Феномен Станіслава Орловського у контексті українського літературного відродження

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

У статті досліджується значна роль церкви у формуванні свідомості письменників епохи Ренесансу; аналізується значення українських земель для Станіслава Оріховського в його боротьбі проти целібату. Виокремлено своєрідний погляд письменника на руську православну жінку як уособлення ідеалу становлення нації в умовах революційних подій.

Ключові слова: Ренесанс, Станіслав Оріховський, целібат, нація, революційні події.

Кочерга А.И., студ., Институт филологии КНУ имени Тараса Шевченко

ФЕНОМЕН СТАНИСЛАВА ОРЕХОВСКОГО В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОГО ЛИТЕРАТУРНОГО ВОЗРОЖДЕНИЯ

В статье исследуется значительная роль церкви в формировании сознания писателей эпохи Ренессанса; анализируется значение украинских земель для Станислава Ореховского в его борьбе против целибата. Выделены своеобразный взгляд писателя на русскую православную женщину как олицетворение идеала становления нации в условиях революционных событий.

Ключевые слова: Ренессанс, Станислав Ореховский, целибат, нация, революционные события

Kocherga A.I., student,.

Institute of Philology of Taras Shevchenko

STANISLAW ORZECHOWSKI PHENOMENON IN THE CONTEXT OF UKRAINIAN LITERARY RENAISSANCE

In the article examines a significant role of church in shaping the consciousness of writers of the Renaissance; investigates the value of Ukrainian lands for S.Orihovskiy in his fight against celibacy. Singled out a peculiar view on Orthodox Ruthenian woman as the embodiment of the ideal of becoming the nation in terms of revolutionary events.

Keywords: Renaissance Stanislaw Orihovskyy, celibacy, the nation, the revolutionary events

Станіслав Оріховський - визначний український гуманіст, який зміг підкреслити значимість становлення української свідомості в умовах епохи Відродження крізь тлумачення різноманітних суспільних вад і негараздів, які зазіхали на недоторканість вільної української національної свідомості. Завдяки С. Оріховському література 16 ст. отримує змогу відобразити безпосередню участь українського народу у формуванні загального європейського ладу на карті світу, а також зрозуміти й осмислити ті вагомі аспекти реальних історичних подій, які б за допомогою риторики гуманіста підкреслили всю значущість Вітчизни для кожного свідомого українця.

Доба Ренесансу репрезентувала помітне послаблення впливу біблійної аргументації, що було дуже популярним в епоху Середньовіччя. Натомість автор апелює до історичних процесів, котрі б могли пояснити й аргументувати здобутки попередників. Варто відмітити, що батьки Оріховського були представниками різних християнських течій: батько - католик, а мати - православна [1], що у свою чергу створило певну гру принципів і поглядів самого гуманіста протягом усього життєвого шляху. Такий синтез корінного походження Станіслава показав його як гідного сина свого батька з однієї сторони, а з іншої - як знайденого сина своєї неньки України.

Час, в якому жив С. Оріховський, був сповнений різких і гучних ренесансних ідей, у центрі яких була людина. Великий гуманіст вважає, що ідеал можна осягнути через всебічну освіченість та індивідуальність. Все індивідуальне, що раніше приховувалося за ґратами політичних інтересів, випливає у новий світ, бо це дає змогу письменникам ставати безсмертними у пам'яті людей завдяки своїй відвертості та висвітленню правди в очах простого люду.

Однією з головних особливостей світоглядних позицій С.Оріховського було те, що він не визнавав схиляння перед авторитетністю Папи , хоча і був відданим польській державі католиком. В уявленнях гуманіста Папа уособлював в собі загарбника, здатного поглинути всі надбання християн, особливо православних, адже однією з найважливіших дискусій гуманіста було питання про целібат, якого не було у православній церкві.

Оріховський прослідковує своєрідний діалог між католиками і православними, який унеможливлює їх протиставлення, адже всі вони діти єдиного Бога. Інша справа, коли він говорить про Рим, який диктує правила католикам Польщі, особливо що стосується безшлюбності церковних мужів. Так, у цьому випадку верховенство бере православна церква, яка подібних заборон не висуває, адже, згідно Біблії, чоловік і жінка становлять одне нерозривне ціле: «І Бог на свій образ і подобу людину створив. На образ Божий її Він створив, як чоловіка й жінку створив їх» [4]. Шлюбний союз не дає підстав розвиватися гріху, а, отже, є безперечно справедливим положенням відносно священнослужителів. А целібат, на думку гуманіста, навпаки, породжує розпусту, сприяє поширенню гріха, за який все одно буде кара Господня. Так чому ж син православної попівни буде погоджуватися із таким явним закликом проти християнства? Саме тому ще в юні роки Оріховський не утискатиме себе в проявах національної свідомості і твердо критикуватиме діяння Папи.

На перший погляд роль жінки у творах Оріховського бачиться у тандемі «чоловік-дружина», а це не зовсім так. Гуманіст, апелюючи до народу грецького походження, згадує свою матір, яка була родом із православного оточення ( «піду слідом за родом своєї матері» - говорить С.Оріховський ), що може свідчити про сильний духовний зв'язок матері й сина, адже про долю українських земель він міг дізнатися з інших джерел. Таким чином великий гуманіст відтворює історію національної свідомості русинів крізь призму великого пошанування власної матері. Він не вдається до деталей опису її зовнішності, характеру тощо, для нього цей зв'язок на іншому, духовному рівні. Оріховський, згадуючи власну матір, намагається витворити ідеал руської православної жінки, її індивідуального начала та сильної, непохитної волі. Саме така інтерпретація ренесансного віяння дає можливість гуманісту з більшою впевненістю говорити про недоцільність целібату, адже, споглядаючи власну сім'ю, він розумів, що навіть не будучи священиком, в його житті обов'язково має бути жінка, яка б змогла уособлювати в собі рідну матір та корінне походження її славного народу з усією вольовою наснагою. Українська жінка постає тим основним аргументом, який дає підстави С.Оріховському закидати обвинувачення самому Папі Римському, наголошуючи на обов'язку чоловіка мати біля себе гарного друга в обличчі дружини, який завжди першим прийде на поміч.

Український вчений В. Литвинов у своїй монографії «Ренесансний гуманізм в Україні» зазначає, що православна конфесія, перед вибухом реформації мала у Польщі твердіші позиції, ніж католицизм. Це могло сприяти подальшому переходу на бік православної конфесії певної частини католицьких священників або ж знайденню підтримки у висуненні претензій Риму стосовно целібату. В. Литвинов говорить, що «українці не почували себе людьми другого ґатунку, багато з них займали високі урядові посади. Українці майже завжди чітко вирізняли себе серед інших етносів. Існувала приналежність України до Європи, тобто, згідно з формулою «ми» - «вони», московити були - «вони», а Європа ніби - «ми» [1].

Весь значний пласт полемічної літератури мав у собі за основу розгляд двох конфесій : православних й католиків, їх протиставлення та тривале протиборство. Для літератури церква відігравала значну роль, адже формування свідомості письменників не могло проходити поза увагою певних церковних канонів. Так, С.Оріховський приділяв значне місце тлумаченню Біблії, що, беззаперечно, свідчило про значну ерудованість гуманіста : «Чому вони ( теологи), коли бачать, що якесь святе писання є сумнівним, несуть не світло за- блукалим, не знання неосвіченим.. .а навпаки: гасять те світло, нищать надію у душах людей, із коренем її виривають» [1].

Згодом про католицьку конфесію говоритимуть й інші представники української реформації. Зокрема, можна відзначити погляди Герасима Смотрицького, який не визнає діяння Папи, як посланця Божого. На думку Г.Смотрицького, діяння Папи це прояв протесту проти самого Бога. Напри- клад, постриг папи, що свідчив про бажання бути схожим на янгола і мати вигляд божества, був даремним, адже він певно забув, що вже був у історії янгол, котрий захотів зрівнятися зі Всевишнім, за що потім опинився у пеклі. Герасим виступає проти насадження католицької віри, адже українці (русини) не мають бути псами чи слугами, які задовольнятимуть навіжені потреби Папи. Православні не повинні бути загнані у клітку з власним Богом, при цьому ключ від цієї клітки буде в Папи, який безсоромно нехтуватиме положеннями Біблії [5].

Таким чином, можна з впевненістю стверджувати, що Станіслав Оріховський сприяв формуванню української свідомості крізь призму розуміння спільності між православними та католиками, у зв'язку з їх етнічною спорідненістю та близькістю поглядів, які притаманні лише воістину братським народам. А всі ті негаразди, які сприяли суперечностям, лише укріплювали дух українського незалежного суспільства і формували новий етап у розвитку літератури.

Та для польської держави, у складі якої були українські землі, існувала загроза з боку Туреччини, тобто Польща й Україна мали спільного ворога. Говорячи про загрозу з боку Сулеймана, у своєму зверненні до короля Польщі Сигізмунда І, Станіслав говорить про любов до свободи всіх предків Русі, в тому числі це стосується і корінних жителів українських земель [3]. Власне Україна, що на той віроломний час була у складі Польщі, не могла залишатися осторонь при розгляді можливої і навіть виправданої ( за Оріховським) загрози з Туреччини. Не міг наш визначний гуманіст, будучи невід'ємною частиною руського православного люду, не апелювати до любові свободи, що жила в серцях усіх українців. Український народ, який проливав століттями свою кров заради свободи і кращого життя своїх дітей, був одним із тих принципових інтересів Оріховського, який не дозволяв ставити українські землі осторонь Польщі. Ніякий «турчин», на думку С.Оріховського, не зможе заволодіти споконвічними, загартованими кров'ю і потом землями, свою безпосередню приналежність до яких без зайвого остраху зазначав сам Станіслав.

Жити, сподіваючись лише на якісь договори, укладені з ворогом та на встановлений тимчасово мир, ризиковано для розвитку суспільства, адже дармування часу на Богом даній мирній території породжує хвороби серед народу, такі як розпуста, лінощі тощо. Саме тому спасіння людина може досягти активною позицією в цьому житті, насамперед має існувати дія, після якої залишиться певний слід в історії. Таким чином, людина покликана сама творити історію, без зайвих сподівань на чиюсь допомогу. Для літератури епохи Відродження, коли людина опинялася в епіцентрі розвитку світу, творче начало, тобто та сама активна діяльність за життя, була, згідно Оріховського, вагомою підставою при визначенні таланту митця, справжнього майстра слова. Тому дуже важливим для формування красномовства в українському Ренесансі було мати тверде усвідомлення своєї позиції, свого розташування у світі незалежно від соціального статусу чи конфесійної приналежності. Значну роль відігравав розум, який дозволяв розкривати земні таємниці, проте лише людина покликана для цього, могла виконати таку місію у світі.

У ранній період своєї творчості національно свідомий українець Станіслав Оріховський критикував католицьку церкву, пізніше ставив знак рівності між православними і католиками (кожна з конфесій має займатися своєю справою) і на схилі життя підтримував католиків [1]. Дійсно, протягом життя Оріховського декілька разів змінювалася гама поглядів на церкву, зокрема на правління Папи, в чому значну роль відігравав Мартін Лютер. Повернувшись, після сімнадцяти років навчання за кордоном Станіслав проти власної волі і під тиском усієї родини погоджується прийняти сан священика. І у момент, коли нібито вирішувалася його доля, він у присутності архієпископа наголосив, що як священик піде слідом за родом своєї матері (який, як відомо походив від конфесії грецького обряду) і колись таки одружиться [2].

Безперечно, католицьке віросповідання для нього було одним із тих рушіїв, які керували ним протягом життя. Проте, усвідомлюючи, що не зможе одружитися, він знаходить міцний захист із боку православної церкви. І вже будучи священиком, Оріховський не дає погасити в собі той могутній вогонь, який запалив у ньому його рід крізь призму поневолення в церкві, що суперечило його життєвим принципам та цінностям. Він не забуває про своє грецьке походження, про що із впевненістю говорить у листі до Яна Франциска Коммендоні: «Пам'ятав і про своє грецьке походження. Внаслідок цього на моїх пребендах, які мав у врожайній Русі, тлумилися всякі наложниці, з якими жив по-сороміцькі й огидно»[2]. Тобто, етнічна приналежність до українського народу сприяла демонстрації протесту проти целібату. Таким чином, українські землі , в яких гуманіст вбачав «притулок», слугували своєрідним демонстраційним полем, здатним показати всі можливості безшлюбного життя католика.

У формуванні української державності важливу роль відігравала українська мова, на захист якої виступав Станіслав Оріховський, релігія, особливості культури, звичаї та багато інших факторів. Вийшовши на політичну арену світу, зокрема у світлі європейських подій, Україна почала потроху встановлювати межі власного «я», за які виходити вже не дозволялося, тобто поступово формувалася свідомість українців як окремого незалежного етносу. Звичайно, цьому сприяла література, яка поширювала своїм красномовством не тільки позиції, скажімо, польської держави, а й української, хоч і в складі Польщі. Поступово формується українська політична нація зі своїм власним мисленням. Станіслав Оріховський демонструє надання літературі автобіографічного забарвлення своїм листом до Яна Франциска Коммендоні.

Варто відзначити й ораторські здібності Станіслава Оріховського, завдяки яким доступною мовою прослідковується проблематика тогочасного суспільства. Завдяки йому література збагатилася яскравим прикладом ораторського мистецтва, а саме стриманим викладом думок, логічністю і послідовністю у тлумаченні подій, що дає змогу на мить перенестися в той час; сильною громадянською позицією, незаангажованістю та міцною силою духу, яка постає непорушною стіною принципів і світогляду. Лише письменник або історик здатен дати рух історії, і ніхто, крім цих людей не зможе настільки увіковічнити або знищити до тла всі здобутки своїх предків.

Отже, Станіслав Оріховський увійшов в історію літератури як носій вільнодумства та гострих рішень на шляху до реформування становища в суспільстві, зокрема на теренах сучасної України. Він відзначився високо- інтелектуальними здібностями, завдяки яким у світ проникли ті довершені твори, які на сьогоднішній день можуть із впевненістю демонструвати його національну свідомість. Так, не завжди гуманіст відводив значну увагу до українських земель, проте навіть крізь призму тлумачення подій, що відбувалися в Польщі можна зрозуміти його відношення до церкви, до літератури, прав і свобод тощо. Самоусвідомлення людиною свого місця у світі має бути пріоритетним при становленні особистості. Незалежно від того, польське коріння людина має чи українське, головне, щоб у них була спільна віра та єдиний Бог, які зможуть об'єднати народи і привести до миру без кровопролить і жертв.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ