Інтертекстуальний потенціал образу Гертруди в романі "Гертруда та Клавдій" Дж. Апдайка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОБРАЗУ ГЕРТРУДИ В РОМАНІ "ГЕРТРУДА ТА КЛАВДІЙ" ДЖ. АПДАЙКА

Захаржевська А.С.

Анотація

У контексті впливу класичної трагедії В. Шекспіра "Гамлет" на інтертекстуальний простір постмодерністської світової літератури в даній статті досліджено особливості художнього переосмислення образу Гертруди як головної героїні роману Дж. Апдайка "Гертруда та Клавдій". Виявлено залучення гендерних архетипних моделей для реалізації інтертекстуального потенціалу образу персонажа у межах трьох наративних пластів, представлених у творі.

Ключові слова: інтертекстуальний конструкт, міфологічне світосприйняття, "жіночі" архетипи, ономастичний потенціал, архетипна опозиція.

В контексте влияния классической трагедии В. Шекспира на интертекстуальный контекст постмодернистской мировой литературы, в данной статье исследованы особенности художественного переосмысления образа Гертруды как главной героини романа Дж. Апдайка "Гертруда и Клавдий". Раскрыто значение гендерных архетипных моделей для реализации интертекстуального потенциала образа главной героини в пределах трёх нарративных пластов романа.

The article deals with the peculiarities of the artistic reconsideration of Gertrude S image as the main character of the novel "Gertrude and Claudius" by J. Updike in the context of influence of Shakespeare's "Hamlet" on the intertextual dimension of the world postmodern literature. The involvement of gender archetypes in order to implement intertextual potentialities of the heroine S image within the three narrative modes of the work was revealed.

Останнім часом дослідження феномену інтертекстуальності стає все більш актуальним: цьому є цілий ряд причин, що стають очевидними при огляді особливостей постмодерного тексту.

Однією з основних характеристик літератури доби Постмодернізму є подвійне кодування, що, хоча й передбачає залучення різноманітних культурних модусів, але ставить під питання їх доступність. Так, форма історичного наративу звертається не напряму до подій минулого, а до текстів, що часто зображують дані події, часто суб'єктивно або лише у якості проміжної ланки з більш ранніми текстами. Крім того, хоча література постмодернізму і залучає величезну кількість сучасних та історичних форм, але таке злиття стилів та культурних кодів, часто несумісних, слугує для того, щоб поставити під сумнів або й взагалі заперечити визнані традиції та концепти. Таким чином, постмодернізм постає "суперечливим та подвійно закодованим оскільки він існує у межах системи, яку намагається зруйнувати" [ див. 8; с.188-190].

Найпродуктивнішою формою реалізації такого феномену є категорія інтертекстуальності. Автором цього терміну є французько-болгарська дослідниця Юлія Кристева [7; с.48], але визначення, що вважають класичним, належить Роланові Барту, за яким "кожен текст становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат" [1; с. 241-242].

Особливо помітним даний феномен стає при вивченні творчого набутку авторів, мистецтво яких має значний вплив на їх національну та сучасну нам культуру. На сучасному етапі такий вплив є набагато ширшим, ніж звичайне наслідування, запозичення сюжетів або відтворення певних елементів, адже сам матеріал цих текстів став частиною мови, літератури та культури, у межах яких вони були створені. Саме в такому контексті ми можемо говорити про метатекст Вільяма Шекспіра, доробок якого вже давно настільки глибоко увійшов у світову літературу, що деякі автори, залучаючи певні елементи його творів, не усвідомлюють не лише походження цих елементів, а навіть самого факту запозичення.

Вплив на культурний простір Сполучених Штатів Америки західного (тобто західноєвропейського) канону, центром якого американський критик Гарольд Блум визначає творчість Вільяма Шекспіра, є безсумнівним. Шекспір очевидно присутній у творчості Г Мелвілла і РВ. Емерсона, набагато більш імпліцитно - у Н. Готорна [2].

Дещо іншою є ситуація при дослідженні твору американського письменника Дж. Апдайка "Гертруда і Клавдій" (2000), адже в даному випадку залучення інтертекстуальних елементів маніфестується вже від самої назви твору. Оригінальність апдайківського письма полягає саме у формі залучення даних елементів, що слугує своєрідним конструктом для створення нового унікального тексту.

Цей роман належить до пізнього етапу творчості Апдайка, і в ньому ми спостерігаємо певний синтез його письменницького досвіду, набутого у творчих експериментах у різний час.

Першим з таких напрямів є залучення моделі міфологічної античної світобудови, що можна було спостерігати в романі "Кентавр" 1963 року. При цьому автор звертався не до традиційної для американської літератури біблійної міфології, а до міфології язичницької [4; с. 210]: героя-підлітка автор наділяє здатністю сприймати тоскну реальність містечка Олінджер крізь призму двосвіття. Таким чином, простий шкільний учитель, який є людиною мислячою, вже постає напівбогом, античним кентавром, а його учні - майбутніми героями, що дозволяє побачити у світі споживацтва, бруду вищий світ натхнення і добра. У романі "Гертруда і Клавдій" даний експеримент набуває ширшого масштабу та іншої спрямованості, адже скандинавська міфологічна картина світу, що імпліцитно пронизує весь твір, на відміну від античної, є есхатологічно спрямованою. (Нагадаємо, що сюжет "Гамлета" Шекспір найбільш імовірно запозичив з легенди про данського правителя, записаної данським літописцем Саксоном Грамматиком у XII столітті у третій книзі "Діянь данів") Таким чином, у романі "Гертруда і Клавдій", на відміну від "Кентавра", відсутні мотиви смерті та відродження. Натомість ми бачимо протистояння двох антагоністичних божеств скандинавської міфології - Одіна та Локі, що в романі сучасного американця передається вибором назв маєтків братів - Одінсхейм та Локісхейм, перший з яких слугує осередком подружнього життя Гертруди, а другий - місцем, де відбувається її подружня зрада. Присутність рівня дохристиянського світосприйняття в багатоплановій структурі твору не лише продукує очікування зради від брата (цілком передбачувану від самого початку, тепер уже через біблійну паралель з історією Каїна та Авеля), а й підсилює мотивацію помсти з боку Гамлета-молодшого, адже в романі Апдайка ключовий персонаж трагедії Шекспіра залишається на периферії сюжету. Його сприйняття читачем можливе лише крізь призму інших персонажів та крізь матерію роману в цілому. Відлуння міфологічної свідомості також сприяє формуванню трагічного передчуття наприкінці твору (при нейтральній розв'язці), навіть без урахування того, що більшість читачів, безумовно, вже знайомі з продовженням історії завдяки оригінальному текстові Шекспіра.

Другим вектором експерименту в творчості Апдайка, що знайшов своє продовження у романі "Гертруда і Клавдій", є пряме залучення інтертексту іншого автора до структури власного твору, а саме так званий "переспів" оригіналу. У романі "Оповідки Роджера" (Roger's Version, 1986) Апдайк удався до доволі традиційного постмодерністського прийому, коли сюжет класичного твору (у цьому випадку, "Багряної літери" Н. Готорна) переноситься у сучасні автору декорації і осмислюється з сучасної точки зору. Якщо звернутися до інших прецедентів гамлетівського інтертексту, можна провести паралель з постмодерністським романом англійської письменниці А. Мердок "Чорний принц". Проте, при порівнянні творів Мердок та Апдайка, інтертекстуальні зв'язки "Гамлета" та "Гертруди і Клавдія" є значно складнішими. Найбільш очевидною передумовою такої складності у зіставленні з "Оповідками Роджера", безумовно, є більша культурна відстань між наративними стратегіями у системах Готорн-Апдайк та Шекспір-Апдайк. Ще важливішими вважаємо розбіжності у структурі та формі Шекспірівського "Гамлета" та "Гертруди і Клавдія". Ми спостерігаємо значні зміни одразу в трьох аспектах: зміна роду літератури (трагедія/роман), хронологічний зсув (твір Апдайка сфокусовано на передісторії трагедії Шекспіра) та зміщення фокусу оповіді на другорядних персонажів, що помітне вже у назві твору. Отже, "Гертруда і Клавдій" - це не просто пріквел оригінального твору, а й оригінальна оповідь з наративної перспективи інших, порівняно з прототекстом, персонажів.

Втіленням третього напряму творчості Апдайка, що знайшов свій вияв у даному творі, є феміністичний дискурс, до якого письменник вже звертався у минулому на матеріалі роману "Іствікські відьми" (1984) та, пізніше, у його продовженні "Іствікські вдови" (2008). У романі "Гертруда і Клавдій" даний аспект не є настільки експліцитним, проте це жодним чином не применшує його значення для сприйняття та дослідження. Адже вже сам факт вибору другорядного жіночого персонажа оригінального твору Шекспіра у якості протагоністки свідчить про значення, яке автор надавав гендерному питанню.

Доцільність такого підходу підтверджується самою структурою назви роману, ономастичні особливості якої були слушно відзначені дослідницею О. Горенко, за якими жіноче ім'я передує чоловічому, порушуючи, таким чином, рамки традиції "чоловічої" культури [3; с. 93]. Формулювання назви готує читача до психологічної ре-інтерпретації другорядного образу трагедії, що цілком відповідає сучасній тенденції. Цікавим тут є зіставлення образів Рейчел-Гертруди з роману "Чорний принц" А. Мердок та Гертруди Апдайка, що наводить Д. Лазаренко у своїй статті, присвяченій першому з вищезгаданих творів. Обидві героїні постають розумними жінками, що "змушені залишатися простим віддзеркаленням свого чоловіка", яким "хочеться кохати і бути коханими, вийти з тіні чоловіка і жити своїм життям" [5; с. 239]. Таким чином, від початку можна очікувати роману із значним заглибленням у жіночу психологію.

Психологізація героїні ускладнюється побудовою роману, що складається з трьох частин, кожна з яких відповідає певному етапу формування даного сюжету у світовій літературі ("Данська хроніка" Саксона Грамматика, "Трагічні історії" Франсуа де Беллефора та оригінальна трагедія В. Шекспіра відповідно). Таким чином, образ Гертруди подається у трьох пластах культурної свідомості: дохристиянській, християнській та ренесансній, а хід оповіді визначається не лише внутрішньою хронологією нарації, а й процесом формування самого сюжету у реальному історичному просторі. роман трагедія інтертекстуальний постмодерністський

Отже, ми бачимо не лише формування Гертруди як особистості у ході розгортання дії роману, а й створення її як образу такою, як вона постає у трагедії Шекспіра: надто оптимістичною, недалекоглядною, невірною, хоча деякі відсилки до її минулого свідчать про її красу, рішучість та розум, що імовірно, існували не стільки в умовному минулому твору, скільки в більш ранніх версіях даного сюжету.

Для більш детального аналізу образу Гертруди, вважаємо доцільним скористатися класифікацією, запропонованою О. Горенко на основі ономастичного інструментарію, за якою Гертруда постає в трьох подобах [3; с. 93-95].

У першій частині твору, Гертруда, а точніше, Герута представлена у якості жінки-воїна, королеви, що має стати рівнею до свого короля - великого воїна. Такий потенціал для інтерпретації Горенко вбачає у корені даного імені, що відповідає імені античної богині Гери - охоронниці домашнього вогнища, але в той самий час наймогутнішої богині Олімпу, якої побоюється навіть її чоловік Зевс. Варто наголосити, що значущим є дане ім'я і у межах давньоскандинавського епосу, адже корінь "geirr" (давньосканд. "спис") неодноразово слугує для творення імен валькірій в обох Еддах: Geirahod, Geiravor, Geirdriful, Geironul, Geirskogul. У скандинавській міфології, де більшості жінок судилося бути посмертно забутими у Ніфльхелі, валькірії посідали особливе місце, оскільки, за різними версіями, вони були доньками Одіна або видатних правителів, забирали душі загиблих у боях до Вальхали, а також ставали дружинами наймогутніших воїнів. Проте, у Апдайківської Герути цей архетип не реалізується. У першу шлюбну ніч, що має важливе ритуальне значення у дохристиянській свідомості, Горвенділ засинає, не виконавши шлюбного обов'язку, таким чином, Герута відчуває свою недоладність, як у якості хранительки домашнього вогнища, так і у якості дружини напівбога-воїна.

Другою іпостассю Гертруди виявляється Рут - жінка, що приносить себе в жертву родині та материнству. Даний концепт багатопланового персонажа, безумовно, належить до більш пізнього біблійного світосприйняття. Це ім'я вже вживалося у ранньому романі Апдайка "Кролику, біжи", але в даному випадку набуває іронічного забарвлення: Герута залишається байдужою до свого сина, а свій шлюб вона бачить у якості клітки, що стримує її природні прагнення.

Поєднання цих двох архетипів у якості опозиції Гери-Рут втілюється у третій частині роману, повертаючи нас до оригінального Шекспірівського тексту. За логікою викладу, Гертруда (Гера-Рут) мала б постати в даній частині з точки зору ренесансного світогляду в якості звільненої особистості, відкритої до кохання та коханої, але прихована в імені опозиція не є "золотою серединою", заснованою на гармонії. Це болюча опозиція, що не знаходить свого вирішення і зрештою призводить до трагедії.

На метафоричному рівні нереалізованість кожної з архетипних іпостасей Гертруди розкривається через концептуальну метафору, що пронизує весь твір: образом птахи (або птахів), а саме, птахи в клітці [7; с. 535-539]. При цьому, Гертруда, як правило, отримує цих птахів у якості подарунків від чоловіків, і щоразу такий подарунок стає пророчим: дві коноплянки у клітці уособлюють крах надій на подружнє щастя для майбутньої Рут, соколиця Вірсавія із зашитими повіками - крах амбіцій та прагнень жінки-воїна, якою за своїм духом є молода Герута, і навіть отриманий у подарунок від Фенга / Фенгона / Клавдія павич (птах, що є символом королівської влади) є лише прикрасою, що так і залишиться коштовною іграшкою.

При повторному прочитанні оригінальної трагедії Шекспіра, стає очевидним деструктивне начало, що несе в собі Гертруда для тих персонажів, які за внутрішньою логікою Апдайківського твору мали б стати об'єктами для традиційних жіночих архетипів (дружина-королева, мати, кохана), тобто для Гамлета-старшого (Горвенділа), Гамлета та Клавдія. Трагізм образу Гертруди полягає у тому, що вона не усвідомлює власної внутрішньої неповноцінності: вона одночасно намагається грати всі вищезгадані ролі і, таким чином, виступає рушійною силою конфлікту, наслідком якого, у свою чергу, стає порушення гармонії співвідношень між архетипними конституентами її образу, а потім і моральна та фізична руйнація чоловічих персонажів трагедії.

Список використаних джерел

1. Барт Р. S/Z./ Пер. с фр. Г.К. Косикова и В.П. Мурат; под ред. Г.К. Косикова. - 3-е изд. - М.: Академический проект, 2009. - 373 с. - (Философские технологии).

2. Блум Х. Шекспир как центр канона //Глава из книги "Западный канон" /Пер.с англ. Т. Казавчинской. - [Режим доступу: http://magazines.russ.ru/ inostran/1998/12/blum.html.

3. Горенко О.П. Антропонімічна варіативність роману Дж. Апдайка "Гертруда і Клавдій"// Літературознавчі студії. Зб. наук. статей. Вип. 31 - К: КНУ; Ін-т філології.Вид.дім. Дмитра Бураго, 2011. - С. 91-97.

4. Денисова Т.Н. Роман і романісти США ХХ століття. - К.: Вид. худ. літ. "Дніпро". - 1990. - 363 с.

5. Лазаренко Д. Гамлетівські алюзії в романі А. Мердок "Чорний принц" // Ренесансні студії. - Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2009. - Вип. 12-13. - С. 232-249.

6. Первушина Л. Образ "пойманой птицы в историографическом метаромане Джона Апдайка "Гертруда и Клавдий"// Сучасні літературознавчі студії. Топос тварини як антропологічне дзеркало. Зб. наук. праць. Вип. 8. - К.: Вид. центр. КНЛУ, 2011. - С. 529-540

7. Пьеге-Гро, Натали. Введение в теорию интертекстуальности: Пер. c фр./ Общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. - М.: Издательство ЛКИ, 2008. - 240 с.

8. Graham, Allen. Intertextuality. -L.: Routledge, 2000. - 238 p. - (The New Critical Idiom).

Размещено на Allbest.ru