"Во Іудеї во дні они...": біблійна та священна історія у творчості Тараса Шевченка за історіософським дискурсом

Поетові необхідно було, послуговуючись висловом І. Франка, "справитися із великою християнською тайною зачатія і поставити подію на чисто людський ґрунт"Франко 1. Шевченкова "Марія". - С.303.. І він успішно вирішив це творче завдання в такий спосіб: використав фіґуру замовчування - прямо не згадує (як і Євангелії за Марком та Іваном) про тайну Благовіщення, а також уживає лексеми "благовіститель", "правозвіститель", "апостол", "дивочний" (мабуть авторський неологізм). Бачимо й інші "репери", на які звертають увагу дослідники: "Шевченко весь час зве Діву Марію - Пренепорочною, Пречистою, Всеблагою, Святою"Огієнко І. Тарас Шевченко. - С.268. (а в "Неофітах" - і "Богом ізбранною", "благословенною в женах" - рядки 47, 61; авторське нагадування "на значенні Марії для спасіння людства" - рядки 514-519; використання символіки, котра, як переконливо довела О.Яковина, уводить "Шевченкове Благовіщення" в "контекст ряду традиційно релігійних описів цієї таємниці", нагадує про ангела (роззування, умивання й роздягання "гостя" до "одного білого хітона", його "ніби сіяння", поява зірниці, очікування чогось))Яковина О. Екзегеза поеми Тараса Шевченка "Марія" // [Електронний ресурс]: http://www.filolog.in.ua/images/stories/sajt/3.Yakovyna-ekzageza.pdf. Про це нагадує й незвична радість Марії та Йосипа після одержання вістки про розпинання "правозвістителя месії" (рядки 277-287). Тут мовиться про "євангельську радість", пов'язану з Благовіщенням (Лк. 1:28). Благовісні слова архангела Гавриїла в поемі, таким чином, рівноцінно ніби замінює/підтверджує топос розпинання, примножуючи тим самим і мотив жертовності. Це радість передчуття офірування заради спасіння інших. У результаті, за словами О. Сирцової, "у самій основі тексту чуття "реалістичності" загострюється не так через демістифікацію сакрального, як через піднесення профанного і земного"Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія з виданням грецького тексту Апокаліпсиса Богородиці за рукописом ХІ ст. - К., 2000. - С.211.. Саме людська жертовність і є проявом та формою такого піднесення.

У розвідках про поему часто згадується про мотив матері-покритки, котрий стосовно образу Діви Марії може сприйматися і як прояв блюзнірства. Переконливим видається пояснення О. Яковини: "Історична Діва Марія, як і Шевченкова, не була "матір'ю-покриткою", хоч була такою в очах людей, які не хотіли прийняти Божу природу особи Ісуса"Яковина О. Екзегеза поеми Тараса Шевченка "Марія".. Вірогідно, саме людське сприйняття й мав на увазі поет, коли в липні 1859 р. у суперечці з землеміром А. Козловським під час пригощання після вибору місця будівництва для своєї хати, як повідомлялося в доносі, "Матір Божу називав покриткою"юг Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії: 1814-1861. - К., 1982. - С.331.. Узагалі, слово "покритка" в нього містило не етично-оціночну, а зовнішньо-сприймальну характеристику. Відтак зазначений вище мотив, який можна дійсно виявити у творі контекстуально, було введено автором як зрозумілішу для загалу форму донесення того, що люди у своєму історичному сповідуванні християнства (включно з євхаристією), хоч уже і "прийняли Божу природу особи Ісуса", але ще не християнську офірність як обов'язкову етичну категорію, а вона ж пронизує життя Божої МатеріДив., напр.: Тевольє П. Споконвічні проблеми. - Л., 1997. - С.63., християнський символ віри. О. Яковина доречно відокремлює в поемі релігійно-онтологічні аспекти від історичних, указуючи, що "історичний час головних героїв поеми фокусується в конкретних стражданнях людини, такої, як створив її Бог (чоловіком і жінкою) в обставинах їхнього життя, віку, соціального становища тощо"Яковина О. Екзегеза поеми Тараса Шевченка "Марія".. Іншими словами, саме так зване "покритство" у своєму історичному вимірі якнайяскравіше передавало всю глибину жертовності Марії, і воно не мало нічого спільного з позицією греко-римського філософа другої половини ІІ ст. Цельса, який у своїй полеміці проти християн заради приниження їхніх релігійних почуттів поширював чутки про позашлюбне народження Ісуса як наслідок негідної поведінки його матеріКосідовський З. Оповіді євангелістів. - К., 1981. - С.22.. Помічено, що у Шевченковому творі (рядки 729-744), як і у Святому Переданні, Божій Матері "прописується проповідницька діяльність", яка подається "в тісному союзі з першою християнською церквою" (рядки 729-744)Васильев П.П. Богородица. Богоматерь // Христианство: Энциклопедический словарь. - Т.1. - С.569..

Згідно з обрядом очищення після пологів, усталеним із часу визволення євреїв з єгипетського полону, кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові, його треба було приносити до храму на 40-й день після народження. Зважаючи на те, що в поемі автор про це не повідомляє, але головний учасник дійства - Симеон Богоприємець - згадується (рядки 323-330), очевидно, це зроблено ще й тому, що саме йому належить пророкування майбутніх жертовних страждань Богородиці: "Та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець" (Лк. 2:35).

Привертає увагу те, що сотеріологічний аспект, або мотив спасіння людей Христовою самопожертвою (спокутування гріха), у поемі заторкується лише побіжно й відразу ніби відступає на задній план наголошуванням на офіруванні в таких словах: "Марія Сина привела. / Єдиную тую дитину, / Що нас од каторги спасла! / І пресвятая, неповинна, / За нас, лукавих, розп'ялась!" (рядки 354358). Також у творі не згадується Христове воскресіння з його пісенним наголошуванням на спасінні. Зате прочитується богословське положення, прийняте в V ст., про кенозис - божественне самоприниження, самозневажання Христа через волюднення аж до вільного прийняття Ним хресного страждання та смерті як найвиразнішого прояву любові. "Сліпими і малими душою" (рядок 251), "душеубогими" (рядок 726) Т. Шевченко називає тих, хто байдужий і не має волі до офірування, про кого він у вірші "Во Іудеї во дні они..." саркастично мовив як про "серцем голим догола, рабів з кокардою на лобі, лакеїв в золотій оздобі, онучу, сміття з помела єго величества" (рядки 41-45). У цьому творі перед тим є нагадування про жертовний чин Божої Матері, а попередня фраза: "Та де ж нам тую матір взяти?" (рядок 40) ніби виступає образним синонімом констатації його відсутності в людях. Цілком можливо, що й під "невольниками" в молитовному вступі до "Марії" (рядки 8-14) Т. Шевченко мав на увазі не лише людей фізичного, а й духовного рабства - тих, у кого відсутня духовність; це вказівка й на відсутність сили волі до офірування, безвілля, корисливість. їм у поемі ніби протиставляються діти (рядки 688-698) відповідно до Христової настанови: "Будьте як діти!" (Мт. 18:2-3). А "душеубійцями" (рядок 255) поет іменує тих, хто усвідомлено допомагає чинити зло "Іродам-царям": "Тих, що бачать над собою / Сокиру, молот і кують / Кайдани новиє" (рядки 252-254). Це своєрідний парадокс "уникнення офірування": навіть в умовах явної загрози свого існування людина не здатна до, здається, неминучої жертовності. Лише з позиції офірування можна правильно зрозуміти й наступні пророчі рядки поеми: "Уб'ють / Заріжуть вас, душеубійці, / І із кровавої криниці / Собак напоять" (рядки 254257). Тут контекстуально й підтекстуально прочитується така характерна для Т. Шевченка біблійна символіка крові: "недужа, затруєна, ніби зачумлена гріхом (як ділом, так і помислом")" людська кровЗабужко О. Шевченків міф України... - С.118-119. по суті протиставляється жертовній крові Спасителя та інших праведників. Хто не жертвує (хоча б на рівні висловлення незгоди), сам зрештою стає жертвою - такий Шевченків імператив. Його поема немов перебуває в річищі української традиції сходження та прилучення до Бога: не пізнанням Його сутності, а наслідуванням, уподібненням, досвідом (так званий апофатичний аспект), зокрема й на основі вершинного досягнення на цьому шляху - вільного мучеництва, жертовностіГорський В. Ідеал страстотерпця: Про специфіку давньоруського образу святості // Філософська і соціологічна думка. - 1995. - №1/2. - С.110-111.. шевченко поет історія біблійний

Чи можна вважати, що ідея офірності в поемі є першорядною порівняно з поняттями "святая правда" і "воленька святая"? Здається, відповідь лежить в образних словах церковного діяча й письменника XVII ст. Антонія Радивиловського: "Казав був апостол Павло: "Там, де дух, там і свобода", - а я кажу: "Там, де хрест Христа, там і свобода"". Як указує Л. Ушкалов, аналізуючи проблему гуманізму Т. Шевченка, наслідування Христа означає те, що письменники старої України називали "співрозп'яттям"Ушкалов Л. Гуманізм Тараса Шевченка // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. - Т.11. - Х., 2006. - С.66.. Уважається-бо, що офірність передбачає не лише максимальне напруження волі та сил людини, а й просто виконання моральних вимог усупереч украй несприятливим соціальним умовам або обставинам особистого життя. Саме так сприймав це поняття й Т. Шевченко. Дійсно, у поемі без заперечення сакральності персонажів по суті мовиться про офірність людей, які ведуть звичний спосіб життя. Читаємо: "Святую правду на землі / І прорекли, і розп'ялись / За воленьку, святую волю! / Іван пішов собі в пустиню, / А твій меж люди. А за ним, / За сином праведним своїм, / І ти пішла" (рядки 649- 655). Усі троє жертвують собою, але, зрозуміло, що два останні офірування для Т. Шевченка стоять на порядок вище, адже християнська мораль за Христовою наукою є активно-дієвою, а не пасивно-заборонною.

Ідилічний характер викладу в поемі, на який указують І. ФранкоФранко І. Шевченкова "Марія". - С.302., Ю. ШевельовШевельов Ю. 1860-й рік у творчості Тараса Шевченка // Його ж. Вибрані праці: У 2 кн. - Кн.ІІ: Літературознавство. - К., 2008. - С.62. та інші дослідники, можна вважати своєрідною ідеально підібраною формою донесення думки, що офірування й пов'язане з ним страждання, особливо у своєму історичному вимірі, не завжди містять у собі драматичний компонент, який назагал часто визначальний для людини у такому виборі. Власне, саме материнське офірування найприродніше й начебто "найлегше". "Оприродненню" чи "озвичаєності" офірності служить і спосіб "побутовізації" та "українізації" основних персонажів священної історії, а особливо радісне світосприймання головних героїв поеми, зокрема також і радість від усвідомлення перебування на шляху до євангельського офіру- вання. І це є вагомою складовою одного з основних мотивів - шляху, який "проймає всю творчість Шевченка - від першої й до останньої поезії"Боронь О. Мотив шляху // Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка. - К., 2008. - С.149.. Цей "жертовний шлях" в історіософському аспекті можна екстраполювати також і на шлях історичний, що, власне, і робить поет у творах, у котрих затор- кується історична тематика: образи Івана Ґонти ("Гайдамаки"), Яна (Івана) Гуса ("Єретик"), Івана Лободи ("У неділеньку у святую..."), Петра Дорошенка ("Заступила чорна хмара...").

Власне, Т. Шевченко ніби екстраполює священну історію на історію секулярну, усесвітню, українську, і це досягається передусім образом Божої Матері, певною "українізацією" біблійних персонажів. Примітно, що в богослов'ї саме з Благовіщення починається історичний відлік земного життя Ісуса ХристаАверинцев С. Ісус Христос // Його ж. Софія-Логос. - С.52., тобто історія священна. Це поширення досягається й за рахунок авторських вставок-коментарів в історико-варіативній формулі "Якби..., то..." (рядки 245, 276, 515), або нагадуванням про трагічне майбуття єврейського народу: Ісус "та аж заплаче, дивлячись / На іудейськую столицю" (рядки 675-676). Відомо-бо, що 70 р., під час чергового повстання, після п'ятимісячної облоги Єрусалим захопив і дощенту, включно з храмом, зруйнував майбутній римський імператор Тит. А варіативність історичного розвитку у Шевченкових контекстах пов'язана зі свободою вибору людини, а отже - і з її найскладнішим рішенням, тобто готовністю до офірування. Т. Шевченко ніби дає зрозуміти, що людська історія певним чином має взоруватися на історію святих, і насамперед у чині офірування собою.

Мотив стражденної офірності проходить крізь усю поему "Марія". Про неї, як уже мовилося, згадується у вступній молитві. Вона ж і вінчає твір (рядки 744-746). В останніх словах підтекстуально й метафорично прочитується не якась розпачливість, як уважає Г. ГрабовичГрабович Г. Шевченко, якого ми не знаємо (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета). - К., 2000. - С.172. У Шевченковому тексті присутня дещиця сарказму, а він не узгоджується з розпукою. Ці слова в аспекті моральної дії перегукуються зі щоденниковим записом Т. Шевченка від 15 липня 1857 р.: "Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-человеколюбцем?", які в контексті теж не містять розпачу., а просто Шевченків болісний сум із приводу того, що й налаштованість людей на офірування та його поцінування все ще перебувають на узбіччі (десь "під тином", "у бур'яні") людської історії.

Примітно, що Д. Чижевський, указуючи на антропоцентризм як світоглядний стрижень Т. Шевченка й на "історіософічний антропоцентризм" як основу його погляду на історію, ніби "перевіряє" це твердження саме на поетових творах зі священної історії, наголошуючи: "І особиста трагедія Марії є для Шевченка разом трагедією вселюдською та поворотним пунктом всесвітньої історії. Життя Христа - початок нового періоду життя людства, початок панування правди, початок визволення рабів"Чижевський Д. До світогляду Шевченка // Українська мова і література в школі. - 1993. - №3. - С.37.. Д. Чижевський пояснював, що поетове "антропологізоване" зображення подій зі "святої" історії аж ніяк не було профанацією, богохульством, а навпаки - прославленням їх значення для людства, реалізацією слів Д. Штрауса: "Історія Євангелія в основі своїй є історією людської натури взагалі, уявленої як ідеал на прикладі життя Єдиного"; життя Христа (а також Його матері) - це тільки "ідея людства у формі життя конкретної особистості"Цит. за: Чижевський Д. Шевченко і Давид Штраус // Генеза. - 1998. - №1/2. - С.63..

Отже, суть і зміст переходу від старозаповітної до новозаповітної історії Т. Шевченко розумів передусім у появі зразка для універсалізації людської натури, яка починається із засвоєння Христової науки (про неї мовиться й у поемі "Марія", рядки 623-636), і у котрій на перший план виступає плекання готовності до офірування заради ближнього.

Зазначений перехід можна помітити й у Шевченка-художника. Мається на увазі відбитий у спогадах та повісті "Художник" Спогади про Тараса Шевченка. - К., 1982. - С.77; Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. - Т.4. - С.177. задум великої картини "Видіння Ієзекіїла в пустелі, всіяній сухими кістками" та "запрестольні образи" 1850-1851 рр. - ескізи "Апостол Петро" (перед розп'яттям) і "Розп'яття" (розіпнутий Ісус із двома розбійниками та прибитою горем матір'ю). За біблійною книгою пророка Єзекіїла (Єз. 37:11-14) розсіяні на долині кістки, які оживуть, безумовно мали у творі символізувати незнищенність народу і черговий результат-докір гріховним ізраїльським царям-правителям. А ескізи своєю "стриманістю у відтворенні трагізму ситуації", "умиротвореністю обличчя Спасителя", "смиренністю" Марії Барабаш Ю. Тарас Шевченко: Імператив України... - С.169-170., та особливо образом не схильного до хоробрості апостола Петра (Лк. 22:54-62), розведені руки котрого на римській околиці побіля хреста красномовно передають "готовність розіп'ятися" Мойсеїв І. "Незбагненна божественна таємниця...": Філософія в мистецтві Т. Шевченка: Лекції, студії. - К., 2013. - С.56-59, 61-63., доносять якраз ідею усвідомленого й добровільного офірування собою.

Таким чином, проведений аналіз свідчить про уважне ставлення Т. Шевченка до джерел, пов'язаних із релігією. Нечисленні відступи від них не означають іґнорування засад християнської традиції, а зумовлені творчими цілями й відповідними художніми засобами. Розмірковуючи про прогрес і зміст історії, французький богослов Ґ. Бедуел наводить слова о. І. Далме: "У новому порядку, установленому завдяки відкупній жертві Христа, існує головний момент - момент жертви, з яким пов'язані всі інші; і якщо ще можна уявити собі тимчасову тяглість історичного типу, то існує вона лише для того, щоб цей зв'язок міг виявитися" Бедуел Г. Історія церкви. - Л., 2000. - С.22-23.. Такими словами можна частково передати й позицію Т. Шевченка щодо історичного поступу, якщо згаданий історичний зв'язок означувати як схильність до офірування.

Размещено на Allbest.ru