Мотив особистості в п’єсі Юри Зойфера "Вінета, або затонуле місто"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Юра Зойфер (1912-1939) - відомий представник австрійської драматургії 1930-х років, виходець з України, у творчому доробку якого понад 900 творів. Про вагомість творчої спадщини драматурга свідчить той факт, що його твори стали предметом дослідження багатьох зарубіжних літературознавців (американських, німецьких, австрійських, російських тощо), серед яких X. Ярка, Е. Кіс, Е. Спедікато, Г. Арльт, Г. Доровін, О. Шиніна, Г.X. Стокер, Т. Ліхтман, Ф. Крайслер, М. Бюргер, Ю. Доль, О. Бєлобратов, Ф. Камбі та ін. Актуальність даної розвідки полягає в тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві здійснена спроба системного та концептуального підходу до творчості австрійського драматурга. Об'єктом дослідження обрано драматургію Зойфера в контексті австрійської літератури міжвоєнного часу (1936-1937 рр.). Предмет аналізу - мотив особистості. Матеріалом дослідження стала п'єса Юри Зойфера «Вінета» (1937). Мета розвідки полягає в пошуку системної аргументації мотиву особистості в п'єсі Зойфера «Вінета, або Затонуле місто», для цього був використаний філологічний метод, що уможливив аналіз досліджуваного твору та окреслив його основну проблематику.

П'єса «Вінета, або Затонуле місто» має форму параболи і побудована на давній легенді. Так, передмовою її написання був той факт, що п'ять років до цього Зойфер побував у Гамбурзі і змалював у своєму репортажі настрої безнадії в німецькому портовому місті. Тут він почув і легенду про Вінету, місто, яке п'ятсот років тому опинилося під водою. На думку Х. Ярки, Зойфер звернув увагу на північно-німецьку легенду саме тому, що вона породила тривожні асоціації з Віднем [2, с. 45]. Безсумнівно, як і у свій час повідомлення в газеті про Асторію, назва «Вінета» розбудила фантазію Зойфера. Вже перша картина показує нам старого матроса напідпитку. Джонні не лише захмелілий, але й без засобів існування; він аутсайдер і його ніхто всерйоз не сприймає. Наприкінці першої картини, коли Джонні продовжує розповідати, відбувається плавний перехід до другої фікційної сцени; оповідач стає головним персонажем казки. Джонні, як й інших «героїв» Зойфера, переведено зі світу реального буття у сферу нереальності: він опиняється як водолаз на дні моря, подача повітря не спрацьовує і, зависнувши між життям і смертю, він «проживає» цілковито відчужений світ Вінети. Це місто мертвих постає перед молодим Джонні в середньовічному антуражі, «місто забуття», в якому запитання «коли?», «де?» і «навіщо?» вже більше не мають жодного сенсу, де люди примарно існують. Лише завдяки своїй живучості Джонні драматично відчуває нежиттєвість вінетинців, а його погляд з «потойбіччя» породжує сатиричність зображуваного. Яскрава сцена, що нагадує параболу Кафки, відкриває головну частину п'єси і фіксує незмінний стан Вінети. Джонні стоїть на середньовічному майдані перед храмом у похмурому підводному світі навпроти єдиної людини, означеної як «орган порядку», тобто навпроти поліціянта, поведінка якого сигналізує дві засадничі реалії Вінети. Усі вінетерійці, які зустрічаються на шляху Джонні, підпорядковані закону існування у Вінеті, який міський секретар формулює такими словами: «Вінета - мертва, але місто цього не знає. Комічний стан, авжеж? Ми не живемо, і ми не можемо померти. Ми не старіємо, ми і не ненавидимо, ми не кохаємо, ми не жахаємося ні від чого. Ми більше ні за що не боремося, ми ні на що не сподіваємося» [1, с. 86].

За побудовою п'єси безпосередні політичні відносини відступають на задній план. Все ж у цьому ілюзорному місті не важко впізнати Відень часів нацизму. Петер Лангманн вбачає в антиідилії Вінети реакцію Зойфера на стерильну літературну і культурно-політичну ідилічність австрофашизму, викриваючи аргументацію міського писаря, якою той обґрунтовує свою тактику затушовування порядку держави як «найменшого зла»: «Те, що тут існує, це останній залишок - лише видимість - стан без порятунку - але якщо і це розпадеться - розпорошиться - то те, що може настати після - буде найостаннішим Ніщо - я навіть уявити собі не можу - і все ж, я боюся цього» [3, с. 67]. В інших обставинах Вінети простежується ілюзія класової держави. Так, Джонні, уявляючи собі, що доля бідняків може бути пом'якшена шляхом надання їм соціального житла, змушений визнати однак, що він, за його літочисленням, впродовж трьох років щодня закладав камінь у фундамент «нової епохи». У Вінеті, щоправда, звучить критика не лише класової держави. Це було лише локальне політичне вираження суспільної системи, яка боялася змін. Вінета - гротескова сатира радикального банкрутства такого суспільства, «затонуле місто» стає алегорією «затонулого» ХХ століття.

Одномірність буття маріонеток Вінети вияскравлює поява Джонні, який не є мешканцем Вінети. Він відрізняється від її позачасовості своєю «часовістю» (він єдиний персонаж, хто старіє), від її позаісторичності - своїми спогадами, від її застиглого ілюзорного життя - своїми варіативними реакціями як аутсайдер, інсайдер і бунтівник. Намагання Джонні спробувати жити у світі «мертвих» - це спроба кожного, хто покладається на ілюзорність і сподівається відмахнутися від проблеми існування: «Я хочу жити. Я ще не знаю, навіщо, для чого, для кого? <...> Але я буду жити. Працювати. Крапка» [1, с. 90]. Супротивник Джонні - міський писар, інтелектуал, що усвідомлює ілюзорність існування свого суспільства, але при цьому займає обережну позицію, уникаючи відповідальності, щоб не нашкодити своєму становищу. Зойфер розширює через цей образ свою скаргу: Вінета є не лише його закликом відмахнутися від байдужості загрозливої дійсності, це прокляття всім, хто цю дійсність завуальовує.

Остання надія Джонні знайти у Вінеті життя - це ув'язнені, які завжди більше, ніж інші люди, люблять життя. Але і в тому ув'язненому, якому він дарує волю, вже згасли надія і туга. Тоді Джонні стає бунтівником. Він переборює страх, на якому тримається ілюзорність Вінети: «Я знаю тільки одне: мій останній шанс називати себе живим серед вас, і якщо навіть лише один подих - і якщо навіть ціною повного знищення <...> мій останній шанс розказати публічно правду, яку я досі допомагав вам замовчувати. <...> Вінета, ваш світ - мертві!» [1, с. 96]. Цим закінчується ілюзорне існування Вінети. Стереотипні фрази, які досі у їх послідовності сфальшовували ще й мовлення, спадають з мертвих тіней як «плетиво беззвучних голосів» [1, с. 96]. Драма між життям і смертю, суспільним сумлінням і смертельним статус-кво досягає свого апогею. Міський писар виявляється «персоніфікованою смертю» і намагається перешкодити Джонні розкрити правду. Джонні перемагає його у двобої, повертається до світу живих - і прокидається в якомусь шинку.

Зойферова радикальна редукція до «загальнолюдського» виявляється, як точно зауважив Герхард Шайт, зі структури п'єси: «Зойферу тут не потрібна жодна утопія кращого справедливого суспільства - достатньо загальних умов людського життя, щоб покритикувати світ Вінети. <...> у Вінеті стає само собою зрозумілою протиставлення оберненого світу й світу правильного індивідууму» [4, с. 100]. Петер Лангманн вказав також, що «проблема протистояння (опору) <...> редукується дедалі сильніше до опору на індивідуум супроти всього чужого у довколишньому світі» [3, с. 45], оскільки Джонні - самотній герой, який бореться за своє існування.

Отож, «Вінета» - не розповідь про долю однієї людини, а про трагедію знеособленого суспільства. У заключній картині відчуження і пригнічення проектується на конкретику політичної ситуації. Джонні закликає до опору війні та варварству. І те, що під цим малася на увазі осінь 1937 року, не потребує жодного пояснення. Однак нині читач сприймає «Вінету» не лише як примарне попередження віденцям тридцятих років, але і як параболу реальної людини, яка намагається зберегти свою індивідуальність в обезлюдненому світі забуття й паралізуючої індиферентності людського існування.

Література

1. Зойфер Ю. Асторія та інші історії: п'єси, оповідання, есе / Ю. Зойфер; впоряд., переклад, примітки та післямова Петра Рихла. - Чернівці: Вид. газети “Молодий буковинець”, 1996. - 160 с.

2. Jarka Horst. Jura Soyfer. Leben, Werk, Zeit / Horst Jarka. - Wien: Locker Verlag, 1987. - 569 S.

3. Langman P. Sozialismus und Literatur. Jura Soyfer Studien zu einem osterreichischen Schriftsteller der Zwischenkriegszeit / P. Langman. - Frankfurt am Main, 1986. - 212 S.

4. Scheit G. Theater und revolutionarer Humanismus: eine Studie zu Jura Soyfer / Gerhard Scheit. - Wien: Verl. fur Gesellschaftskritik, 1998. - 170 S.

Размещено на Allbest.ru