Літературна спадщина Іпатія Потія: боротьба за ідею Унії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА ІПАТІЯ ПОТІЯ:

БОРОТЬБА ЗА ІДЕЮ УНІЇ

Голота Т.С., студ., Інститут філології КНУ і

мені Тараса Шевченка

У статті, на основі опрацьованих критичних матеріалів, дослідження всіх аспектів полеміки XVI-XVII століття на території України, розглядаються и аналізуються мотиви літературної спадщини Іпатія Потія, причини його відкритих виступів проти опонентів, художні аспекти проблематики творчості полеміста.

Ключові слова: Іпатій Потій, полемічна література, творчість, опоненти, Унія.

полеміка іпатій потій

Holota T.S., Student, Institute of Philology of Taras Shevchenko

HYPATIA POTIY'S LITERARY HERITAGE: FIGHT FOR THE IDEA OF THE UNION

In the article, based on the processed critical materials, the study of all aspects of the controversy of XVI-XVII century on the territory of Ukraine, discusses and analyzes the motives of the literary heritage of Hypatia Potiy, the reasons for his open statements against the opponents, the artistic aspects of the problems ofpolemicist's creation.

Голянчук А., студ., Інститут філології КНУ імени Тараса Шевченка, Київ

ОСОБЛИВОСТІ АВТОРСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ БІБЛІЙНИХ ОБРАЗІВ У «СЛОВІ ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА

У статті розглянуто особливості авторської інтерпретації біблійних образів у «Слові про закон і благодать» Іларіона, зокрема досліджується образ самого автора, його розуміння історичного, політичного, релігійного, соціокультурного становища Київської держави в контексті Середновіччя. Зазначено, що митрополит Іларіон адаптував традицію середньовічної книжності до потреб києворуської ментальності, виявив особистісне розуміння християнства як релігії та його ролі для києворуського суспільства.

Ключові слова: автор, авторська свідомість, екзегеза, Біблія, закон, благодать, національна самоідентифікація.

Будь-яка релігія, яка коли-небудь існувала в ментальній свідомості людства, народжена задля блага, богослужіння, певної вселенської місії мала два ідеали: духовний і політичний. Згадаймо лише хрестоносців, які нібито повинні були дарувати неосвіченим сяйво небесне, а принесли крах та кровопролиття не лише Константинополю, де вони безжалісно вбивали тисячі мешканців, а й значній частині Близького Сходу. Хіба в заповідях Мойсеєвих не було пункту «не вбий»? Аргументацією того факту, що релігія Башманівський це справа політики, також може бути згадка про хрестителя Русі Башманівський Володимира. Він хотів, щоб Київська Русь займала таке ж почесне місце на політичній арені світу, як і Візантія. Князь не проводив ані референдумів, ані голосувань, ніхто не питав у простого люду, чого хочуть вони - їх хрестили мечем, а не хрестом зі свяченою водою. Таким чином, Середньовіччя показало історії, що релігія вникла, як у суспільне життя, маючи владу над ним, так і у політичне. Важливо відокремлювати Бога від релігії, що є більшою мірою питанням культури.

Розкол християнської церкви у 1054 році на дві конфесії означав лише одне: згодом, народиться людина, яка візьме на себе відповідальність знову їх об'єднати. Представником ідеології уніатства на теренах Речі Посполитої та деяких регіонів теперішньої України був Іпатій Потій. Хоч сама ідея з'єднання обох конфесій під скіпетром папи Римського була не його, проте він її натхненно відстоював. Причин скликання церковного собору в жовтні 1596 року у місті Бересті було чимало. У першу чергу кризовий стан ортодоксів України, який полягав у конфронтації між братствами, православними ієрархами та слабкою матеріальною підтримкою, що не могло не залишитися без уваги. Все це викликало думку, що об'єднання з більш авторитетною конфесією призведе до рівноправності, припинення конфліктів між православними й католиками та покращення рівня життя духовенства. Польська шляхта активно підтримувала унію, адже це означало б швидку інтеграцію білоруських та українських земель у склад Речі Посполитої. До цієї причини теж можна було б додати бажання Східної церкви позбутися безпосереднього впливу Москви й отримати певну свободу, зрівнявшись у правах із католиками. Першим, хто проявив ініціативу переговорів із Римом був Гедеон Балабан, який згодом передав свою жагу Іпатію Потію. Переговори велися таємно, допоки не узгодилися всі розбіжності, підписалися всі українські владики та договір не був переданий до рук тодішнього папи Климентія VIII, який охоче взяв під свій контроль українську православну церкву.

Унія повинна була врятувати представників ортодоксальної віри від окатоличення в Речі Посполитій та тотальної русифікації, зберегти національність та своєрідність Східної церкви. Натомість, Ватикан хотів підпорядкувати собі нові горизонти. На подібних засадах і виникла полемічна література, яка не могла стояти осторонь таких кардинальних змін. Більшу частину такої літератури займав пласт православних обурень унаслідок унії. Значно менший - уніати, одним із яких був Іпатій Потій.

Він народився у шляхетній родині, не цурався своєї «блакитної» крові та без зайвої скромності користувався зв'язками, які залишилися після смерті батька. Перш, ніж говорити про причини такого світогляду Іпатія Адама Потія, варто зазначити, що у прагненні до зближення з Римом зіграла кардинально важливу роль його освіта. Ще будучи хлопчиком, він навчався у кальвіністській школі міста Несвіжа, де Адам абсорбував ренесансні погляди та протестантські догми [2]. Основними ідеями таких течій була свобода, звільнення від пут. Консервативна людина нізащо б не погодилася віддати Східну церкву на «розтерзання» католикам на відміну від ліберала, повного ентузіазму та жаги до боротьби за свої переконання. Якби не освіченість Адама Потія у риториці, яка ще з античних часів була мало не «королевою наук», знання грецької та латинської мов, які давали можливість читати теологічні чи філософські тексти в оригіналі, якби не протестантська кров у жилах, то він не зміг би вплинути своїми творами на суспільство. Сам же Потій спочатку носив під серцем православ'я, пізніше, будучи спудеєм, перейшов до кальвінізму, а у 1574 році знову повернувся «додому». Про що це свідчить? Така мінливість у поглядах означала лише запальний, холеричний темперамент майбутнього митрополита, про що свідчать не лише вічні переміни, а й брутальний характер його творів. Повернувшись до ортодоксів, він у черговий раз відколовся від них і став на бік уніатів. Можливо, Іпатій Потій бігав з одного поля битви на інший, бо там «краще кормлять»? Вірогідно, що шляхетне та багате минуле митрополита відобразилося на його життєвій позиції, що сприяло перебуванню на різних сторонах барикад через кращі умови. Він просто не міг допустити програшу, тому змінював свої позиції до того часу, поки не обрав ідеальну для себе, тобто уніатську.

Також варто сказати, що Іпатій Потій мав дружину, яка подарувала йому чимало дітей. Смерть коханої, очевидно, стала сильною трагедією для самого Адама, що спонукало його до активної участі у з'єднанні обох конфесій в одну, мовляв, не варто роз'єднуватися, адже Бог - один і він не ділив нікого розбіжностями. У цьому він був абсолютно правий, адже це вже людський фактор. Суперечки про чистилище, непорозуміння про походження Господньої благодаті, відмінності у календарях чи святкування християнських свят - це все лише витвір фантазій людини, Ісус Христос - єдиний безпосередній представник Бога, який бував на Землі ні слова не говорив про розколи. Відповідно, через певну впертість і недовіру до католиків, ортодокси настільки активно боролися проти унії. Наприклад, Христофор Філалет у своєму творі «Апокрисис» розповідає про те, що православний народ не прийме католицьку віру і буде бунтувати, а бунт - це вже конфлікт, який хотіли оминути прихильники Папи. Основними його аргументами проти уніатів є те, що визнання зверхності однієї людини над іншими означатиме зраду власним принципам і суперечить біблійським канонам. Герасим Смотрицький у своєму «Ключі царства небесного» продовжує цю тематику, стверджуючи, що Христос умивав ноги своїм учням у той час, як Папа простягає їх для цілування. Такі аргументації звучали у полемічних творах усіх представників Східної церкви, зокрема у Мелетія Смотрицького, який у своєму «Треносі» лементував у образі Матері православ'я про те, що свої ж діти зрадили та покинули її. Такі «плачі» свідчили лише про одне: вони не хотіли поступатися власними позиціями, визнати зверхність Папи Римського. Іпатій Потій же, усвідомлюючи всю важливість такої події, обґрунтовуючи свою відданість католикам певними політичними фактами, більше схиляється до вигоди Східної церкви у складі унії. Скоріше за все, він керувався не абстрактними речами, не теологічними переконаннями, а політичними привілеями, які могли позитивно вплинути на розвиток майже занепалої ортодоксальної церкви.

Одним із тих, хто не визнавав «латинську віру» був Іван Вишенський. Він у своїй «Книжці» наказовим способом радить православним християнам «на трапезі без молитов (по-свинському) їсти не починати». «Образ Матері Божої з її превічним дитям на стіні в кінці трапези вашої пригвоздіте» [3; 473]. Кляне філософію як псевдо-мудрість та возвеличує лише істинну віру. Без зайвої скромності критикує католиків та аргументує, чому сам одягнений у «лахміття», тим самим принижуючи прихильників Папи, оскільки вони вбираються у «... злотоглаву делію, алтембасовий кобеняк» [3; 478]. Також самовпевнено стверджує, що «словенська мова перед Богом більшу честь має, ніж еллінська і латинська» [3; 473]. Ця вся наказова пропаганда, всі ці далеко нелогічні фактори свідчать лише про суб'єктивність прихильників Східної церкви чи навіть бажання не поступатися принципами. Іпатій Потій у своїх творах прагне показати люду, що настав час просвітлення, а унія - пряма дорога до наук, відкриття нових шляхів та матеріальної достатності церкви без пригнічення та дискримінації слов'янської мови, культури.

Звідусіль, навіть у того ж Івана Вишенського, є прямі натяки на те, що Папа Римський - антихрист. Він у «Книжці» пише: «Диявол має таку заздрість до словенської мови. диявол підняв боротьбу супроти словенської мови.» [3; 473]. Самовпевнений аскет гори Афон завуальовано називає верхівку католицизму Люцифером, а отже, наставником сатани на Землі, тобто антихристом. Іпатій Потій у своїй «Унії Греків з костелом Римським» у 5 артикулі наводить низку підстав, які не дозволяють називати Папу Римського антихристом. Хоч цей твір був написаний раніше за «Книжку» Івана Вишенського, проте контраргументація в Адама Потія значно об'єктивніша, на відміну від усіх тих, хто називав «владику» Риму - наслідником диявола на Землі. Можливо, вони користувалися метафоричним переносом, коли так називали його, хоча бути впевненим у цьому неможливо. Варто пригадати лише слова одного з представників православного християнства - того ж інока Вишенського, який, описуючи свій клобук на голові, каже: «Клобук ззаду, правильно називати страшилом. Чому? Бо він страшить. По-перше, страшить він бісів» [3; 476]. Згадуючи ці слова, а також стиль життя «стародавнього» Феодосія Печерського, який так само відганяв бісів, можна зробити висновок, що вони справді бачили на очі тих бісів, від яких завзято оборонялися шапками. Між цими двома постатями промайнуло декілька століть, а прогресу мінімум. Антихристами називали багатьох видатних постатей в історії: Петра І, імператора Нерона, імператора Наполеона та навіть більшовиків. Такими обвинуваченнями безрозсудно кидалися всі, хто не розумів його суті. Антихрист - це персонаж есхатологічних пророцтв про останні дні світу. Якщо православні, яких Іпатій Потій називав єретиками вірили у близький кінець світу, який повинен був принести антихрист, тоді навіщо вони так завзято боролися? Краще б чекали Апокаліпсису й не кляли католиків, щоб не брати «гріх на душу» перед самою омегою Всесвіту.

Адам Потій часто називав руських людей неосвіченими, вівцями, яким треба розумний пастир. В «Унії» полеміст пише: «А ти, бідний простаку, не те що ворога викрити, а сам себе захистити не можеш, якщо тебе вважають простаком руським, бидлом дурним, неуком» [4]. Палітра «цензурних» слів у Іпатія Потія завжди найвищого ґатунку. Таким дещо критичним методом він намагається показати, яке місце руський народ посідає на п'єдесталі Європи. У своїй полеміці він хоче переконати православних ієрархів, що Східній церкві потрібна реформація, а українському народові - двері у нове життя, більш освічене, більш обізнане в істині, а не вдягнене у брудні черевики, запечатане в печерах, очікуючи на спасіння з небес.

Важливим також є питання анонімності низки трактатів Адама Потія. За деякими джерелами, на життя митрополита було скоєно замах і не факт, що «посланці» ортодоксів тут не були замішані. Це була відносно кривава війна між двома схожими релігійними конфесіями. Можливо, у зв'язку з такими обставинами він був змушений писати анонімно, аби не «канути в пітьму» посеред битви. Цікавим є те, що сам Іпатій Потій мав дружину і дітей, проте був на одному боці з католицизмом, ідеологія якого вміщує в собі таке поняття, як «целібат» і воно забороняє приймати шлюб. Звісно ж, при прийнятті унії між обома конфесіями в 1596 році православні ієрархи вимагали схвалення Папи Климента VIII щодо шлюбу в межах духовенства. Вони його отримали. У буллі «Magnus Dominus» було дозволено шлюб священиків, проте заборонено двоєженство. Такими жестами Папа Римський показав свою так звану «щедрість» і дав свободу православному духовенству, православній мові та зовсім не чіпав культуру, як це могла зробити Річ Посполита зі своєю полонізацією.

Важливо згадати ще й такий нюанс, що Іпатій Потій вчився в кальвіністській школі і був прихильником цієї протестантської течії, яку він пізніше так ненавидить і проклинає. Наприклад, у тому ж артикулі про антихриста в «Унії» пише: «А ще більше кальвіністи, котрі вчать, що хрещення не потрібне для тих дітей, які родяться від християнських батьків. А новохрещенці ще більше заперечують хрещення і взагалі в усіх дітей хрест відбирають. Бо якщо хрест не потрібний дітям і дорослим не корисний, то, згідно з їхньою брехливою наукою, його тим швидше антихрист знищить і як непотрібну церемонію остаточно згладить» [4]. Іпатій Потій грубо називає єретиками усіх, хто противиться католицькій вірі. А чи знає він етимологію цього слова, що воно походить від грецького «вибір»? Очевидно, знає, бо вивчав цю мову. Тоді, чому називає православних і протестантів єретиками, якщо це їхнє пряме право вибору? Він вважає католицьку церкву єдиною канонічною? Ні. Це він робить з метою персвазії, щоб переконати полемічних опонентів у їхній неправоті. Такі прийоми риторики були дуже поширені в його творах. З цитати, наведеної дещо раніше, можна помітити, що Іпатій Потій засуджує протестантське бачення символів християнства. Так, кальвіністи і лютерани відкидали значення хреста, ікон, скульптур, поклоніння мощам, називаючи це ідолопоклонством. У дечому протестанти були праві, проте вони ж не відкидали сутність Бога, не були атеїстами, чи не так? Християнська символіка не була оригінальною, вона була запозиченою і не можна ігнорувати ті факти, що свідчать про наявність таких самих «ідолів» у інших значеннях. Наприклад, символ хреста був у давньоєгипетському культі й називався «анк» («анх»), у кельтів також знайшлося місце для такої символіки. А розп'яття на хресті було простим методом страти у римлян. Знову ж таки, в Середньовіччі за причетність до єресі спалювали, немов відьом. Минуло декілька сотень років з того часу, а в XVT-XVTI століттях все ще забороняли вільнодумство? Вбивали, мабуть, також, потаємно. Якби до рук Іпатія Потія потрапив Мартін Лютер або Жан Кальвін, перший з яких у своїх «95 тезах» засуджував індульгенції та взагалі католицизм разом з Папою, то він, напевно, засудив би до страти обох.

Дивним є те, що сам же Адам Потій також колись був кальвіністом, фактично виріс на їхніх позиціях, то, можливо, ніяка релігія не грала роль у полемічній літературі? Можливо, вся справа була в політичних переконаннях, як вже було зазначено вище? Ортодокси хотіли, щоб не чіпали їх культуру, їх мову, щоб залишили їх у спокої, а католики палко жадали приєднання та певною мірою асимілювання православних, уніатам же потрібні були кардинальні зміни. Мало було тих, хто прагнув змін, оскільки з 1595 по 1610 роки єдиним таким явним представником уніатів у полемічній літературі був Іпатій Адам Потій [2]. Ненависть митрополита до ортодоксальних течій і протестантизму була не зовсім обґрунтованою. Він, називаючи їх єретиками, хоче навернути на «путь істинний», використовує брутальну лексику задля втілення своїх масштабних задумів. У самому кінці свого листа-відповіді до Клірика Острозького Іпатій Потій молиться: «Боже Вседержителю! Творче неба та землі! Відпусти ж вам і дай вам опам'ятатися, аби хоча половину тієї любові до католиків, яку до єретиків маєте, обернули, бо були б ліпше всієї правди довідалися. Але коли нас до себе для розмови припустити не хочете, ми також до вас, бачачи вашу ворожнечу, не можемо піти - подібно тому кінця не буде...» [4]. Очевидно, тут він має на увазі діалог між протестантами та православними, їхнє об'єднання задля протистояння з католиками. Звичайно, така унія між дещо різними сторонами була зовсім алогічною. Відмінності в ідеологіях були явними. Це ще одна причина стверджувати, що всі ті маневри навколо Берестейської унії та періоду після її ухвалення були дещо далекими від самої релігії, хоч і сама дискусія велася на християнську тему.

У праці В.І. Буганова та А.П. Богданова «Бунтарі та правдошукачі в руській православній церкві», стверджується, що джерела XIII-XV століть приводять немало доказів про боротьбу християн проти монастирів, які нахабно загарбували територію простого люду. Також причинами таких народних бунтів проти православних ієрархів були податки, на яких «наживалося» так зване духовенство. В цій же праці автори подають таку інформацію: «На початку ХУ! століття глава Руської православної церкви мав більше, ніж 530 сіл та селищ» [1;14]. Відомо, що повстання селян проти православної верхівки, яка у Середньовіччі мала безпосередній вплив на саму державу, князів та суспільство, сягаючи доби Ренесансу, почалися ще з самого початку прийняття християнства Русі. На цій же території панувало ортодоксальне вчення.

Про що це свідчить? Можливо, Іпатій Потій, хоч і єдиний фактичний представник унії в полемічній літературі XVT-XVTI століть, мав таки рацію? Можливо, Східній церкві, яка наполягала на вдосконаленні та підтримці внаслідок певного занепаду, справді потрібна була перебудова? Звичайно, тутешній люд звик до православ'я за стільки літ і в дечому Христофор Філа- лет був правий, коли говорив, що народ не сприйме унію належним чином, аргументуючи свою позицію бунтами та розколом суспільства. Проте, як показала історія, всі ті роки, поки існувало людство, багато переконань насаджувалися вогнем і мечем, тому і просвітницький прогрес, якого так сильно потребував руський народ повинен був здійснюватися проти їх волі. Простий народ (не беремо до уваги еліту та інтелігенцію) переважно мислить стереотипно, інколи суб'єктивно, відповідно, таким політичним діячам, як Іпатій Потій потрібно було намагатися категорично відстоювати свої принципи та внести власну лепту в історичний розвиток нації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Буганов В.І., Богданов А.П. Бунтарі та правдошукачі в руській православній церкві. - М.: Видавництво політичної літератури, 1991. - 526с.

2. Ткачук Р.Ф. Творчість митрополита Іпатія Потія та полемічна література на межі XVI - початку XVII ст. Джерела. Риторика. Діалог: (монографія). - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. - 240с.

3. Шевчук В., Яременко В. Слово многоцінне. Книга Перша. - К.: «Аконіт», 2006. - 800с.

4. http://litopys.org.ua

Размещено на Allbest.ru