Шевченкова творчість у рецепції М. Костомарова та російських і польських критиків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

ШЕВЧЕНКОВА ТВОРЧІСТЬ У РЕЦЕПЦІЇ М. КОСТОМАРОВА ТА РОСІЙСЬКИХ І ПОЛЬСЬКИХ КРИТИКІВ

Кисла О.Ф.

Анотація

У статті досліджується прижиттєва критика творчості Т. Шевченка часів М. Костомарова, зокрема, особливості рецепції творчого досвіду Кобзаря російськими і польськими критиками, спільність і відмінність особливостей їхніх рецепцій із баченнями М. Костомарова.

Ключові слова: українська мова та література, народний поет, українсько-польська історія.

Шевченко времен Н. Костомарова, в частности, особенности рецепции творческого подхода Кобзаря русскими и польскими критиками, общность и отличия особенностей их рецепций и видениями Н. Костомарова.

Ключевые слова: украинский язык и литература, народный поэт, украинско-польская история.

The article examines the lifetime criticism of T. Shevchenko in the time of M. Kostomarov, in particular, the features of creative experience assessment of the Kobzar by Russian, polish critics, unity and difference of their assessments with M. Kostomarov vision.

Kye worlds: Ukrainian language and literature, national poet, Ukrainian-polish history.

Вихід у світ "Кобзаря" 1840 року викликав низку відгуків і рецензій у тогочасній пресі, зокрема російській. Майже кожне періодичне видання висловило своє ставлення до книги, зокрема і в цьому контексті - до української мови та літератури загалом. Фактично російські реципієнти поділялися на дві групи: ті, які категорично не сприймали літературу малоросійською мовою і заперечували сам факт її існування й ті, які визнавала талант Т. Шевченка, а разом із ним - його рідну мову.

Одним із перших відгукнувся на твори Т. Шевченка журнал "Сын Отечества" (кн. 4, т. 2), де відзначалося: "Шкода бачити пана Шевченка, коли він спотворює думку і російську мову, підлаштовуючись під хохлацький лад! У нього є душа, є почуття, і його російські вірші, очевидно, могли б додати частину доброго в нашу справжню російську поезію" [8, 837]. Фактично визнається обдарування поета, проте категорично не підтримується творення ним віршів українською мовою. Натомість "Библиотека для чтения" у квітні 1840 року писала: "Лише тільки Пушкін помер, всі мудрі мужі приклали палець до чола і поставили перед собою питання: чи є ще на Русі поет?.. [...]. А є поети: часами доходять до нашого слуху чудові пісні, радісні явища, які носять на собі відбиток безсумнівного таланту. До таких явищ надежить "Кобзар" Шевченка. Шкода тільки, що ця книга не може бути прийнята нашою літературою; що це вірші - не російські; що вони написані особливим провінційним наріччям, незрозумілим для більшої частини наших читачів. До того ж, малоросійські поети, як нам здається, не достатньо звертають увагу на те, що вони пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії [...]. Тут не йдеться про якесь особисте ставлення до "Кобзаря": автор його, як людина з даром, сам зрозуміє справедливість цього зауваження і візьме з цього потрібну для себе користь. Якою б мовою він не писав, він - поет. Він уміє відчувати і висловити почуття своє вмілим віршем; на кажному його творі лежить відбиток поезії, яка йде прямо до серця [...].

Без сумніву, що це чудові вірші, хоча великоросійської віршованої фразеології тут значно більше, ніж народної малоросійської" [9, с. 15-16]. Як бачимо, критик часопису визнає і високо цінує талант Т. Шевченка, вбачаючи його місце поряд із О. Пушкіним. Проте, визнаючи талант Кобзаря, він не визнає його мови. Крім того, тут започатковується традиція російської критики схилити Т. Шевченка писати російською мовою, що надалі набуде більшого поширення.

Талант Т. Шевченка і прийнятність української мови як літературної засвідчує видання "Литературная газета" (№ 36). Крім того, українська мова тут називається "мовою російської Італії", тобто України, саме за її мелодійність. Журнал пише: "Пан Шевченко назвав іменем "Кобзаря" зібрання своїх українських дум і пісень. Ми прочитали його зібрання с великим задоволенням і рекомендуємо його всім любителям малоросійської поезії. У віршах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого; всюди дише у них гаряча любов до вітчизни. Його картини вірні з натури і відблискують яскравими, живими фарбами. Взагалі в автора цих малоросійських віршів бачимо талант непідробний. [.] впевнені, щ думи п. Шевченка не тільки в Україні знайдуть щире, ласкаве слово, щиру правду и славу, але і між тими з москалів, яким не чужа поетична мова російської Італії" [10, с. 839]. Критик часопису зробив крок у тому, що висловив думку з приводу можливості розуміння української поезії Т. Шевченка російськими читачами.

Визнання таланту Т. Шевченка і водночас неприйняття того, що він пише українською мовою, виявив часопис "Северная пчела" (№ 101). Автор дає критичну оцінку стилю і спрямування поетичних текстів митця, рекомендуючи йому писати російською мовою: "[...] ми повинні з щирою радістю вітати талант Пана Шевченка, які цілком розвинувся в багатьох піснях Кобзаря чи малоросійського Баяна [...]. Всі вірші носять сумний відтінок зболеного серця, і тому дещо одноманітні, але вражають своєю простотою, грацією і почуттями. Якщо це перші спроби, то ми вперше очікуємо досить багато від таланту Пана Шевченка, і радили б йому розповісти свої чудові відчуття по-російськи: тоді б квіти його, як називає він вірші свої, були б розкішнішими, запашнішими, а головне - сильнішими" [12, с. 402]. шевченко творчість критика рецепція

Часопис "Отечественные записки" (т. Х), рецензуючи "Кобзар" наголошує передусім на тому, що ім'я Т. Шевченка вперше з'являється у російській літературі. Його вірші нагадують народні піснеспіви, їх можна легко прийняти за пісні та легенди малоросіян. Це свідчить на їх користь, адже це "лепет сильной, но поэтической души" [11, 23], "тут є і поетичні думи, й історичні легенди, і чари покинутого кохання, і простодушна історія кохання Катерини, - словом, всі елементи народної поезії півдня нашої вітчизни" [11, 24]. Щодо питання, чого Т. Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою, то тут дається така відповідь: якщо він виріс у Малоросії, якщо доля поставила його у таке становище до мови російської, що він не може виразити нею свої почуття, якщо з малих років його відчуття одягалися у форми південного наріччя, то хіба потрібно для цього заривати талант у землю? "Невже необхідно заглушити у душі святі звуки, тому тільки, що кілька людей у модних фраках не зрозуміють цих звуків, не зрозуміють, чи не захочуть зрозуміти рідного відголоску слов'янської мови, відголоску, який летить із півдня, з колиски слави і релігії Росії, між тим, як ці ж люди будуть вважати смертним гріхом, не розуміти самих тонких натяків високомудрого Бальзака з братією?.." [11, 24]. Фактично вперше було так ґрунтовно й аргументовано доведено право і покликання Т. Шевченка писати українською мовою. Адже він - український поет, який має право і покликання творити рідною мовою. Це свідчить як про визнання таланту Кобзаря, так і про визнання української мови, якою може бути створена висока література.

Про зростання ваги і значення української мови посередництвом геніальності написаних нею творів свідчить і відгук у часописі "Маяк" (т. 2, ч. 6), де говориться про те, що малоруське наріччя, котрим розмовляє кілька мільйонів одновірців у південній Росії та Галичині, викликало вже увагу всіх любителів руських ревнощів. Тут наголошується, що ці вірші принесли б честь будь-якому імені в кожній літературі. Особливо високо часопис оцінює вірш Т. Шевченка "Думи мої, думи". Тут говориться, що не тільки Україна, але й велика Росія прийме, як дітей своїх розумних, квітчастих діток Кобзаря. Загалом стиль творів Т. Шевченка критик часопису характеризує як такий, що сповнений почуттів, розуму, простоти, грації та щирої правди.

У рецензіях на "Записки о Южной Руси", виданих П. Кулішем, є також згадки про твори Т. Шевченка, які були там уміщені. Передусім це його поема "Наймичка", яку критики оцінювали як одну з кращих у спадщині поета. Так, журнал "Современник" у 1857 році (кн. 5-6) писав: "Поема дійсно хороша; теплота почуття, розлита в вірші, легкість і різноманітність оригінального вірша нагадають, звичайно, любителям малоросійської поезії інші прекрасні твори, я якими "Наймичка", на нашу думку, може бути поставлена цілком поряд. Не беремося судити про живописність малоросійської природи і нравів, яка насправді може відрізнятися вартісними достоїнствами, але невже п. Куліш, імовірно, досить знайомий з європейськими літературами, не знайшов у них нічого рівного "Наймичці", за наївністю і зворушливістю змісту?" [4, 5].

Також у рецензії на видання П. Куліша, надрукованій у часописі "Русская беседа", особлива увага приділяється цій поемі Т. Шевченка, де наголошується, що це один із кращих творів на малоросійській мові. У ньому творчість досягла майже висоти народної поезії: та ж сама глибина, природність почуттів, та ж простота виразів, які не потребують прикрас, та ж влучність слова, притаманна тільки народу чи його найбільш талановитим представникам. У цьому відношенні автор стоїть значно вище малоросійських поетів- письменників минулого часу, які, запозичуючи сюжети для своїх творів із народного побуту, не повністю відчули дух народної творчості.

У часописі "Библиотека для чтения" за 1857 рік була вміщена публікація "По поводу "Черной рады", хроники 1663 року" П. Куліша, де також міститься оцінка творчості Т. Шевченка: "Український поет п. Шевченко - єдина людина, яку малоросіяни можуть вважати цілком національним письменником - сам знайшов, за допомогою свого дивовижного таланту, форму для думки і почуття малоросійського і тілько завдяки цій поетичній чутливості зумів із місцевого життя створити дещо нове в южноруській поезії" [14, 46]. Цей часопис одним із перших назвав Т. Шевченка національним письменником, вбачаючи вияви цього як у мові, так і в ідейно-тематичному спрямуванні його творчості.

Видання "Санкт-Петербургские ведомости" у 1859 році, відгукуючись на нові твори Т. Шевченка, пише, що "талант українського поета належить до тих незвичайних явищ, які вражають своєю відокремленістю від усіх однонарідних явищ у минулому і довго не зустрінуть нічого собі подібного у майбутньому" [17, 1246]. Тут зауважується, що до Т. Шевченка українське віршування було жартівливою пробою пера. Натомість кожен вірш у "Кобзарі" є значущим як твір першокласного поета, доводячи серйозний рівень українського письменства. Саме це є причиною популярності творів поета серед народу: "Значення Шевченка, як поета народного, має велику вагу в історії української народності. Він знайшов співчуття в усіх верствах українського населення, його знають українці на всіх кінцях Російської імперії; про нього говорять "наш поэт" люди всіх звань, станів і маєтностей. Але, незалежно від цього неохопно-важливого значення Т. Шевченка, він має велике достоїнство як творець вишуканого вірша і художньої своєнародної форми, ні в кого не запозиченої і ні для кого до цього часу не доступної. Минуло двадцять років з часу появи у світ "Кобзаря", і до цього часу жоден поет- українець не засвоїв собі ні того, ні іншого в усій розкішній красі музи Т. Шевченка; до цього часу ніхто не зумів повести мову про степи і могили українські з такою підвищеною красою. Одиноко стоїть він серед літературного російського світу зі своєю замисленою бандурою, і, здається, наче сам сумує, не бачачи собі наступника у молодому поколінні земляків своїх. Але природа не часто народжує Шевченків: такі поети, як він, можуть бути першими й останніми у свого народу. Сумна думка, але вона неминуче проникає у душу при імені Шевченка, який, серед українських письменників, представляє явище цілком виключне" [17, 1246].

Крім творчої спадщини Т. Шевченка, російська критика виявляє також інтерес до його біографії. Так, у часописі "Иллюстрация. Всемирное обозрение" (Т 5) за 1860 рік було надруковано біографічний нарис "Тарас Григорьевич Шевченко", де поет визначається як "перший із сучасних малоросійських поетів без сомніву", ім'я якого з любов'ю і повагою промовляється всіма, кому дорога Малоросія. Критик наголошує на перспективності творчості поета, її зверненості у майбутнє та великих потенційних можливостях автора. Також автор рецензії визнає талант Т. Шевченка і його право писати рідною українською мовою. Водночас він висловлює сподівання, що митець звернеться більше і до російської мови, що свідчить про прагнення інтегрувати його постать і в російський літературний контекст.

Особливої уваги російської критики здобувся "Кобзар" 1860 року. Так, "Санкт-Петербургские ведомости" 1860 року писали, що від віршів Т. Шевченка віє тим, чим повинно віяти від будь-якої малоросійської поезії - поезії народу, зосередженні його в самому собі. Гнівний і майже виключний її характер - сум. Критик акцентує увагу на тих творах поета, які можна назвати власне поетичними, він наголошує на домінуванні тут мотиву любовного смутку в житті народу, підкреслює, що автор бере легенди своєї Вітчизни, які позначені глибоко національним характером, переносить на них свій власний погляд, душевний смуток, які в поєднанні дають вірші на зразок "Тополі", сповнені грації та сили.

Часопис "Семейный круг" за 1860 рік називає Т. Шевченка "представник малоросійських письменників; перед його геніальністю всі покірно схиляють свої голови, і немає жодного українського поета, який би навіть подумав би про суперництво з Т. Шевченком. Немає в Малоросії жодного порядного місця, в якому ім'я творця "Кобзаря" не вимовлялося б з повагою і глибокою любов'ю; у народі співають його пісні. Це вища ступінь його слави. Т. Шевченко перестав тепер бути особою, про яку судження ще не встановилися, заслуги якого досить точно не визначені, й уже належать історії. Це - найбільш відома, найбільш приваблива особистість України нашого часу; на нього звернені тепер погляди всіх, як на представника народних дум, горя, радостей" [7, 249]. Видання жодним чином не применшує значущості творів Кобзаря, хоч він писав українською мовою. Натомість визначається провідна роль поета в українському письменстві та феномен цієї літератури, її самодостатність.

Позитивна оцінка нового видання "Кобзаря" прозвучала і у часописі "Северная пчела" (№ 21), де говориться, що ця невелика, але чудово видана книга прикрасила б кожну, навіть найбагатшу літературу: це дійсно геніальний твір талановитого художника Т. Шевченка - тип суто народного поета-художника. Наголошується, що у ньому, як і в російського О. Крилова, Русь, відобразилась уся Україна - поетична, філософська, життєва, буденна. Як бачимо, критик передусім правомірно наголошує на тісному і безпосередньому зв'язку творчого досвіду поета з Україною, її буттям, визначеність його спадщини національним контекстом. Загалом це була домінуюча традиція рецептивної критики щодо творчості Т. Шевченка, започаткована М. Костомаровим.

Поряд із цією рисою наголошується також на загальнонародному характері творчого досвіду Кобзаря, його відповідності ментальності та історичному світогляду українського народу, зокрема і передусім селянства і патріотично налаштованої інтелігенції. Так, часопис "Народное чтение" за 1860 рік (кн.1) писав про те, що великому таланту Т Г Шевченка співчувають і підтримують в Україні люди всіх звань, станів і верств. І цією повагою Т.Г. Шевченко користується достойно, як перший народний віршотворець нашого часу. Кожен рядок його думи і пісні говорить розуму і серцю українця про те, що славний народ український любив, любить і, звичайно, ніколи любити не перестане.

У т. 80 "Современника" за 1860 рік вийшла велика рецензія М. Добролюбова на "Кобзар" Т. Шевченка. Передусім критик наголошує на тому, що поява віршів поета є цікавим явищем не тільки для прихильників малоросійської літератури, а й для будь-якого шанувальника істинної поезії. Ці твори приносять велику радість читачеві незалежно від давньої дискусії про те, чи можлива малоросійська література. Але загалом, вважає М. Добролюбов, ця дискусія стосувалася літератури штучної, а "стихотворения Шевченка именно тем и отличаются, что в них искусственного ничего нет" [1, 99]. Саме природний характер творчого досвіду Кобзаря М. Добролюбов визначає як показник і рису справжнього письменства. Критик своєю рецензією розпочав традицію глибокого аналізу та оцінки всієї творчості поета, наголосивши на її глибокій ідейності, здатності митця проникати у життя народу, акцентуючи увагу на їхній народності. М. Добролюбов пише: ".. .ніхто не відмовить малоросійському, як усякому іншому, народові у праві й здатності говорити своєю мовою про предмети своїх потреб, прагнень і спогадів, ніхто не відмовиться визнати народну поезію Малоросії. І до такої поезії повинні бути віднесені вірші Шевченка. Він - поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями інколи відділяється від народу. В Шевченка, навпаки, все коло його думок і співчуттів знаходиться у повній відповідності зі смислом і способом народного життя. Він вийшов із народу, жив із народом, і не тілько думкою, але й обставинами життя був із ним кровно пов'язаний" [1, 99].

Загалом М. Добролюбов дав високу оцінку творам Т. Шевченка, в тому числі (на відміну від В. Бєлінського) й поемі "Гайдамаки". Критик намагався бути об'єктивним у своїх міркуваннях, дійшовши висновку, що Т. Шевченко - поет цілком народний, такий, якого росіяни не можуть знайти у себе. Добролюбівське трактування народності творчості поета стоїть вище "простонародності", хоча він зводить твори Т. Шевченка до селянської тематики, світобачення і сприйняття. Поезію митця критик зараховує до кращих зразків саме фольклору України, а звідси і на твори українського співця він дивився саме з таких позицій. Тобто, є література високого ґатунку, на зразок світового мистецтва, як О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь. А народні поети - це О. Кольцов, М. Некрасов. Натомість Т. Шевченко стоїть вище них, адже, на думку М. Добролюбова, навіть О. Кольцов не йде з ним у порівняння. Аналогія з О. Кольцовим ґрунтується не лише на тематичній спільності двох поетів, не тільки на загальнолюдських проблемах, які близькі та зрозумілі навіть російському читачеві. А насамперед на тісних зв'язках творів поета з усною народною творчістю, з поетичними думами і піснями. Саме до цієї поезії, переконаний критик, повинні бути зараховані вірші Т. Шевченка, саме тому це література не штучна, а модернізований фольклор.

Значущість народності Т. Шевченка визначається перш за все тим, що він, будучи національним поетом, демонструючи свою силу саме цим, дав як своєму народові, так і всьому світові незаперечний доказ того, що українська нація здатна творити найдосконаліші зразки самобутньої культурної творчості. Вірність Т. Шевченка Україні та її національним традиціям М. Добролюбов визначав як його домінуючу світоглядну рису: "[...] він залишився вірним своїм первісним дням, вірним своїй Україні. Він поет переказу її минулого життя, поет її сучасного - ні в тих колах, які насолоджуються плодами новітньої російської цивілізації, а в тих, де збереглися безсмакова простота життя і близькість до природи. Тому то він так близький до малоросійських дум і песень, тому у ньому так і відчувається віяння народності" [1, 106]. М. Добролюбов впевнений у тому, що "Україна з захопленням прийме "Кобзаря", давно вже їй, проте, знайомого. Він близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума складають там народну святиню, краще надбання українського життя. У них горить любов до вітчизни, яскравіє слава минулих подвигів; у них дише і чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської; у них же виражається і та тривожна оглядка на життя, яка змушує козака, вільного від битви, "шукати свою долю". Все коло життєвих, насущних інтересів охоплюється у пісні, зливається з нею, і без неї саме життя робиться неможливим" [1, 108]. У творчості Т. Шевченка критик-реципієнт віднаходить усі елементи української народної пісні. Саме її історичні події навіяли йому поему "Гайдамаки", яка відзначається різноманітністю, живістю, силою і точним змалюванням народного характеру. Поетичний досвід Т. Шевченка свідчить про його повне проникнення у настрої епохи, а сучасний оповідач спостерігається тільки у ліричних відступах. Поеми "Гайдамаки", "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія" М. Добролюбов назвав невеликими п'єсами історично-козацького змісту. Крім того, критик згадує також ті п'єси Т. Шевченка, в яких зображуються лихо і недоля селянського життя, ніжні почуття дівочої та материнської любові. Особливу живість і яскравість у змалюванні цього він вбачає у поемах "Тополя", "Катерина", "Наймичка".

Значущість творчості Т. Шевченка та заперечення нею думки про відсутність української мови відзначив і "Московский вестник" 1860 року. Рецензент наголошував на тому, що чудові, вищою мірою поетичні та художні творіння Т. Шевченка є яскравим запереченням пануючої у нашій літературі років десять чи двацять тому думки, що малоросійська мова не здатна до подальшого розвитку і що життя малоросійське не може дати змісту для художнього твору. Але на прикладі творів Т. Шевченка можемо говорити про те, що мова, яку вважали тоді провінційним наріччям, є виробленою під пером Т. Шевченка. Він, як малоросійський поет, залишаючись народним, доступним простолюдину, зумів внести у свою поезію елемент загальнолюдський. Критик видання наголошує на багатстві поетичних образів і водночас простоті стилю творів Т. Шевченка. Особливо відзначає високий поетичний характер його поеми "Наймичка".

У часописі "Русское слово" за 1860 рік побачила світ велика рецензія на "Кобзар" Т. Шевченка, підписана псевдонімом М.Л. (тогочасний критик Михайлов М.Л.). Передусім автор наголошує на тому, що твори Т. Шевченка перейняті глибокою тугою, яка є таємницею могутнього впливу на кожну вразливу душу: "Глибока щирість кожного рядка, кожного слова у віршах Шевченка виявляється сама по собі; але ще більш душевно, більш гарячіше ллються у серце його пісні, коли знаєш усю сумну долю поета" [6, 29]. Критик дав короткий огляд життя Т. Шевченка, а також проаналізував більшість творів із "Кобзаря", особливо детально зупинившись на поемі "Катерина". Щодо поеми він зазначає: "Без багатьох роздумів зрозуміло, якими чудно-поетичними красотами відрізняються окремі сцени і мотиви, тому ще більше обурюєшся щодо дивної і нехудожньої побудови цілого" [6, 38]. Однією з кращих у творчості Т. Шевченка вважає поему "Наймичка", наголошуючи, що це "высоко художественное, стройное и прекрасное произведение, как в целом, так и в частях. Достаточно одного такого произведения, чтобы оставить по себе надолго неувядающую память" [6, 38].

Часопис "Светочь" (кн. 3) за 1860 рік, даючи критичний огляд нових видань, пише про те, що характерною рисою української літератури є її суб'єктивність, а Т. Шевченко - головний представник цього молодого письменства - суто народного за своїм характером. Аналізуючи "Кобзар", критик видання наголошує на тому, що книга цілком і повністю вписується у контекст тогочасної української література своїм характером і спрямуванням. Адже вся ця література є розвитком мотивів народних пісень і народних переказів: "Шевченко ж, при суто геніальному таланті, явився просто продовжувачем, відтворювачем народної пісні й досяг такої висоти, до якої, на нашу думку, не досяг ще жоден український письменник" [5, с. 57]. Відгук народу критик вбачає у "Катерині", "Наймичці", "Гайдамаках", які вважає найповнішими і найкращими творами поета. А "Гайдамаки" називає найбільш серйозною річчю, що була написана Т. Шевченком, в якій звеличено український ідеал вольниці.

Показником інтересу до творчості Т. Шевченка не тільки українського, а й російського читача, є переклади його україномовних творів на російську мову і відгук на них. Так, про переклад поеми "Наймичка" на російську мову ("Работница") О. Плєщеєвим писали "Санкт-Петербургские ведомости" у 1860 році. Головним достоїнством твору називається тут його народність. Часопис "Светоч" згадував про переклад "Кобзаря" Т. Шевченка російськими поетами. Тут наголошується, що "поезія Шевченка тим більше симпатична і сильна, що він, при всьому своєму таланті, не пішов від народу і його дум та пісень, але розвинув їх до повної художньої краси. Шевченко, як син народу, ніколи не виходив із нього, страждав і плакав, трудився і співав разом із ним - і мотиви народних пісень зжилися з ним із самого дитинства і збереглися в усіх билинах і думах поета" [6, 38]. Перекладений на російську мову "Кобзар" містить одну поему, дві повісті, вісім балад, дванадцять віршів. Найбільш удалі переклади зробив О. Плєщеєв, який один із небагатьох зумів передати дух шевченківських оригіналів. Російський читач, ознайомившись із перекладеними на російську мову творами Т. Шевченка, був захоплений його поезією. Так, у примітці до перекладу поезії "Садок вишневий коло хати", надрукованій у часописі "Северный цветок" за 1860 рік наголошується, що "Шевченко - син славної Малоросії, безперечно складає славу цієї країни" [15, 293]. Ф. Федоров у часописі "Семейный круг" (1860, № 45) назвав Т. Шевченка одним із найвидатніших людей свого часу, твори якого характеризуються великим талантом.

На початку 1860 року журнал "Современник", даючи оцінку новому періодичному виданню "Основа", писав, що "коли у поляків з'явився А. Міцкевич, вони перестали потребувати відгуків якихось французьких чи німецьких критиків; але визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявити власну дикість. Маючи такого поета, як Т. Шевченко, малоруська література також не потребує нічиєї прихильності" [13, 67]. Визнання російською періодикою самодостатності української літератури відбулося саме завдяки таланту Т. Шевченка, тому прориву, який він здійснив у літературі своїм якісно новим художнім досвідом.

Патріотичне спрямування поезії Т. Шевченка було особливо відзначене російськими реципієнтами. Так, П. Єфименко у рецензії на "Кобзар", надрукованій на сторінках "Полтавских губернских ведомостей", писав: "Нам нічого не залишається сказати, тільки порадити всім, я не кажу вже про патріотів, любителів істинно художньої поезії, придбати цю книгу і зробити її настольною [...]

Тепер кажуть, що кожен народ, відповідно, і малоросіяни, мають право обробляти свою мову і підносити її до рівня літературної, що малоросійська мова є самостійним наріччям слов'янської мови і що малоросійська література, маючи таких письменників, як Шевченко, Марко Вовчок, Куліш, Костомаров, Максимович, Мордовцев, Номис та ін., може розраховувати на добре майбутнє" [2, 49].

1861 року в журналі "Современник" була надрукована стаття М.Г. Чернишевського "Національна безтактність" без підпису автору. Праця написана з приводу публікації двох перших номерів газети "Слово" галицькими "москвофілами" у Львові "язичієм". Тут містяться цікаві рецептивні оцінки феномену Т. Шевченка, в яких наголошується на народності його творів. Крім того, засвідчується спільність поглядів Т. Шевченка і М. Чернишевського з багатьох питань. Дослідники говорять про те, що не тільки Т. Шевченко був зацікавлений у зустрічі з М. Чернишевським, а й останній хотів цього. М. Чернишевський знав політичну поезію Т. Шевченка, у його бібліотеці був примірник "Кобзаря" від М. Костомарова. Вперше М. Чернишевський і М. Костомаров зустрілися у Саратові 1851 року. На той час М. Костомаров знав усі твори Т. Шевченка напам'ять, про що писав у своїх спогадах П. Куліш. Зокрема, "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим.", "Заповіт". Саме М. Костомаров розповів М. Чернишевському про Кирило-Мефодіївське братство. Щодо зустрічі Т. Шевченка і М. Чернишевського, то біограф П. Жур пише: "Якщо немає прямих даних про те, що Чернишевського й Шевченка познайомив Сераковський, то можна з певністю сказати, що це знайомство могло відбутися цілком природно через Костомарова" [3, 126]. Вони зустрілися навесні 1858 року після повернення поета до Петербурга. Крім того, Т. Шевченко був знайомий із родиною М. Чернишевського, бував у них на квартирі та дачі. Таким чином, російська критика визнала талант Т. Шевченка, вагу і значення його творчості. Крім того, вона визнала у своїй переважній більшості й наявність української літератури, її самодостатність у порівнянні з літературами російською та польською.

Польська рецепція творів Т. Шевченка засвідчує насамперед те, що його феномен дав підстави вести мову про українську літературу у польсько-російсько-українському контексті. Як і російська, польська критика відразу відгукнулася на вихід творів Т. Шевченка. Першим згадав поета Ф. Євецький у статті "Малоросійська література література", що побачила світ 1842 року в часописі "Jutrzenka" (№ 7). Тут міститься оцінка творів Т. Шевченка "Циганка, яка ворожить українській дівчині" і "Гермафродит". 1843 року у списку передплатників на альманах "Rocznik Literacki" автор висловлює здивування з приводу того, що в огляді про українську літературу нічого не сказано про ряд письменників, зокрема Т. Шевченка. Цього ж року у "Тижневику Петербурзькому" (№ 95) було надруковано статтю Подберезького, в якій прозвучала висока оцінка Т. Шевченка як поета і художника, а його "Живописна Україна" називалася пам'ятником історичним, поетичним і живописним рідному народові. Тут говориться про те, що Т. Шевченко змалював відчайдушні гайдамацькі постаті запорожців - справжні типи українського козацтва.

1848 року польська преса писали про арешт членів Кирило-Мефодіївського братства, включаючи Т. Шевченка. 1849 року побачила світ книга І. Терлецького "Слово русина до всієї братії слов'янського племені про справи слов'янські", де є згадка про Т. Шевченка. 1851 року у книгі Є. Растов'єцького "Slownik malarzow polskich" йдеться про вплив Я. Рустема на творчість українського поета. Зустрічалися згадки про вплив картин Т. Шевченка на польських митців, наприклад, художника П. Горського і його картини "Лірник".

1858 року "Відомості польські" (№ 30) написали про початок української літератури від І. Котляревського, зокрема Т. Шевченка. наступного року "Кур'єр Віленський" (№ 17) згадав Т. Шевченка поруч із іменами М. Костомарова, П. Куліша, Марка Вовчка, М. Номиса у зв'язку з протестом проти антисемітської статті в "Иллюстрации" (1859). Цікавою і вагомою є згадка про Т. Шевченка у статті "Про сучасні взаємини України і Польщі" (1859, часопис "Zeszyt 2", 15. 02), що була видана й окремою брошурою. Анонімний автор наголошував на тому, що Т. Шевченко своєю творчістю розбудив в українського народу національну свідомість, суттєво збагатив рідну літературу і культуру. 1860 року Зенон Фіш (під псевдонімом Тадеуша Падаліци) у статті "З України", надрукованій у "Газеті Варшавській" (1860, № 146) згадав про вихід "Кобзаря" і негативно відгукнувся про поему "Гайдамаки". Саме цей твір став визначальним у формуванні польсько-українського діалогу. Насамперед критик сказав про повернення української літератури після кількалітнього мовчання до життя, він наголосив, що Т. Шевченко - поет народний, тому відображає всі його почуття як добрі, так і злі, його глибинну сутність, красу і силу його стихії, його талант "дикий і самобутній" [16, 459-460]. Критик засуджує поему "Гайдамаки" за те, що вона є результатом народної стихії, яка була безжальна, кривава та від якої не зміг звільнитися сам Т. Шевченко. З. Фіш навіть пише, що так поет перетворився на гайдамаку. Ця теза критика неодноразово дискутувалися й осмислювалася іншими мислителями у різних контекстах.

Також про вихід другого видання "Кобзаря" написали газети "Вільно", "Кур'єр Віленський", варшавська "Щоденна газета". Так, у "Вільно" (1861, № 186) була вміщена велика розвідка Л. Совінського, який намагався дати об'єктивну аналітичну оцінку доступних йому поезій Т. Шевченка і навіть переклав поему "Гайдамаки" на польську мову. На думку Л. Совінського, цей твір зображує сторінки кривавої історії України і водночас виправдовує їх, упереджено показуючи ті, що відбувалося між двома народами. Також критик пише про відсутність у творі християнського духу прощення. Рецензія Л. Совінського написана у контексті польсько-українського романтичного дискурсу. В. Сирокомля підготував до друку власні переклади творів Т. Шевченка, які побачили світ 1863 року під назвою "Кобзар Тараса Шевченка". 1865 року побачила світ праця Гвідо Баталії "Тарас Шевченко: життя і після нього", де було з великою пошаною сказано про українського митця у контексті нового бачення українсько-польських відносин. Говорячи про поему "Гайдамаки", Г. Баталія наголосив на тому, що поет відмежовується від ненависті та кровопролиття, показаних у творі, закликаючи читачів до нового життя і братання.

Отже, еволюція критичних оцінок М. Костомаровим творчості Т. Шевченка визначається еволюцією його поглядів від прямування до злиття горизонтів очікування автор - критик до повного їхнього злиття. Крім того, костомарівська літературно-критична рецепція феномену Кобзаря визначала загальну тенденцію українського і російського шевченкознавчого контекстів у 40-60-х рр. ХІХ століття.

Список використаних джерел

1. Добролюбов Н. Кобзарь Тараса Шевченка. Коштом Платона Семеренка. СПб., 1860 / Николай Добролюбов // Современник. - 1860. - Т 80. - № 3. - Отд. ІІІ (Новыя книги. Русская литература). - С. 99-115.

2. Ефименко П. Украинская литературная летопись. Кобзарь Тараса Шевченка. Коштом Платона Семеренко. СПб. В друкарні П.А. Куліша (С портретом автора. 244 стр. Ц 1 р. 50 коп.) / Петро Ефименко // Полтавские губернские ведомости. - 1861. - 22.02. - № 8. - С. 48-49.

3. Жур П. Шевченківський Петербург / Петро Жур. - К.: Наукова думка, 1972. - 194 с.

4. Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. Два тома. СПб. 1856-1857 // Современник. - 1857. - Т 63. - Кн. 5-6. - Отд. ІІІ (Критика). - С. 5.

5. Кобзар Тараса Шевченка в переводе руських поэтов. Издание под. редакцией Н.В. Гербеля. С-Петербург, 1860 // Светоч. - 1860. - Кн. 8. - Отд. ІІІ (Критическое обозрение. Русская литература). - С. 38-42.

6. Кобзар Тараса Шевченка. Коштом Платона Семеренка. СПб. 1860 года. В 8 д. л. 244 стр. (с портретом Шевченка) // Русское слово. - 1860. - № 4. Отд. 2 (Библиография). - С. 23-42.

7. Кобзарь Тараса Шевченка. 1860. СПб. (С портретом автора) // Семейный круг. - 1860. - 25.02. - № 8. - С. 249.

8. Кобзарь Т. Шевченка. СПб., 1840., в тип. Е. Фишера в 12 д.л., 114 стр. // Сын Отечества. - 1840. - Т 2. - Кн. ІУ - Отд. ГУ (Критика и библиография. Современная русская библиография. Книги 1840 года). - С. 836-837.

9. Кобзарь Т. Шевченка. С.-Петербург, 1840. В тип. Е. Фишера // Библиотека для чтения. - 1840. - Т 39. - Апрель 1840. - Отделение У (Литературная летопись. Апрель 1840. Новыя книги). - С. 4-16.

10. Кобзарь Т. Шевченка. С.-Петербург. В тип. Е. Фишера. 1840. 12-ю д.л. 114 стр. (с картинкою) // Литературная газета. - 1840. - № 36. - 4.05. - Библиография. - С. 839.

11. Кобзарь Т. Шевченка. С.-Петербург. В тип. Е. Фишера. 1840. 12-ю д.л. 114 стр. (с картинкою) // Отечественные записки. - 1840. - Т Х. - Отд. 6 (Библиографическая хроника. Русская литература. Русские книги). - С. 23-24.

12. Кобзарь Т. Шевченка. С.-Петербург 1840 года. В типографии Е. Фишера, с картинкой работ Штернберга // Северная пчела. - 1840. - № 101. - 7. -5. - Отд. "Русская литература и музыка". - С. 402.

13. Новые периодические издания. "Основа", 1861. № 1 // Современник. - 1861. - Т 85. - № 1. - Отд. "Современное обозрение. Русская литература". - С. 67-74.

14. По поводу "Черной рады", хроники 1663 року", г. Кулиша // Библиотека для чтения. - 1857. - Т 146. - Ноябрь. - Критика. - С. 46.

15. Примітка до поезії "Садок вишневий коло хати" // Северный цветок. - 1860. - № 45. - 5.ХІ. - С. 293.

16. Тарас Шевченко в критиці. - Т. І: Прижиттєва критика (1839-1861) / За загальної редакції Г. Грабовича. - К.: Критика, 2013. - 801 с. - (літературно-наукове видання).

17. Фельетон. Петербургская летопись. Новое издание сочинений Т.Г. Шевченко // Санкт-Петербургские ведомости. - 1859. - 20.ХІІ. - № 278. - С. 1246.

Размещено на Allbest.ru