Арабо-іспанська середньовічна поезія, андалузька єврейська поезія та лірика трубадурів

Размещено на http://www.allbest.ru/

АРАБО-ІСПАНСЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ПОЕЗІЯ, АНДАЛУЗЬКА ЄВРЕЙСЬКА ПОЕЗІЯ ТА ЛІРИКА ТРУБАДУРІВ

ВЕЛИЧКО М.П.

Інституту філології та масових комунікацій

Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

Стаття висвітлює проблему безпосередньої взаємодії кількох літературних традицій, ймовірність впливу арабо-іспанської строфічної поезії на лірику провансальських трубадурів, торкається питання визначення ступеня взаємодії арабської і європейської середньовічних поетологічних традицій.

Ключові слова: поетика, лірика, віршовий розмір, рима, канон.

поезія іспанський арабський середньовічний

Статья освещает проблему непосредственного взаимодействия нескольких литературных традиций, вероятность влияния арабо-испанской строфической поэзии на лирику провансальских трубадуров, касается вопроса определения степени взаимодействия арабской и европейской средневековых поэтологических традиций.

Ключевые слова: поэтика, лирика, стихотворный размер, рифма, канон.

The article deals with the problem of the direct interaction of several literary traditions, the probability of the impact of the Arab-Spanish strophic poetry on Provencal troubadours lyrics, shows the degree of interaction between Arabic and European medieval poetic traditions.

Keywords: poetics, lyric poetry, metre, rhyme, canon.

Актуальність статті. В останні десятиліття в літературознавчій науці сформувався новий підхід до вивчення середньовічної літератури як певного типу в історії світової літератури із залученням методів порівняльного літературознавства, культурології, теорії рецепції. Ґрунтовно досліджується історична поетика, де середньовічна література посідає особливе місце в системі змінюючих один одного типів художньої свідомості. У зв'язку з цим відбувається і переосмислення уявлень про арабську поезію в Іспанії.

Інтенсифікація глобалізаційних процесів зумовлює необхідність розвитку міжкультурних відносин. У наш час з'явилося чимало досліджень, присвячених двомовним літературам Європи, що свідчить про розробку концепції білінгвізму і мультилінгвізму. Стаття висвітлює проблему безпосередньої взаємодії кількох літературних традицій, ймовірність впливу арабо- іспанської строфічної поезії на лірику провансальських трубадурів, торкається питання визначення ступеня взаємодії арабської і європейської середньовічних поетологічних традицій. Сам факт взаємовпливу не викликає сумніву, проте залишається дискусійною роль андалузької строфіки у процесі становлення і розвитку лірики провансальських трубадурів, з якої бере свій початок французька, італійська, португальська та інші поетичні системи ренесансної Європи. Досліджено погляди найавторитетніших представників французької (Е. Леві-Провансаль), іспанської (Х. Рібера) та російської (В. Жирмунський, О. Кудєлін) літературознавчих шкіл та проаналізовано приклади поезій ранньої лірики трубадурів старопровансальською мовою. Також поза увагою не залишилася андалузька єврейська лірика як самобутнє явище на теренах мусульманської Іспанії, що ввібрала в себе досягнення арабо-іспанської літературної школи і таким чином поглибила значення андалузької поетичної спадщини, віддзеркалене в інших національних літературних традиціях.

Мета статті: продемонструвати зв'язки андалузької лірики з традиціями арабської класичної і романської середньовічних літератур; простежити рецепції арабо-іспанської строфічної поезії провансальською лірикою.

Предметом дослідження є особливості поетики арабо- іспанської середньовічної лірики як синтезу традиційного канону та індивідуально-авторського світу, зумовленого специфікою розвитку поетичної системи в арабській частині Іспанії у УІІІ - XIV ст.

Об'єктом дослідження є арабо-іспанська лірика Середньовіччя (твори Ібн Зейдуна, Ібн Кузмана та ін.), а також зразки іспано-єврейської поезії та лірики провансальських трубадурів.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в українській арабістиці досліджено поетичну спадщину андалузьких авторів; з урахуванням сучасної теоретичної думки проведено комплексний аналіз поетики арабо-іспанських літературних текстів епохи Середньовіччя.

Арабська література в Іспанії представлена як синтез східноарабської класичної традиції і романських впливів. Сукупність географічних, політичних, економічних чинників визначила створення унікального симбіозу романських, арабських, берберських традицій. Проте значення андалузької лірики у контексті історії світової літератури визначається не лише її власними здобутками, але й роллю посередника між культурами Сходу і Європи.

У процесі дослідження впливу арабо-іспанської поезії на становлення та розвиток інших національних літератур не можна обійти увагою середньовічну єврейсько-іспанську поезію - яскраве і незвичне явище в історії давньоєврейської писемності.

Існуючи ніби у двох різних системах координат, єврейська середньовічна поезія співвідносилася з двома типами текстів: з Танахом та арабською поезією, що й зумовило літературні особливості цієї поетичної традиції.

На території Іберійського півострова єврейські поселення існували ще за біблійних часів, а вже за римського, а потім ісламського панування ці общини зміцнилися й укріпили свої позиції на теренах Іспанії.

Нові арабські завоювання у УІІІ ст. забезпечили розростання мусульманської імперії, яка, хоч і складалася з кількох окремих держав, у економічному та культурному аспекті була цілісною єдністю. Євреї, що проживали у великих містах Арабського халіфату, мали належні умови для свого існування, оскільки відповідно до законів історичного розвитку, який спрацьовував також в ісламському регіоні, під час економічного і культурного розквіту країни її діаспори також переживають піднесення. Єврейське населення в Андалузії було активним учасником оточуючої реальності, в жодному разі не перебували у замкненому колі і, водночас, зберегло свою відданість власній мові, звичаям, релігії.

Араби проявляли толерантність і терпимість у ставленні до євреїв у Х-ХІІ ст., однак падіння арабської могутності на теренах Іспанії спровокувало майже повну ліквідацію єврейських общин в цьому регіоні. Розкол халіфату на дрібні князівства призвів до воєнної слабкості перед християнськими правителями. Відсутність стабільності в суспільстві негативно позначилася і на культурі, практично призупинивши літературний процес. Останнім проблиском середньовічної єврейської літератури стало виникнення жанру макам, створеного за арабським зразком. Спочатку це були переклади з арабської на іврит, проте з часом єврейські автори почали створювати власні оригінальні твори.

Неспроможні протистояти християнами князівства охопила хвиля ісламського фанатизму, що вилилася у переслідування християн та євреїв. Андалузькі євреї були вимушені залишити обжиті місця і звернутися за допомогою до християнських правителів Кастилії та Арагона. На певний час їм вдалося знайти для себе новий прихисток, і навіть зайняти більш високе становище, ніж досі: у християнських державах середній клас, прошарок освічених громадян був практично відсутній. Проте й тут єврейська община зазнала утисків на релігійному ґрунті, оскільки християнська церква намагалася за будь-яких умов навернути іудеїв до своєї віри [1].

Подальше вигнання євреїв із середньовічної Іспанії відбувалося внаслідок погромів у містах Севільї, Толедо і Валенсії, під час яких загинуло понад 5 тис. євреїв, і ще близько 100 тис. вимушені були прийняти християнство, аби врятуватися від смерті. У 1481 р. була створена інквізиція на чолі з Томасом Торквемадою для подальшого винищення тих євреїв, які, будучи християнами лише формально, продовжували таємно сповідувати іудаїзм. Наступного, 1492 року, вирішено повністю ліквідувати єврейські общини в Іспанії.

Вся література, створена давньоєврейською мовою, яка на той час вже перейшла з розмовної до розряду сакральних, так чи інакше була пов'язана з релігією. Тим більш неординарним на цьому тлі видається феномен світської літератури, створеної на івриті у Х-ХІ ст. в мусульманській Іспанії. Її роль була другорядною відносно арабської поезії, оскільки, без сумніву, принципи віршування, метрики, строфіки, римування, а також система поетичних жанрів, з усім її арсеналом мотивів та образів, прийомами і формальними особливостями поетичних творів були повністю запозичені з арабської класичної поетики.

Разом з тим єврейська поезія має ряд істотних відмінностей від арабської, головна з яких - використання прямих та прихованих цитат з Біблії. Це спосіб поетичної творчості, що отримав назву “мозаїчний стиль”, розвивався незалежно від арабського впливу. Х. Ширман зазначає: “Поети не обмежувалися цитуванням тесту. Джерелом особливої естетичної насолоди було вкладання в біблійні цитати нового змісту. Легкі зміни, внесені до тексту, комбінації з уривків біблійних віршів відкривали необмежені можливості дотепних та несподіваних формулювань...” [2].

Серед уславлених поетів “Золотого сторіччя” в першу чергу варто зазначити імена Соломона бен Гебріоля (1021-1058), Моше ібн Езри (1055-1139) та Йегуди Галеві (1075-1141). Свідомо поставивши єврейську світську поезію в залежність від арабської і переклавши на іврит низки арабських творів, ці середньовічні автори створили абсолютно нові поетичні зразки, у яких відобразили власний життєвий досвід та особливості індивідуального художнього стилю.

Двовірш (епіграма) Йегуди Галеві є хрестоматійним прикладом любовної лірики і часто трактується як переклад бейта арабського класика аль-Мутанаббі :

У буквальному перекладі можна прочитати наступне:

В день, коли я пестив її на своїх колінах,

Вона побачила своє відображення в моїх зіницях.

Цілувала вона два моїх ока, обманюючи.

Свій образ цілувала вона, а не мої очі. Переклад Х. Ширмана

Блискуче втілений психологічний портрет коханої, в поведінці якої ліричний герой тонко підмічає самозакоханість та байдужість до інших, цікавий для пересічного читача. Увагу ж дослідників привертає граматична деталь - використання в описі коханої жінки чоловічого роду. Подібний нюанс можна пояснити одразу двома моментами. Перший добре відомий усім знавцям середньовічної арабської літератури - поетична традиція, що бере свій початок ще з бедуїнських часів, коли за нормами мовного етикету використовувався чоловічий рід, незважаючи на те, що вірш насправді присвячено саме жінці. Другий момент зосереджується на тенденції зрілої арабської естетики, в межах якої захоплення і оспівування чоловічої вроди було нормою. В єврейський поезії також сформувався жанр віршованих творів про вродливого юнака: “Лише зрідка трапляються твори, які є чистою літературною фантазією, до них належать, з огляду на все, чисельні вірші про прекрасного юнака, тематика яких запозичена у іберо-арабських поетів класичного періоду. Є підстави припускати, що принаймні в деяких з цих віршів маються на увазі, не юнаки, а дівчата, подібно до того як арабські і навіть провансальські поети іноді звертаються у своїх віршах до жінки в чоловічому роді; проте немає сумніву, що у більшості випадків звертання до юнака варто розуміти буквально” [там само].

Проте якщо звернутися до оригіналу вірша, то увагу привертає перше слово, яке попри певні труднощі в інтерпретації можна перекласти як “красуня-сирійка, жителька північної країни”. Отже в арабському тесті мова йде, без сумніву, про особу жіночої статі, опис якої подано відповідно у жіночому роді.

Сирійка, в той час, коли я усамітнився з нею,

Вона видивляється в моєму оці своє обличчя,

І цілує вона моє око, обманюючи мене,

А насправді цілує в ньому свої вуста. [2]

Таким чином, єврейський поет Йегуда Галеві цілком свідомо змінив у своєму творі жіночий рід на чоловічий. Для пояснення цього прийому професор Х. Ширман звертає увагу ще на одну деталь - вираз “пестити на колінах”, який є алюзією на книгу Пророка Ісайї (66:12), зокрема останню її частину і представляє складову пророцтва про Єрусалим. У перекладі Д. Йосіфона цей уривок звучить так: “.. Бо так сказав Господь: Ось я простягаю до нього, як ріку, світ, і, як потік що розливається, - багатство народів, на плечах носити вас будуть і на колінах пестити. Як людину втішає мати, так я втішатиму вас ” [там само].

Стосунки Бога з своїм народом уподібнені до материнського ставлення, а зовсім не до взаємин між коханцями, як часто відображається у любовно-містичній поезії. У вірші єврейського поета, швидше, мова йде про немовля, якого мати годує на колінах. Цим і зумовлено використання чоловічого роду. Проте виключити повністю ймовірність поєднання біблійної алюзії та естетичних норм андалузької поезії, які допускали опис юнака-коханця було б передчасно. Отже, цілком світський, до певної міри легковажний двовірш, має ще один контекст, пов'язаний зі Священним Писанням, ігнорування якого робить сприйняття поезії Йегуда Галеві неповним. На його прикладі можна переконатися, що попри світський характер іспано-єврейської поезії, вона перебуває у нерозривному зв'язку з релігійною літературною традицією.

Особливе зацікавлення викликає встановлення зв'язків між арабською поезією Іспанії та ранньою провансальською лірикою, а, отже, і зі всією європейською поезією загалом. Досить помітною є схожість між андалузькою строфічною поезією в її народному варіанті - заджалі - і поезією провансальських трубадурів. Це можна визначити як за подібністю жанрів і тем, так і за використанням епітетів, метафор та порівнянь

Передусім через територію Андалузії до середньовічної Європи потрапили арабо-мусульманські, середньосхідні культурні традиції, повернулося засвоєне і збережене надбання античності, що і сприяло розвитку європейської наукової думки і створило передумови для початку епохи Відродження.

Іспанці охоче переймали звичаї і церемоніальні тонкощі мусульман, цікавилися арабською музикою і етикетом. Важливу роль у впроваджені арабо-мусульманського впливу в Іспанії відіграла діяльність перекладачів, завдяки якій Європа познайомилася з арабським працями з математики, астрономії, медицини. Твори Аристотеля, Платона, Гіппократа, так само як і багатьох вчених Сходу - Ібн Сіни, Ібн Рушда - стали відомі у латинських перекладах доренесансній Європі. У галузі літератури розмаїття ранньоарабського фольклору, піднесене кохання, опис якого зустрічається ще у поезії узритських ліриків, відіграло значну роль у розвитку європейської лірики, випередивши, наприклад, лірику італійського dolce stil nuova (“нового витонченого стилю”). “Історія літератури античної чи середньовічної Європи настійно вимагає більш поглибленого вивчення культурних чи літературних впливів класичного й середньовічного Сходу, котрий у той час ішов попереду Європи у своєму загальному культурному розвитку” [3:21].

Прованс виявився територією перетину римських традицій, що збереглися там ще з перших століть нашої ери і арабської культури, що прийшла на європейський континент через Піренеї. Результатом такого культурного синтезу стало зародження нового типу поезії, поезії трубадурів, яку визначають як найстарішу літературну традицію Європи. Надалі географія лірики трубадурів розширювалася, їхні твори користувалися популярністю при дворах Італії, Сицилії, Великобританії. Проте визначити джерела поетичної традиції, що згодом вплинула на творчість визнаних майстрів слова епохи Середньовіччя Данте і Петрарки досі є проблематичним.

Існують гіпотези генези провансальської лірики, які розвинулися в руслі романістики: антична - витоки поезії трубадурів віднайдено в античній традиції, і середньовічно-християнська - відстоює думку про безпосередній зв'язок лірики трубадурів з церковними гімнами, що виконувалися латиною, адже останні були за своєю структурою тривіршами-моноримами. Проте ці подібності між античною, християнською поетичними традиціями і провансальською лірикою є досить умовними, оскільки більшість матеріалу вказує саме на відмінності між поетичними системами, наприклад у ліриці трубадурів простежується чітко виражена рима, тоді як антична поезія взагалі не знала такого поняття, як римування.

У деяких зразках провансальської лірики є згадки про тогочасну Іспанію, яка стала ареною для бурхливого розквіту поезії трубадурів:

E doncs, pois atressi.m morrai,

Dirai li I'afan que m'en ve?

Vers es c'ades lo li dirai.

No farai, a la mia fe.

Si sabia c'a un tenen En fos tot' Espanha mia,

Mais vol morir de feunia Car anc me venc en pessamen.

А тепер, якщо я все одно помру,

Чи не зізнатися мені їй у своєму горі?

Мені варто зробити це зараз же.

Ні, я не зроблю цього, клянуся,

Навіть якби я знав,

Що вся Іспанія стане моєю.

Я швидше помру від сорому,

Ніж висловлю таку думку. * переклад зі старо-провансальської М. Лущенко

Трубадури надавали великого значення оформленню твору, і навіть змагалися між собою в майстерності створення нових віршованих форм. Оскільки твори провансальських трубадурів виконувалися під музичний супровід в якості пісенного матеріалу, вимоги до їхньої звукової структури і зокрема до рими, були досить жорсткими. Саме трубадури ввели риму в широкий літературний вжиток.

Метрика поетичної спадщини трубадурів ґрунтується на певній послідовності кількості складів у кожному рядку і чергуванні наголосів, що дає змогу визначити тип метричної системи як силаботонічну, на зразок італійської. У підборі рими трубадури були надзвичайно точними і дві-три рими можуть проходити через весь твір, що нагадує арабську класичну традицію з її тенденцією до моноримічності. Кількість строфічних форм провансальської лірики перевищує тисячу, і на її народне, фольклорне коріння вказує наявність рефрену.

Трубадури - основоположники традиції куртуазного кохання в літературах країн Європи. Куртуазне кохання мало специфічні риси, зокрема утаємничення почуття, коли поет не має змоги називати об'єкт своєї пристрасті на ім'я, оскільки розголос може зашкодити репутації його дами: “Я так вірно і віддано кохаю вас, що нікому іншому не довірю таємницю мого кохання до вас”, - визначає свій обов'язок берегти таємницю Пейре Відаль. Бернар де Вантадур (Bernard de Ventadour) стверджує:

5 'eu saubus la gen enchanter, mei enemic foran efan, que ja us no saubra triar ni dir re que.ns tornes a dan.

Як би я вмів заворожувати людей,

Мої вороги стали б немовлятами,

Щоб жоден з них не відкрив би І не сказав би чогось, що може бути проти нас.

Однак тема піднесеного кохання (Fin amor) у творчості трубадурів трактується досить неоднозначно. Е. Векслер, німецький історик європейської середньовічної літератури, стверджував, що тема кохання використовувалася винятково з меркантильною метою догодити дружині сеньйора, який натомість щедро винагородить свого васала. Російський дослідник В. Шишмарєв притримувався протилежної точки зору і вважав, що “любовна лірика провансальців - це поетичне зображення цілком реальних переживань”, а специфіка психологізму криється “в негативній оцінці сучасного шлюбу, що зазвичай ґрунтувався на розрахунку чи необхідності” [4:176].

Однак попри всю піднесеність і чистоту почуттів, яку виражав трубадур у своїх творах, його кохання не завжди мало винятково платонічний характер, зокрема в деяких фрагментах поетичних творів можна простежити чуттєві описи жіночої вроди:

Bel cors ab fresca color,

Gran mal me faitz traire!

Красиве, свіже тіло,

Ви мене змушуєте відчувати такий біль Намагаючись виокремити основні тенденції становлення і розвитку провансальської лірики, дослідники зазначають: “Коли ми говоримо про зміну великих літературних напрямів та стилів, - маємо на увазі зміну суспільної ідеології і засобів її художнього втілення. На цій спільній основі можливі більш часткові сходження - ідей, образів, сюжетів, літературних жанрів, особливостей поетичного стилю, що становлять результат повної чи часткової реконструкції всієї системи засобів ідейно-художнього вираження думки поета. Ця реконструкція може бути одночасно результатом внутрішнього розвитку і викликаного цим розвитком впливу ззовні: обидва боки цього процесу перебувають у діалектичній взаємодії” [5:81].

Заслуговують на особливу увагу студії викладача арабської мови і культури Сорбонського університету, директора інституту ісламських досліджень при університеті Парижа Е. Леві-Провансаля. Його фундаментальна праця “Історія мусульманської Іспанії” безпосередньо стосується взаємовпливів двох культур - арабської та іспанської в Андалузії, і результат цієї взаємодії автор вбачає у спільності тем і способів їх вираження у двох літературних традиціях. Порівнюючи арабо-іспанську поезією народної традиції, тобто строфічні форми, зокрема заджал і більш пізню за хронологією поезію трубадурів, Леві-Провансаль зазначає, що для обидвох цих традицій було характерне прославлення куртуазного кохання: “Я все більше схиляюся до думки, що подібне прославляння одухотвореного кохання, яке притаманне поетичної творчості епохи Середньовіччя, було запозичено європейцями у мусульманській Іспанії” [6:57]. Свої висновки французький вчений робить на основі дослідження спадщини поета і вченого Ібн Хазма (994-1064), зокрема його етико- психологічний трактат “Намисто голубки”, у якому Леві-Провансаль аналізує метод порівняльного зіставлення теорії вираження платонічного кохання.

Французький учений помічає й інші мотиви, які паралельно знаходили своє віддзеркалення у поезія андалузьких і провансальських авторів: “Однак поруч з “куртуазними коханням”, існувала тенденція заджальної поезії, яка так само, як і твори провансальських і аквітанських трубадурів, була присвячена темі винятково чуттєвого кохання. Так, заджал Ібн Кузмана, складний для перекладу літературною мовою, мав точні відповідники в реалістичних віршах трубадура Маркабрю. Ця подвійна тенденція по обидва боки Піренейських гір слугує безапеляційним аргументом на користь теорії про взаємну схожість цих поетичних традицій” [6:117].

Отже, в провансальській любовній поезії і класичній любовній арабській ліриці помітні спільні теми та поетичні засоби. Потрібно зазначити, що традиції любовної арабо-іспанської поезії збереглися в андалузькій любовній поезії та в провансальських піснях трубадурів.

Проте подібні паралелі у двох поетичних системах певне коло вчених схильні вважати лише випадковими збігами, які лише підтверджують правило про розвиток світової літератури за спільними тенденціями. Зокрема російський теоретик літератури і компаративіст В. Жирмунський вважає, що “найпереконливішими, як вказівка на закономірність загального процесу літературного розвитку, є приклади, коли подібні літературні напрями, жанри чи індивідуальні твори виявляються в різних національних літературах незалежно одне від одного, за відсутності літературного контакту” [5:347].

Таким чином, намагаючись наблизити вирішення проблеми впливу арабо-іспанської строфічної поезії на провансальську лірику в контексті міжнародного розвитку і взаємодії літератур, можна припустити, що суто технічне зіставлення явищ поезії на підставі подібності низки їх елементів може спричини оманливе враження про їх взаємодію і взаємовплив. Причиною такої подібності можуть бути не тісні контакти двох літератур, а загальна тенденція суспільного і культурного розвитку народів. У такому випадку є лише історико- типологічні збіги, які простежуються в літературах певної епохи, коли відбувалося формування незалежних одна від одної поетологічних систем, що включать ідейні, сюжетні, композиційні та стильові парадигми. Кожна художня система, в свою чергу, має власну траєкторію розвитку, а зовнішні впливи аналогічних факторів соціального і культурного життя народів лише стимулювали чітке виокремлення її складових. Проте ґрунтовні докази, що доводять наявність чисельних контактів між арабо-іспанською і провансальської художніми системами, говорять про значущі процеси творення унікальної, самобутньої літературної традиції, спектр дії якої поширився далеко за межі ареалу її зародження і позначився на перебігу літературного процесу усієї Європи. Жодна з існуючих на сьогодні теорії взаємовпливу творчості андалузьких майстрів слова і провансальських трубадурів не є досконалою, що залишає можливість для подальшого з'ясування фактів впливу арабо-іспанської строфічної поезії на розвиток і становлення літератур європейського середньовіччя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Носовский М. Двойной контекст любовного стихотворения Йегуды Гелеви: арабская поэзия и Библия - [Електронний ресурс]. / Михаил Носовский. - Режим доступу: duchifat.livejoumal.com / 669170.html.

2. Духовное творчество испанского еврейства в период его расцвета // Очерки по истории еврейского народа / [под. ред. С. Эттингера]. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://jhist.org/code/ettinger5_07.htm.

3. Алексеев М.П. История западно-европейской литературы. Средние века и Возрождение / М. П. Алексеев, В. М. Жирмунский. - М.: Высшая школа, 1999. - 462 c.

4. Шишмарев В.Ф. Лирика и лирики позднего средневековья. Очерки по истории поэзии Франции и Прованса. / Владимир Федорович Шишмарев. - М., 1911. - VIII. - 564 с.

5. Жирмунский В.М. Проблемы сравнительно-исторического изучения литератур / В. М. Жирмунский // Сравнительное литературоведение. Восток и Запад. - Л. : Наука, Ленингр.отд-ние, 1979. - С. 66-83.

6. Леви-Провансаль Э. Арабская культура в Испании / Эварист Леви- Провансаль. - М., 1967.

7. Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи : антологія [упорядн. : Д. Наливайко]. - К. : Києво-могилян. акад., 2009. - 487 с.

Размещено на Allbest.ru