Антропологія літератури: сучасний стан та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНТРОПОЛОГІЯ ЛІТЕРАТУРИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Олена Юрчук

Київський національний лінгвістичний університет

В статті розглянуто “антропологічний поворот” в теорії літератури. Дискурс антропологізації літератури представлено в культурологічному і літературознавчому аспектах. Йдеться про спробу окреслити для літератури новий дослідницький простір. В цьому сенсі література стає культурним продуктом свого часу. Особливу увагу звернено на міждисциплінарний характер, історичну традицію і виховну функцію антропології літератури.

Ключові слова: антропологічна парадигма, міждисциплінарність, культурний продукт, філософська рефлексія, читацька практика.

В статье рассмотрен “антропологический поворот” в теории литературы. Дискурс антропологизации литературы представлен в культурологическом и литературоведческом аспектах. Речь идет о попытке очертить для литературы новое исследовательское пространство. В этом смысле литература становится культурным продуктом своего времени. Особенное внимание уделяется междисциплинарному характеру, исторической традиции и воспитательной функции антропологии литературы.

Ключевые слова: антропологическая парадигма, междисциплинарность, культурный продукт, философская рефлексия, читательская практика.

антропологія література культурологічний міждисциплінарний

The article describes the “anthropological turn” in literary theory. The discourse of the anthropologization of literature is represented in the cultural and literary aspect. This is an attempt to outline a new research area in literature. In this sense, literature becomes a cultural product of its time. Particular attention is given to the interdisciplinary nature, the historical tradition, and the educational function of anthropological studies of literature.

Keywords: anthropological paradigm, interdisciplinarity, cultural product, philosophical reflection, readers' practice.

Перед антропологією літератури на сьогоднішній день стоїть першорядна проблема самоствердження в колі інших міждисциплінарних наук. Вирішення її прямо залежить від соціального і культурного кодів теперішнього кризового часу, від загального стану гуманітарної науки, яка в сучасних умовах продовжує залишатися виробником культурних цінностей нового світу. Перебуваючи в умовах фактичної метафоризації понять “цінність” і “виробництво”, сучасна теорія літератури балансує між замовленням соціуму на нові цінності політичного, морального й естетичного типів й вірністю засадам гуманістичного світобачення.

Літературна антропологія має також виховну мету. В наш час, коли сучасне виховання фактично зіпсувало канон минулого і цілий ряд академічних дисциплін, які вивчали літературу з позиції класичної естетики, частково втратили авторитет, антропологічний підхід до вивчення літератури прагне мети переконати суспільство у важливості виховання.

Але мета антропології літератури полягає не в тому, щоб відродити минуле, а в тому, щоб наголосити на важливості самоосвіти людини {“На думку антропології це б запустило процес саморефлексії, який не веде до втілення ідеалу, а допомагає людині зазирнути за межі відношень, нав'язаних їй зовнішнім світом.” [2, 10]). Вона прагне не тільки історично реконструювати хід наукового процесу в минулому, а шукати в ньому плідні для нашого часу ідеї з врахуванням сподівань сучасного читача й середовища, яке формує його естетичні вподобання (“Змінюючи перспективу читання, вона змінює також - згідно з першим принципом перспективізму - те, чим є сам текст. Змінюючи свій предмет, вона (літературна антропологія) змінює також попередні способи його читання. Антропологічне читання літературного тексту не тільки хоче нам сказати, що таке літературний текст, ай- можливо, передовсім - прагне, щоб ми вже не вірили в те, що про літературний текст говорить шкільна - як елементарна, так і університетська - вульгата. ” [4, 492]).

Активність антропології літератури в наш час спричинена, насамперед, прагненням теорії літератури шукати нові аспекти дослідження, запозичувати для цього методологічний інструментарій, збільшувати інституціональний простір і розширяти дослідницький горизонт. Сучасне французьке літературознавство проявляє до антропології літератури неабиякий інтерес, переслідує мету різнобічно оцінити це новоутворення в гуманітарній галузі, визначити його концептуальність і зв'язок з поетикою (в широкому значенні). Тут увага приділяється, насамперед, дослідженню антропологічної парадигми, яка протягом півстоліття поповнювалась соціологічним, культурологічним, етнографічним й іншими близькими до антропології підходами [12]. їх життєздатність підтверджується комунікативними режимами. Зокрема, Жером Мейзоз [10] у своєму дослідженні відмічає амбівалентність письменників Третьої Республіки у ставленні до енциклопедичності влади й індивідуального письма, схожого за формою на усне повідомлення. Веронік Снокер [6] звертає увагу на структурну гомологію антропологічних обрядів й історичного наративу, яка позначає літературні тексти “естетичною проникливістю”. Софі Дюмулен [8] досліджує літературне поле і біографію автора в ракурсі етнокритики, яка дозволяє назвати “дикунством романтичного учня” сміливі експерименти з ініціюванням молодого В. Гюго, описати “екзистенціальну траєкторію” еволюції письменника. Івон Верд'є доводить, яким чином внаслідок перетину колективних звичаїв і долі особистості, під тиском соціуму було порушено міфічний і казковий канони, внаслідок чого відбулась маргіналізація літературних персонажів. Наукова розвідка Франсуа Менан Думазан [7] присвячена вивченню дидактичних проблем, які можуть виникати в процесі етнокритичного читання, небезпека якого криється у дидактичному перекладі, оскільки він передбачає читання з попереднім інформуванням і подальшим переформуванням тексту внаслідок чого мимоволі скорочується оповідність історичного і культурного продукту. До того ж, це призводить до ефекту “дрейфування етнолога”, коли переосмислення тексту підмінюється тлумаченням “первинних елементів”, які містяться в ньому. Для подолання цього розроблена схема читання семіотико-культурної системи твору з врахуванням романтичної інтертекстуальності, етногенетики тексту і мікропоетики оповіді. Марсель Лапарра [9] пропонує компроміс між академічними концепціями літератури і епістемологічною моделлю пошуку смислу: враховуючи фікціональні знання і набутий досвід читача, допомогти йому уникнути автоматизму мислення й уявного діалогу з твором в процесі читання, сприяти фактичному взаємопроникненню культур носія й тексту. Франсуа Нудельман [11] зазначає, що антропологічний підхід до вивчення літератури руйнує короткозорий дисциплінарний історизм і великі теоретичні дискурси (наприклад, дискурс античного театру в метафізичному дусі). Він потребує подальших практик, ідентифікацій з застосуванням естетичних і соціальних кодів і наближенням до суспільства і культури з позначкою літератури. На його думку, такий дослідницький напрям випереджає позитивістський формалізм і застарілу теорію, дозволяє здійснити текстовий аналіз, відкритий до соціальної і культурної практики. Ф. Нудельман відмічає, що наукові доробки Ж. Дельоз, А. Бад'ю, Ж. Ранс'єр, які орієнтовані на літературні тексти Золя, Малларме, Пруста і Бекетта і не обтяжені великими естетичними розробками і суворими теоретичними вимогами, залишаються актуальними в наш час саме через подолання надмірної естетичної концептуалізації і дисциплінарної таксономії. Позиція Сильви Андре [13] визначається спробою об'єднати антропологію і культурологічний аналіз з застосуванням наратології, семіотики, літературної історії для розгляду всіх можливостей функціонування наративної оповідної моделі. На її думку, такий підхід дозволяє дослідити стійку систему інституційних оповідей (міфів, героїчних епосів, аксіологічних оповідей), вивчити їх еволюцію в історичному контексті, визначити соціальні функції і когнітивну роль. Таке розмаїття векторів антропологічного дослідження є доказом подальшої маргіналізації традиційної практики герменевгичного вчитування в текстуальний канон, яка поступово втрачає легітимність і потребує нових методів інтерпретації текстів.

Загалом, ідея обопільного зближення антропології й літературознавства не є кардинально новою. Дискурс “антропологічного повороту” в літературі (в питаннях про міждисциплінарний характер антропології літератури, її самодостатність і, водночас, залежність від літературознавства) організується, здебільшого, навколо національної традиції та історичних факторів. Питання національної традиції стосується, насамперед, розбіжностей в академічному поділі наук: на “природничі” / “гуманітарні” (німецький варіант) і “гуманітарні” / “суспільні” (англійський й американський варіанти). Німецький варіант походить від університетської традиції позаминулого століття, коли людське протиставлялось природному за принципом “природне” (натуральне, несуспільне) / “штучне” (зроблено людиною), відповідно якої історія, філологія, культура належали до гуманітарних наук. Вирішальним історичним моментом для перерозподілу наук можна вважати той, коли філософія втратила позицію головної науки, а людина замінила магістральну ідею прагнення до свободи на відчуженість в бутті. Новий поділ наук, де місце “природничих” посіли “суспільні”, дозволив останнім претендувати на деякий універсалізм у подоланні національних меж. Така тенденція до їх “всебічного” впливу на інші наукові сфери, в тому числі на гуманітарну, за думкою К. Платта [5], більше походила на комерційний проект. Вчений дійшов такого висновку, спостерігаючи за його проявом в американському суспільстві 70-х років минулого століття, тобто в той історичний період, коли був втрачений критичний погляд на мову як систему, інструмент пізнання і комунікації, і “коли в природничих методах вивчення соціуму спостерігалась рефлексія самого інструментарію дослідження, а поняття “раса” не було фізичною дійсністю, а сприймалась, насамперед, як думка в свідомості < >” [1].

Наступним питанням, пов'язаним з національною традицією й історичним контекстом, яке активно обговорюється в дискурсі антропології літератури, є трансформація націоцентричної моделі суспільства та її наслідки. Ретроспективний погляд в історію науки дозволяє ще раз наголосити на тому, що літературознавство XIX ст. спиралось на націоцентричну модель суспільства і навіть транслювало її основу як канон високої культури. Тому правомірним буде припущення про відносну спільність мов соціальних і гуманітарних наук. Антропологія як наука оформилась в цьому історичному контексті. Вона використала колоніальну ситуацію для самоствердження, позиціонування себе як інструменту колоніального контролю. В період розпаду імперій антропології вдалось забезпечити собі нові практики дослідження еміграції, расової культури, знаковості тощо. Пізніше, коли постколоніальна критика вплинула на канон моделі історичного розвитку, антропологія взяла участь в процесі деконструкції. Історичні зсуви і політичні причини зумовили появу інтелектуального ландшафту літературного теоретизування й історико-культурних пошуків. Під впливом трансформації гуманітарної освіти відбулась маргіналізація гуманітарного знання, яка позначилась подіями 1968 р. минулого століття, загальним настроєм французьких й американських університетів і частковою відмовою від національної традиції. Однак тогочасна атмосфера згодом змінилась на розчарування в марксизмі, заміною його на неолібералізм, який активізувався на фоні перших проявів глобалізаційних змін. В 80-ті роки минулого століття в контексті інтердисциплінарного діалогу спостерігався сплеск гуманітарних досліджень, орієнтованих на вивчення літератури з позицій фемінізму, психоаналізу, етнографії. Однак французька гуманітарна наука в той час намагалась захиститися від американського впливу, проголосивши “антиамериканізм”. Зокрема, офіційна наука не сприяла поширенню у французьких університетах “чужих” ідей і не визнавала відділів, присвячених феміністичним дослідженням і тендерним студіям (крім Університету Париж - VIII, де виник феміністичний відділ за керівництвом Елен Сіксу). Вона критикувала також культурологічні студії, засуджувала релятивізм і заглиблення у масову культуру. Відносно питань постколоніальної політики і мультикультуралізму французька теорія літератури дотримувалась неоколоніалістського поняття “франкофонія”, ігноруючи засудження такої ідентифікації багатьма письменниками, які не визнавали її за ознакою “нон-метрополії” (кольорові Карибського басейну, канадці, африканці, або етнічні, транснаціональні, діаспора тощо).

В наш час, коли багато пишуть про “кінець” теорії, насправді, варто говорити про завершення чергового експерименту з текстом, який відбувся в умовах історичних і політичних мутацій 80-90-х р, тобто в ситуації великих ідеологічних дискурсів. Теорія літератури вступила в нову фазу синтетичного (міждисциплінарного) розвитку, де важливо зберегти баланс між зовнішніми культурними рівнями, використовуючи для цього дискурсивну практику.

Дискурс антропології літератури органічно вписується в малодосліджену сферу поетики дискурсу і дискурсивної історії культури, яка передбачає дослідження окремого дискурсу в зв'язку з іншими в певний часовий проміжок (етап, період, епоха), або вивчення його історії з різних аспектів в контексті історії літератури. Історія літератури виступає тут простором, який спричиняє появу дискурсу, створює умови для його випробувань. Дискурсивна історія культури передбачає критику з боку інших дискурсів, які корегують вектори формування і розвитку нових інституцій на рівні наукових проектів. Внаслідок чого відбуваються певні зміни в термінології і методології літературознавства. Щодо літературного тексту, то він виступає аналогом суб'єктивності, стає площиною для дискурсивних змагань, матеріалом для дослідження їх поетик. Такий дискурс відкритий і для багатьох інших міждисциплінарних дослідницьких практик, які здатні відкрити нові теоретичні моделі в інших контекстах за допомогою нових методів аналізу тексту. Однак необхідною умовою здійснення цього проекту є рамки, або правила, які враховують компроміс між сучасним літературознавством й іншими дисциплінами на рівні усталених категорій, технік і методів [3]. Наприклад, в сучасній французькій літературі об'єктом дослідження з боку антропології літератури, як варіанту поетики дискурсу і дискурсивної історії культури, може виступати феномен “нью-реакціонерів”. Початок цього століття ознаменувався появою напрямку під назвою “Нью-реакціонери” (Паскаль Брукнер, Ален Фінкелькраут, Олександр Адлер, Елізабет Леві, Філій Мюрей, Жан Клер, Ерік Заммур, Мішель Уельбек, Жан-Клод Мішеа, Режі Дебре, Іван Р'юфоль, Рено Камю, Робер Менар, Енн-Пур'є Марі, П'єр-Андре Тагієфф). Згаданих журналістів, письменників, юристів, оглядачів, філософів, публіцистів об'єднує бажання проголошувати свободу слова, відвойовувати політкоректність, відстоювати ліву/праву мораль, виражати унікальну думку. В той час, як більшість з них знаходиться на боці розкутої “правизни”, меншість хоче приборкати “лівий гібрид”, який поєднує твердість, республіканське завзяття, і соціалістичні цінності. Склавши загальні передумови для розвитку консервативної трансгресії, “нью-реакціонери” легко завоювали свою маргінальність і меншість в суспільстві. Попри редакційних вимог вони систематично привертають до себе увагу публікаціями “диких” текстів, які завдяки ЗМІ потрапляють у відкритий простір форумів. “Новизна” реакціонерів має два історичних виміри. З одного боку, вона кореспондує з феноменом, поява якого пов'язана з нещодавніми змінами умов виробництва і розповсюдження публічних виступів (активна участь журналістики в інтелектуальних дебатах, соціоекономічні зміни у видавництві, відкриття нових каналів ТБ і популярність ток-шоу, збільшення відео сайтів, хостінгів), а також реагує на великі події, або дебати сучасного часу, живиться ними, висловлює різкі і неординарні думки на їхню адресу (про секуляризм, або національну ідентичність). З іншого боку, ця “новизна” стає реакційно історичною, коли в нових інтелектуальних і політичних умовах фільтрується літературна історія Франції, а репрезентація обраних подій має вибірковий характер (“антимодерністи”, памфлетисти періоду між двома війнами, знакові фігури в літературі, як Моріс Баррес, або Луї Фердинанд Селін). Водночас з тим, поетика дискурсу дозволяє звернути безпосередню увагу на їх тексти, дослідити їх поетикальну характеристику (тропи, фігури, топіка), структурну організацію, жанрову належність (памфлет, роман, есе, письмове повідомлення, бесіда).

Отже, мультипозиційність “нью-реакціонерів”, їх небажання бути ідентифікованими в сучасній літературі відповідно вже усталених характеристик і класифікацій, дають всі підстави для розгляду їх письменницької практики в контексті антропологічного різновиду дискурсивної практики, яка б дозволила відвести їм відповідне місце в інтелектуальному просторі Франції. Така форма співробітництва літературознавства і антропології дозволяє вивчити й описати явища, де текст має провокаційний характер, демонструє прояв високого рівня свободи, або ризикового мислення, яке порушує усталені норми суспільного ладу, перевіряючи його систему на гнучкість і лояльність.

Зустріч з Іншим - ще один інтелектуальний проект, який вимагає застосування етнографічної характеристики, іншого антропологічного дискурсивного матеріалу, зосередження на вивченні сучасних проблем національної і культурної ідентичності. Відносність категорії Іншого в залежності від соціального середовища, адекватних співвідношень, суб'єкт / об'єктних інтерпретативних стратегій й об'єктивістської аргументації стають параметрами антропологічного дослідження. Геополітичні зміни, готовність соціуму до подальших оперативних проекцій і рішень у всесвітньому масштабі, їх здійснення в теперішньому часі складають умови для перманентного виникнення нових явищ в культурі. Вони потребують нових антропологічних інтерпретацій, орієнтованих на дослідження етнографічних відмінностей, зафіксованих у текстах, і, водночас з тим, комунікативного аналізу самої культурної ситуації, яка спонукає до діалогу з іншими культурами. Все частіше в сфері культури і мистецтва з'являються нові транснаціональні суб'єкти дії, які слабо пов'язані з національними державами і по праву належать статусу “людина світу”. В зв'язку з цим, наприклад, в ряді літературознавчих досліджень спостерігаються інтерес до географічного осмислення текстового простору, його зв'язків з етнографічним простором. Досліджується оригінальний метод письма, який здатний відобразити досвід письменника-мандрівника в рефлексіях, спрямованих на розкриття географічного простору в слові. Такий підхід дозволяє вивчити складний механізм просторової організації художнього тексту (від спогадів письменника про реальні подорожі до поетичних схем, народжених його географічним уявою). Тому в зоні пильної уваги дослідників знаходиться фігура автора-мандрівника, його внутрішня географія простору з набором образно-географічних образів і топографічних деталей Таким чином, письменник формує власні геопоетичний координати свого твору, картографуючи простір тексту. В цілому, таку практику можна назвати спробою відновити цілісну картину світу, бажанням упорядкувати сучасний культурний ландшафт, його просторову конфігурацію. А в перспективі прагнути до вивчення та ретельного опису моделі тексту, його етно / геопоетичного простору, заданого ландшафту, прокреслених автором маршрутів.

Загалом, завдяки етнографічному формату антропологічний підхід до дослідження може вважатися важливим кроком у розвитку тих наукових концепцій в теорії культури, які орієнтовані на вивчення культурних відмінностей. Він може також допомогти в зусиллі подолати національні межі гуманітарних дисциплін, зробити тим самим специфічно національні традиції досліджень частиною глобальної розмови між академічними науками різних країн, коли внаслідок процесу транс націоналізації будуть виникати нові практики, які збагатяться новим матеріалом, відкриють нові тематичні площини.

Отже, в умовах гетерогенності культур потреба в антропологічних проектах дослідження лише зростає. їх перспектива зумовлена відкритістю до інших дисциплін, у продовженні міждисциплінарної дискусії. Література як продукт культури через інші культурні контексти шукає перспективи для власного розвитку, окреслюючи новий простір, який вписує її в загальну топографію культури. Уникаючи проблеми відносної обізнаності в методології антропологічної науки, прихильники міждисциплінарного підходу в літературознавстві прагнуть віднайти єдиний для обох дисциплін інституційний простір і дослідити контекстуально взаємні проблеми, застосувавши до вирішення умовно несуперечливі концептуальні схеми. Щоправда, концептуальні схеми можуть вважатися послідовними лише умовно. Цю наявну конвенцію можна розуміти як готовність вчених до пошуку спільних методологічних інновацій. І вже належним фактом є той, що у наш час теорія літератури в багатьох дослідженнях припускає антропологічну і соціологічну контекстуалізацію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гусейнова, Дина. Дегуманизация гуманитариев II Новое литературное обозрение. - 2010. -№ 6. - С. 27-31.

2. Изер Вольфганг. К антропологии художественной литературы II Новое литературное обозрение. - 2008. - № 6. - С. 7-21.

3. Липовецкий М. Тексты и люди, или Оправдание литведа II Новое литературное обозрение. - 2010. - N 6. - С. 34-38.

4. Марковський М. П. Антропологія, гуманізм, інтерпретація / Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина XX - початок XXI ст. Вид. дім “Києво-Могилянська Академія”, 2008. - С. 491-503.

5. Платг Кевин М. Ф. Зачем изучать антропологию? Взгляд гуманитария: вместо манифеста II Новое литературное обозрение. - 2010. - № 6. - С. 13-26.

6. Cnockaert Veronique : “Faire le Prussien”. Lecture ethnocritique de Saint- Antoine de Maupassant II Anthropologies de la litterature. Coordonne par J.-M. Privat et M. Scarpa. Pratiques. - 2011. - № 151/152. CRESEF editeur : publications@pratiques-cresef.fr

7. Doumazane Franqoise Menand G. Flaubert, C.F. Ramuz: Lectures en spirale II Anthropologies de la litterature. Coordonne par J.-M. Privat et M. Scarpa. Pratiques. -2011. -№ 151/152. CRESEF editeur : publications@pratiques- cresef.fr

8. Dumoulin Sophie Petit ecrivain deviendra grand. Rite de passage et ensauvagement dans l'ecriture de jeunesse de Victor Hugo II Anthropologies de la litterature. Coordonne par J.-M. Privat et M. Scarpa. Pratiques. - 2011. - № 151/152. CRESEF editeur : publications@pratiques-cresef.frLaparra Marceline Le pays ou “les rats mangent les chats” ou l'histoire de Gavroche et de l'elephant II Anthropologies de la litterature. Coordonne par J.-M. Privat et M. Scarpa. Pratiques. -2011.-№151/152. CRESEF editeur : publications@pratiques-cresef.fr

9. Meizoz Jerome Ambivalences face a l'ecrit sous la Ille Republique : de Valles a Celine II Anthropologies de la litterature. Coordonne par J.-M. Privat et M. Scarpa. Pratiques. - 2011. - № 151/152. CRESEF editeur : publications@pratiques-cresef.fr

10. Noudelmann F. Le Toucher des philosophes. Sartre, Nietzsche et Barthes au piano. - P.: Gallimard, 2008. -- 311 p.

11. Popovic P. La sociocritique. Definition, histoire, concepts, voies d'avenir// Anthropologies de la litterature. Coordonne par J.-M. Privat et M. Scarpa. Pratiques. -2011. -№ 151/152. CRESEF editeur : publications@pratiques- cresef.fr

12. Sylvie A. Histoire. Perspectives anthropologiques et litteraires. Paris: Honore Champion, Sam “Unichamp essentiel”, 2012. - 272 p.

Размещено на Allbest.ru