Козацький фольклор в оцінці Т. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОЗАЦЬКИЙ ФОЛЬКЛОР В ОЦІНЦІ Т. ШЕВЧЕНКА

Гончаренко О.М.

Відомо, що українська народна словесність стала чи не головним джерелом для літературної творчості багатьох українських письменників ХІХ ст., оскільки вона відкривала світ глибоких почуттів, представляла суто народний ідеал прекрасного і людини, подавала віками відшліфовані зразки довершеного образного мислення, допомагала їм глибше пізнати життя народу. Творчість Т. Шевченка стала найкращим зразком проростання генія з джерел саме українського козацького фольклору.

І хоча зв'язки поезії та драматургії Т. Шевченка з народнопісенними джерелами вже не раз висвітлювались у працях багатьох учених (В. Бойко, Г. Грабовський, О. Грушевський, М. Драгоманов, Ф. Колесса, Н. Малинська, О. Правдюк, Д. Ревуцький, М. Рильський, В. Русанівський, В. Смілянська, М. Сумцов, Б. Стебельський, І. Франко, Є. Шабліовський, В. Шевчук та ін.), питання козацького фольклору в оцінці генія все ще залишаються не з'ясованими, а тому і є метою цієї статті.

Козацький фольклор становить цілісну жанрово-тематичну систему, яка виникла, розвивалася та ефективно функціонувала на території Наддніпрянщини упродовж XV- XVIII ст. Це був найпродуктивніший період для ліричних (козацькі пісні), епічних (героїчні легенди, перекази, оповіді-спогади, казки, анекдоти), ліро-епічних (думи, балади, історичні пісні, пісні-хроніки) творів. I хоча ці фольклорні твори неоднорідні за характером художнього відображення реальних подій, тобто по-різному відображають історичну дійсність, все ж вони чи не найбільшою мірою зафіксували весь обсяг періоду козацької доби, а саме: безперервну боротьбу запорозького козацтва з іноземними загарбниками українських земель у XV-VIII ст.; ставлення народу до історичних подій, осіб і обставин періоду виникнення на наддніпрянській землі Запорозької Січі, її учасників та очевидців.

Т. Шевченка зацікавлює козацький фольклор не як просте історичне вираження славного героїчного минулого. Його бачення козацького минулого України базується не лише на історичних та літературних джерелах (від “Історії Русів”, козацьких літописів, “Історії Малої Росії” Бантиша-Каменського, “Енеїди” І. Котляревського, поезії М. Маркевича та ін.), а й на основі багатьох зібрань та видань українського і польського фольклору (збірники А. Афанасьєва, П. Куліша, П. Лукашевича, М. Максимовича, А. Метлинського А. Сементовського, І. Срезневського, М. Цертелєва, М. Циганова, П. Якушкіна), більшу частину яких становлять народні думи, пісні, перекази про долю й життя козака-воїна.

Козацький фольклор стає пріоритетним у формуванні його літературно-естетичних уподобань, національного світогляду. Понад усе Т. Шевченка вражало народне трактування подій, історичних осіб козаччини. Особливо помітний естетичний вплив на становлення поета мала фольклорна праця І. Срезневського “Запорожская старина” (18331838), у якій представлені козацькі твори за часів правління Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. У вміщених творах простежується ставлення воїнів-козаків до історичних осіб, подій, обставин минулого. Т. Шевченко дав високу оцінку цій збірці і вказав, що “«Старина» хороша книга... Я думаю дещо із нею зробить, якщо здоровим буду. Там багато такого, від чого облизуєшся. Дякую Вам” [12, т. 5, с. 239]. Позитивно оцінив Т. Шевченко і козацькі пісні, думи, що ввійшли до складу збірника П. Куліша “Записки о Южной Руси” (1856-1857). Він писав: “Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні показана. Куліш тут свого нічого не додавав, а тільки записав те, що чув од самих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна” [12, т. 4, с. 283]. Це видання дійсно відрізняється від інших тим, що П. Куліш зафіксував оригінальні варіанти дум та представив європейський погляд на лицарську народну поезію, вказавши, що для українців кобзарі є “нашими рапсодами”, “гомерами”. Та найбільше Т. Шевченка вражали козацькі думи, які відображали ідеали й прагнення народу в боротьбі за волю, щасливе життя із “тихими водами, ясними зорями, краєм веселим і миром хрещеним”. Вони, на його погляд, є неперевершеними зразками думової поетики на тлі світової культури. Так, порівнюючи їх з епічною поезією Гомера, він визначав, що “в Гомера нічого немає схожого на наші історичні думи-епопеї, як, наприклад, дума “Іван Коновченко”, “Сава Чалий”, “Олексій, попович пирятинський”, або, “Втеча трьох братів з Азова”, або “Самійло Кішка”, або, та їх не перелічиш. І всі вони такі піднесено-прості і прекрасні, що якби воскрес сліпець хіосський та прослухав хоч одну з них від такого ж, як і він сам, сліпця, кобзаря або лірника, то розбив би дощенту луб'янець, що зветься лірою, і став би міхоношею у найбіднішого нашого лірника, назвавши себе прилюдно старим дурнем” [12, т. 4, с. 283]. Народні уснопоетичні твори, створені козаками-кобзарями, були своєрідною системою моральних принципів козака, вироблених у межових умовах життя і смерті. Завдяки глибокому драматизму змісту, мелодійності й розмаїттю мотивів, вони концентрували увагу слухача на ключових компонентах козацької вдачі, що так захоплювала і вражала своєю поетичною неповторністю Т. Шевченка.

Фольклорно-козацький компонент органічно ввійшов у поетичну структуру творів Т. Шевченка. Він став визначальним у зближенні його поезії зі свідомістю народу. Вихід у сферу поетики козацького фольклору спонукав поета до асоціативної образності, що визначає послідовність і напрямок розгортання його поетичної творчості; а також сприяє виробленню специфічного народно-козацького поетичного словника, його використання в нових образних контекстах різних жанрів. Формули пісенного паралелізму, що побудовані на асоціаціях та зіставленні психічного стану людини з символічними картинами природи, наявні вже в ранніх творах Т. Шевченка: “Тарасова ніч”, “Перебендя”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, у яких з'являються образи козацьких ватажків з їх символічними моделями героїчної поведінки, що так виразно прослідковуються і в козацьких думах - “Отаман Матяш старий”, “Самійло Кішка”, “Івась Удовиченко, Коновченко”. Т. Шевченко переймає специфічні формули та інтерпретаційні моделі дум, щоб возвеличити героя й визначити його прагнення та потребу для майбутніх поколінь. Уславлення героя, характерне для думи “Самійло Кішка”: “Слава не вмре, / Не поляже! / Буде слава славна / Поміж козаками, Поміж друзями, / Поміж рицарями, / Поміж добрими молодцями!” [10, с. 48], поет творчо опрацьовує, створюючи узагальнений образ ідеального з позиції народу козацького ватажка: “Слава тобі, Гамаліє, / На ввесь світ великий, / На ввесь світ великий, / На всю Україну, / Що не дав ти товариству / Згинуть на чужині!” [11, с. 179]. Т. Шевченко реставрує історичну пам'ять народу, акцентуючи увагу на героїзмі духовного чину. Козацьких ватажків, представлених у думі “Самійло Кішка” та поемі “Гамалія” об'єднує те, що вони відчувають глибоку впевненість у перемозі над ворогом, бо сила їх - у тісному зв'язку з народом. Т. Шевченко визнає, що козацька слава є константою духовного буття українців, бо “Слава не поляже; / Не поляже, а розкаже, / Що діялось в світі, / Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти. / Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине... / От де, люде, наша слава, / Слава України” [11, с. 60].

Козаки-кобзарі виявляли свої ідеали у формі пісень, дум, переказів, уславлюючи своїх героїв, що стояли на сторожі народних і національних прагнень. Т. Шевченко перебирає на себе функцію професійного співця, бо має вроджений талант, гарний голос та музичні здібності. Він продовжує традиції провідників нації. А тому свою першу збірку поетичних творів публікує під назвою “Кобзар”. Кобзар - носій козацьких традицій, відіграє в поезії Т. Шевченка роль свідка й носія колективного досвіду народу. “Це правдивий й священний досвід, адже він переживається, а потім переповідається без втручання фальшивих критеріїв суспільного ладу та влади” [2, с. 10]. Шевченкова спорідненість із кобзарями не тільки функціональна, а й психологічна, оскільки кобзарі - представники й носії духу протесту та свободи українського народу, поборники національної ідеї правди та справедливості. Поет творчо переосмислює ці образи і створює цілісний образ кобзаря: “На могилі кобзар сидить та на кобзі грає. / Кругом його степ, як море широке синіє; / За могилою могила, а там - тілько мріє!” [11, с. 52]. Т. Шевченко став провідником народних дум, речником народної волі, виразником почуття народного. Т. Шевченка з козаками об'єднував дух свободи, оскільки “козаки - це такі люди, які понад усе люблять свободу і без неї не уявляють собі життя” [1, с. 26]. Ось чому для Т. Шевченка воля - це добро нації. Лише вільна особа спроможна бути щасливою (“Тоді я веселий, / Тоді я багатий, / Як буде серденько / По волі гуляти” [11, с. 34]). Для Т. Шевченка козак - символ нації. Він не гульвіса і не пияка, що живе без проблем, а передусім патріот, здатний відстояти інтереси української громади. Він, як ніхто інший, перейнявся козацьким духом, обрав його як зброю для виконання важливої справи - оживити козацьку правду, волю, славу в душах і в пам'яті нащадків, увічнити естетичні цінності козацтва й козацького фольклору. І чи не останню роль при цьому відіграє козацьке походження Т. Шевченка. Це стало умовою звернення його до славних лицарів, для яких: “Січ - мати, а Великий Луг - батько”, що знайшли своє вираження і в поетичних, і в живописних формах його творчості. Так, уже перша збірка поезії “Кобзар” (1840), що нараховувала вісім творів - шість із яких (“Думи мої, думи мої”, Перебендя”, “Тополя”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”) засвідчили, що Т. Шевченко вживає слово “Бог”, як і слово “Україна”, - 19 разів, слово “козак” і похідні від нього - 30 разів. Повна нецензурована збірка “Кобзар” (2014), яка включає 240 поетичних творів поета, переконливо засвідчила, що етнонім “Україна” Т. Шевченко вживає 180 разів, а лексему “козак” - 229 разів (! - О.Г). Отже, Т. Шевченко репрезентує колишню славу України, творчо засвоївши народнопоетичні надбання козацької епохи.

Використовуючи поетичні риси народного ліро-епосу, Т. Шевченко, на наш погляд, стихійно моделював “минулу славу України” - козаччину. Ця стихія мала на собі відбиток козацького родового минулого Т. Шевченка. Тож незаперечним доказом дійсно козацького походження Шевченкових ідей слугують ті поезії, у яких, за визначенням Є. Маланюка, наявний “виразно козацький дух, а найулюбленіші слово і образ: “слава”, “козацька слава” (як і “козацька кров”) [7, с. 69]. На думку вченого, “це явище не може бути випадковим - у природі таких чудес не буває. І як висновок: “кріпацтво” Т. Шевченка треба б, щонайменше, обмежити, може, до одного-двох поколінь. Натомість, козацьке походження Т. Шевченка - у світлі його характеру, психіки та духу творчості - не виглядає лише гіпотезою... А отже, “Шевченка родить закріпачене “селянство”, в якім є значний відсоток бувшої шляхти і в якім відбувається повільний процес регенерації нації” [7, с. 69]. Та й сам Т. Шевченко ідентифікував себе з нащадком запорозького козацтва, коли створював власний “Психологічний автопортрет” (1860 р.). Козацько-гайдамацький погляд на життя позначився на поемі “Гайдамаки”, у якій поет продовжує ототожнювати себе з козаком-кобзарем. У досить складній поетично-символічній системі твору закладено основні підвалини козацького мислення Т. Шевченка. Сприймаючи козацтво через козацькі думи, пісні, легенди, у яких переважає колективне мислення, Т. Шевченко розкодовує символи і влучно їх використовує для оспівування в поетичних творах героїчної історії козачини з її бурхливою волелюбною енергією, завзяттям та відвагою. Продовжуючи народні традиції, поет подає власне бачення гайдамацтва як народного переказу. В епілозі автор зазначає: “Вибачте, люди добрі, / Що козацьку славу / Так навмання розказую, / Без книжної справи. / Так дід колись розказував, / Нехай здоров буде! [11, с. 126]. У виданні поеми 1841 р. Т. Шевченко використав свою улюблену гайдамацьку пісню, що є різновидом козацької “Ой, поїжджає по Україні козаченько Швачка”. Поета захоплює образ козацького ватажка. У виданні “Кобзаря” 1860 р. він вводить її в епіграф до розділу “Гонта в Умані”: “Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи: / Будем драти, пане-брате, / З китайки онучі” [11, с. 118]. Отже, козацький фольклор дозволяє поету не вигадувати, а творчо використовувати його надбання в процесі написання творів про історію життя українського народу. Його найбільше хвилював той факт, що більшість письменників поверхово підходить до відображення народного життя: “Прочитали собі по складах “Енеїду” та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братики, - прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, наче справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать... Щоб знать людей, то треба пожити з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу” [12, т. 5, с. 375].

Подорожуючи Україною в 1843 та 1845-1847 рр. (Чигирин, Суботів, Межигорського Спаса, острів Хортицю), Т. Шевченко всебічно вивчав козацьку історію народу. У листі до Я. Г. Кухаренка він зазначав: “Був я торік на Україні - був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і плакав: сплюндрувала нашу Україну катової віри німота...” [6, с. 92]. Це був переломний момент у його житті. Зацікавившись минулим України, Т. Шевченко записував пісні, сповнені обурення та ненависті проти гноблення; пісні, що розкривають особливості трагічної історії, коли зрада й запроданство суворо каралися, а відстоювання правди та смерті за інтереси свого народу - уславлювались, бо були виявом лицарської честі. В околицях Фастова на Київщині Т. Шевченко записав пісню про полковника Семена Палія та гетьмана Івана Мазепу “Під городом Салидоном Мазепа гуляє”, яка вплинула на зміну його історичних поглядів щодо Палія та Мазепи. Він розуміє, чому “Пропала Мазепина слава, навіки пропала! / А Палієві царство небесне і довічна слава” [9, с. 37]. Записуючи пісні, Т. Шевченко звертав увагу на культурно- історичну цінність, мистецьку форму та оригінальність їхнього походження. На колишніх територіях Київської, Кам'янець-Подільської і Волинської губерній Т. Шевченко записував пісні про Івана Бондаренка, Гната Голого, Саву Чалого, Дмитра Нечая, Сагайдачного, Устима Кармелюка. Особливо численні записи чумацьких, козацьких, гайдамацьких, кріпацьких, рекрутських пісень, що представлені в альбомах за 1843-1846 рр. (“Та яром, яром за товаром”, “Та нема в світі гірш нікому”, “Та забіліли сніги”, “Ой у полі могила з вітром говорила”, “Ой ішов козак з Дону, та із Дону додому”, “Ой, сидить пугач та на могилоньці”, “Чи я тобі не казала, моє серденько”, “Зажурився бідний сірома...”, “Гей, хто лихо не знає...”, “Про чайку”), а також балади (“У Києві на ринку, п'ють козаки горілку”, про Морозенка тощо), - засвідчили, що письменник, фіксуючи різножанрові пісенні твори, заявив про себе як фольклорист-практик (записувач). Осмислюючи закони народної творчості, Т. Шевченко досяг неперевершеної майстерності в поезії, відображаючи народне життя. Так розпочинається новий етап у творчості Т. Шевченка, особливість якого полягає в тому, що “поет підходить до минулого не як романтик, котрому вдалося розшукати цікавий матеріал, чи архівні матеріали, а як людина, якій співзвучна сакральна істина, історія - правда” [2, с. 61]. Відтоді його поетична творчість набуває нового спрямування - національного. Визнавши козацький епос за приклад утвердження естетичних та етичних ідеалів українського народу у світі, Т. Шевченко створив поезії на засадах народної культури, і тому не може бути обмежений рамками будь-якого творчого методу. Оригінальність його творчої манери М. Костомаров пояснював так: “Шевченко не наслідував народних пісень. Народні пісенні форми переходили у вірші Т. Шевченка не внаслідок вивчення, не від розмірковування, де що вжити, де який вислів варто поставити, а від природного розвитку в його душі всієї нескінченної нитки народної поезії” [4, с. 134-135]. Так, образ могили набуває нового прочитання в поезії “Розрита могила”. Це вже не символ козацької звитяги, як у козацьких піснях. У Т. Шевченка образ могили набуває узагальненого значення - козацького минулого України, яке плюндрують нащадки - “перевертні”, що “поможуть москалеві / Господарювати, / Та з матері полатану сорочку знімати” [11, с. 193-194]. Поет не скільки осмислює, як переосмислює історичний процес в Україні через образну систему козацького фольклору про визвольну боротьбу 1648-1654 рр. на чолі з Б. Хмельницьким. І хоча постать Б. Хмельницького у фольклорі дещо ідеалізована, та це не перешкоджає Т. Шевченкові виразити своє ставлення до “батька Хмеля”. У поемі автор дорікає блискучому полководцю: “Ой Богдане, Богданочку! / Якби була знала, / У колисці б задушила, під серцем приспала” [11, с. 193]; а також дає оцінку доленосним подіям козацької історії: “Ой Богдане! / Нерозумний син! / Подивись тепер на матір, / На всю Вкраїну” [11, с. 193]. Поет вважає, що непередбачливість Б. Хмельницького, як політика, призвела до того, що поневолювачі провадять соціальне та національне знищення України: “Степи мої запродані / Жидові, німоті, / Сини мої на чужині, / На чужій роботі...” [11, с. 193]. І все ж поет має надію, що коли в розкопаній могилі “Якби-то найшли те, що там схоронили”, то “Не плакали б діти, мати не журилась” [11, с. 194].

Ґрунтовно вивчивши історію козаччини, Т. Шевченко змалював колишню столицю козацької слави в поезії “Чигрине, Чигрине...”. Переймаючи козацькі образи слави, могили, волі, правди, крові, він надає їм соціального наповнення з однією метою: витіснити ганебний дух покори в нащадків запорозьких козаків. Єдиною надією поета є слово, яке народить месників, що “Розпанахають поганих, / Гниле серце, трудне, / І вицідять сукровату, / І наллють живої / Козацької тієї крові, / Чистої святої!!!” [11, с. 196]. Тоді лише прокинеться Чигирин - символ волі України і “встане Правда на сім світі” [11, с. 196]. Як вважає В. Шевчук, “козацька столиця Чигирин (“святий Чигирин”) залишається в поета на все життя символом козацької, власне української національної волі й боротьби за Україну” [13, с. 70].

Для майбутніх поколінь Т. Шевченко творить козацький образ України. Г. Грабович визначає: “Це не просто реконструкція минулого для тих, що з ним не обізнані, а переповідання глибокої “сакральної” правди тим, що вже мають її в своєму серці, що б не можна було її забути” [2, с. 47]. При цьому важлива роль належить новоствореній символічній системі поетичних творів Т. Шевченка, яка підтримується зв'язком з образністю козацького фольклору. Так, у поетичних творах Т. Шевченка “Сон”, “І мертвим, і живим...”, “Великий льох”, “Стоїть в селі Суботові”, “Кавказ” знайшли своє трансформоване вираження козацькі мотиви про зруйнування Запорозької Січі та знущання над козацьким волелюбним народом (смерть на канальских роботах, у болотах Петербурга). І в цьому йому допомогли історичні пісні “Ой, Боже наш милостивий...” (про вихід козаків із Січі на Кубань), “Ой, служили ми на чорному морі ”, “Ми за Харка, за батька носили плаття” (про Кубанські справи), які Т. Шевченко власноручно записав із позначкою “пісні А. Головатого”. Складені по слідах та під враженням описаних подій, козацькі твори мають багато історичних подробиць. Особливо історичні пісні вказують на той факт, що цариця жорстоко повелася з козаками, насильницьки витіснила їх із Січі. Саме на гуманізмі та справедливості козаків-запорожців, а не на їхньому свавільному способі життя наголошують народні твори про причини зруйнування Запорозької Січі. Так, осмислюючи всю трагедію руйнації козацького устрою у поемі “Сон”, Т. Шевченко вдається до звинувачення можновладців: Петра І та Катерини ІІ (“Це той Первий, що розпинав / Нашу Україну”, бо “О царю поганий, / Царю проклятий, лукавий, / Аспиде неситий! / Що ти зробив з козаками? / Болота засипав / Благородними костями; поставив столицю / На їх трупах катованих!”; “А Вторая доконала вдову сиротину” [11, с. 214215]). У посланні “І мертвим, і живим.” з'являються знакові козацькі символи правди, волі (“В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля”), крові (“І потече сторіками кров у синє море”, “У нас воля виростала, / Дніпром умивалась, / У голови гори слала, / Степом укривалась! / Кров'ю вона умивалась, / А спала на купах, / На козацьких вольних трупах, / Окрадених трупах!”), правди (“Може, чванитесь, що братство / Віру заступило, / Що Синопом, / Трапезундом, / Галушки варило. / Правда! Правда, наїдались. / А вам тепер вадить. / І на Січі мудрий німець Картопельку садить, / А ви її купуєте, / Їсте на здоров'я / Та славите Запорожжя. / А чиєю кров'ю / Ота земля напоєна, / Що картопля родить. - / Вам байдуже”), слави (“Я ридаю, як згадаю / Діла незабуті / Дідів наших. / Тяжкі діла! / Якби їх забути, / Я оддав би веселого / Віку половину. / Отака - то наша слава, / Слава України”), могили (“щоб розкрились / Високії могили / Перед вашими очима, / Щоб ви розпинали / Мучеників: кого, коли, / За що розпинали” [11, с. 288-294]). Архетип могили, що є традиційним елементом українського степового ландшафту, і поширеним козацьким фольклорним образом у поемі-містерії “Великий льох” розглядається як складник міфу України. Поет відтворив картину, як у різні часи переслідувались народні співці, що виконували твори про козацьких ватажків: “...Вы что делаете, плуты?!” / - “Та ми, бачите, пане, співаємо про Богдана...” / - „Я вам дам Богдана, / Мошенники, дармоеды! / И песню сложили про такого ж мошенника...” [11, с. 266]. У поезії “Стоїть в селі Суботові” Т. Шевченко подав характеристику резиденції гетьмана, а також вказав на фатальну помилку Б. Хмельницького. Москалі в пошуках козацьких скарбів “Могили вже розривають / Та грошей шукають, / Льохи твої розкопують / Та тебе ж і лають, / Що й за труди не находять! / Отак-то, Богдане! / Занапастив єси вбогу / Сироту Украйну!” [11, с. 267]. Дається взнаки гуманістичний вплив козацьких дум на оптимістичне ствердження поета: “Церков - домовина / Розвалиться... // і з-під неї / Встане Україна. // І розвіє тьму неволі, / Світ правди засвітить, / І помоляться на волі / Невольничі діти!” [11, с. 268]. У поемі “Кавказ” перемогу волі-добра Т. Шевченко вбачав як козацьку перемогу над ворогом-визискувачем: “Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля” [11, с. 283]. У цих творах слово Т. Шевченка - поета свободи, звучить, як слово пророче, і навіть Боже, бо, як сказано в Євангелії від Святого Івана: “І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!” [8, с. 142].

Т. Шевченко в неволі і в останній період свого життя не тільки не змінив, а й поглибив сформоване бачення козацької України. Так, у поезії “Сон”, написаній в Орській фортеці, він знову згадує “козацькую великую славу”, Запорожжя та гетьманів, собор Мазепи, могилу Богдана. Він переконаний, що “Гетьманщина - Божий рай”. Як зазначав М. Драгоманов, “носячи в думці своїй образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні, - не вернеться, то знов впиравсь, що “таки буде сподіватись, виглядати” [3, с. 368]. Так, з позиції козаків, в ідеалізованому плані Т. Шевченко змалював образи козацьких ватажків: С. Палія (“Чернець”), П. Дорошенка (“Заступила чорна хмара”), Г. Лободи (“У неділеньку у святую”). Відтворюючи козацькі звичаї, способи організації Запорозької Січі, поет визнавав роль козацької честі та побратимства (“У тієї Катерини”); відтворив епізод козацького воєнного походу, його наслідки (“Хустина”, “За байраком байрак”, “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?”); зобразив, як “конає Гетьманщина, неповинно гине” від московських воєвод (“Іржавець”); оспівав трагедію панування польських ксьондзів на українських землях (“Полякам”); сумує за втраченою волею, долею (“Г. З.”, “Якби зустрілися ми знову...”); зобразив гірку долю козака, його від'їзд до війська (“Не хочу я женитися”, “Нащо мені женитися?”, “Буває, в неволі іноді згадає”; “Ой крикнули сірії гуси”). Козацькі ідеї Т. Шевченко проектує на майбутнє. Творчо використовуючи поетичні формули козацької пісні, митець закликав “За правду пресвятую стать / І за свободу”(“Юродивий”), “збудить хиренну волю” (“Я не нездужаю нівроку”), застерігав, “Щоб наша правда не пропала, / Щоб наше слово не вмирало” (“Марку Вовчку”) [11, с. 535-537]. Та все ж його ліричний герой зорієнтований на благо внутрішнє, він здатний жити згідно з християнськими законами: “І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі” [11, с. 575]. Т. Шевченко зрозумів і змалював історію козаччини. Це для нього була “животворяща” правда, яку освятив народ славою. Він виконав свою місію - передав її через животворне слово нащадкам, оскільки “уся сила і вся краса нашої мови тільки йому открилась”, - стверджував П. Куліш [5, с. 521].

Отже, козацькі думи та пісні, які Т. Шевченко знав і постійно записував, не раз розбурхували фантазію письменника, наповнювали козацьким духом, волелюбністю, давали йому творчу наснагу, будили в ньому почуття національної гордості та викликали ненависть до рабства та експлуатації. Козацький фольклор для Т. Шевченка слугував джерелом ставлення народу до козацьких осіб, подій, вивчення звичаєвої козацької культури, побуту; став художньо-естетичним пам'ятником народного та козацького світогляду. Завдяки поетиці козацького фольклору Т. Шевченко досяг активного впливу на свідомість читача, а також у драматизмі - у схвильованості розповіді кобзаря, і в безпосередніх ліричних втручаннях у розповідь. У творчому використанні фольклорних козацьких джерел Т. Шевченко залишається неповторним. Під впливом козацького фольклору формувався його своєрідний стиль, що базувавався на народних традиціях та еволюції козацького ліро-епосу, збагачувався під впливом козацьких образів, мотивів, символів. Це дозволило Т. Шевченкові в художніх образах представити формотворчі та поетичні моделі минулого, теперішнього та майбутнього України, визначити духовні пріоритети українців у світі.

поетичний шевченко козацький фольклор

ЛІТЕРАТУРА

1. Боплан Г. Опис України / Гійом Боплан. - Львів: Каменяр, 1990. - 302 с.

2. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Т. Шевченка / Григорій Грабович. - К.: Радянський письменник, 1998. - 212 с.

3. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Вибране / М. П. Драгоманов. - К.: Либідь, 1991. - С. 327-429.

4. Костомаров М. І. Спогад про двох малярів / М. І. Костомаров // Спогади про Т. Шевченка. - К.: Дніпро, 1982. - С. 130-137.

5. Куліш П. Слово над гробом Шевченка // Твори: у 2 т. / Пантелеймон Куліш. - Т. 2. - К.: Дніпро, 1989. - 394 с.

6. Куценко М. Хортиця в героїці і легендах / М. Куценко. - Дніпропетровськ: Промінь, 1972. - 148 с.

7. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури / Євген Маланюк. - К.: Обереги, 1992. - 80 с.

8. Новий заповіт і книга псалмів. Із грецької мови на українську наново перекладений ; [за ред. Івана Огієнка]. - Гедеон, 1988. - 462 с.

9. Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня / Дмитро Ревуцький. - Х.: Мистецтво, 1939. - 62 с.

10. Українські народні думи та історичні пісні ; [за ред. М. Т. Рильського]. - К.: Вид-во АН Української РСР, 1955. - 659 с.

11. Шевченко Т. Кобзар / Тарас Шевченко. - К.: Дніпро, 1987. - 639 с.

12. Шевченко Т. Твори: у 5 т. / Тарас Шевченко. - Т. 5. - К.: Дніпро, 1978. - 326 с.

13. Шевчук Вал. “Personae Verbum” (Слово іпостасне): Розмисел / Валерій Шевчук. - К.: Твім інтер, 2001. - 263 с.

Размещено на Allbest.ru