У статті зроблено критичний огляд літературознавчих матеріалів від часів незалежної України про перебування Т. Шевченка на засланні.

Ключові слова: заслання, літературознавці, українсько-казахські зв'язки, Т. Шевченко, художник, поет.

В статье сделано критическое обозрение литературоведческих материалов со времен независимой Украины о пребывании Т. Шевченко в ссылке.

Ключевые слова: ссылка, литературоведы, украино-казахские связи, Т. Шевченко, художник, поэт.

The article gives a critical review of literature materials from the time of independence of Ukraine Taras Shevchenko stay in exile.

Key words: reference, literature, Ukrainian-Kazakh relations, Shevchenko, artist and poet.

Основний зміст дослідження

Період заслання Т. Шевченка (1847-1857) в українському літературному процесі називають "мертвим десятиліттям". Але М. Наєнко стверджував, що "для самого Шевченка воно мертвим не було. Як Ісус після розп'яття продовжив свою святу справу на небесах, так Шевченко - у в'язничо-солдатському задзеркаллі" [9, с.290]. Літературознавець вважав прикметною медитацію у вірші "Не гріє сонце на чужині.", написаному у перший рік заслання в Орській фортеці: "Тойді повісили Христа, / Й тепер не втік би син Марії!". "Заслання стало смертю того початкового Т. Шевченка ("солдатськеє нежитіє"), і йому важливо було, не дивлячись ні на що, сказати: я воскрес. Особливо показовий у цьому сенсі його малюнок сепією 1850 року "Розп'яття", коли на некласичному Т-видному хресті молода безборода людина відторгає учорашнє", - писав доктор історичних наук О. Кислий. І він не загубив себе в казахстанських степах, його муза, живлячись спогадами про рідну Україну, жила й гартувалась.Т. Шевченко познайомився з добрими й мужніми казахами, яким так само, як і українцям, жилось дуже важко. Але вони підтримували його, як могли, а він розділяв їхні болі та радощі.

Т. Шевченко не каявся, знаючи свій вирок, хоча й дуже карався (згадаймо його поезію "О думи мої.", 1847 р.). Його не відпускала найсвятіша любов - поетична муза, інша назва - геніальність чи пасіонар - ність (від лат. passio - страждання, пристрасть). "Пасіонарність дається людині з космосу, звідти керує всіма її вчинками, штовхає до дії, до пошуку слави, і без неї немислимий будь-який прогрес. Ув'язнити її - не можна, що довів Шевченко своєю і "вільною", і "підневільною" творчістю" [9, с.291].

Т. Шевченко вірив, що любов до України - найвища, богоугодна справа, і закликав молитися за Україну, будучи далеко від неї.О. Кислий констатував: "Давши одного разу клятву на вірність ідеалам свободи, Шевченко не міг від них відступити: "Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду тихенько білії листи" ("Лічу в неволі.", 1850). Здається, логічним було б виборювати свободу тільки свого народу, значно простіше й корисніше для власного гаманця - свободу лише для заможних земляків, як це прийнято навіть у сучасному нам традиційному суспільстві. Проте він розуміє, що це суперечило б високій істині. Покликання вимагає ревно ставитись до віри. Не можна вважати, що якийсь народ достойний свободи, а інший, менш "розвинений" - ні. Той, хто прийме такі висновки, вже не буде виразником Божої правди, незалежно від сану та титулу. Божа правда одна" [5, с.9].

Варто згадати слова казахських українців А. Тарасенка та С. Мастєрова, які в повісті "Не щез у полиновому степу" зізнавалися, що в процесі роботи над книжкою прийшло розуміння, що "Шевченко в Казахстані не термін відбував. Це була місія." [13, с.556]. Цінність твору - і в точності фактів, і в тому, що "бачення Кобзаря з-за рубежу. інше, тому що кут зору не такий. Тут, на віддаленні, з невигубним почуттям ностальгії - більше за його щоденниками, листами та малюнками. відчувається вже не вплив поета на людину, а він сам" [13, с.478]. Про правильність авторських думок свідчить епіграф, узятий до повісті: "Степ увесь з краю до краю обійшов, море Аральське вздовж та впоперек обплив.".

Цілком виваженим є твердження: "Це була місія, яку треба зрозуміти. у засланні Кобзаря на Каспій дві наших держави, Казахстан і Україна, схильні бачити лише свідчення історичної спільності доль двох підневільних народів. Поки нікому нема діла (крім, звичайно, обміну люб'язностями на міждержавних контактах) до "творчої сутності" Т. Шевченка в Казахстані, ніякої такої діяльності йому тут не приписується, навпаки, казахстанське заслання Кобзаря вважається десятиліттям його небуття. Хоча "втраченим часом", із цілком зрозумілих причин, вважав своє заслання і Т. Шевченко - до неї перед ним відкривались зовсім інші перспективи." [12, с.9], але пізніше він говорив про повноту своїх дій.

Т. Шевченко пробув на засланні 10 років, 2 місяці і 27 днів. Він був першим живописцем у Казахстані, повно та глибоко відобразив життя та побут казахів. До нього тут не існувало зображального мистецтва, і з релігійних традицій зокрема, а тому, окрім художньої, його полотна мають історичну та наукову цінність.

У кожному підручнику й посібнику з історії української літератури ХІХ століття інтерпретується творчість Т. Шевченка. Сторінки його життя збагачуються новими фактами та подіями. Зокрема, Ю. Івакін та В. Смілянська наголошували, що в Орській фортеці, де місяцями тривала принизлива муштра, поет познайомився з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. "Тут він порушив царську заборону писати: свої твори потай записував до саморобних "захалявних" зшитків. В Орській фортеці він написав 21 твір" [4, с.123].

А. Смолка - автор науково-популярного видання "Т. Г Шевченко. Хроніка життя і творчості" (2010), у якому, використавши багатий матеріал досліджень, скрупульозно попрацював над кожним прожитим днем поета, не залишив поза увагою жодної деталі. Ця титанічна робота свідчить про невгасимий інтерес до життя і творчості Т. Шевченка. Період заслання подано в розділі "Заслання. Служба у війську.1847-1857".

Починаючи з дати "30 травня 1847 р." і закінчуючи "2 серпня 1857 р.", автор практично день за днем простежив життя поета. Зокрема, він писав: "5 травня 1848 р. - розпорядження командира 1-ї бригади 23-ї піхотної дивізії про відрядження Т. Шевченка в степовий похід до Раїма - укріплення на річці Сирдар'ї (рибальське селище, Казахстан). Шевченка було включено до Аральської описової експедиції, яку очолив капітан-лейтенант флоту, географ О.І. Бутаков (18161869)" [11, с.137]. Отож з 11 по 19 травня 1848 р.Т. Шевченко перебував у поході: кінний обоз складався з 1500 башкирських однокінних підвід, верблюжий караван з 3000 верблюдів у супроводі 565 казахів, рота піхоти, триста п'ятдесят козаків і одна гармата. Очолював транспорт генерал-майор І. Шрейбер. У Раїмі виконав 12 художніх робіт. У ході Аральської експедиції Т. Шевченко виконав близько 30 художніх робіт - олівець, сепія, акварель, олія.А. Смолка подав у книжці списки художніх і малярських творів, виконаних у період заслання.

І далі: "17 жовтня 1850 р. Шевченко прибув в Новопетровське укріплення - фортеця в Оренбурзькій губернії на півострові Мангишлак (місто Форт Шевченка, Казахстан), де був зарахований у 4-у роту батальйону № 1, якою командував штабс-капітан М. Потапов" [11, с.160].

Т. Беісов у нарисі "Т. Г Шевченко в Казахстане", виданому ще в 1952 р. в Алма-Аті, писав, що "Шевченко в продолжение целых десяти лет отбывал политическую ссылку в Казахстане. одним из первых он писал на русском языке о казахском народе. Шевченко был и первым художником, отразившим в своих многочисленных рисунках быт и социальную действительность казахского народа" [1, с.3];". тотчас же по приезде в Оренбургский край обратил самое пристальное внимание на судьбу местного казахского населения" [1, с.7]. Він". не только хотел правдиво описать положение казахского народа в Казахстане - "Оренбургской сатрапии", но и вывести его на суд общественного мнения." [1, с.11].

Журналіст М. Скиба, порівнюючи Т. Шевченка та Реріха, говорив, що ці постаті стоять осібно в Часі та Просторі, але вони пов'язані між собою "лінією духовно-культурної спрямованості" [10, с.2]. Поет прагне поширювати серед непосвячених у таїну мистецтва людей любов до прекрасного й добро, що, як заповітна мрія, не полишає Т. Шевченка на засланні - так співзвучне незмінному реріхівському кредо: "усвідомлення краси врятує світ" [10, с.2].

Т. Шевченко часто відвідував Ермітаж. Особливо любив твори Рембрандта, тому в Академії мистецтв його прозвали "російським Рембрандтом". Він приглядався до його офортної техніки. І найбільше споріднювали його з Рембрандтом гуманістичні погляди.

У журналі "Музеї України" читаємо: "Тарас Шевченко, перший посол України в Казахстані, провів там 10 років 3 місяці і 27 днів. Перебуваючи у засланні, попри заборону малювати, він створив майже 450 творів, з яких 350 змальовують красу казахів та велич їхнього краю. Великий Акин Таразі - одна із незримих ниток, що уже більше півтора століття пов'язують український і казахстанський народи" [8, с.29].

П. Кралюк (газета "День") у статті "Тарас Шевченко та Казахстан" теж звертається до теми заслання поета, цих важких років. На засланні поет познайомився з тюркомовним населенням, що сповідувало іслам. У поезії "Сон" ("Гори мої високії. ") це населення він називає киргизами.". він був людиною, що знала принади імперської цивілізації, у нього фактично не бачимо ніякої зверхності щодо "нецивілізованих" народів. Навпаки, поет неодноразово показує своє зацікавлення казахським побутом, фольклором, релігійними віруваннями" [6, с.18].

Т. Шевченко називав казахів дикунами, але не в принизливому значенні. У нього дикість і природність були словами-синонімами. П. Кралюк згадував поезію "У Бога за дверима лежала сокира." та одну з найкращих його акварелей "Пожежа в степу". Серед двох десятків малюнків, які художник намалював під час подорожі до Раїма й перебуваючи в Приараллі, автор статті звернув увагу на Шевченків "Автопортрет з бай - гушами". "Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя "чужого" йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів". А далі у статті говориться, що автор "Щоденника" виявляв терпиме, позитивне ставлення до ісламу. Отож, у позитивному плані він говорить про мусульманські уявлення щодо раю. П. Кралюк наголосив, що Т. Шевченко швидше знаходив спільну мову з "чужими" казахами, ніж із єдинокровними росіянами, і не любив старовірів-розкольників.

Поет позитивно ставився до ісламської цивілізації і до тюркського світу зокрема, бо був противником імперської політики Росії, вважав, що ісламські народи Росії є такими ж жертвами цієї політики, як і українці; він був "терпимою людиною". "У тогочасній європейській культурі (ХІХ ст.) явно домінував колоніальний дискурс і у відвертій чи прихованій формі простежувалося негативне ставлення до нецивілізованих народів. Тарас Шевченко тут виступає як виняток" [6, с.18].

Справедливо звучать слова: "У нестерпних умовах смердючої казарми на засланні він першим збагнув і проникливо відтворив сувору й похмуру природу Приаралля, своєрідну красу вилицюватих облич його мешканців, а також склав вражаючий образотворчий мартиролог народів, пригнічених і знедолених російським царатом. Він був палким патріотом України, але й інтернаціоналістом. У цьому його відміна від західноєвропейських живописців-романтиків, що вирушали в далекі краї у пошуках екзотики. І в цьому велич його духу" [2, с.129].

Член-кореспондент НАН України П. Білецький на прикладі художніх картин поета доводив, що він зображував не конкретну людину, а людину загалом. Він засуджував ті обставини, що призводили до нівечення людини - українця, росіянина чи казаха. Миколаївська Росія - це не тільки цвинтар, шинок, хлів, тюрма, це п'яні москалі й кайданники - алегорія всієї Росії, відтвореної у "Цигані" (створена під час експедиції в гори Кара-Тау, коли Т. Шевченко і Б. Залеський вели циганське кочове життя).

У журналі "Науковий світ" за 2010 рік надруковано уривки із книжки "Рідні люди" М. Лісовенка, заслуженого журналіста України, який у 1967-1969 рр. був власним кореспондентом "Известий" у Казахстані. Там він зібрав цінний матеріал про перебування Т. Шевченка на казахській землі та дружбу казахського та українського народів, що зародилася за участю поета й художника. Це вагома праця, у якій дуже багато невідомих нам, українцям, фактів. Автор згадував про здійснений намір Т. Шевченка написати запрестольний образ в ім'я Воскресіння Христового.

Стаття починається поясненням слова "казах", що означає "вільна людина".М. Лісовенко є прихильником думки О. Левшина, що "кайсак" чи "касак" - це зіпсоване ім'я "козак"."назва казак, яка перейшла в середні віки і до багатьох відгалужень російського племені, належить Киргиз-Кайсацьким ордам із самісінького початку їх існування" [7, с.24]. Коли в 1731 р. казахські території одержали російське підданство, була створена так звана Лінія - система російських козацьких укріплень, яка тягнулася від Оренбурга на Петропавлівськ, Омськ, Красноярськ, Іркутськ, де перебував Т. Шевченко.

М. Лісовенко наголосив, що про українсько-казахські зв'язки можна говорити, лише починаючи з часу перебування Т. Шевченка там, на казахській землі. У 1848 р. він був уведений до складу експедиції капітан-лейтенанта Олексія Бутакова для вивчення Аральського моря (у списках експедиції є ще й інші прізвища українців). Про важкі умови експедиції поет писав у власних творах.". навіть у каторжних умовах Тарас Григорович зробив свій внесок у науку Казахстану - як географ, етнограф і художник" [7, с.30].Т. Шевченко першим дав портрети казахів та зразки казахського живопису. І далі читаємо:". блискучі ілюстрації, твори істинного мистецтва, виконані засланцем Шевченком, з політичних мотивів не могли бути навіть прилученими до справи про експедиції Олексія Бутакова. ми пишаємося, що наш Кобзар ними збагатив мистецтво та географічну науку Казахстану" [7, с.30].Т. Шевченко в період експедиції часто зустрічався з казахами, бував у юртах, бешбармак запивав пахучим кумисом, вчився говорити по - казахськи - вони були близькі одне одному.

Прекрасну казахську легенду про Балтахана, опоетизовану Т. Шевченком у вірші "У Бога за дверима лежала сокира.", вперше переказав М. Лісовенко. Він почув її від знавця усної народної творчості, першого професора математики Алімхана Єрмекова. Тарас Шевченко "безперечно, чув цю легенду, - говорив професор А. Єрмеков. - Його заслуга в тому, що він надав їй високого поетичного звучання зразу для двох народів". Її існування шевченкознавці припускали і заперечували. Хоча ще каракалпацький письменник Уразак Бекбаулов у романі "Тарас на Аралі" вустами вигаданого Шевченкового співрозмовника "кайзака" Агау подав її у дещо іншому варіанті.

У книжці маємо правдивий переказ про дівчину - казашку Ботакоз (її від голоду врятувала родина Ускова), із якою звела доля засланця-поета і яку бачимо на його картині "Казашка Катя". Подальша її трагічна історія стала приводом для написання картини "Дівчина в кайданах".М. Лісовенку про неї переповіла правнучка Ботакоз Роза Минбаєва-Нурумбетова у 1971 р.

Ботакоз знала російську мову, Тараса ж навчала своєї мови, а він її потайки малював. Поет мав глибоку симпатію до казашки, але їхні долі розійшлися. Ботакоз померла у 1907 р. Її онук Жолау - батько Рози Минбаєвої-Нурумбетової - з 1924 по 1927 рік був головою Центрального Виконавчого Комітету Казахської РСР

Мабуть, неможливо знайти прикладу такого міжнародного визнання й поваги, яке є в Т. Шевченка, однаково близького для українців, казахів, росіян.

У найновішому життєписі ("Тарас Шевченко Життя і творчість". - К.: Києво-Могилянська академія, 2008) І. Дзюба охопив увесь обшир літературної та громадської діяльності Т. Шевченка і подав своє трактування життя засланця. Він розповів, що Оренбург (центр генерал-губернаторства, місце штабу Окремого Оренбурзького корпусу та управління начальника краю) був важливою фортецею і відігравав стратегічну роль у просуванні Росії на південний схід, у Середню Азію. Служба в лінійних батальйонах була особливо тяжкою, не кажучи про суворі природні умови та ізоляцію від зовнішнього світу; тому в них часто віддавали політичних засланців та неблагонадійних [3, с.403].Т. Шевченка було зачислено у 5 лінійний Оренбурзький батальйон, дислокований в Орській фортеці (250 верств на південний схід від Оренбурга на степовому боці річки Яїк). Казахи називали його Яман-Кала - погань-місто. Т. Шевченко змалював його в повісті "Близнецы". Життя поета - "мов Іов на гноїщі", було тяжким, але він жив надією повернення і тішив себе спокусами: "киргизы так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш".

І. Дзюба розповів про експедицію на Аральське море (ідею її подав Миколі І славетний німецький дослідник О. Гумбольт), про те, що Т. Шевченка було взято як професійного художника. Ця експедиція вперше здійснила тут велику наукову роботу.

У Новопетровському укріпленні Т. Шевченко пробув майже 7 років. Комендант Антон Маєвський сприяв його відрядженню до Каратаутської експедиції, яка мала розшукати поклади кам'яного вугілля в горах Каратау. Під час експедиції він виконував не тільки технічну роботу, а й малював пейзажі Мангишлаку, жанрові сцени, автопортрети, зарисовки тощо. "За роки перебування на Мангишлаку Шевченко виконав понад 170 малюнків сепією, аквареллю, олівцем - переважно на мангишлацьку тематику; автопортрети (з байгуша - ми; з казахським хлопчиком, що грається з кішкою). Він зумів побачити своєрідну красу пустелі з її скупими барвами; цікавився життям і побутом місцевого населення; пам'ятками старовини." [3, с.421].

І. Дзюба, робить єдино правильний висновок:". Перебуваючи під час заслання на землях казахів, каракалпаків, поруч із туркменами (їх усіх тоді в російській імперії називали киргизами), Шевченко не мав великої можливості спілкуватися з місцевою людністю. та коли казармений режим послаблювався. він прагнув бодай почасти задовольнити свій інтерес до життя, історії, сучасного становища, уявлень та вірувань тамтешніх народів. Здебільшого цей інтерес бачимо в картинах, етюдах, рисунках." [3, с.439-440].

Оглядаючи життя великого поета і художника з позицій сьогодення, схиляємося в пошані перед його людяністю, мужністю і працездатністю.

заслання шевченко мертве десятиліття

Література