як зазначає В.Пропп, «Фольклор знає лише емпіричний простір, тобто простір, який у момент дії оточує героя. <.. .> Те, що відбувається за межами цього простору, не може бути предметом оповіді» [6, с. 310]. До того ж, у міфопоетичному просторі визначені функції та події закріплені за локусами, що їм відповідають. Оскільки не можна одночасно перебувати в двох просторах, то з'являється двійник. Тобто йдеться про те, що міфопоетичний простір вимагає відповідного ліричного суб'єкта. Як наслідок ліричний суб'єкт потребує двійника, або, за Рікером, він «вимагає другого несвідомого, іншої “локальності”, ніж імпульсивне несвідоме, але схожого з ним, схожого до нього» [7, с. 171].

Аналізуючи родоплемінну міфологію, Фрейденберг переконує, що два світи її це всього лише єдина реальність: «Самі терміни «того» й «цього» світу прекрасно передають думку про два світи, про два світи світил; нічого третього немає. Ми думаємо, що ні небо, ані пекло не можуть бути прийняті за реальний сценарій; а для міфологічної думки нічого іншого немає. Вона конструює реальність у двоплановому світі» [14, с. 110-111]. Наприклад, у чарівній казці, за Новик, локуси поділено «на дві групи: своє місце (житло: хата, палац; своє царство) й чуже місце (дорога, інше царство, чуже житло)» [5, с. 214-246]. Тоді коли ліричний суб'єкт та інші персонажі займають сталі локуси, або здійснюють локальні переміщення (з кімнати в кухню «довга дорога з кухні/сір» [12, с. 103], що не є функцією), то двійник увесь час перетинає різні види границь «і поспішати ламати кожуха/спинами кров'ю поїть батога» [13, с. 14].

Ліричний суб'єкт поезії Федюка, прибувши в міський простір (де «тільки дерева сухі/тільки церкви чужі/тільки провулки глухі/наче гріхи на душі» [13, с. 118]), хоче повернутися на Південь («я вийшов сам у море воно на смак солоне/ботфорти і босфори а далі я не знаю» [10, с. 21]). Однак для цього у другому типі міфопоетичного простору має бути щось готове його прийняти. Для цього ліричний суб'єкт повинен змінитись, стати іншим. Саме ця обставина й дає поштовх до появи двійника, себе-іншого. По суті говоримо про два «я» сакральне та профанне. За Лотманом, «“Я” це власна назва, те, що не має множини й не може бути відчужено від однієї єдиної і незамінної людської особистості» [4, с. 128]. Лишаючись у профанному просторі, ліричний суб'єкт долає шлях завдяки своєму двійнику «придумаю кораблик із дерева нічного/він морем наче равлик повзтиме на елладу» [10, с. 21]. Два типи ліричного суб'єкта це елементи, «закріплені в культурній, релігійній, соціальній структурі», з яких ті, що представляють антагоністів «володіють більш високим ступенем свободи вибору своєї поведінки», зазначає Лотман [4, с. 276]. Тобто інший постає невідомим, його треба пізнати, аби знати як із ним поводитись. І тут проблема проникнення в інший світ ототожнюється з пізнанням себе-Іншого.

Федюк дає власну версію коду двійництва: друга сутність ліричного суб'єкта стає самостійною й навіть перемагає свого породителя, оскільки живе так і діє так, як перший не може. О. Бондарева зазначає, що образ такого персонажа «контамінує кілька міфологічних складових: автобіографічну <...>, жанрологічну (протагоніст, так само як і автор, є <...> письменником <...>), психологічну (рельєфно прописана психосоматика героя у стані глибинної кризи)» [1, с. 275]. Поліваріативність коду двійництва забезпечується різними іпостасями/масками, які двійник може міняти, стаючи мімом «підкуплений мім/з, може, обличчям моїм» [12, с. 43], безтурботним мандрівником «веселий пілігрим» [9, с. 57], пастухом «І четверо білих кіз,/які я пасу і пас» [9, с. 59], королем «розбудиш вранці свого короля/і свій король піде варити каву», «король розгорне мапу стольний град/корона заважає але мусить» [9, с. 65], і всі вони слугують для приховування справжньої суті «прикинусь останнім гогеном/бушменом тамтамом піском» [13, с. 74].

Отож двійник це можливість бути там і жити так, як не може, але хоче ліричний суб'єкт, який абсолютно пасивний («Я ніхто і нічий <...> Не чекаю нікого» [9, с. 98]), а отже, незмінний, зазвичай перебуває у стійкому просторі: «в потойбічних кімнатах у призначений день/підламався навколішки ти» [10, с. 91], «що цей божевільний у профіль і вже у анфас -/все майже прожив на забутих адресах як міг» [10, с. 71]. Його можлива активність проявляється як помилки в антисвіті. Він спостерігач, що коментує та рефлексує, але не робить жодних дій «я лінуюсь я рахую зорі <...> вже всього не хочеться... сплива/віра в те що можна щось хотіти» [8, с. 48], «хотіти все важче» [8, с. 31]. Його реальність це можливе: «пожити у полі побути латинським поетом/на волі побути де простір залито волами/з очима великими наче імперські монети» [13, с. 83]. Ліричний суб'єкт вважає себе мислителем, усі дії якого пов'язані з вищими матеріями, «ввечері візьму акордеон» [13, с. 61], «купити-зробити-украсти кіфару», «рукою старою як божа пилина/вдаряти у струни хай музика лине <...> хай чують пропащі глухі і ледачі/царі пастухи і сусіди по дачі» [8, с. 16], чим нагадує «вмерзлого в грунт //втікача із в'язниці» [11, с. 4].

За Фрейденберг, образ двійника виникає з єдиного пасивно-активного образу, а сам двійник персонажа «завжди інкарнує пекло» і є не мажором, а мінором, характерним для неба: «небо це скорбне божество, що вмирає, яке радісно оживає саме в пеклі» [14, с. 117], а в ХХ ст. небо це свідомість суб'єкта, його духовне життя. Таким чином двійник може робити вчинки «я відлітаю там батьківщина страшна і зла» [8, с. 22], володіє свободою переміщення «ось утікачку ти і утік наче пальмовий сік вздовж долонь» [11, с. 29], він делокалізований («Я іду. Мені далеко./Вітер з горла п'є» [11, с. 67]), перетинає границі заборон, недоступні ліричному суб'єктові «Вольний син//пивниць, спідниць і карми» [11, с. 89], «я розриваю руками/сірі аж сиві ворота» [13, с. 114], «за плечима крило перебите остання яку я пройшов огорожа» [12, с. 41]. Проте така свобода означає, що двійник вивільнився від ліричного суб'єкта, про що свого часу писав Кемпбел: «Той герой, чия прив'язаність до свого «я» уже знищена, ходить туди-сюди за обрій світу й назад» [3, с. 91], він здатен сам діяти «Він жінок із базарів, //із баз і підвальних бомонді/Піднімав, наче келих коштовний: ковтнув розіб'є» [11, с. 96].

Сприйняття першого типу простору відбувається одночасно з переважанням двійника: «Я люблю, коли я // там, де хто б і ніхто не подумав,/ Там, де годі шукати, якби збожеволів чи вмер» [9, с. 95]. Саме концепція природної близькості до духовного світу природи, іншого світу, домінує у творах Федюка («з'їжджати туди де малину збирати щоби на пальцях кров/з'їжджати туди де ожину збирати щоб на губах ніч/слухати вранці пташину яку пташиний грип не зборов/слухати землю яку численні орди не затоптали» [13, с. 116]), чим визначається й перевага двійника над ліричним суб'єктом: «ти ходиш по водах босий/і ногу коле звізда/mu чорну гортаєш книгу з південним на ній хрестом» [8, с. 20].

Отож ліричний суб'єкт поезії «київського періоду» ніби розпався на пару, яка, якщо вивести з міфопоетичного простору, досягне цілісності. Схожу думку можна знайти і в Я.Голобородька, однак він стверджує, що це «... автор немовби спостерігає свого героя, хоча й носить його в своїй свідомості. Ліричний персонаж Тараса Федюка це водночас і “я”, і “він”, це синтетичний двокомпонентний образ “я він”, що дозволяє митцеві охоплювати найширші просторові й часові, духовні й природні, особистісні та вселюдські реалії» [2, с. 64]. Ми ж говоримо не про автора і його ліричного суб'єкта, а про два типи останнього, оскільки автор не є персонажем лірики. Доречно, зважаючи на всі аргументи, ввести термін «розщеплений ліричний суб'єкт» стосовно героя лірики Федюка. Такий стан ліричного суб'єкта це його роздвоєння: один сидить у квартирі (закритому просторі) «ну ти не повіриш ... лежу на дивані читаючи книжку чи жу-/рнал хоч заважають читати трамваї» [12, с. 15], а другий долає дорогу й може теоретично перетнути фізичну межу між двома видами простору «це єдине що знаю // ти ще будеш іти» [10, с. 86], «вертаєшся згорблені плечі» [10, с. 87].

Ліричний суб'єкт звертається до двійника як до єдиної можливості іншого життя й іншого простору: «Кажи про той берег, //як можеш, як вмієш, якщо/я зможу почути бо звідти немає оказій» [10, с. 29] та як підготовки цього простору до себе: «Кажи про той берег. //Й на березі тому кажи/про мене тепер вже на всякий випадок хай буде» [10, с. 30].

Однак ліричний суб'єкт за літературними канонами мусить знешкодити свого двійника, фактично себе, який належить тому світу, з якого він вийшов, аби другий світ міг його прийняти. Оптимізму та жвавості ліричного суб'єкта протиставляється песимізм, байдужість, скепсис двійника (набутих в дорозі) «зміняв адреси слід заплутав грунт піщаний/вогні мости печерські» [10, с. 96], «від життя залишилось лише почуття вини/і відчуття що нічого більше не залишилось» [10, с. 63]. Проте оскільки ліричний суб'єкт не може, пізнавши себе, возз'єднатись із собою, то він не знаходить собі місця в міфопоетичному просторі, не знає, де подітись: «Земля не прийняла.//1 небо теж не хоче./І хто не хоче ще //останній скаже крок» [11, с. 132], а в цьому випадку життя сприймається як покарання: «виправдовуєшся: треба жити./так і треба тобі. живи» [10, с. 138], «і я щось легше підберу в пітьмі/у теміні яку не хочу» [13, с. 127].

Таким чином, за відомою формулою Ю. Лотмана, в «антипросторі живе двійник» [4, с. 267] ліричного суб'єкта, домом якого є «степ пронизливий» [12, с. 31]; він «в море виведе навали/він вже вступає в сіль гірку/де сірі хвилі як вандали/сліди руйнують на піску», в його очах «тоска немов луска» [12, с. 33]; за Лотманом, «його сонце місяць, <...> він розмовляє антимовою, здійснюючи антиповедінку» [4, с. 267] (адже «нормальні» люди створюють сім'ю і живуть у соціальному світі), він відпочиває, коли люди працюють і навпаки «...робота три години поміж/граніту бронзи і трави» [12, с. 45], «спекотно. подрімати не боюсь» [13, с. 81]. Отож такий тип міфопоетичного простору характеризується антидією у значенні антиповедінки ліричного суб'єкта. І тут «анти» не зло, а лише означає виняткове, таке життя, до якого усі люди не звикли, що для них незрозуміле та чуже. Адже у Трансністрії «тут довго жити чи довго вмирати усе одно», «сонце заходить майже у вигорілі глеки» [12, с. 11-12].

Власне суб'єкта і його двійника об'єднує призначення митця, поета, адже один «поет іноземний назон/камінний лежить над лиманом» [8, с. 4], «а я як латинський поет тільки гору правицю/услід цьому всьому змахну в небеса із баштану/і сяду писати» [13, с. 84], а другий «останній із тих/хто ці слова українські гойдає/так як зникає сніг ... тихо говорить з потрісканим Богом» [13, с. 103], «моє довге волосся дурна енергетика віршів» [8, с. 58], та, кажучи словами Лотмана, «спільність маршруту», вони «поспішають в одному напрямку» [4, с. 312], з тією відмінністю, що ліричний суб'єкт іде горизонтальним шляхом, а двійник шляхом у світі трансцендентному. Тому коли один хоче припинити рух, то й другий зробить те ж: «ми покидаємо шлях/він як новенький в полях ... нам чорні гори а не/нам срібна риба ковзне/в наших потоках» [8, с. 53]. Врешті, коли йдеться до завершення шляху та життя («криг у душу натекло/книг/вітру золоте виття» [13, с. 108]), то ліричний суб'єкт стверджує, що «я був непоганим поетом і колядником» [13, с. 109]. Саме коли спільні риси ліричного суб'єкта та двійника переважають, то з'являється «ми», від якого звертається ліричний суб'єкт: «хто перехожий буде -/нам ним усе одно/навіть якщо нікого/окрім нічного свисту» [10, с. 122], «батьківщина ностальгія ... наша/справа якщо ми змогли б» [10, с. 23], «Вийдемо стежкою хтозна-куди./Зрештою, // трави замолять сліди» [9, с. 81], «Ми що хочем. Нам душі горять./Наша воля в копитце вороже./Нам в циганському небі ворожить/ Величезна, як камінь, зоря» [9, с. 75], «]. Це «ми» постає завершеним «Я», що веде свою традицію ще з міфології. Як стверджує Кемпбел, «Обидва герой і його остаточний бог, шукач і знайдений, розуміються таким чином як зовнішнє й внутрішнє Єдиного» [3, с. 39]. Тому «ми» певне підбиття підсумків зробленого «Ох, погуляли: дідони, моря, острови» [10, с. 39], «ми втікали котився клубочок як яблучко хиже» [10, с. 83], «ми будували цей берег порожній життя о кінця/нам він дістався безлюдний жорсткий //у кінці не задурно/скільки ілюзій покладено на золотих манівцях» [8, с. 112].

Дві сутності одного Я борються: житель міста не хоче, аби його витіснив абсолютний мандрівник «але гість // іде його ноги рвуть // кропиву і пил/ від важких воріт і від їх тепла на моїй душі» [10, с. 120], а останній не дає витіснити себе міському жителю «легше стає відпускати // все що я мав не моє:/світ час і простір включно з чашкою серед столу» [10, с. 127]. Те, що відбувається з ліричним суб'єктом, можемо назвати не-тотожністю самому собі, оскільки двійництво не вихід. Суб'єкт не усвідомлює, не продумує жодного досвіду, а пасивно приймаючи, не пробує нічого змінити, ба більше, будь-яку зміну він сприймає як загрозу собі, спробу зруйнувати те, що є. Тому продовжує долати шлях подумки. Така ситуація не має розв'язки, виходу, а сам ліричний суб'єкт вже не знає, який він насправді «не знаю кому з вікна/дивитись, хто з нас не йде» [10, с. 99], «блудний син блудний муж блудний брат/блудний раб в рукаві перо/і долоні сірий важкий агат» [10, с. 91].

Отже, аспект двійництва розглянуто як суперечність особистості, яку не може подолати ліричний суб'єкт. Сам міфопоетичний простір вимагає відповідного ліричного суб'єкта. Двійник ліричного суб'єкта стає його можливістю жити й бути там, де не може він сам.

У подальших дослідженнях, використовуючи висновки статті, доречно буде проаналізувати образ жінки як двійника ліричного суб'єкта; показати їхню взаємодію у міфопоетичному просторі та вплив на формування ліричного суб'єкта.

Список використаних джерел

1. Бондарева О.Є. Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структурного зв'язку через жанрове моделювання : [монографія] / О.Е. Бондарева. К. : «Четверта хвиля», 2006. 512 с.

2. Голобородько Я. Ю. Від «Золота інків» до «Таємної ложі»: синтези, універсали, універсум / Я. Ю. Голобородько // Поетична меритократія: Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Тарас Федюк. Київ : Факт, 2005. С. 60-105.

3. Кемпбел Джозеф. Герой із тисячею облич / Джозеф Кемпбел. К. : Альтернативи, 1999. 392 с.

4. Лотман Ю. М. Семиосфера / Ю. М. Лотман. С.-Петербург : «ИскусствоСПБ», 2000. 704 с.

5. Новик Е.С. Система персонажей русской волшебной сказки / Е. С. Новик // Типологические исследования по фольклору. М., 1975. с. 214-246.

1. Пропп В.Я. Поэтика фольклора / В. Я. Пропп. М. : Лабиринт, 1998. 352 с.

2. Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике / Поль Рикёр ; [пер. с фр. и вступит. ст. И. Вдовиной]. М. : «КАНОН-пресс-Ц»; «Кучково поле», 2002. 624 с.

3. Федюк Т. Горище : [збірка поезій] / Тарас Федюк. К. : Факт, 2009. 120 с.

4. Федюк Т. Золото інків : [збірка поезій] / Тарас Федюк. Львів : Кальварія, 2001. 112 с.

5. Федюк Т. Обличчя пустелі : [збірка поезій] / Тарас Федюк. К. : Факт, 2005. 142 с.

6. Федюк Т. Таємна ложа : [збірка поезій] / Тарас Федюк. Львів : Кальварія, 2003. 160 с.

7. Федюк Т. Трансністрія : [збірка поезій] / Тарас Федюк. К. : Факт, 2007. 108 с.

8. Федюк Т. Хуга : [збірка поезій] / Тарас Федюк. К. : Гамазин, 2011. 144 с.

9. Фрейденберг О. М. Миф и литература древности / О. М. Фрейденберг ; [2-е изд., испр. и доп.]. М. : Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1998. 800 с.

Размещено на Allbest.ru