Жест як складник портретної характеристики героя документального твору

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЖЕСТ ЯК СКЛАДНИК ПОРТРЕТНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ГЕРОЯ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ТВОРУ

Галич А. О.

Своєрідність портрета в документальному тексті, як і портрета як жанру малярської творчості, пояснюється безпосереднім зверненням автора до відтворення індивідуальних рис певної реальної особи. В. Барахов свого часу зазначав: “Достовірність чи, як прийнято говорити, портретна схожість є невід'ємною належністю жанру” [1, с. 12]. Ця схожість мусить бути відповідною оригіналу, тобто реальній людській особистості, адже у всебічності відтворення її натури, через відображення зовнішності (погляд, поза, жест, костюм, хода тощо) виявляє себе початок цілісного зображення індивідуальності, яке включає в себе також психологічні характеристики, манери, поведінку, творчу діяльність, біографію і т. ін. При цьому неодмінно слід враховувати, що в документальному творі (до речі, і в малярському також) завжди зберігаються елементи суб'єктивного підходу до бачення об'єкта зображення, тобто реальної людської особистості. Це завжди треба мати на увазі, адже суб'єктивність є важливою визначальною рисою мемуарних і біографічних жанрів. З огляду на це О. Галич писав: “На перше місце слід поставити суб'єктивне начало. Спогадам обов'язково притаманна суб'єктивність, або особисте начало. Суб'єктивність, яку не слід ототожнювати з суб'єктивізмом як сваволею автора” [2, с. 21-22]. Портрет у документальних жанрах є надзвичайно складним художнім засобом. У ньому зовнішня схожість ще не свідчить про майстерність письменника у відтворенні реальної людської особистості. Набагато більше важить той факт, що митець пропускає образ реальної людини через власну свідомість, естетично освоюючи його, наділяючи власним баченням. Головне - мемуарист, біограф повинні створити за допомогою портрета такий образ реальної особистості, щоб він, не покидаючи царини документального мистецтва, мав у собі елементи художності й у ньому проглядався духовний світ самостійної людської особистості з власною біографією.

Новітня мемуарна та біографічна (автобіографічна) література містить сотні «живих» образів діячів минулого, допомагаючи збагнути, всебічно пізнати справи їхнього життя, а також час, який позначився на кожній такій особистості. Саме це вимагає від ознайомлення з життєвим і творчим шляхом реальної історичної особистості побачити й зримі обриси її портретної характеристики, яка б містила свідчення про окремі деталі, такі, як риси обличчя, погляд, колір волосся, зачіска, костюм, макіяж; поза, жест, міміка, хода; звички, схильності тощо. Це б допомогло глибше побачити масштаб особистості, масштаб її обдарованості.

Метою нашої розвідки є спроба побачити портрет реального героя через такий виразний складник портретування, як жест. Досі під таким кутом зору ця проблема українськими науковцями ніколи не розглядалася.

Вікіпедія дає таке визначення поняття: “Жест (від лат. gestus - рух тіла) - певна дія чи рух людського тіла або його частини, що має певне значення чи смисл, тобто є знаком чи символом” [3]. Французький театрознавець П. Паві трактував жест, як “рух тіла, частіше вольовий і такий, що контролюється актором, котрий здійснюється заради значення, більш чи менш залежного від тексту, який вимовляється, або ж зовсім автономного” [4, с. 99]. Фактично, жест є способом невербального спілкування людей для виразу різноманітних емоційних станів. Це може бути вираз гніву чи ворожості, схвалення чи приязні. Жести досить часто доповнюють епізоди вербального спілкування між людьми. Використання жестів може відбуватися на свідомому чи підсвідомому рівні.

Ю. Крістєва наголошувала, що “жест передає певне повідомлення в рамках певної групи людей, і лише в цьому значенні його можна назвати “мовленням”; однак жест є не стільки готове, наявне повідомлення, скільки процес його вироблення (процес, котрий він сам же і дозволяє простежити); жест є робота, що передує створенню знака (смислу) в ході комунікації” [5, с. 116-117]. Науковець із Франції вважала, що “жест - це безособистісний спосіб діяльності, оскільки це спосіб виробництва без продукції. Жест є просторовим, він виходить за межі “колообігу” і “площини (якою є топологія комунікації) і потребує формалізації іншого типу - просторової” [5, с. 122].

У кожну історичну добу існувала своя неповторна концепція жестів. Класицизм розглядав жест “як виражальний засіб і засіб екстеріоризації внутрішнього психічного змісту (емоції, реакції, значення), котрі тіло повинне повідомляти іншому” [4, с. 99]. Використання жестів і їхнє значення в різних народів також відмінне: “один і той же жест в Німеччині чи скандинавських країнах може бути вираженим лише легким рухом кисті руки, водночас, як в Італії чи Іспанії той самий жест може бути виражений замашним рухом всієї руки” [3].

Мова жестів, очевидно, була на генетичному рівні успадкована людством від тварин. Саме тому, мабуть, людині не треба вивчати мову жестів. Їх люди роблять мимоволі, доповнюючи вербальні стосунки між собою. О. Сергєєва наголошувала, що “більшу частину інформації про людину (близько 80 %) ми отримуємо саме з невербальних джерел, тоді як слова дають нам усього лише 20 % всієї інформації” [6, с. 1].

П. Паві розрізняв жести вроджені, естетичні та умовні. “Уроджені жести відносяться до положення тіла чи до якогось руху; жести естетичні, відпрацьовані з метою створення твору мистецтва (танцю, пантоміми, драми тощо); умовні жести, що виражають повідомлення, зрозуміле і тому, хто передає, і отримувачу” [4, с. 100].

У мемуарних і біографічних творах українські письменники при створенні портрета реальної особистості досить часто використовують мову жестів. З огляду на це слушною є думка Ю. Крістєвої, яка переконана, що “...жестове мовлення досить добре передає різноманітні модальності дискурсу (наказ, сумнів, прохання), але погано граматичні категорії (іменники, дієслова, прикметники)” [5, с. 126]. Цікавий приклад використання жесту як елемента портретної характеристики використовує в спогадах “Homo feriens”

І. Жиленко. Відправлений із метою ідеологічного тиску до божевільні, її чоловік, письменник В. Дрозд, і там знаходить для себе сили працювати. Його ж оточення, справді хворі люди, сприймають його як божевільного, що схиблений на писанні художніх творів. Самі ж вони (письменниця подає їх колективний портрет) вважають себе цілком здоровими людьми. Отож жест - крутіння пальцем біля скроні - це не лише сигнал, що хтось, у цьому випадку нібито письменник В. Дрозд, є несповна розуму, тут, скоріше, невербальне творення нового смислу, натяк на хворобу всього суспільства, що змушене посилати до божевілень своїх громадян, мислення яких не вписується в ідеологічні рамки системи: “Володя (Дрозд - А. Г.) тримається. Всі свої сили мобілізував на опір неврастенії. Гуляти божевільних не випускають. Їх просто перегонять у дерев'яну загородку, як худобину, і вони там “дихають повітрям”. Володя намагається не спостерігати за сусідами, бо інакше можна з'їхати з глузду. Сидить за єдиним маленьким столиком, переписує “Човна”. А гурт божевільних оточує його тісним колом, пересміюється, переглядається і красномовно крутить пальцем біля скроні, мовляв, схибнувся бідолаха на писанні. Кожен із них вважає себе здоровим, а всіх інших божевільними” [7, с. 183]. У наведеному випадку є елементи портретної характеристики В. Дрозда, його ж опоненти - пацієнти психіатричної лікарні - представлені як гурт хворих, жестовне мовлення яких письменниця передає в однині, тобто звертаючись до такого відомого ще з часів античності тропу, як синекдоха (“гурт... пересміюється, переглядається і красномовно крутить пальцем біля скроні”).

Автор мемуарів спостерігає за пацієнтами психіатричної лікарні і звертає увагу на одну з них: “Божевільна жінка в довгому халаті, худа, з надзвичайно блідим обличчям, кілька разів обійшла довкола мене, навіть не бачачи мене. Підняла вказівний палець вгору, тримала його перед обличчям, тонкий довгий палець, і дивилась на нього, аж у неї скошувались очі...” [7, с. 183-184]. Відтворюючи досить пластичний портрет хворої, І. Жиленко концентрує увагу на піднятому нею догори пальці. Це - жест, що свідчить про неусвідомленість його застосування психічно хворою жінкою. Проте помічені в лікарні жести хворих допомагають у створенні портретних характеристик цих героїв. Так само й піднятий догори кулак В. Дроздом в автобусі, який віз його на військову службу, у портретній характеристиці персонажа - це жест, котрий повинен вселити віру дружині, що з ним буде все гаразд, а їй слід мужньо триматися, очікуючи на його повернення з війська: “.Стрижена Володьчина голова у вікні автобуса, його вибачлива, якась мовби винна посмішка і востаннє піднятий догори кулак - тримайся, мовляв” [7, с. 187].

У мемуарах І. Жиленко змальовує портрет Д. Павличка, який із напруженням вслухався у виступ І. Дзюби. Йому, тодішньому функціонеру в Спілці письменників, важко було сприйняти правоту молодого критика, але врешті той його переконав. Письменниця переконливо показує, як разом зі зміною кольору обличчя Д. Павличка мінялися його жести. Точніше, спершу не було ніяких жестів, а потім помах руки, що означав одне: будь що будь. Усе рівно йому дістанеться за те, що не зупинив І. Дзюбу: “Павличко то синів, то червонів. Кришив пальцями сигарету, вставав, сідав, але жодним словом, ані жестом не перепинив Дзюбу, за що йому честь і хвала. А потім він уже, видно, втомився боятися і навіть красномовно змахнув рукою - а, мовляв, хай буде, як буде. Все одно влетить! І почав аплодувати і сміятися разом з усіма” [7, с. 514].

Якщо в “Homo feriens” І. Жиленко кожен жест реальних персонажів має глибоке підтекстне значення, часто ідеологічного спрямування, то у спогадах різних людей, що колись знали В. Підпалого, поета, який рано пішов із життя, жест допомагає побачити «живий» портрет героя. Так, Ю. Кочерзі поет бачиться таким: “Середній на зріст, худорлявий, з дрібними рисами обличчя, русяве волосся на лобі й Володя несамохіть розчепіреними пальцями знов зачісував його вгору й за потилицю круговим порухом руки. Він любив білі сорочки, любив, щоб холоші штанів були ретельно напрасовані, - це в нього від служби на флоті, від флоту і тільняшка, що смугасто проглядала крізь тло білої сорочки. Говорив трохи картавлячи...” [8, с. 223]. М. Малахута акцентує увагу на очах героя: “Він зітхнув, поправив пальцями клинчик пшеничного волосся, що впало на випукле чоло, очі його стали ще світліші від читання напам'ять того вірша, і в них мов додалося небесної синяви, і вони, сірі з тими барвами, видалися тоді ще глибшими і ще лагіднішими” [8, с. 240]. Б. Олійник подає повніший портрет В. Підпалого: “Непокірний, стрижений під “бокс” білявий чубчик, худорляве, загострене до підборіддя лице, на якому грала лукаво-приязна усмішка, відбиваючись у дзеркалі його глибоко сірих, з голубизною очей. Він ще здалеку розмашисто подавав долоню, мило гаркавлячи: “Привіт, старик!”. Запав у пам'ять його матроський, потертий літами однострій, в якому він досить довго дефілював” [8, с. 279]. Однак кожен із мемуаристів не лише описав зовнішній вигляд В. Підпалого, а й відобразив закарбовані в пам'яті промовисті жести рано померлого талановитого поета: мимовільне зачісування волосся розчепіреними пальцями; поправляння пальцями чуба; розмашисте вітання. “...Відправною точкою аналізу жестового коду є визнання автономності жестової поведінки в рамках комунікативної системи і визнання можливості її опису, не вдаючись до моделей мовлення, що звучить” [5, с. 127], - наголошувала Ю. Крістєва. Кожен із жестів В. Підпалого в спогадах його друзів є автономним, але є також і цілком зрозумілим у межах комунікації. Таким же автономним і зрозумілим є жест М. Грушевського, який із політичних міркувань не хотів спілкуватися з Є. Чикаленком, що знайшло відображення в щоденниках останнього: “Вчора знов стрів М. С. Грушевського; він явно робить вигляд, що не хоче зо мною розмовляти, бо стрівшись, торкнеться шапки і швидко біжить далі” [9, с. 232].

У літературі останніх десятиліть дуже багато написано про П. Тичину. Багато авторів мемуарів згадує про його нібито м'якість, боязкість тощо, але жест поета - удар кулаком по столу у спогадах В. П'янова - свідчить про протилежне. Він засвідчує велику любов П. Тичини до свого народу, його сміливість і мужність. Далеко не кожен із українських письменників міг ударити кулаком у владних кабінетах радянської доби: “Один із партійних функціонерів просив Тичину написати статтю про розквіт культури в Україні: “Той ще й рота не встиг затулити, як Павло Григорович схопився на рівні, ударив кулаком по столу і випалив йому у вічі:

- Який розквіт?! Який розквіт?! Українські школи закривають... Не буду писати...” [10, с. 51].

Дієслівна градація (“схопився”, “ударив”, “випалив”) робить портрет класика української літератури більш містким і поліфонічним.

Про мужність свідчить також промовистий жест Л. Костенко - триразовий ляпас директору філармонії, який забороняв актрисі Н. Крюковій читати зі сцени уривок із роману у віршах “Маруся Чурай”, про що свідчить щоденниковий запис О. Гончара: “І ще розповідала (Н. Крюкова - А. Г.) історію з ляпасом, що його вліпила Ліна Костенко директорові філармонії....І ось на “Арсенал” з'являється авторка, Ліна Костенко. Попросила когось викликати у вестибюль директора, того самого цькувача. Вийшов плюгавенький чоловічок.

- Так ви справді директор?

- Справді.

Відміряла йому раз:

- Це за мене.

А з другої:

- Це - за Нілу (Крюкову - А.Г.).

А третього ляща:

- А це - за “Марусю” (“Марусю Чурай”, що її не дозволив читати Нілі Крюковій - А.Г.).

І пішла” [11, с. 107-108].

У мемуарній літературі українські письменники при творенні портретів реальних людей нерідко вдаються до відображення жестів, які передають невербальним способом різні емоційні стани, часто доповнюючи епізоди вербального спілкування між особистостями. Використання жестів може відбуватися на свідомому чи підсвідомому рівні. В І. Жиленко жест - це невербальне творення нового підтекстного смислу, у ньому виразно проглядається натяк на хворобу суспільства радянської доби, яке змушене було посилати до божевілень тих своїх громадян, мислення котрих не вписувалося в ідеологічні рамки тодішньої політичної системи. У колективних книжках, що містять спогади про конкретну людину, зокрема В. Підпалого, поета, що рано пішов із життя, жест допомагає побачити «живий» місткий портрет особистості. У спогадах про М. Грушевського, П. Тичину, Л. Костенко відображення жестів допомагає увиразнити ті портретні риси, які часом по- новому дозволяють трактувати постаті цих видатних діячів науки і мистецтва.

Стаття є фрагментом дослідження, присвяченого вивченню особливостей портретування в різних жанрах документальної літератури ХХ-початку ХХІ ст.

жест письменник невербальний портретний

ЛІТЕРАТУРА

1. Барахов В. Литературный портрет (истоки, поэтика, жанр): монография / В. С. Барахов. - Л.: Наука, Ленинградское отделение, 1985. - 321 с.

2. Галич О. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи: монографія / О. А. Галич. - Луганськ: Знання, 2001. - 246 с.

3. Жест [Електронний ресурс] // Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki.

4. Пави П. Словарь театра / Патрис Пави ; Пер. с франц. - М.: Прогресс, 1991. - 504 с.

5. Кристева Ю. Избранные труды: разрушение поэтики / Ю. Кристева ; [Пер. с франц.]. - М.: Российская политическая энциклопедия, 2004. - 656 с.

6. Сергеева О. Язык жестов. Как читать мысли без слов? [Електронний ресурс] /Сергеева О. - Режим доступу: http:// www.syntone.ru/library /books /content/3254.html&current_book_page=all 07.11.2013.

7. Жиленко І. Homo feriens: спогади / Ірина Жиленко ; [передм. Михайлини Коцюбинської]. - К.: Смолоскип, 2011. - 816 с.

8. Пішов у дорогу - за ластівками: спогади про Володимира Підпалого / упоряд.: Ніла Підпала, Олег Рарицький ; [передм. Олега Рарицького; прим. Ніли Підпалої]. - Кам'янець-Подільський: ПП “Медобори-2006”, 2011. - 496 c.

9. Чикаленко Є. Щоденник (1918 - 1919) / Євген Чикаленко. - К.: Темпора, 2011. - 424 с.

10. П'янов В. “Визначні, відомі й та інші...”: спогади, есеї, нариси / В. Я. П'янов. - К.: Український письменник, 2002. - 463 с.

11. Гончар О. Щоденники: у 3 т. - Т. 3 (1984-1995) / Олесь Гончар. - К.: Веселка, 2008. - 646 с.

Размещено на Allbest.ru