Риси мовної особистості Івана Ядловського – хранителя Шевченкової могили

Размещено на http://www.allbest.ru/

риси мовної особистості Івана ядловського - хранителя шевченкової могили

О.В. Білокінь

Стаття є спробою реконструкції мовного портрета Івана Ядловського, який з 1884 по 1933 рік був хранителем могили Тараса Шевченка та доглядачем першого народного музею «Тарасова світлиця». Аналіз «живого слова», фрагментарно зафіксованого архівними записами, здійснено за схемою трьох рівнів мовної особистості - вербально-семантичного, лінгвокогнітивного та мотиваційно-прагматичного. Ретроспективний підхід при інтерпретації зразків мовлення початку XX століття жителя Середньої Наддніпрянщини (Україна) дозволяє не лише відтворити відбитки матеріальної та духовної культури носія мови відповідно до його соціального статусу, віку, роду занять, а й простежити вплив на становлення мовної особистості хранителя Шевченкової могили лінгвокультурного простору Тарасової гори.

Словниковий склад, світоглядні орієнтири, ціннісні пріоритети, комунікативна компетентність, виражені мовними засобами, дозволяють зробити висновки, що мовна свідомість Івана Ядловського в основних проявах відображає національні риси українського народу, а також має свої особливості, зумовлені його високою місією хранителя національної святині. Актуалізація концептів - велика могила, «Кобзар», серце, - реалізованих у комунікативній діяльності, відображення і творення мовної картини навколишнього світу надають можливість говорити про внесок креативної особистості в духовно наповнену атмосферу світосприймання і спілкування, притаманну священним для народу місцям.

О. В. Белоконь

Особенности языковой личности Ивана Ядловского - хранителя Шевченковой могилы

Статья является попыткой реконструкции языкового портрета Ивана Ядловского, который с 1884 по 1933 год был хранителем могилы Тараса Шевченко и смотрителем первого народного музея «Тарасова светлица». Анализ «живого слова», фрагментарно зафиксированного архивными записями, осуществлен по схеме трех уровней структуры языковой личности - вербально-семантического, лингвокогнитивного и мотивационно-прагматического. Ретроспективный подход при интерпретации образцов речи начала XX столетия жителя Средней Надднипрянщины (Украина) позволяет не только воссоздать отпечаток материальной и духовной культуры носителя языка в соответствии с его социальным статусом, возрастом, родом занятий, но и проследить влияние на становление языковой личности хранителя Шевченковой могилы лингвокультурного пространства Тарасовой горы.

О. V. Bilokin

The features of lingual identity of Ivan Yadlovsky -- the Shevchenko grave keeper

The article is a reconstruction attempt of the lingual portrait of Ivan Yadlovsky, who was the keeper of Taras Shevchenko grave and the custodian of the first people's museum «Tarasova svitlytsya» in the period from 1884 till 1933. The analysis of «lively word», fragmentary recorded in the archive notes, was fulfilled according to the scheme of three levels of lingual identity -semantically-verbal, linguocognitive and motivation-pragmatic. The retrospective approach through the interpretation of lingual samples of early XXth century typical for an Middle Naddnipryanshchyna citizen of Ukraine helps not only to reconstruct image of the native speaker's material and spiritual culture according to his social status, age, occupation, but also to follow the impact at the lingual identity formation of the Shevchenko grave keeper, linguocultural space of Tarasova Нога.

Постановка проблеми

Переорієнтація лінгвістичних досліджень у другій половині XX ст. на аналіз людського чинника в мові зумовила потребу вивчення мовної особистості, її комунікативної та культурної компетенції. Поняття мовної особистості ввів до наукового обігу як термін Ю. М. Караулов, запропонувавши три рівні її організації [3, с. 37-58]. Згодом російський мовознавець поглиблює і конкретизує цей напрям, зокрема, новаторською була його спроба відтворення мовного портрета О. О. Реформатського. Запропонована Ю. М. Карауловим концепція мовної особистості, тісно пов'язана з вивченням мовної картини світу, знайшла продовженім в лінгвокультурології (В. В. Воробйов), дослідженнях комунікативного процесу (Ф. С. Бацевич, О. О. Селіванова), етнолінгвістичних студіях (В. В. Жайворонок) таін. Чимало нових перспектив відкривають ракурси дослідження рис мовної особистості в різних ситуаціях текстотворення, розроблені Т. В. Радзієвською (окремо дослідниця звертається до епістолярної спадщини О. О. Потебні для створення мовного портрета вченого) [11, с. 443--457]. Т. А. Космеда наголошує на необхідності актуалізації ретроспективного підходу при вивченні «живого мовлення» особистості, яка не є нашим сучасником, зокрема Івана Франка [4, с. 28-33]. Утім, незважаючи на досить широке висвітлення в мовознавчих працях поняття мовної особистості, досі не вироблено єдиного узагальнення комплексу характеристик мовця.

Як бачимо, роль людського фактора в мові важко переоцінити, мовотворчість народу органічно переплітається з мовотворчістю індивіда. Передусім це стосується ключових особистостей для культури конкретного народу. Значний інтерес викликають і особи, причетні до знакових подій, явищ, місць, зокрема до формування лінгвокультурного простору Тарасової гори, що постала у свідомості багатьох поколінь українців як національна святиня. Серед них особливе місце займає колоритна постать І. О. Ядловського (1846-1933), який майже півстоліття (з 1884 по 1933 рр.) був охоронцем Шевченкової могили та доглядачем першого народного музею «Тарасова світлиця». Доля Ядловського склалася так, що йому ще підлітком-пастухом пощастило зустріти поета, коли той шукав місце під хату, бачив на власні очі й перепоховання Тараса в травні 1861 р. Тож на пропозицію Варфоломія Шевченка - троюрідного брата і свояка Тараса Шевченка - «канівський міщанин, чоловік трохи грамотний, з толком у голові», а до того ще й майстер на всі руки, «зголосився стати сторожем на могилі улюбленого поета» [14, с. 363], і виконував цю місію не лише 5 років, як було зазначено в нотаріальному акті угоди, а й до кінця свого життя.

Аналіз останніх досліджень і визначення раніше не досліджених частин проблеми

Подвижницька діяльність Івана Ядловського висвітлена в окремому розділі книги 3. П. Тарахан-Берези «Святиня» [14, с. 362-375], у дослідженні Р. В. Танани [13, с. 116-121]. Згадки про гостинність багатолітнього хранителя Шевченкової могили, його уважність до відвідувачів, любов до Кобзаревого слова знаходимо в записах до книг вражень, спогадах, проте мовна особистість цієї неординарної людини досі не була об'єктом окремих студій. Джерелом для мовного портрета можуть бути зафіксовані зразки мовлення, адже, за Ю. М. Карауловим, «мовна особистість - це особистість, виражена в мові (текстах) і через мову <...>, реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів» [3, с. 38]. «Шансом щасливої зустрічі з фактами» Т. А. Космеда, слідом за Г. Гійомом, називає можливість дослідити спогади, фактологічний матеріал, теоретичні дослідження мови творів І. Франка, спроектовані як на вербальну, так і на невербальну комунікативну поведінку письменника [4, с. 29].

Подібний унікальний «шанс щасливої зустрічі з фактами» при вивченні мовної особистості І. Ядловського надають архівні матеріали із записами розповідей хранителя Шевченкової могили, передані на початку 1980-х років до музею на Тарасовій горі краєзнавцем, педагогом із Черкас С. С. Нехорошевим (1897-1988). Перша поїздка до Канева на Маковія 1907 року була майбутньому фольклористу подарунком від рідних на день народження. Почуте під час наступних відвідин Тарасової гори, довгих неквапних розмов із доглядачем могили Т. Шевченка лягло в основу рукописів. «Живе слово Івана Олексійовича Ядловського» - саме так назвав С. С. Нехорошев один із зошитів, де занотовано мовлення дідуся Івана. При цьому фольклорист підкреслив: «Япереписую з оригіналів. Як колись мною було записано, так і переписав, поза всякими правилами граматики...» [6, с. 9].

Метою статті є спроба реконструкції репрезентованих у мовленні Івана Ядловського (за архівними записами С. С. Нехорошева) рис його мовної особистості на вербально- семантичному, лінгвокогнітивному та мотиваційно-прагматичному рівнях. Методом дослідження обрано контекстуально-інтерпретаційний, з урахуванням індивідуальної свідомості, лексикону мовця, відображення культурного контексту, пов'язаного з пошануванням Тараса Шевченка біля його могили, відповідного буттєвого часу і простору [12, с. 330]. Адже кожне нове свідчення формування лінгвокультурного духовного простору Тарасової гори є надзвичайно важливим для досліджень національної мовної особистості.

Виклад основного матеріалу

ядловський мовний портрет розповідь

Записи розповідей І. Ядловського (від першої особи) за тематичним змістом, стилем та композиційною будовою, відповідно до теорії мовленнєвих жанрів М. М. Бахтіна, належать до первинних (простих) як такі, що склалися в умовах безпосереднього спілкування. Однією з ознак усного розмовного мовлення є вільні переходи від теми до теми, характерні типові розповідні зачини [11, с. 404]. Ці ознаки спостерігаємо в ретроспективних розповідях Івана Олексійовича про події, свідком яких йому довелося бути, про зустрічі з видатними людьми.

Свою розмову І. Ядловський зазвичай фрагментує зачинами зі словами кажу, розкажу, пам'ятаю, пригадую тощо: Я і кажу: чогось дуже зачастила до нас молодь, а за нею і поліція [6, с. 14]; Я тоді не знав, що та жінка, така худенька, слабенька, - відома письменниця Леся Українка [6, с. ЗО]; І таке пам'ятаю. З Київа прибули до могили два панки (здається, учителі), а з ними гімназісточка Оля [6; с. 45]; Про Лукерю Іванівну? Я торік вам багато дечого розказував [6, с. 49]; Я ось що розкажу вам. До гори унадились люди за цілющими травами... - косять усе підряд. Вірите, кажу, і спориш, і на кропиву накидаються, і на цвіт акації охотниць дуже багато. Словом, тут на горі усе беруть: трави зі святої гори - чудодійні [6, с. 62-63]; Як пригадаю я хор Миколи Віталійовича Лисенка, який тут співав на могилі, то і досі по моєму тілу мурашки лазять. Я не пам'ятаю, де були, на небі чи на землі. Я думав: Якби це почув покійний Тарас!.. Минуло десять років, а мені ще сниться спів хора [6, с. 69]; А я розкажу вам ще не такую причуду. Дивимось у вікно і завмерли. На могилі, вірніше, на огорожі горіли свічки. Було тихо, тепло. Як оказалось, це причуда Київських студентів. Вони запалили 47 свічок на могилі. Хлопці оказались дуже гарні [6, с. 71].

Перший рівень у структурі мовної особистості, вербально-семантичний, що відображає володіння семантикою, комплексом мовних одиниць етноспільноти на початку XX ст. на території Середньої Наддніпрянщини, реалізований у лексиконі особистості. Як свідчать записи, у мовленні Івана Ядловського представлено кілька пластів лексики, що відображають життя, діяльність, побут хранителя Шевченкової могили, зокрема, на позначення відвідувачів та людей, причетних до Тарасової гори: люди (прості люди, великі люди, гарні люди, добрі люди, всякі люди, лукаві люди); хлопці, хлопчаки, молодь, гімназисти, студенти, чоловік (чоловічок), жінка, баби, дівчинка, пани, бариньки, священик, панотець, псаломщик, учителі, артисти, знакомий візник, поліція, городовий, справник; на позначення речей побуту, діяльності: ковганка (дерев'яна видовбана посудина, у якій товчуть сало до борщу), дерев'яні ложки, ночовки, лава, рядно, скатертина, клунок зерна, копички сіна; одягу: сорочка, кожух, кобеняк; навколишньої флори: полин, золототисячник, чебрець, спориш, подорожник, кропива, пирій, барвінок, кучерява м'ята, бур'ян; фауни: пташки, птички, соловейки, орел, ворона, курі, вовки; національно-забарвленої лексики на позначення страв, адже оповідач завжди був гостинним господарем: коржі з маком, з медом; борщ, куліш, локшина, вареники, пироги, галушки гречані, лемішка гречана, кусок сала, чай, сировець, холодний узвар, кісіль; лексика конфесійного стильового різновиду: Бог, рай, пекло, праведник, раб Божий, церква, ікона, лампадка, єпитрахиль, хрест, Євангелія, панахида, молитва, кадило, за упокой та ін. Слова, що відображають навколишню дійсність, етнокультурні реалії, можуть служити своєрідним духовним кодом світобачення не лише особистості, а й спільноти.

Другий рівень структури мовної особистості, лінгвокогнітивний, що висвітлює аспекти вибіркової пізнавальної активності мовця, відображає індивідуальні знання про світ і ціннісні орієнтації в світі. Він реалізований у тезаурусі особистості - упорядкованій сукупності концептів, виражених ключовими словами, етикетними словесними формулами, символами тощо, які конкретна особистість організовує та ієрархічно координує. Все розмаїття складників і компонентів мовної картини світу особистості, на думку мовознавців (О. Корнілов, Б. Успенський, Ю. Апресян), «можна звести до двох макроділянок її концептуальної сфери» - простору і часу [10, с. 177-179]. Сприймання простору («видноколи мовця») І. Ядловський локалізував довкіллям Тарасової гори (адже він майже не залишав свого визначеного долею місця). Цей простір мовцем метафорично «обжито, освоєно», характерною особливістю при цьому є семантизація відстані: «Люди, стомлені важкою дорогою, часто говорять: «Дуже тяжко добиратись до могили». Я відповідав: «Нелегкий шлях до правди святої. Ця могила - вічная правда» [6, с. 73]; «Велика людина повинна бути похована ближче до сонця» [8, с. 104]. У записах Іван Олексійович оповідає й про те, як люди сприймають Шевченкову могилу, Тарасову гору в ціннісному ореолі сакральності: «Мені розповідали, коли у селі (і місті) починають будувать нову хату, то люди приходили сюди (до могили), брали куски од упавшого хреста і ці куски клали під стовпом хати, яку будують, щоб щасливо жилось. Прості люди вважали, що Тарас Григорович людина душею праведна, свята» [6, с. 32]; «Колись була така мода, пекарські та і канівські дівчата приходили на могилу. Вішали лєнти на Хреста, що на могилі, потім знімали ці лєнти і в них вінчались. То благословив на життя їх Тарас Григорович..» [6, с. 83]; «Ви помічайте, з яким благоговінням люди беруть святу землю з могили і несуть її додому як святу. Кажуть, цією землею людей лікують» [6, с. 79].

На протиставлення святості Тарасової гори І. Ядловський назвав нечистим, тобто оскверненим, місце, де перебували жандарми на могилі Шевченка 1914 року як символ «німого» 100-літнього ювілею поета: Зверніть увагу на латки праворуч хреста і біля хреста. Там ніщо не росте. Там і трава не буде рости. То нечисте місце. На тих місцях з рушницями у руках лежали поліцейські жандарми [9, с. 13].

Сприйняття часу в зазначених текстах зумовлено людською діяльністю у світі, духовним освоєнням дійсності. Оповідач надає часу рис живої істоти: летять роки; оцінює: Важкі були часи. Я добре пам'ятаю 1905 рік... В окремих випадках мовець не зазначив конкретної точки подій на осі часу: торік, у неділю вранці, недавно, якось, колись, іноді він означив час назвою свят: на Маковія, на троєцьких святках або ж опосередкував описовою конструкцією: Було дуже холодно. Вітер пронизував, грязь невилазная. Коли на горі показалось троє... [6, с. 9]; Приїхали люди з Київа. І застала їх страшна горобина ніч. Ну, настоящий страшний суд. Хата під соломою. Грім... Блискавка очі сліпить. Перелякались мої гості не на шутку. Учителька при лампі почала голосно читать «Кобзар» [6, с. 78].

Утім, відлік багатьох переказаних ситуацій можна зіставити з темпоральними координатами мовця: Недавно у мене були дві бариньки. Вони у соборі одправили панахиду по померлій Глікерії (Полусмаковій) на 5 років з дня її смерті... Баринька казала, що Лукеря буде жить віка... Стільки буде жить її ім 'я, скільки житиме ім 'я Тараса Шевченка, який на нещасну голову Гликерії Іванівни поклав вінок безсмертя [6, с. 53] - Л. І. Полусмак (Яковлева), колишня наречена Т. Шевченка, померла 4 лютого 1917 року; Того дня було сто років зо дня народження Григорія Миколайовича Честахівського. То якісь великі люди у Київі попросили відправить цю панахиду на могилі Тараса Григоровича Шевченка [6, с. 43] - Г. М. Честахівський народився 1920 р.; А на тому углу стола і сиділа Леся... Якраз минуло ЗО років, такий був гарний день тоді [6, с. 33] - Леся Українка приїздила на Тарасову гору 1891 року.

Центральним у системі цінностей Івана Ядловського є образ Тараса Шевченка, його могили, у пошуках відповідей на запитання людей він апелює до поетового слова, до «Кобзаря»: Візьміть «Кобзар», у нього запитайте. Шевченко своїх думок не приховував ні од бога, ні од людей. У «Кобзарі» він весь [6, с. 65]; У мене желаніє одно: щоб у кожній хаті був «Кобзар» і щоб цей «Кобзар» у кожній хаті читали і розбирали, що в ньому написано [6, с. 29]; Коли б я був багатий, я б «Кобзар» подарував кожній хаті [6, с. 75]. Іван Олексійович просить своїх друзів із Черкас привезти йому три лантухи «Кобзарів» [6, с. 75]; дарує їх («Кобзар» - від Шевченка дар); неодноразово наводить приклади, коли відвідувачі уголос перечитали весь «Кобзар» по черзі [6, с. 71].

Акцентованість концепту серце як осередку людських почуттів, переживань, характерна для української моделі етнічної особистості, притаманна й мові І. Ядловського: А то із сторожа-ложкаря що візьмеш, а того не знають, що в голові і на серцю Івана Олексійовича [6, с. 57]; «Коли б кожна людина, яка одвідує могилу Т. Шевченка, та з собою принесла одну кирпичину, то з того кирпича можна було б уже єгипетську піраміду збудувать», - філософствує студент. - «Не кирпич сюди нести, а своє чисте серце, свою любов до Шевченка», - відповів я [6, с. 88]; «Діду, - запитує парубчак, - Ви «Кобзар» часто читаєте?». Я відповів, що «Кобзар» у мене на серці запечатаний [6, с. 92]; Багато ідуть просто як на прогулянку, з любопитства. У них багатьох пуста голова, пусте серце, в якому і тінь Шевченка не була [6, с. 90]. Критерієм оцінних висловів Івана Ядловського про відвідувачів Тарасової гори є їхнє ставлення до поета: Гарні ті люди, які щиро, усім серцем люблять і шанують світлу пам'ять Тараса Шевченка [6, с. 3].

Незважаючи на те, що похідна форма слів панки, бариньки, дячок містить суфікси емоційно-експресивної оцінки, у подальшому розгортанні оповіді Ядловський деталізує емоційну характеристику людей, що приїздили на Тарасову гору: Гарні, розумні бариньки, мабуть, вони учительки або артистки - з такою пошаною відносяться до покійної Гликерії, царство їй небесне [6, с. 53]; Дуже гарно співав молодий дячок, а потім до пізнього вечора грав на бандурі. Грав і співав - тішив великого покійника... І де бралося у голові бандуриста! [6, с. 43]. Охоронець могили, як зауважив С. Нехорошев, радів завжди простим людям, яким можна було сміло довіритись, все ж оцінки його були виваженими і щодо інших верств: Не всі пани однакові. Нещодавно тут були настоящі вчені пани з Київа. Коли стояли біля могили і не дихали. У старого пана на очах сльози були... [6, с. 85].

Мова І. Ядловського не лише віддзеркалює дійсність, а й додає нові соковиті фарби до одухотвореної картини навколишнього світу, вона образна, міфопоетична, насичена символами, містить власні числокоди, як-от: 47 свічок на могилі Шевченка, 47 соловейків на Тарасовій горі: Кожен рік Тараса Григоровича має свого власного соловейка. А у нього один рік не був схожий на другого, то і пісня одна не схожа на другую. І замітьте, наш соловейко співає зовсім не так, як у вас у Черкасах або у Полтаві... Так-то. У нас не 5 і не 10, а 47 соловейків [6, с. 99]; Мене запитують, чи багато на могилі людей перебувало. Я відповідаю: тут було стільки людей, скільки на небі зірок. І хто з чистим серцем, любов 'ю до Тараса Григоровича вперше приходе, тії ж ночі на небі з 'являється нова зірка. Сьогодні на могилі було нових людей 50, на небі з 'явиться 50 нових зірок [6, с. 74].

У висловлюваннях Івана Олексійовича, позначених людяністю, духовністю, знаходимо відбиток морально-етичних понять, ціннісних орієнтирів, традицій. Його мову формувало довкілля Тарасової гори - унікальний сакральний простір, що відображає пошуки світорозуміння й осягнення себе у світі. Тож у своєму світосприйманні, особливо у спілкуванні з гостями, Іван Ядловський створював дух гармонії, а магія його мудрого слова породжувала символіку «як систему образного членування світу в народній свідомості» [2, с. 59]. Сонце, зорі, соловейки, навіть побутові речі розкривають свій смисловий потенціал, стають «голосами» значень, резонують з душею людини, з урочистістю Шевченкової могили, глибиною почуттів. Як зазначає С. Б. Кримський, «знаково символічний лад буття, що визначається концепцією софійності, має і більш широкий підтекст у менталітеті української культури. Зокрема він пов'язаний з архетипом ставлення до природи. Адже в українському менталітеті природа - це не тільки материнський, родинний початок, а й дзеркало людської душі» [5, с. 36].

Розповіді дідуся Івана, як його з любов'ю називали відвідувачі, передають атмосферу Тарасової гори, щирість стосунків, позначених «перевагою емоційно-почуттєвої душевної компоненти над розмовно-вольовою» [2, с. 247]: Такі-mo люди бувають. Розстались як брати. Моя стара - кінець платка до очей... [6, с. 36]; А Оля так гарно щебече по- українському, як соловейко [6, с. 45]. Він дуже любив молодь, студентів (я всіх молодих лічу студентами), розумів їх почування, сумував, коли прощались, передаючи своє ставлення етикетними формулами, усталеними висловами, фразеологізмами: Удосвіта збудили мене, попрощались, і пішли кудись. Я і не запитав. Бог з ними, щаслива їм дорога, думав я. Руку мені поцілували. Не питає орел ворону, куди йому летіть. Пішли хлопці - немов чогось дорогого не стало [6, с. 15-16], або: Хлопчаки на сіні переночували, а коли пішли, і не бачив. РЦасти їм! [6, с. 20]; їх радість-моя радість [6, с. 45].

У записах, що передають «живе слово Івана Ядловського», відображені антропоморфні метонімічні образи, наприклад, про нагляд поліції: За однією людиною слідить одна пара очей, а за мною, мабуть, двадцять пар очей слідкують [6, с. 13-14]. На слова учителя з Черкас про те, що «50 років минуло, як міністр Валуєв заборонив по школах, інститутах, університетах вживать українську мову» Іван Олексійович відповідає, застосовуючи антропоморфну метафору - «Живу душу беруть за горло» [6, с. 59-60].

Найвищий рівень у структурі мовної особистості, мотиваційно-прагматичний, пов'язаний з цілями діяльності, комунікативною компетентністю, що знаходить вираження в улюблених моделях висловлювання, використанні прецедентних текстів, емоційних та оцінювальних конотаціях, суб'єктній модальності тощо. Цей рівень є джерелом мовної активності особистості, оскільки втілює її духовний світ, своєрідне «самовизначення» у світі. У текстах, що передають розповіді І. Ядловського, представлено особливу мережу комунікативних зв'язків. Передусім, це відтворення безпосередніх діалогів Івана Олексійовича з відвідувачами Тарасової гори, які спостерігаємо найчастіше, наприклад: Діти допитуються: «Діду, дід наш нам говорить, що на могилу Шевченка треба іти натщосерце, як до причастя». - «Коли повернешся додому, поцілуй дідові своєму руку», - відповів і поцілував хлопчика у голову [6, с. 82]. Роздуми, судження мовець передає і через змодельовані діалоги: Скажу прямо: брешуть про неї багато люди. А я скажу: Лукеря - блаженная душа, непорочная душа, а що така її нещасна доля, то так, мабуть, Господу угодно. Вічная їй і добрая пам 'ять. Вона цього заслуговує [6, с. 82]; А звідкіля це узнали наші баби? Хто їм розказав? Лікар каже, що усяка рослина польова, а баби вірять, що тільки пользовита та рослина чи коріння, що ростуть на могилі Тараса Григоровича. [6, с. 62-65]. Віртуальна, у сновидінні, розмова з Тарасом Шевченком утвердила охоронця його могили в рішенні ніколи не полишати цього місця: Прохорівські пани забрали погостювать на день- два. Зіпсувалась погода, захворів і пробув у Прохорівці 5 день. Коли повернувся додому, тієї ж ночі з 'явився покійний Тарас і з обідою, нащо, мов, ти мене покинув одного на цілих п 'ять день. А потім і каже: «Хоть ти, братіку, ніколи не кидай мене». Своїй відповіді - Брате Тарасе! Я тебе і живий, і мертвий ніколи не покину, -- Іван Олексійович залишився вірним до кінця життя [7, с. 44]. До речі, братом Шевченка не раз називав себе Ядловський і в спілкуванні з відвідувачами Тарасової гори: Мене часто запитують: чи я родич Шевченкові, чи ні. Я кажу, що родич. «Який?» -- «Рідний брат». - «Тоді понятно, чому Ви все життя на цій горі живете», - відповідають мені» [6, с. 107].

Розповідаючи про людей, які йому особливо запам'ятались, Іван Олексійович їхніми устами цитує рядки поета (прецедентні тексти): Коли прощались, дівчинка підійшла до мене, обняла і сказала: «Дідусю, я вам з «Кобзаря» розкажу, і почала: «...бо хто матір забуває, того бог карає...». Я поцілував дівчинку, а вона мені: «Дідусю, послухайте, я і це знаю!» [6, с. 45]; Коли прощались, Іван Степанович сказав: «Мудро сказано: «Думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» [6, с. 33-36].

У спілкуванні І. Ядловський дотримувався товариського тону розмови, рекомендації співрозмовнику надавав у вигляді порад, дотримувався стратегій і тактик ввічливості, тож, за сучасними класифікаціями, належить до демократичного типу мовної особистості. Наведемо один із прикладів його толерантності: Прибув сюди художник. Багато їх сюди прибувають. Пішов до могили малювать. Через деякий час я підійшов, бачу: він сам не свій. Хвилюється: «Ніяк я сам себе не знайду», - говоре. - «А ви з голови бриля зніміть, сами знаєте, який хрест рисуєте». Художник зняв бриля і почав рисувать. Вечіром показує свій рисунок... Щасливий. «Сьогодні я зрозумів, як треба підходить до святих місць», - радісно проговорив [6, с. 106-107].

Ретроспективний підхід до виявлення рис мовної особистості певної епохи є продуктивним при дослідженні індивідуальних рис окремої свідомості й разом із тим - як канал усвідомлення людиною свого часу, оточення, ціннісних пріоритетів. Адже «енергія мовленого слова формує універсальне духовне середовище, у якому діють доцентрові сили спілкування, спрага пізнання, радість взаєморозуміння і природність виявлення емоцій людини» [1, с. 424]. Свідчення очевидців увиразнюють усвідомлення мовцем свого життєвого покликання. Як згадує С. Нехорошев, «Іван Олексійович дуже не любив, коли його сторожом називали». Я - охоронець великої могили Тараса Григоровича Шевченка, - з гордістю говорив він» [6, с. 84].

Висновки дослідження

Навіть фрагментарно подані тексти зафіксованих розповідей Івана Ядловського дозволяють стверджувати, що його мовний портрет репрезентує національно свідому, сформовану особистість із глибоким внутрішнім світом, чітко вибудуваною ієрархією цінностей, яка відображає світогляд як української спільноти, так і власні, індивідуальні риси: доброзичливість, людяність, лагідність, гостинність, працьовитість, вірність своєму обов'язку. За словами 3. П. Тарахан-Берези, «в цій людині з особливою силою виявилося все найкраще, що притаманне землякам Тараса Шевченка», адже «охороняючи могилу українського Пророка, він охороняв духовність рідного народу» [14, с. 363]. Лексичний склад, граматичні та синтаксичні структури, що опосередковано відображають аперцепційну базу людини конкретної епохи, місця проживання, соціального стану, рівня освіченості, роду занять, віку, статі, психотипу тощо - через мову хранителя Шевченкової могили повнокровно відтворюють історичну постать, і в той же час уособлюють архетипний образ мудрого старого, характерний для фольклорних текстів. Визначальним чинником становлення мовної особистості Івана Ядловського, його світогляду, комунікативної компетентності, що постали в результаті постійної духовної діяльності, було осягнення ролі Тараса Шевченка в утвердженні національної самосвідомості, майже півстолітнє виконання високої місії хранителя національної святині.

Перспективи подальших наукових розвідок у зазначеному напрямі. Оскільки в запропонованій статті лише контурно окреслено горизонти мовної особистості людини, причетної до знакового місця України, то гадаємо, що подальші дослідження рукописних та інших джерел дозволять конкретизувати характеристику мови Івана Олексійовича, зокрема, особливості використання просторічних, народнорозмовних висловів, афоризмів, діалектизмів, русизмів; граматичні, стилістичні, синтаксичні особливості мовлення в момент вияву різних душевних станів, почуттів; простежити моделі комунікації, дотримання ритуалів спілкування, вживання етикетних формул, дискурсивних слів тощо, умотивування їх мовотворчими тенденціями національної спільноти.

Список використаної літератури

1. Єрмоленко С. Я. Мова і українознавчий світогляд : [монографія] / С. Я. Єрмоленко. - К. : НДГУ, 2007. - 444 с.

2. Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика : Нариси. - К. : Довіра, 2007. - 262 с.

3. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. - М.: Наука, 1987. - 263 с.

4. Космеда Т. А. Ретроспекція як методологічна основа дослідження «живого мовлення» Івана Франка / Т. А. Космеда // Мовознавство. - 2008. - №6. - С. 28-33.

5. Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії / С. Б. Кримський. - К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 718 с.

6. Нехорошев С. С. - Наук, архів Шевченківського національного заповідника. - Ф.12, on. 1, спр. 41.

7. Нехорошее С. С. - Наук, архів ШНЗ. - Ф. 12, on. 1, спр. 47.

8. Нехорошев С. С. - Наук, архів ШНЗ. - Ф. 12, on. 1, спр. 60.

9. Нехорошев С. С. - Наук, архів ШНЗ. - Ф. 12, on. 1, спр. 75.

10. Радбиль Т. Б. Основы изучения языкового менталитета : учеб, пособие / Т. Б. Радбиль. - М. : Флинта : Наука, 2010. - 328 с.

11. Радзієвська Т. В. Нариси з концептуального аналізу та лінгвістики тексту. Текст - соціум - культура - мовна особистість : [монографія] / Т. В. Радзієвська; Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. - К. : ДП «Інформ.-аналіт. агентство», 2010. - 491 с.

12. Селіванова О. О. Світ свідомості в мові. Мир сознания в языке : [монографія] / О. О. Селіванова - Черкаси : Ю. Чабаненко, 2012. - 488 с.

13. Танана Р. В. Довголітній хранитель Шевченкової могили / Р. В. Танана // Дзвін. - 2013. - Ч. 3. - С. 116-121.

14. Тарахан-Береза 3. П. Охоронець Шевченкової могили /3. П. Тарахан-Береза // Святиня : Науково- документальний літопис Тарасової гори. - К. : Родовід, 1998. - С. 362-375.

Размещено на Allbest.ru