Творчість Олени Теліги в літературознавчих дослідженнях: аспект ідентичності

- третій, сучасний, етап (з 1989 р., часу повернення спадщини Олени Теліги на Батьківщину, й дотепер): всебічний розвиток аналітичних та синтетичних досліджень.

Перший етап історіографії припадає на 1930-ті роки та початок Другої світової війни і охоплює прижиттєву критику. Особливості цього початкового, прижиттєвого, етапу полягають у тому, що він мав форму безпосереднього діалогу між письменницею і громадськістю, у якому молода авторка самовизначалася, уточнюючи світоглядні свої позиції, полемізуючи з неприйнятними для неї поглядами, шліфуючи поетичну майстерність.

Розпочинається цей етап з публікації у «Віснику» 1928 року перших поетичних творів «Весняне» й «Тільки вечір злітає на місто...», у яких ліричне Я ідентифікує себе з молодістю, радістю, першим темливим коханням. Складні внутрішні перипетії знайшли відображення в її поезії, а джерелом натхненної лірики стала саме ота відроджена в її душі українськість. Отож не випадково увагу прижиттєвої критики привернули окремі важливі питання поетики ідентичності в ліриці Олени Теліги. Зокрема, в тогочасних відгуках йшлося про стильову та ідейну визначеність її лірики. Так, у статті «Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадригу» Юрій Клен (О. Бурґгардт) зарахував поетесу разом з Леонідом Мосендзом, Євгеном Маланюком та Олегом Ольжичем до «вісниківців», зауваживши: «На кожному поеті лежить немов священний обов'язок лицаря Ґраля, що його виконати він має перед культурою, яку одідичив і яка довірена його дбайливій охороні. Свідомий цього, не сміє він занапащувати скарбу і, на потіху юрбі, блазнем крутитися у вакханалії словоблудства» [5, с. 442]. Видрукувавши цю статтю в 1935 р. на сторінках «Вісника», Дмитро Донцов у редакційній примітці зазначив, що й її автора, Юрія Клена, так само варто зарахувати до згаданої групи. Відтак образне визначення «вісниківської квадриги», що його вперше запропонував Юрій Клен, набуло популярності з поправкою Д. Донцова і вживається й дотепер на означення цих п'ятьох національно заанґажованих митців, талановитих представників неоромантичної течії в українській еміграційній поезії міжвоєнного двадцятиліття.

У своїй статті 1936 року Д. Донцов, з огляду на виразне світоглядне забарвлення творчості Олени Теліги та інших вісниківців, назвав їх «трагічними оптимістами» - прибічниками особливої філософії, котра «дає відвагу жити і вмирати» [4, с. 279]. Стаття «Трагічні оптимісти» стала важливою віхою на шляху освоєння творчості поетеси, оскільки не лише визначила місце поетеси в перших лавах літературного процесу, а й окреслила світоглядні координати цієї шляхетної жіночої душі, сповненої «подвійним смаком - меду і полину» [22, с. 37].

Поступово Олена Теліга ставала улюбленицею публіки, особливо молодіжної аудиторії. Студент гуманістики Варшавського університету, поет Сергій Кушніренко присвятив їй вірш «Психопортрет» («Вісник» 1936), в якому було підкреслено молодечу жвавість і життєлюбність, що стру- т-

Початковий етап прижиттєвої критичної рецепції Олени Теліги завершився визнанням її заслуг перед літературою, що й було зафіксовано у книжці «Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (Прага, 1942) Симона Наріжного. «Поважним доробком українські емігрантки можуть похвалитися також і в ділянці красного письменства», - констатував автор цієї підсумкової праці, назвавши поряд із Наталеною Королевою, Наталею Лівицькою-Холодною та іншими мисткинями Олену Телігу як «видатну українську поетку» [13, с.301].

Діалогічність цього етапу підкреслює й та обставина, що окремі поезії О. Теліги були фактично репліками поетеси у її розмовах зі своїми друзями (як-от вірші, привячені Н. Лівицькій- Холодній, В. Куриленкові, Л. Мосендзові), коханою людиною («Чоловікові») чи у стосунках із недругами («Чорна площа»). Поетеса брала активну участь у цьому публічному літературному спілкуванні і за посередництвом своїх статей, публікованих у тодішній пресі.

Другий етап розпочався відразу по війні, коли вийшли друком посмертні збірки Олени Теліги «Душа на сторожі» (1946) та «Прапори духа» (1947), і друзі почали публікувати спогади про поетесу. Посмертні видання поезій О. Теліги було укладено на основі копії частини рукописного альбому поетеси, який загинув у гестапо в Києві. Цю копію зберіг очільник Культурної референтури ОУН, друг поетеси і перший її біограф Олег Штуль (псевдонім - Жданович). До збірки «Душа на сторожі» 1946 р. О. Жданович відібрав 21 поезію. Інші відомі друковані твори поетеси не потрапили до збірки, оскільки в перші повоєнні роки був утруднений доступ до повного комплекту періодичних видань з першодруками. У передмові, яка, напевно, належить Олегові Лащенку, котрий редагував збірку, вперше було поставлено проблему цілісності поетичної і громадянської постаті Олени Теліги: «Вірші ці - відомі зі сторінок журналів - в сукупності творять певного роду підсумок мистецької та ідейної дороги поетки- революціонерки: починаючи з її молодечих поривів за далекими обріями й поступового усвідомлення себе й українського світа в поезії аж до включення в організовані лави української Революції» [21, с. 7]. У цьому першому синтетичному портреті поетеси бачимо зародження теми громадянського і творчого самовизначення, яка лейтмотивом проходить крізь усі наступні дослідницькі праці, присвячені ліриці поетеси.

1947 р., в п'ятиліття геройської загибелі поетки-революціонерки, видавництво «Сурма» видало її збірку «Прапори духа» з післямовою К. Гридня (Михайла Мухина), біографічним нарисом «На зов Києва» О. Ждановича (псевдонім Олега Штуля) і спогадом «Зустріч з Михайлом Телігою» С. Литвиненка. Впорядник О. Жданович видрукував тут 33 поезії за згаданою збереженою копією частини рукопису Олени Теліги та публікаціями в довоєнній пресі, переважно в «Літературно-науковому віснику» («Віснику»). У післямові К. Гридня (Михайла Мухина) вперше, хоч і дуже фрагментарно, було визначено родинне, товариське й літературне тло, на якому, на думку автора, варто осмислювати становлення Олени Теліги як громадянки і поетеси. Особливо важливий біографічний нарис О. Ждановича (Штуля) «На зов Києва» - ця праця, що належала другові поетеси, різносторонньо змалювала її постать і, хоча й містила низку неточностей, оскільки автор, не маючи доступу до джерел, покладався в багатьох випадках на пам'ять, заклала надійний фундамент для дослідження життя і творчості Олени Теліги.

Автори перших відгуків на збірку «Душа на сторожі» (Ганна Черінь, Оксана Лятуринська) поставили питання про енігматичний феномен Олени Теліги, намагаючись узгодити біографічний і ліричний профілі авторки. Так, у статті О. Лятуринської дуже добре відбито процес суперечливої ідентифікації Олени Теліги у свідомості публіки: на свої наполегливі питання «хто Теліга?» вона отримувала щоразу суперечливі відповіді («провінціальна панночка, закохана в берізки», «досить амбітна особа. Іноді уявляє себе ніфією», «вона прекрасна!»), аж поки не прийшла до переконання, що «...всі осуди були вірні. Хіба не подивугідно? Наскрізь жіноча, “провінціальна панночка, закохана в берізки” і так вирости й доконати мужньо те, що доконала. Це - подвиг!» [9, с.447].

Серед перших аналітичних інтерпретацій була стаття В. Державина «Шлях до класицизму», яка з нагоди виходу у світ першої збірки Олени Теліги «Душа на сторожі» була надрукована в першому випуску альманаха «МУР. Література, мистецтво, критика» (Мюнхен, 1946). Основний наголос у цій статті В. Державин зробив на обгрунтуванні провідної своєї тези про належність поетеси до неокласицистичної стильової течії. І в наступних своїх працях, як-от у статті «Заповіт Олени Теліги» (1952), він наполегливо виставляв неокласицизм поетеси насупроти тверджень про її неоромантичний («альбомний», за означенням Ю. Шевчука-Шевельова) характер.

У повоєнні десятиліття на еміграції вийшли книжка Дмитра Донцова «Поетка вогняних меж» (1953), цікаві дослідження Євгена Онацького та Олега Ждановича («Творче життя і геройська смерть Олени Теліги», 1949), Юрія Бойка («Олена Теліга як публіцистка і поетка», 1981), Юрія Ше- реха та інших видатних літературознавців.

Д. Донцов дав вражаючий потужною експресією портрет Олени Теліги, в якому міцно злютовані були особистісний і творчий профілі поетеси: «У тих, хто її знав, в їх пам'яті завше вона лишиться стрункою, різковирізьбленою, випня- тою вгору, - вся тремтяча життям постать чарівної жінки і пророчиці, яка в свою темну епоху била на сполох». Критик-публіцист без вагань поставив поетесу поряд з найбільшими титанами національної культури [3, с. 7].

У повоєнні десятиліття появилася низка художніх творів Н. Лівицької-Холодної («За вогнем шарлату»), Г. Мазуренко («Пам'яті Олени Теліги»), О. Бабія («Пісня про Олену Телігу»), Є. Маланюка («А ще забуду тебе, Ієрусалиме»), О. Лятуринської («Олені Телізі»), К. Штуль («Поворот»), у яких постає образ видатної сучасниці. Зокрема, тема вибору героїнею життєвого шляху відповідно до власної сутності (а це і є проблема особистісної самоідентифікації) звучить у п'єсі Катерини Штуль «Поворот», ідейним пуантом якої стала сцена рішучої відмови Олени Теліги у дні смертельної небезпеки евакуюватися з Києва, заснована на життєвому кредо поетеси: «Моєю мрією було завжди, щоб слова моєї поезії не розходились із моїми вчинками. Я Києва вдруге не покину. Надто довго чекала я на цей поворот і надто палко його бажала» [24, с. 389].

Наприклад, покликуючись на публікації ар- хівознавців, Є. Маланюк наполягав на українському родоводі поетеси, твердо переконаний, що «все-таки походження і кров відограють значно більшу ролю, ніж прийнято думати» [10, с. 328]. І все ж, розмірковуючи над долями таких українок за походженням, як Анна Горенко-Ахматова та Зінаїда Гіппіус, котрі пішли працювати на ниві російської культури, письменник пропонував у своїй «Розповіді про Лену» версію, в якій домінуючу роль у життєвому виборі Олени Теліги відіграла її особистість: «...вся її величезна наснага динамікою духовою і психічною пішла власне в батьківщину, тим більш сильно, тим більш динамічно, що вона дивилася на неї очима людини вже дорослої і вирослої поза батьківщиною. Це також має величезне значення, бо часом еміграція, чужина дає зовсім іншу перспективу. Крім того, вона вже дивилася крізь призму історії нашої долі земної, як народу, і тому всю свою величезну духову енергію вона вклала у велике почуття до Батьківщини» [10, с. 330]. Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірости, проти безбарвно- сти, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, і ще раз радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова. Радости, неприступної для плебея. І думаю, що ця жадоба радости і повноти її штовхнула поцілувати Батьківщину востаннє» [10, с. 331].

Свідченням складного механізму національного самоусвідомлення став майже легендарний епізод з емігрантського життя, коли гостро відчувши особисту і національну образу, горда молода українська душа порвала взаємини з шовіністично налаштованими друзями [19, с. 360]. Це був усвідомлений, хоч і надзвичайно емоційний та вольовий, вибір, бо, обидва її старші брати так і залишилися російськомовними, а Сергій під псевдонім Налянч здобув навіть певний розголос як поет літературних груп «Далиборка» та «Скит поэтов».

Важливим чинником дальшої внутрішньої перебудови був подєбрадський та празький побут Олени Теліги, коли навчання на історико- філологічному факультеті Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова розширило знання про Батьківщину і світ. Приятелювання з Василем Куриленком, Леонідом Мосендзом, Ю. Дараганом, Наталею Лівицькою-Холодною, Є. Маланюком, О. Ольжичем та іншими представниками «празької школи», співпраця з Дмитром Донцовим творили живлюще комунікативне середовище, а зустріч з Михайлом Телігою, очевидно, відкрила найінтимніші джерела національної са- моідентифікації в душі поетеси.

Після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Є. Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Оль- жича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. У складі перших похідних груп ОУН вона повернулася у зруйнований більшовиками й окупований фашистами т-Київ, де очолила Спілку письменників, видавала журнал «Литаври».

До речі, творчість Олени Теліги була для мемуаристів єднальною ланкою між особистими спогадами про цю людину, знану зі щоденного побуту, і її віддзеркаленням у засобах масової інформації та громадській думці. Автори спогадів зіставляли образ Олени Теліги, який залишився в їхній пам'яті, з ліричним «Я», створеним у віщій її поезії, яка настільки точно передбачила небуденну долю своїй авторці. Цитуючи відомі пророчі рядки з вірша «Лист («Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть - не зимне умирання»), М. Бачинська- Донцова зізналася: «Ніхто з нас, що читали у “Вістнику” ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго “серед співу неспокійних днів” вони стануть грізною дійсністю, що поміж “усіх ударів і дарів Господніх” призначена була Олені і Михайлові Телігам і багатьом іншим нашим землякам найвища життєва відзнака - геройська смерть за батьківщину» [2, с. 215].

21 лютого 1942 року у віці тридцяти п'яти літ настало те «неповторне свято», до якого вона готувалася все своє свідоме громадянське життя - волелюбну поетесу за непокору розстріляли гітлерівці разом з її чоловіком Михайлом Телігою та іншими побратимами в Бабиному Яру під рідним Києвом. У мемуаристів і взагалі читачів склалося враження, що «...Олена Теліга таку смерть давно передчувала» [6, с. 307], як заявила Галина Лащенко в 30-ліття загибелі письменниці й революціонерки. За словами Олега Лащенка, з цією загибеллю «виповнюється призначення Олени Теліги. І приходить її моральний, хоч і трагічний тріюмф» [7, с. 310].

Свідченням цілковитого збігу у свідомості читача образу ліричної героїні з постаттю її авторки є вплетення в мемуарний і біографічний дискурси цитат, алюзій та стилістичних парафраз з поезій Олени Теліги. Наприклад, розповідаючи про героїчну смерть, яку непокірна поетеса обрала заради пробудження волелюбного духу сучасників і наступників, Г. Лащенко вдається до вірша «Неповторне свято»: «Стояла на межі свого віку, “найвищого шпилю”, коли встигла вже багато дати - і ще так багато обіцяла» [6, с. 308].

Такими ж ремінісценціями з «Повороту» переплів Олег Лащенко свою присвяту «Олені Телізі», видрукувану у «Календарі “Слово” на 1967 рік» (Торонто, 1967): «Її життя - як сама передбачала, - відплило “мов корабель у заграві пожежі”, коли вона, перемагаючи “темні води й полум'яні межі”, саме зійшла була на кам'янистий верх “нашого прекрасного”, хоч і “похмурого берега”. Бо місце, де в останні дні свого життя стояла Олена Теліга, було справжнім шпилем українського світу» [8, с. 316].

З другого боку, інтерпретаційні дослідження допомогли біографам відтворити образ поетеси і внутрішні спонуки життєвого її подвигу, давши змогу збагнути й пояснити, яким чином і навіщо ця делікатна жінка пішла на самопожертву. Сьогодні можна упевнено стверджувати, що поезія, а відтак і громадсько-політична й потім революційна робота були для письменниці принципом двоєдиної - особистісної і громадянської - ідентифікації як щомиттєвого, безперервного утвердження власної і національної ідентичності. творчість теліга літературознавчий поетеса

Третій етап літературознавчого осмислення розпочинаємо з моменту повернення спадщини героїчної поетеси на батьківщину в часи горба- човської перебудови й у перші роки новітньої незалежності. Через те, що за колоніальних часів постать Олени Теліги, її життя і творчість перебували під жорсткою забороною радянської цензури і були цілковито незнані, поява в українській пресі її творів і біографічних нарисів викликала справжній естетичний шок. Одним з перших почав доносити до читача правду про велику громадянку і поетесу Леонід Череватенко, який наприкінці 1980-х років видрукував низку публікацій у вітчизняній періодиці, зокрема в популярних журналах «Україна», «Дніпро».

Потужна хвиля досліджень появилася в роки незалежної України, за яку боролася і загинула поетеса. Вийшли праці Миколи Жулинського (зокрема, його книжка «Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість», 2001), Тараса Са- лиги (стаття «Нескорена муза» у книзі «Імператив», Львів, 1997), Юрія Коваліва (стаття «Олена Теліга», опублікована в різних виданнях, зокрема в журналі «Слово і час», 1991, № 6) та багатьох інших дослідників, котрі різноаспектно розглядали життя і творчість поетеси.

Дрогобицька літературознавча школа (Петро Іванишин, Олег Баган, Ігор Набитович, Богдан Червак) відома дослідженнями на основі національно-екзистенціальної методології вісниківської літератури як цілісного ідейно-художнього феномена. На основі історико-літературних документів створено біографічний нарис «Олена Теліга. Життя і творчість» (1997) Б. Червака.

У Донецьку Віра Просалова досліджує контекст Празької школи, профетичний характер, ар- хетипні образи і діалогічну будову ліричних творів О. Теліги, зокрема вірші-присвяти, вірші-відповіді, які дозволяють глибше проаналізувати ідейно- естетичні погляди поетеси, її зв'язки з колегами по перу, знайомими, рідними, визначити смислові домінанти її творчості.

Координаційним центром сучасного теліго- знавства є Київ, де зосереджено кілька дослідницьких інституцій, відбуваються наукові конференції і захисти дисертацій. Чимало зусиль для вивчення та популяризації життя і творчості поетеси докладає відома дослідниця Надія Миронець. На основі багатьох історико-літературних документів вона опублікувала низку оригінальних праць, зокрема фундаментальне видання «Олена Теліга. О краю мій... Твори, документи, бібліографічний нарис» (К., 1999, 2006). Це видання засвідчило, що феномен О. Теліги поступово перетворюється в інтегровану частину української культури, вносить у неї сильний ідеолого-естетичний струмінь, що означував цілу європейську культуру того часу. Рецензенти висловили високу оцінку виданню доктора історичних наук Н. Миронець, котре, поза сумнівом, позбавлене популістського характеру і, з усвідомленням серйозності репрезентованого матеріалу, не лише доповнює спадщину празької школи, але є вагомим внеском у розвій вітчизняного літературного процесу [20, с. 79]. У якій мірі художні твори та документальні тексти можна використовувати для відтворення портрета історичної особи? Ці методологічні питання Н. Миронець обговорює й у низці інших своїх праць [11], плідно застосовуючи закорінений у біографістиці просопографічний підхід, завдання якого полягає у відтворенні «живих» образів історичних діячів на матеріалі конкретних джерел [12].

Отже три основні етапи дослідження проблеми ідентичності в ліриці Олени Теліги характеризуються якісними відмінностями.

У перший, прижиттєвий період поетеси, відбувалася безпосередня рецепція у формі діалогу: її твори отримували відгук у пресі, а письменниця своїми публіцистичними есеями і поетичними творами реагувала на них, як і на літературну та суспільну ситуацію загалом.

На третьому, сучасному, етапі відбулося значне розширення методологічного інструментарію телігознавства, здійснюється інтенсивний аналіз зібраного історико-літературного матеріалу та його синтез у формі антологій, мемуарно- документальних і критичних монографій, збірників конференційних матеріалів, наукових дисертацій тощо.

Невирішеною або ж дискусійною залишається низка питань, пов'язаних в проблемою ідентичності в поезії Олени Теліги. Чи існує пряма відповідність між життям і поезією Олени Теліги, тематикою і формою її творів? Чи можна безпосередньо ототожнювати постать поетеси з її ліричним «Я»? Хоча появилося вже чимало праць компаративного характеру, однак декларативними, досі аналітично не перевіреними залишаються твердження про її взаємини з попередниками, сучасниками й наступниками. Так, скажімо, ще навіть не ставилося питання про характер зв'язку поетеси з великою шевченківською традицією; конкретнішими і все ж фрагментарними є дослідження цієї постаті на тлі Празької школи, а над її впливом на творчість наступних поколінь, зокрема шістдесятників, українське літературознавство лише зараз починає задумуватися.

The article deals with the works of Olena Teliha in reception of Ukrainian criticism through the problems of identity. The main stages historiography and literary acknowledgment of Telyha have pointed out.

Размещено на Allbest.ru