Проблема інтелектуальної та масової літератури через актуалізацію жанру притчі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема інтелектуальної та масової літератури через актуалізацію жанру притчі

У літературі ХХ століття притча відігравала значну роль. До притчі звертались такі письменники, як Л. Толстой, І. Андрєєв, Б. Брехт, Ф. Кафка, А. де Сент-Екзюпері, Б. Пастернак, А. Камю, Г Гессе, Г Гарсіа Маркес, Е. Андієвська, В. Шевчук та ін. У творчому спадку вітчизняних і західноєвропейських письменників ХХ століття зустрічаються притчі, наближені до класичного жанрового зразка, а також складні, синтетичні твори, в яких оповідна стратегія притчі присутня на рівні елементів змістової форми (фабули, системи персонажів, предметного світу художнього твору).

О. Краснов, досліджуючи аспекти сакрального і профанного вираження притчі в російській та західноєвропейській літературах, неодноразово наголошує на розширенні терміну «притча». Вчений відзначає, що притча зі свого чіткого жанрового визначення переростає в «певний індекс» [4, c. 1], яким позначена і суть інакомовних художніх творів, і особливий горизонт читацького очікування, й особлива авторська точка зору на твір.

Тим не менше, у розвитку української літератури притча була особливим жанром, починаючи з доби Середньовіччя, жанром, який міг чи не найкраще вмістити алегорично-символічний спосіб мислення з християнським спектром цінностей. Поява цього жанру вмотивована і закономірна. О. Ночов-ка зазначає, що філософія в межах давньоруської культури набуває статусу мудрості, тлумачиться не лише як знання справ божественних і людських, а й як життя в істині, як керівництво до дії і як сама дія. Очевидно, що така мисленнєва стратегія була не просто новим теоретичним обґрунтуванням, понятійно-логічним осмисленням буття обмеженою кількістю києворуських книжників, а й «духовно-практичною діяльністю» з прагненням осягнення найвищих морально-етичних ідеалів [5, c. 2].

Методологічною базою в дослідженні генезису, специфіки та функціонування жанрових модифікацій притчі, як у західноєвропейській, так і вітчизняній літературно-філософській традиції стали праці С. Авєринцева, Н. Григор'євої, Л. Баткіна, В. Горського, І. Іваньо, Л. Кострюкової, О. Сліпушко, Л. Ушкалова та ін.

Новизна нашого дослідження полягає в детальному розгляді жанрових особливостей притчі, варіювання її літературних модифікацій, актуальності побутування в межах історії розвитку української літератури від Києворуської держави до доби Постмодернізму. Крім того, новаторським видається і те, що розмежування літератури на масову та елітарну до сьогодні було справою теоретиків постмодерністських творів, функціональне призначення для читацької аудиторії розглядалось із позицій співвідношення профанного і сакрального. Відтак, можемо говорити щонайменше про три синонімічні вектори дослідження мотивації звертання до особливого дидактичного жанру: сакральне / профанне, сакральність/деконструкція, масовість/елітарність. З психологічного погляду вивчення літератури - аскетиний (індивідуальний) чи архетипічний (колективний) спосіб представлення дійсності.

Актуальність наукової розвідки аргументується відсутністю комплексного літературознавчого дослідження, пов'язаного зі специфікою побутування визначеного жанру. Монографічні розвідки науковців тяжіють або до філософського осмислення початків розвитку притчі (В. Горський, С. Аверинцев), або спрямовані на означення алегорично-символічно способу письма як закономірного сутнісного наповнення ідеальної для нього форми - притчі (О. Сліпушко, Л. Ушкалов). Це перша спроба теоретичного означення термінологічно-понятійної парадигми у дослідженні генезису жанру притчі від доби Середньовіччя до сьогодні, перспективою якої визначаємо ґрунтовне вивчення літературних зразків у контексті опозиційної пари: масова/елітарна функціональна спрямованість.

Д. Чижевський, пропонуючи «теорію хвиль» - бачення розвитку істори - ко-літературних діб - був дуже близьким як науковець до погляду на літературу з позицій масовості та елітарності. Середньовіччя, Символізм та Постмодернізм - це три методи осягнення художньої дійсності, які знаходяться на суміжних екстремумах графічного зображення теорії. Саме ці три методи є чи не найповнішим зверненням до жанру притчі, її специфіки у представленні осмисленості буття. Виходячи із загальних ознак кожного із зазначених історико-літературних відтинків, бачимо спільні: метафорична складність, розмаїття християнських алегорично-симовлічних образів, подвійний план представлення дійсності (предметний та змістовий) і як наслідок - широкий горизонт очікування естетичної рецепції.

К. Ванхузер, намагаючись означити саме поняття жанру, дає 4 визначення, які певною мірою пояснюють і таку широку спектральність суміжних притчі літературних модифікацій. За словами вченого, жанр - 1) спосіб класифікації літературних форм; 2) когнітивний інструмент для створення світоглядів; 3) засіб навчання, а не просто вираження того, про що люди на і так вже знає; 4) спосіб взаємодії з реальністю та з іншими людьми через слова.

Однією з наскрізних проблем нашої розвідки є представлення іманентного начала притчі як жанру, йдеться про дидактичність та «серйозність», орієнтацію на вдумливого читача. Проте сприйняття притчі як імперативу аскези не зовсім правомірне, оскільки визначати притчу як жанр, що притаманний лише елітарним зразкам літератури не доводиться. Дидактичність як іманентна ознака та алегорично-символічний метод зображення дійсності - це прямі означники підрозділу чарівних казок. Казки представляють архетипічну колективну свідомість, але і відчитування смислів не тотожне у кожного реципієнта, справа у підготовленості, тобто кількісному емпіричному навантаженню. Так, виходячи із іманентної ознаки притчі не можна розмежувати літературні твори із притчовим обрамленням на масові та елітарні, вивчення цієї ознаки лише дає розуміння існування такої кількості суміжних жанрів та понять:

Притча

Аполог, переказ («предание»), сказання, парабола, іносказання, уподібнення, казка, паремія, «притча во язицех».

Намагання збагнути трансцендентний світ істини через опосередковуючий його конкретно-чуттєвий образ і знак знаходить своє відображення у витлумаченні та розумінні світу за посередництвом притчі. Так, за Климентом Смолятичем, існує два шляхи пізнання трансцендентного, божественного світу - «благодатний» і «приточний». «Благодатний» шлях пізнання властивий лише святим та апостолам, яким Христос безпосередньо відкриває таємниці небесного царства. Усім іншим смертним доступний лише «приточний» шлях осягнення світу божественного. «Христос сказал святым ученикам и апостолам: «Вам дано знать тайны царствия, а для прочих - притчи», - зазначає К. Смолятич. Виходячи з цього положення, завдання своєї філософії він вбачає в тлумаченні священних текстів «иносказательно и духовно» [3, 184]. Обґрунтований Климентом Смолятичем у «Посланні пресвітеру Хомі» образно-символічний метод філософування, дає нам змогу розглядати його як одного з засновників давньоруської притчової екзегези.

Незважаючи на достатньо велику кількість відтінків у значенні дидактичних жанрів, можемо окреслити 6 основних понять, які розкривають мету нашого дослідження.

Притча - повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядковується моралізаційній частині твору. На відміну від багатозначності тлумачення байки у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Парабола (грец. parabola - порівняння) повчальне інакомовлення, близький до притчі жанровий різновид, в якому за стислою розповіддю про певну подію приховується кілька інших планів змісту. В середині структури параболи - інакомовний образ, що тяжіє до символу, а не алегорії.

Алегорія - спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями. Алегоричні образи - втілення абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично.

Символ (грец. symbolon - умовний знак, натяк) - предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську змістову наповненість, тому не тотожний знакові.

Інтелектуальна література - художні твори, у яких виявляється схильність персонажів, оповідача, ліричного героя до самоаналізу, до абстрактного мислення. Найтиповішими жанрами інтелектуальної літератури є притчі, філософські романи, медитативна лірика (герметична поезія).

Елітарна література - один з двох потоків сучасного літературного процесу, характеризується інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту, зашифрованою образністю, суттєва роль відводиться літературному і культурному контекстові. Зумовила потребу в активному пошуку освіченого і розвиненого читача.

Масова література (тривіальна) - розважальна й дидактична белетристика, яка друкується великими накладами і є «складовою індустрії культури».

Використовуючи стереотипи масової свідомості й популістську стратегію завоювання публіки, а також примітизувати художні відкриття «високої» літератури, такі твори передбачають спрощення, комфортне читання.

Таким чином, історія літератури - закономірний процес, який можна і потрібно розглядати під кутом різних наукових теорій. Теорія Д. Чижевського не є виключенням, котра підкріплюється дослідженнями в галузі жанрології. Знаючи про поділ на Раннє і Високе Середньовіччя, Високе і Низове Бароко також можна зробити висновок, що алегорично-символічний метод в своїй ґенезі прямував таки двома шляхами: масовим та елітарним. Особливо це помітно в представленні повчальних проповідей та ораторсько-провідницьких зразках. Притча стала жанром, який акумулював у собі бінарні риси зображення дійсності, а отже - і прямою формою до втілення символів та алегорій християнського світовідчуття. Амбівалентність самих понять: символ, алегорія, метафора, притча, парабола - зумовила поглиблене вивчення закономірностей їх впровадження в літературних зразках. Тому в наступних дослідженнях ставимо за мету означити, щонайменше, проблему масовості та елітаризму через посередництво притчі в творах києворуських книжників - Іларіона Київського, Клима Смолятича та Кирила Турівського. Крім того, обґрунтувати специфіку наукового методу тлумачення визначеного жанру притчі в генетичній спорідненості екзегетики, герменевтики та рецептивної естетики.

Список використаних джерел

література діалектичний притча художні

1. Ванхузер Кевин Дж. Искусство понимания текста. Литературоведческая поэтика и толкование Писания. Пер. с англ. - Черкассы: Коллоквиум, 2007. - 736 с.

2. Зборовська Ніла Сучасна масова література в Україні як загальнокультурна проблема // Слово і час. 2014.

3. Златоструй. Древняя Русь. X-XIII вв. М., 1990.

4. Краснов А. Г Притча в русской и западноевропейской литературе ХХ века: соотношение сакрального и профанного // Научная библиотека диссертаций и авторефератов disserCat http://www.dissercat.com/content/priteha - v-msskoi-i-zapadnoevropeiskoi-Hterature-xx-veka-sootnoshenie-sakralnogo-i - profanno#ixzz2y6tya0WA.

5. Літературознавчий словник-довідник // Літературознавча енциклопедія / Автор-укладач Юрій Ковалів. - Т 1. - К.: Видавничий центр «Академія», 2007. - С. 579.

6. Ночовка О. Притча як особлива форма філософування в давньоруській культурі //http://www.info-library.com.ua/books-text-П538.htшlПІДРУЧ

Размещено на Allbest.ru