Часопросторові вектори в історико-художньому контексті однойменних поем К. Рилєєва й А. Шаміссо ("Войнаровський")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Часопросторові вектори в історико-художньому контексті однойменних поем к. рилєєва й а. шаміссо (“войнаровський”)

Зайдлер Н.В., к. філол. н., доцент, Зотова В.Г., к. педагог. н., доцент

Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького,

valentyna@meta.ua

Метою статті є компаративний аналіз часопростору в однойменних поемах К. Рилєєва і А. Шаміссо “Войнаровський”. Художня структура хронотопу в поемі К. Рилєєва “Войнаровський” складна, багаторівнева й багатовекторна. А. Шаміссо дещо змінив структуру й художньо-смислові домінанти поеми, однак часопросторова архітектоніка твору відповідає оригіналу. Це дало авторові можливість адекватно передати основну думку, пафос твору російського митця, романтичний образ захисника Вітчизни, ідею необхідності боротьби за свободу українського народу в майбутньому.

Ключові слова: художній образ, хронотоп, зовнішній хронотоп, внутрішній (психологічний) хронотоп, авторська нарація

ВРЕМЕННЫЕ И ПРОСТРАНСТВЕННЫЕ ВЕКТОРЫ В ИСТОРИКО-ХУДОЖЕСТВЕННОМ КОНТЕКСТЕ ОДНОИМЕННЫХ ПОЭМ К. РЫЛЕЕВА И А. ШАМИССО (“ВОЙНАРОВСКИЙ”)

Зайдлер Н.В., Зотова В.Г.

Мелитопольский государственный педагогический университет имени Богдана Хмельницкого, ул. Ленина, 20, г. Мелитополь, Украина

Цель статьи - компаративный анализ хронотопов в одноименных поэмах К. Рылеева и А. Шамиссо “Войнаровский”. Художественная структура хронотопа в поэме К. Рылеева “Войнаровский” сложная, многоуровневая и многовекторная. А. Шамиссо несколько изменил структуру и художественно - смысловые доминанты поэмы, однако архитектоника хронотопа в ней соответствует оригиналу. Это дало возможность адекватно передать основную мысль, пафос произведения русского поэта, романтический образ защитника Отечества, идею необходимости борьбы за свободу украинского народа в будущем.

Ключевые слова: художественный образ, хронотоп, внешний хронотоп, внутренний (психологический) хронотоп, авторский нарратив.

TIME AND SPACE VECTORS IN HISTORICAL AND LITERARY CONTEXT OF K. RYLEEV AND A. SHAMISSO (“VOYNAROVSKY”)

Zaidler N.V., Zotova V.G.

Bohdan Khmelnytskyi Melitopol State Pedagogical University, Lenina str., 20, Melitopol,

Poems of A. Shamisso and K. Ryleev “Voynarovsky” are close in problems and methods of depicting them. The aim of the article is a comparative analysis of time and space in these works that enables a deeper understanding of similarity and differences in the interpretation of the authors in themes of freedom, love to Motherland disclosed in images of heroic historical figures.

Literary structure in the poem of K. Ryleev “Voynarovsky” is complex, of multi-level and multi-vector. On a topos level in outer space (deployment of historical events in historical time) is “imposed” toposes of an inner-space (perception, interpretation of these events which is directly involved, expanse of an intra- psychological world of lyrical heroes), and together they are organically combined in real time in a narrative literary work. At both levels except for these chronotypical vectors, there are a significant number of others: chronotope of nature, friendship, love, conscience, suffering and so on.

In Shamisso's literary history Voynarovsky is also unfolding in three time and spatial dimensions. In the author's narrative Shamisso, like in the text of the poem of Ryleev, are depicted majestic and sad pictures of Siberia, sadness of Voynarovsky for Ukraine. Within the inner-space, according to the original, poet shows psycological state of the hero, who is not so going through his own grief as the unhappy fate of his people. The whole Voynarovsky monologue, as in the poem of K. Ryleev so in Shamisso is full with an ardent love to Motherland. Inner, psychological chronotope and native land chronotope as external to the literary narrative reality are combined, create a coherent whole.

A. Shamisso changes literary and semantic dominant content of the poem, avoids significant in original work imagery dualism, focuses only on the image of the main hero. Some scenes he does not show in details, others - on the contrary. However, time and space architectonics of the Shamisso poem corresponds to the original poem, and it gave the author the opportunity to convey adequately the basic idea, the pathos of the work of Russian writer, the romantic image of the Cossack - defender of his people, the idea of fighting for the freedom of the Ukrainian people in future.

Key words: Literary image, chronotope, outer space, internal (psychological) chronotope, the author's narrative.

Драматичною історією України цікавилось багато зарубіжних письменників. У ХІХ ст., як і в інші часи, їхню увагу особливо привертала доба козаччини. Серед цих митців були росіянин К. Рилєєв (Кондратий Федорович Рылеев, 1795-1826) і француз за походженням, німецький поет А. Шаміссо (Adelbert von Chamisso, 1781-1838). Навіть через кілька століть їхній інтерес до козацької україніки виглядає цілком природним, оскільки обидва репрезентують Європу, збурену волелюбними ідеями. Обидва ж не лише творчістю, а й життям засвідчили належність до романтичного Часу.

На думку вчених, “романтизм був не просто літературним напрямом - він склав цілу культурну епоху. Люди цієї епохи ... створили нову естетику”, їхніми ідеалами стали свобода, рівність і братерство [1]. Однак, зрозумівши, що Французька революція не принесла сподіваного, романтики створили відчуття катастрофічності буття і в пошуках ідеалів звернулись до образів сильних особистостей, які не зрадили Вітчизни, народу й самих себе. У цьому контексті для багатьох європейців, зокрема К. Рилєєва і А. Шаміссо, історія українського козацтва, постаті козацьких ватажків були втіленням героїзму, відданості, жертовності.

Тематична й художня спорідненість однойменних поем зазначених авторів (“Войнаровський”) очевидна, однак їх ґрунтовніший компаративний аналіз дає можливість глибше зрозуміти схожість і відмінності у трактуванні авторами тем свободи, любові до Вітчизни, розкритих в образах історичних постатей. Він також сприяє усвідомленню актуальності творчості митців XIX ст. для сучасної європейської спільноти, де знову гостро постали питання боротьби за можливість вільного вибору й вільного розвитку, загальнолюдську й національну гідність, державну незалежність, особисте щастя. Особливо плідним, на наш погляд, є зіставлення хронотопів, художні поля яких виявляють авторське бачення проблеми.

Коментуючи твори К. Рилєєва, І. Заславський наводить рядки з листа, де поет наголошує на тому, що після трирічного перебування в Україні він щиро полюбив її [див.: 3, с. 19]. Через це зацікавлення автора постатями ватажків української національно-визвольної боротьби - Б. Хмельницького, С. Наливайка, С. Палія та ін. - є обґрунтованим. Так само природно виглядає тема поеми “Войнаровський” - розповідь про трагічну долю небожа І. Мазепи після поразки гетьмана в Полтавській битві. Однак було б помилковим вважати, що автор зосереджує увагу лише на постаті Войнаровського. Т. Ложкова, спираючись, своєю чергою, на думку В. Одинокова, висловлює слушну думку про те, що насправді поема К. Рилєєва має два чільних герої, одним із яких є Іван Мазепа. Про це свідчить той факт, що віршованій частині в оригіналі передує прозова, суто історична, присвячена життєпису гетьмана. У такий спосіб автор подає об'єктивовану від його власної свідомості подієву картину, яка має “тверду документальну основу”, і яка другим, але не менш значущим, ніж перший, планом наявна в тексті всього твору [2, с. 109].

Своєрідний образний дуалізм має продовження на художньо-філософському рівні поеми - у тому сенсі, що об'єктивний історизм (прозовий життєпис І. Мазепи) К. Рилєєв поєднує із суб'єктивним домислом (поетична історія А. Войнаровського, його стосунків із І. Мазепою, спілкування з Г.Ф. Міллером). Він, як зазначає Т. Ложкова, “придумує, про що могли говорити між собою” дві видатні людини - А. Войнаровський і Г.Ф. Міллер, а ми додамо - А. Войнаровський й І. Мазепа. “Саме вигаданий світ і розкривається... в... образах поеми. Войнаровський і Мазепа постають у ньому не такими, якими їх звикли бачити читачі в історичних хроніках, але якими побачив їх у своїй палкій уяві автор”, митець, що створив “яскраві образи” з відбитком “його власного унікального внутрішнього життя, його душі” [2, с. 110].

Романтична двовимірність дала поетові можливість співвіднести й водночас протиставити два типи романтичної свідомості: гетьман і його небіж, з одного боку, - вірні спільники, їхні долі поєднані, з іншого - повної одностайності між ними немає [див.: 2, с. 110-111]. У боротьбі за Україну в А. Войнаровського є межа, за яку він не може перейти - його честь, І. Мазепа ж говорить: “А я для мсти горю душею, / Вкраїну, щоб позбуть заков, / Я честю жертвую для неї” [3, с. 102. - Тут і далі поема К. Рилєєва “Войнаровський” цитується в перекладі В. Сосюри. - Автори].

Дуалізм, антитеза є складниками більшого художнього обширу поеми, у якій важливу композиційну роль відіграють ретроспекції. Саме вони значною мірою організують її часопростір, поєднуючись із менш численними проспекціями та оповідним, “реальним” художнім часом твору. У такий спосіб композиційно-образну діаду автор реалізує через хронотопну тріаду.

У спогадах А. Войнаровського постає широка панорама козацької боротьби; вони сповнені розповідей про важкі бої, про І. Мазепу; згадок про С. Палія, П. Орлика, хоробрих гайдамаків, про грізні козацькі загони і “юрби ворогів” [3, с. 98], про Петра І і Карла ХІІ. Ретроспективні дії розгортаються на теренах України, яка асоціюється з лоном “щастя і свободи” [3, с. 97]. Але вигнанець згадує з тугою Батурин і Полтаву, холодні береги Дніпра і чорні “од крові поля” [3, с. 104]. Просторові образи увиразнюють страждання ліричного героя, свідчать про його любов до Вітчизни, а в наступності епічного часу проступають суворі картини боротьби за державність України, зринає думка про причини поразки І. Мазепи.

Отже, особливість хронотопу в поемі К. Рилєєва “Войнаровський” полягає в історизмі, який розповсюджується не лише на зображення історичних подій, достовірних описів місцевості, ландшафту, а й історичних типів людей, способу мислення, притаманного представникам певної епохи. Так, наприклад, топос природи в оповідному художньому часі поеми зреалізовано в романтичному й водночас об'єктивному, правдивому образі суворого Сибірського краю; автор змальовує І. Мазепу державником і полководцем, який карається власним сумлінням, поважаючи Петра І, стає йому ворогом, переступає межу своєї честі; створює характер звитяжного козака А. Войнаровського, що й на чужині марить рідною землею.

Уже перші рядки поеми свідчать про щире співчуття К. Рилєєва своєму героєві, змушеному жити “в краю буранів і снігів”, де “бушує часто непогода” і де “ніхто по волі не буває” [3, с. 90]. Деякий час автор не називає імені головного персонажа, однак змальовує його вбрання (напівкаптан, чорна шапка, тугий пояс) і зрештою порівнює незнайомця з козаком. Готуючи читача до сприйняття розповіді про трагічну долю героя, митець подає його психологічний портрет: “Зір неспокійний, повний суму, / Суворі риси в козака, / Його чоло, як ніч, торка / Й на нім тривожні пише думи / Судьби зрадливої рука” [3, с. 91]. Посилює болюче враження монолог А. Войнаровського, який свідчить про невимовні страждання, що картають його душу через довічне заслання, неможливість бути корисним своєму народу, вклонитися рідним могилам.

Часова організація твору, плинність подій “фіксуються” не лише наративно, а й через художні портрети, деталі, певні тропи, художньо-стилістичні фігури, відповідну лексику тощо. Так, тривале заслання наклало відбиток на зовнішність А. Войнаровського: “.посивіли помітно / У нього й вуса й борода” [3, с. 92]; неволя здається йому вічністю й забуттям: “...Як вічний в'язень одинокий; В душі, мов клімат цих країв, / Несу я холод довгі роки” [3, с. 96]; навіть риторичні конструкції підсилюють не лише просторову, а й часову віддаленість персонажа: “О рідний край, степи кохані, / Лягла між нас розлуки гать.” [3, с. 91]; “О мить, якої не забути! / Про тебе спогади ясні / Страждання зменшують мені.” [3, с. 99]. Динаміка часу постійно змінюється. Для Войнаровського- в'язня він рухається нестерпно повільно, однак прискорюється в його спогадах або в авторському наративі: “Три роки швидко пролетіли / В хатині тій, де жить я став.” [3, с. 100]; “Летіли дні, як хвиль прибій, / Що шлють на берег бистрі води.” [3, с. 115]. Але ніде у творі не помічаємо часу млявого (навіть тоді, коли його тривалість нестерпно довга); часовий простір сповнено енергії характерів, подій, природної стихії, він передає духовну і фізичну напругу і в такий спосіб увиразнює авторську думку.

Подібно до долі байронівського бунтівного героя-одинака, життя козака оповите ореолом таємничості. Упродовж усього заслання він нікому не дозволив заглянути в глибини свого зболеного серця: “Хто бранець цей, / ніхто не знає /... / Всіх уникає і мовчить” [3, с. 91]. К. Рилєєв посилює драматизм оповіді; послуговуючись прийомом психологічного паралелізму, який поєднано з просторово-топонімічними образами, порівнює свого героя то з Байкалом перед бурею, підкреслюючи не лише боротьбу почуттів, а й стійкість персонажа, то з могильним вогником як уособленням незворотності тяжкої долі. Підтримуючи інтригу, митець підкреслює: відсутність клейма (“Він не варнак, дивись: немає / Печаті на його чолі.” [3, с. 92]) свідчить про те, що незнайомець - не кривавий убивця, а політичний в'язень.

За автором, його герой міг би відкрити свою страшну таємницю лише тому, хто зможе зрозуміти, яку високу ціну сплачено за власні переконання. Таким слухачем став мандрівник і дослідник Г.Ф. Міллер, для якого поет віднайшов епітет “славний”, тобто гідний, сміливий, відважний, і який, відчуваючи “до знань любов”, у “краї хащ і зим жорстоких” спостерігав “життя природи” і “диких звичок” простоту [3, с. 92-94]. Цей персонаж, на наш погляд, обрано в ролі “сповідника” не випадково, адже він був не лише людиною глибоких знань, а й розумів історичне значення походів козаків і народних повстань, про які почув у Сибіру: “Під бурі сполохи тривожні, / Любив він слухать од дідів / Про Єрмака і козаків, / Про їх походи переможні / По царству холоду й снігів” [3, с. 93]. Відтворивши сцену зустрічі в'язня з Г.Ф. Міллером, К. Рилєєв підкреслив її значення. Для кожного з цих подорожніх вона була вкрай необхідною: дослідник урятував своє життя, а бранець отримав довгоочікувану можливість висповідатися.

У поемі відтворено жах мандрівника, який у глухому лісі зустрів озброєного незнайомця. Згодом у юрті “хмуробровий” мисливець посилив тривогу дослідника, однак останній усе ж вирішив розпочати “розмову про Сибір” [3, с. 95]. Психологічно вмотивовано показано, як дві високоосвічені людини після вимушеної “німоти” (незнайомець сам прирік себе на мовчання, а Г.Ф. Міллер не знаходив гідного співрозмовника у суворому краї) зустрілися “в країні дикій і глухій”. У реальному житті в час, описаний у поемі, А. Войнаровський був уже дуже виснаженим, майже забув іноземні мови, став відлюдьком. Однак К. Рилєєв акцентує на захопленні Г.Ф. Міллера незвичайним подорожнім (“.європейське виховання / В лісах сибірських він зустрів! / . / Думок високих посланці. / Текли слова його як хвилі, / В розмові довгій і живій” [3, с. 95]), його силою духу. Автор створює образ героїчної особистості, здатної, незважаючи на ув'язнення, до власного волевиявлення.

Змалювання стану ліричного героя, його найзаповітніших дум і безнадійних мрій забезпечується накладанням, взаємопроникненням історичного, зовнішнього хронотопу і хронотопу внутрішнього, який розкриває перед читачем мікрокосм козацької душі. Внутрішній часопростір є наскрізь психологізованим, разом із історичним він витворює складну художньо-образну архітектоніку подій і людських доль. Так, про часи нападу шведського короля Карла XII на Росію та роль у цьому гетьмана І. Мазепи автор розповів згідно з історичною правдою; його душевний стан і тогочасну поведінку передав крізь призму сприйняття молодого небожа, в уста якого вклав яскраві характерологічні епітети, що свідчать про ситуацію надзвичайно складного вибору, сумніви й переживання гетьмана: козацький ватажок “сумний”, вогонь його очей “дикий” [3, с. 101] тощо.

Високої патетики сповнений діалог між А. Войнаровським й І. Мазепою. Під час нього останній довірився Андрієві, “як сину”, оскільки бажав отримати від племінника відповідь про його відданість Україні. А коли почув, що А. Войнаровський готовий віддати Батьківщині все найдорожче, залишивши собі лише честь, то “Мазепи очі засіяли / ... / З його похмурого чола / Немов якась полуда спала” [3, с. 101]. Зрадівши відданості Андрія, гетьман протиставив його холодним серцям, які байдужі до “незгод народних” [3, с. 102], і розповів про свій намір виступити на боці Карла ХІІ. Послуговуючись прийомом психологізму, поет відтворив вагання А. Войнаровського (“І помилявся я, можливо” [3, с. 102]), однак усіляко підкреслив його патріотичні почуття, вистраждану готовність боронити свою Вітчизну (“Ще змалку марилось мені / Корисним буть свойому краю” [3, с. 103] ).

Початок другої частини поеми присвячено змалюванню Полтавської битви. Сповідь А. Войнаровського, в основі якої лежить безмежна відданість Україні та ідеалам честі і свободи, автор сповнює глибокої щирості. Прийом психологічного паралелізму - А. Войнаровський порівнює бурхливі потоки сибірської річки Лени навесні з нестримним бажанням українців звільнитися від пут російського самодержавства - емоційно підсилює розповідь головного героя: “.ми, рвучи свої закови, / ... /.помчали боронить закони” [3, с. 104]. Далі часопросторові обрії твору охоплюють розповідь про поразку загонів

І. Мазепи, їхнє поневіряння безлюдними степами, нетривалі хвилини перепочинку, під час одного з яких відбулася розмова гетьмана з небожем. Андрій не побачив страху в очах ватажка. Перед А. Войнаровським був воїн (“Він здивував мене ще раз” [3, с. 106]), який, незважаючи на поразку, міцно тримав зброю в руках, проголосив, що не буде “судьби рабом” [3, с. 105]. Натомість звістка про те, що ім'я гетьмана “навік ганьбою вкрите” [3, с. 106], боляче вразила А. Войнаровського.

За автором, навіть такий трагічний фінал не відвернув від І. Мазепи його прибічниікв. Серед тих, хто не зневірився в необхідності такого бунту, але глибоко зворушився через події після перемоги Петра, був і його небіж. Свідченням цього є рядки: “Ми перед гетьманом старим, / Палаючи за нього мстою, / Стояли. / Убиті звісткою страшною. /./ Ми батьківщину в нім любили” [3, с. 106].

За розвитком дії, ліричний герой, узявши лише грудочку рідної землі, “полетів” у “краї чужі” [3, с. 110]. Однак “доля зла” [3, с. 110] віддала його до рук ворогів. Традиції романтичної літератури підказали авторові подальше часопросторове розгортання подій: туга на чужині за Батьківщиною та рідними, несподівана зустріч із дружиною, яка довго шукала свого чоловіка у Сибіру, нетривале щастя єднання сердець і переконань (“.В високих помислах ясна / Вітчизну, як життя, любила” [3, с. 113]) та відчай через її смерть. У поемі наголошено, що навіть ця втрата була не спроможна знищити А. Войнаровського. Він “не злякавсь і не шукав / Рятунку в смерті” [3, с. 114], йому ще “треба жить, ще гріє кров / До краю рідного любов”, у якому, можливо, у майбутньому “воскресне давняя свобода” [3, с. 114]. Саме тому Г.Ф. Міллер побачив, як при цих словах із обличчя вигнанця зникла “тінь журби”, а його очі, хоч і сльозами, але “засіяли” [3, с. 114].

Хронотопи життя ліричних героїв - І. Мазепи, А. Войнаровського та його дружини - замкнені, що дає можливість простежити генезу їхніх думок і прикінцеві життєві позиції. Так, особистісна позиція А. Войнаровського, на думку автора поеми, була дещо відмінною від мазепинської: перед відходом гетьман карається своїм сумлінням, “крізь смертну втому” [3, с. 109] звертається не лише до Вітчизни, а й до Петра І, А. Войнаровський же звільняється від своїх попередніх вагань і, можливо, помилок. Перед смертю він не має такого роздвоєння, як І. Мазепа. У своєму трагізмі, у стражданні, замерзаючи на могилі коханої дружини, герой сповнений вірності, любові до неї й до далекої рідної землі і - майже величний у своєму вічному сумі: “Біля хреста, що звис над ним / З чолом пониклим і блідим, / Як журний пам'ятник могили, / Сидить вигнанець посивілий / На біднім горбику сумнім / У задубінні мовчазнім: / В очах холодна тьма загину, / Сіяє мармуром чоло, / І од сусідньої долини / Уже мерця до половини / Пухнастим снігом замело” [3, с. 116].

Як бачимо, художня структура хронотопу в поемі К. Рилєєва “Войнаровський” складна, багаторівнева й багатовекторна. На рівень топосів зовнішнього хронотопу (розгортання історичних подій в історичному часі) “накладено” топоси внутрішнього хронотопу (сприйняття, інтерпретація цих подій їхнім безпосереднім учасником, обшири внутрішньо-психологічного світу ліричних героїв), і разом їх органічно поєднано в реальному оповідному часі твору. На обох рівнях, крім уже зазначених нами хронотопних векторів, спостерігаємо значну кількість інших, зокрема хронотопи природи, дружби, любові, сумління, страждання тощо.

Як і К. Рилєєв, А. Шаміссо не випадково зацікавився долею А. Войнаровського. Сам сміливець у складі російської експедиції здійснив навколосвітню подорож (1815-1818), побував у Сибіру, на власні очі побачив красу, велич і сувору вдачу цієї землі. Поет також знав про долю декабриста К. Рилєєва. Особисті, у тому числі суспільно-політичні, переконання, образи автора-ідеаліста та його романтичного героя, що вразили А. Шаміссо, спонукали до перекладу поеми К. Рилєєва “Войнаровський” (“Woinarowski (Nach dem Russischen des Relejeff)”), роботи над оригінальним твором “Бестужев” (“Bestujeff”), які було видано під загальною назвою “Вигнанці” (“Die Verbannten”) 1831 р.

Одним із дослідників, які вже торкалися порівняльного аналізу поем А. Шаміссо і К. Рилєєва, є А. Ботнікова. Вона зазначає, що А. Шаміссо досить вільно повівся з перекладом, у якому значно скоротив авторський текст і драматизував його. “На відміну від характерної для “Войнаровського” Рилєєва композиції романтичної поеми із властивим їй вільним розташуванням частин, що чергуються з романтичними описами природи і звичаїв, Шаміссо побудував свого “Войнаровського” як ліро-епічну новелу, сюжетна основа якої тяжіє до одного центрального й гостродраматичного епізоду” [1]. Окресливши жанрову і структурну відмінність, А. Ботнікова наголошує на схожих мотивах, що дає нам підстави, погоджуючись із нею, акцентувати романтичний дух нескореності в обох творах: “Войнаровський, услід за Рилєєвим (можливий також зв'язок із поемою Байрона “Мазепа”), трактується як борець за свободу рідної країни. Його розповідь про власне життя, заслання до Сибіру і смерть палко коханої дружини, незважаючи на трагізм, пройнята вірою в те, що наступить день помсти” [1]. Отже, А. Шаміссо акцентує увагу саме на постаті А. Войнаровського, робить його єдиним головним персонажем, а образи гетьмана І. Мазепи та дружини А. Войнаровського дають йому можливість увиразнити трагічну й водночас героїчну фігуру козака.

На перший погляд, хронотопи поеми К. Рилєєва і її перекладу А. Шаміссо є цілком ідентичними. Як і в оригіналі, в А. Шаміссо художня історія вигнанця розгортається в трьох часопросторових площинах: розповідь про зовнішні (історичні) події; їхня інтерпретація і характер сильної романтичної козацької натури подаються крізь призму внутрішнього світу головного героя, а автор-наратор у своєму оповідному часі поєднує історію боротьби українського козацтва за незалежність України й долю одного з її вірних синів. На наш погляд, і в поемі К. Рилєєва проступають асоціації з добою декабристів, і робота А. Шаміссо над перекладом імпліцитно пов'язана з думками про наслідки Французької революції і пошуками європейцями нових ідеалів.

Значення проблематики в обох творах увиразнюється їх пафосом, урочистістю, емоційністю оповіді. В авторському наративі А. Шаміссо, подібно до тексту поеми К. Рилєєва, розгортаються величні й водночас сумні картини Сибіру - хащі соснового лісу, велика ріка Лена, білий саван глибоких снігів, чорні юрти, місто жаху (“Ein Reich des Winters starrt das ode Land, / Durch welches sich die breite Lena windet / Zu einem ewig eisumturmten Strand. / Auf Schnee, auf frosterstarrter Rinde findet / Sich wegbar nur das ausgespannte Moor, / Von dem die weiBe Decke kaum verschwindet. / Im weiten Kreise blickt daraus hervor / Ein schwarzer Fohrenwald, und scheinet schier / Auf kaltem Leichentuch ein Trauerflor” (Наш підрядник: Царство зими настало в пустельній землі, / Крізь яку широка Лена в'ється / До навіки застиглого берега. / На снігу, на замерзлій корі простяглося / Лише застигле болото, / Від якого біла ковдра майже не зникає. / На віддалі від цього місця проглядає / чорний сосновий ліс, сяє / На холодному савані жалобною пов'язкою) [4]). У межах внутрішнього хронотопу, згідно з оригіналом, поет відтворює психічний стан героя, який переживає не стільки власне горе, скільки нещасливу долю свого народу. Говорячи про пізніші переживання А. Войнаровського, його думки щодо війни на боці Карла ХІІ, А. Шаміссо вживає лексему “болісний” (“schmerzlich”), окличне речення “Горе нам!” (“Weh uber uns!”), звертання до Полтави, І. Мазепи (“Pultawa, deine Donner sind verhallt...” (Наш підрядник: Полтаво, твій грім уже завмер...); “Worunter du, Mazeppa, moderst nun.” (Наш підрядник: Чому ти, Мазепо, тлієш тільки.) тощо, підкреслюючи розпач українців, їхнє ставлення до цієї події [4]. Увесь монолог А. Войнаровського, як і в поемі К. Рилєєва, в А. Шаміссо пройнято палким почуттям любові до Вітчизни, за якою герой тужить на чужині. Внутрішній, психологічний хронотоп і хронотоп рідного краю, української землі як зовнішня щодо художньої оповіді реалія тут поєднуються, витворюють єдине ціле: “Als ich gewurfelt mit dem groBen Zaren, / Und Lieb und HaB im Busen noch gestrebt, / Da hab ich wohl gewuBt, was Tranen waren. / Ich bin erstorben nun, und kaum erhebt / Sich schweifend noch mein Blick nach Westen hin, / Das Land begehrend, wo ich einst gelebt” (Наш підрядник: Коли скінчив я гру з великим царем, / Любові й ненависті в грудях ще домігся, / Тоді я сповна дізнався, / Що таке сльози. // Я змертвів, і ледве піднімався / Мій погляд на Захід, / До жаданої землі, де я колись жив) [4].

Як уже зазначалося, А. Шаміссо зробив доволі вільний переклад. З одного боку, він теж прагне надати своєму твору історичної достовірності, про що свідчать не лише поема, а й стисла прозова післямова до неї, у якій ідеться про долю автора “Войнаровського” та його друга О. Бестужева; з іншого - дещо змінює акценти, уникає відчутного в оригіналі дуалізму. Можливо, цим пояснюється те, що, наприклад, епізод відходу І. Мазепи А. Шаміссо зображує по-своєму, відступивши від прямого перекладу звертання гетьмана не лише до України, а й до Петра І у К. Рилєєва, всю увагу у творі переносить на образ А. Войнаровського. Деякі сцени він не деталізує, теж відступаючи від оригіналу, інші - навпаки. Однак часопросторова архітектоніка поеми А. Шаміссо відповідає хронотопу у творі К. Рилєєва, і, на наш погляд, це дало авторові можливість адекватно передати основну думку, пафос твору російського митця, романтичний образ захисника Вітчизни, ідею необхідності боротьби за свободу українського народу в майбутньому.

Література

часопростір войнаровський поема хронотоп

1. Ботникова А.Б. Немецкий романтизм - диалог художественных форм [Электронный ресурс] / А. Б. Ботнікова. - Режим доступа : http://19v-euro-lit.niv.ru/19v-euro- lit/botnikova-nemeckij-romantizm/romantizm-kak-kulturnaya-i-esteticheskaya-epoha.htm.

2. Ложкова Т.А. К вопросу о своеобразии конфликта в поэме К. Ф. Рылеева “Войнаровский” / Т. А. Ложкова // Уральский филологический вестник. - 2013. - № 1. - С. 102-114.

3. Рилєєв К. Ф. Вибрані твори ; [упор. та автор вступ. ст. і прим. І.Я. Заславський] / К.Ф. Рилєєв. - К. : Державне видавництво художньої літератури, 1955. - 207 с.

4. Chamisso А. von. “Woinarowski” [Електронний ресурс] / А. Chamisso, - Режим доступу: http://www.zeno.org/Literatur/M/Chamisso,+Adelbert+von/Gedichte/Gedichte+ %28Ausgabe+letzter+Hand%29/Sonette+und+Terzinen/Die+Verbannten/1.+Woinarowski.

Размещено на Allbest.ru