Джерельна база українських народних і літературних казок до цих пір лишається ще недостатньо опрацьованою і фольклористами, і літераторами та мовознавцями. Тому на часі постає гостра потреба в публікації бібліографічних покажчиків розмаїтого багатства цього унікального духовного скарбу українського народу в усіх його проявах живого народного й літературного мовлення. Це спонукатиме науковців до пошуків різножанрових особливостей призабутих або й вилучених з ужитку тих казок, у яких звеличувався волелюбний прометеївський вогонь українства, втілений у звитяжному дусі боротьби народних лицарів із численними ворогами, що зазіхали на волю, віру, народні традиції й мову козацького люду, а також до фіксації нових сучасних творів народної творчості та красного письменства.

Наявність таких бібліографічних покажчиків і народних, і літературних казок сприятиме хронологічній систематизації зібраного матеріалу та його науковому осмисленню в першу чергу фольклористами, літераторами, мовознавцями та іншими дослідниками, що збагатить духовний потенціал української культури, спроектує перспективи дослідження. Адже мусимо дбати про правдиве висвітлення української казки в повному обсязі, щоб зберегти й передати її у спадок наступним поколінням. У цьому плані успішно працює Т.В. Крашеніннікова, яка досліджує літературні казки ХІХ ст.

Степова Україна, як цитадель українського козацтва, до загальної скарбниці духовної культури не могла не внести й свого вагомого творчого внеску нащадків січового козацтва не тільки народної казки, але й літературної. Більше того, такі твори, як відомо, були під пильним оком самодержавної та радянської цензури. Вони здебільшого поширювалися рукописно або виходили малим накладом і ставали реліквіями національно свідомих родин, не виходячи за межі степової козацької вольниці. Серед них і літературні казки катеринославських просвітників П. Коробчанського “Панна Івона" (1915) та В. Корнієнка “Запорожський клад” (1919). До наших днів дійшли лише поодинокі примірники, що зберігаються в бібліотечних фондах м. Дніпропетровська.

Для обох казкових сюжетів спільним є відтворення єдності, волелюбства, любові до свого краю, січових традицій, народної педагогіки і відваги козацької родини в боротьбі з ворогом. Об'єднуючим елементом є й те, що події відбуваються на святій землі Війська Запорозького: П. Коробчинський обирає угіддя козацьке поблизу м. Слов'янська, В. Корнієнко - “славне Запорожжя, недалеко від того місця, де Самар вливає свої прозорі води в Славуту-Дніпро, є ще й тепер хутір Ярок” [1, с.3]. Головними діючими персонажами творів є юне покоління: у Коробчинського - вродлива дівчина Івона, у Корнієнка - п'ятнадцятилітній хлопець Васильок, які в родинному колі й козацькому оточенні набули запорозького вишколу й гарту. Івона бездоганно оволоділа прийомами верхової їзди й стрільбою з лука та вогнепальної зброї, а “Василько в душі своїй дитячій таїв бажання зробитися таким же суворим стрільцем”, як батько. “Правда, він уже й був трохи ним: застрелити на льоту птицю, або на бігу зайця йому було так само легко, як іншому вимовити слово, і часто, з дозволу матері брав батькову рушницю й сам ходив полювати на взлісся. Мати не забороняла йому цього: їй самій було приємно бачити, як її Василько, кремезний, червонолиций хлопець, вертався додому весь обвішаний дичиною і з гордістю клав її перед матір'ю; вона навіть хвалила його за те й тішилася думками, що хутко батько буде брати й його з собою" [1, с.4].

Поряд із основними героями виступають у “Запорожському кладі" прадід Василька, лицар-запорожець Петро Сокіл, батько й мати, а також міфічні істоти. Зі славним і трагічним минулим Запорозького козацтва ознайомлюємося крізь призму сприймання дитячого глузду, у якому реальне й казкове тісно взаємопов'язане. Тут знаходимо й портретну характеристику досвідченого бувалого козака: “Дідуган - був огрядна людина з довгими сивими вусами й такою ж чуприною, що спадала з лоба за вухо. Одежа його складалася з білої з широкими вишиваними рукавами сорочки і червоних запорізьких штанів, зібраних в сап'янові чоботи; ” [1, с.28] і опис козацького скарбового льоху з “великою силою всякої вояцької зброї; ” і розповіді про боротьбу запорожців з турками й татарами; і військову амуніцію, клейноди гетьманів Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, “славного кошового Сірка" та мудре слово про їхню роль в історії українського народу. Як найдорожчу реліквію передає старий Сокіл своєму правнукові правду про славних синів січового роду, які довели “всьому світові, що Україна має в собі велику духовну силу, котру ніщо в світі не зламає, й що всякий, хто осмілиться занапастити її - сам загине” [1, с.29]. У “Панні Івоні" П. Коробчанський образ героїні теж змальовує в традиціях сімейного виховання, народного знахарства і постійній небезпеці від нападів татарських роз'їздів, в одному з яких вона за смерть свого брата відплачує вбивці його тим же, але й сама гине в нерівному бою з підступним ворогом.

Особливого значення В. Корнієнко надає клятві-заповіту прадіда Василька Петра Сокола, який, як характерник, лишився за волею лицарства оберігати запорозькі скарби після руйнації Січі: “Ну, дітки, присягаюсь вам, що скарб ваш буде цілим, непорушним! Мої чари збережуть його для вас. А щоб ви були спокійні, я сам зостаюсь в льоху. Ви ж, мої друзі, йдіть туди, де вам буде краще; тільки де б ви не були, не забувайте матері України, не забувайте своєї християнської віри, своєї голосної мови й своїх звичаїв. Коли ж ви вернетесь і захочете взяти цей скарб, то найдіть порубаний людський труп. Його голова коло гір Карпатських, груди на берегах Дніпрових, а ноги в степах Киргизьких. Складіть його докупи й коли він оживе, тоді й клад візьмете” [1, с.30].

Мова аналізованих творів відзначається розмаїттям народної лексики, фразеології, порівняльних зворотів, художніх засобів, що, безперечно, не могло не сприяти розкриттю високогуманних поривів авторських задумів. І хоч вона є зразком тогочасної літературної норми, все ж таки письменники не позбулися деяких рис степових говорів, які, до речі, функціонують і в сучасному живому мовленні мешканців степового ареалу, як-от: небезпешно, бенькет, до місцевости, вигіднійше, тобі радю, иноді, приходе, сяли тощо замість сучасних літературно-нормативних форм небезпечно, бенкет, до місцевості, вигідніше, тобі раджу, іноді, приходить, сяяли.

Літературні казки В. Корнієнка і П. Коробчанського мають посісти достойне місце в духовному відродженні українського народу. Коли в нелегких випробуваннях іде боротьба ціною власного життя відстоювати єдність і цілісність України, її суверенітету, демократичного розвитку й народовладдя, вони потребують достатнього тиражування, мистецького оформлення й популяризації в засобах масової інформації та в навчальних підручниках середніх і вищих навчальних закладів. У них порушені високоморальні питання, які не співзвучні із сучасним станом воєнних дій на Луганщині та Донеччині, окупації Криму, а саме той чинник, що формує гідність і національну свідомість громадянина України.

Література

1. Корнієнко В. Запорозький клад. Казка / В. Корнієнко. - Катеринослав, 1919. - 24 с.

2. Корбчанський П. Панна Івона / П. Коробчанський. - Катеринослав, 1915. - 32 с.

Размещено на Allbest.ru