Фантастичний роман Марини та Сергія Дяченків "Ритуал" крізь призму міфологічного дискурсу

Фантастика, "фантастичне" є одним з найдавніших і постійних компонентів у світовій культурі [15]. Тому цілком закономірно, що міф і фантастика постійно перетинаються на різноманітних рівнях. Міфологія як свідомість, світосприйняття бентежила і бентежить увагу багатьох дослідників, особливо у сфері відображення первісних форм у модифікованих існуючих сучасних. Ці залишки творіння, на думку Е. Тайлора, сьогодні потрібно відшукувати в різновидах фольклору, у народних забобонах, у давніх легендах, у думках та іносказаннях, у тих чи інших старих світоглядах [11, с. 45]. Починаючи з 90-х років ХХ ст. в українському літературознавстві виникає помітний інтерес до міфологічної (архетипної) критики (О. Бондарєва, Г. Грабович, А. Гурдуз, О. Забужко, І. Зварич, Ю. Мединська, Т. Мейзерська, М. Моклиця, А. Нямцу, Р. Піхманець, Я. Поліщук, О. Турган, Л. Скупейко, О. Слоньовська та ін.), інтерпретація художніх творів крізь призму якої "дозволить з'ясувати динаміку форм через окреслення сталих першооснов, культурних кодів, архетипів, що по-своєму визначатиме глибинну сутність конкретного письменника як творчої індивідуальності. Згодом, використовуючи теоретичні напрацювання світової міфологічної критики, започатковані ще з кінця ХІХ ст. і впродовж ХХ ст. (Р. Барт, М. Гайдеггер, Дж. Гаррісон, М. Еліаде, К. Леві Строс, О. Лосєв, Ю. Лотман, Е. Мелетинський, Дж. Мюррей, Ф. Ніцше, В. Топоров, Н. Фрай, Дж. Фрезер, З. Фройд, Р. Чейз, К. Юнг), та представників української літературознавчої науки, з'являються розвідки, в яких досліджується творчість конкретних письменників, спосіб художнього мислення котрих тяжіє до міфологічної авторської свідомості: Г. Грабович, О. Забужко, І. Зварич, М. Мейзерська - про міфологічне мислення Т. Шевченка; М. Моклиця, Я. Поліщук, Л. Скупейко - про природу міфологізму драматичних творів Лесі Українки; Б. Тихолоз - про міфологему змієборства в І. Франка; О. Бойченко - про "Московіаду", Н. Ліхоманова - про "Перверзію" Ю. Андруховича; О. Бондарєва - про "драматизм міфу" і міфологізм сучасної драми; Ю. Ганошенко - про міф, архетип в українському інтелектуальному романі 20-30-х рр. ХХ ст.; Т. Жовновська - про онірико- міфологічний дискурс прози В. Шевчука; І. Кейван - про архетипні структури у творчості Н. Кобринської, Є. Ярошинської та О. Кобилянської; О. Карпенко та Л. Яшина - про міфопоетику прози В. Дрозда; Н. Мафтин - про імпліцитну міфологічність в "Огненному змії" П. Куліша та ін.

У цьому ракурсі чи не центральним постає поняття міфу, з яким органічно взаємопов'язане й поняття ритуалу, насамперед релігійних обрядів (культових міфів). У свій час у контексті проблеми "міфологія - релігія" якраз найбільш дискусійним вважалось питання про співвідношення міфу й обряду. Науковці-міфологи, релігіє- знавці доводили, "що багато міфів слугують ніби поясненням, коментарем до релігійних обрядів, ритуалів" [5, с. 13].Власне, дискусійним було питання, а що первинне - міф чи ритуал? Зрозуміло, що стосовно релігії можна говорити про першість, примат ритуалу, обряду над міфом, хоча загалом вони складають одне ціле, являючи собою ніби два аспекти первісної культури - "словесний і подієвий", "теоретичний і практичний", - як зазначено у "Міфах народів світу" [5, с. 14]. Відомо, що в добу появи двох магістральних шкіл, які вивчали проблему міфу у другій половині ХІХ ст., щодо нашої проблеми є цікаві міркування про міф, який"виступає не як свідома спроба пояснити навколишній світ, а просто як відбиток умираючого магічного ритуалу, обряду" [Цит. за: 5, с.17]. Власне, Дж. Фрезер зробив великий внесоку науку в рамках згаданого аспекту, вказавши на пріоритет ритуалу над міфом. Крім цього, подальші дослідження дали поштовх до утворення кембріджської школи класичної філософії (Д. Гаррісон, Ф. Корнфорд, А. Кук, згодом В. Топоров), в якій також тезисною ідеєю вважалася перевага ритуалу над міфом. Учені бачили в ритуалах важливу основу для розвитку не лише релігії, але й філософії та мистецтва стародавнього світу. До цієї ж проблеми звертався О. Веселовський, Ф. Реглан, К. Леві-Строс та ін., які мали різні погляди щодо ролі і місця ритуалу в міфологічному дійстві.

Якщо ж розглядати проблему ширше, то перед будь-якою національною літературою постають проблеми сучасного літературознавства, які вимагають, за А. Нямцу, "поглибленого дослідження" "традиційного сюжетно-образного матеріалу міфологічного, легендарного і власне літературного походження" [8, с. 9-10]. У цьому аспекті нас найбільше цікавить міф в інтерпретації сучасних письменників.

Читаючи "чарівний роман для юнацтва" "Ритуал" талановитих сучасних українських письменників- фантастів, лауреатів багатьох міжнародних премій Марини та Сергія Дяченків, реципієнт одразу звертає увагу на заголовок, який завжди повинен виражати центральну концепцію твору. Отож заголовок одразу інтригує, втягує, адже, за "Енциклопедією містичних термінів",визначення з якої невипадково використала Г. Бердник як один з епіграфів до своєї книги про карпатську магію і мольфарів, ритуал - це "послідовність дій, що виконуються за певних обставин... Будь-який містичний ритуал складається з жестів та слів, котрі наділені глибоким символічним або містичним значенням, що має бути сприйняте й усвідомлене людиною, яка виконує ритуал. Ознайомлення з потаємним сенсом ритуалів - невід'ємна частина будь-якого містичного посвячення"[ Цит. за: 1, с. 6]. Корені ритуалу як міфологічного відображення в контексті вказаного роману слід починати шукати з космогонічного міфу саме про створення світу. До цього спонукає центральний герой роману - дракон, якого можна віднайти у будь-якій розвиненій міфології, а він, як знаємо, є символом першопо- чатку. За різними "Словниками символів" дізнаємося, що дракон є подальшим розвитком образу змія. І справді, споконвіку дракон у свідомості людей асоціюється з нечистою силою, водною та, звичайно, вогняною стихіями. Оскільки, як зазначалося вище, залишки первісних форм варто шукати в забутих легендах, забобонах, різних видах фольклору, то образ дракона в "Ритуа- лі"Марини та Сергія Дяченків є в цьому розумінні яскравим прикладом.

Всі ми знаємо відомий мотив у різних казках, де народний лицар - Іван-богатир, Котигорошко, Ілля Муро- мець - іде на пошуки вогняного Змія, тобто дракона, щоби побороти його та визволити жертву чи принести людям добро. І такий хід подій, тільки поданий у цікавій авторській інтерпретації, може виступати як авторський міф, який віднаходимо в аналізованому романі.

Головний герой твору - Арман, він же Дракон- перевертень Арм-Анн із славетного роду, історія якого записана на древніх каменях, має здатність до трансформації в людину. Таким чином умовно тут присутній міф-тотем, за яким, як відомо, людина походить від тварин. Головна суть магістрального ритуалу в осмислюваному творі така: кожен дракон у певний період життя повинен виконати деякі усталені дії, споконвічні канонізовані обряди: він має викрасти принцесу з найближчого королівства, принести її до свого замку та в ритуальній кімнаті з'їсти. Але трагічний для нещасної фінал має ще один можливий варіант порятунку: мужній лицар (переважно принц, тобто майбутній король) може знайти володіння дракона і визволити жертву (найчастіше це закоханий у красиву дівчину принц, або сміливець із славного роду, якому невільниця дракона дуже подобається завдяки її чарівній зовнішності). Отож, тут мусить бути протистояння, битва людини з драконом. Та оскільки ритуал "ґрунтується на усвідомлених чи несвідомих міфічних та архетипних дискурсах" і "застосовується як особливий психічний засіб, за допомогою якого відбувається особистісна трансформація, що супроводжує перехід людини з одного статусу в інший" [4, с. 330], то письменники зуміли майстерно відобразити це як в образі двісті першого нащадка Армана, так і некрасивої принцеси Юти, яка через помилкове викрадення драконом не тієї, найкрасивішої, а найнепривабливішої із сестер, опинилася в кігтях дракона.

Та завдяки свіжості й багатству авторської вигадки, уміння будувати постійно інтригуючі сюжетно-фабульні перипетії, творення надзвичайно цікавих реальних і фантастичних характерів, Марина та Сергій Дяченки все ж вносять корективи в існуючий Закон-ритуал. Арм- Анн відчуватиме себе "виродком", "самотньою потворою", "відступником", бо, знаючи про те, що мусить виконати ритуал смертевбивства для процвітання і продовження роду драконів, він не може цього зробити через свій м'який, якийсь не драконівський характер, адже "сама думка про ритуальну кімнату була йому страшна й огидна" [3, с.35]. М. Новикова говорить про те, що "чим давніша та чи інша культура (або її етап), то частіше зображуються в ній: звір, а не людина. Бо звір могутніший від людини: від наявності звіра залежить існування людини, - не навпаки" [6, с. 9]. Тим паче, коли цим звіром є дракон. Дракон, за словником "Знаків і символів" М. О'Коннела та Р. Ейрі, - "це символ імператорської влади і посередництва між небом і землею"[9, с. 26]. Власне, дракон вважається одним з найголовніших дев'яти символів китайських імператорів. Марина та Сергій Дяченки пішли за легендами Сходу, а не Заходу, бо там дракон є символом позитивних рис, наприклад, мудрості і сили [9, с. 140]. І загалом на Далекому Сході все, що пов'язане з драконами, є благословенне, а китайці називають себе "нащадками Дракона" [9, с. 141]. Арман і справді має майже ангельський характер, який спершу приховує належними для його статусу володаря фразами, навіть інтонаціями. Та поступово страшна потвора в очах Юти перетворюється в доброго, ніжного, мудрого, толерантного і водночас сильного чоловіка, в якого вона закохується. Так само і некрасива спершу в очах Армана та її оточення принцеса Юта впродовж міфологічного часу і простору (перебування в замку Арм-Анна) перетвориться в красиву дівчину, без якої його життя втратило би сенс.

Поступове, без форсування, без натяжок, а мотивоване зародження і утвердження справжніх почуттів настільки вдало передає одну із ланок ритуалу - перехід в інший психологічний стан центральних героїв, інший статус, що читач наче забуває про первісну зооморфну природу Армана, а сприймає його як людину, якій притаманні й людські почуття і відчуття. Невипадково на це вказує і його портретна характеристика в тому епізоді, коли він перетворювався в людину ("вузьколиций темноволосий чоловік, невисокий, худорлявий, чимось пригнічений і приголомшений" [3, с. 8]. Адже "стійка символіка тварин викликана тим, що вони тривалий час служили наочною парадигмою, відносини між елементами якої могли використовуватись як модель життя людського суспільства і природи. У міфопоетичній свідомості тварини виступають одним із варіантів міфологічного коду, на основі якого можуть складатися цілі комплекси повідомлень умовно-символічного характеру" [12, с. 85].

І хоч дракон, здавалося б, більше характерний не для слов'янського, зокрема українського фольклору та міфології (ми його можемо віднайти в єгипетських і американських міфах насамперед), усе ж і на матеріалі наших українських чи загалом слов'янських народних казок встановлено такі типи зміїв, риси яких передано і в центральному героєві-драконові Марини та Сергія Дяченків. Бо ж він "пов'язаний з водою, з горами, він - (...) охоронець кордонів" (у творі - своєї території, переданої йому у спадок від пращурів), викрадач Арман пов'язаний із "вогнем" [2, с. 193]. Врешті, він змій- спокусник, бо все-таки зумів закохати в себе принцесу Юту, покохавши її також усім своїм неспокійним серцем. Крім того, "Змія-дракона, змія-ящера шанували у різних місцевостях давньої України, особливо біля великих рік та озер" [2, с.93]. Невипадково й І. Франко у своїй творчості використовує образи гадюки, змії, змія, загалом гадів, про що ґрунтовну розвідку написав згаданий уже Б. Тихолоз - "А серце в мене вижерла гадюка." (міфологема змієборства). Адже "космічний змій (змія, дракон) - первісний, основоположний образ- архетип будь-якої розвиненої міфології, символ початкової первозданної всеєдності й замкнутої в собі довершеності" - зазначає Е. Нойманн. "Це згорнута в кільце змія, що живе у власному життєвому циклі, первісний дракон початку, що кусає свій хвіст, Уроборос (грец.), що сам себе породжує [7, с. 27]. Первісна Змія - "найдавніше божество доісторичного світу" [7, с. 28]. І в цьому переконуєшся одразу ж після першого прочитання роману "Ритуал" Марини та Сергія Дяченків.

Пройшовши ряд трансформацій, тобто оформившись кожен раз відповідно до світомислення людини і суспільства конкретного періоду, сьогодні перед нами архетип може постати в абсолютно неочікуваній формі, та попри це - суть, стрижень залишається той самий. Характерною рисою міфологічної свідомості є вміння наділяти образи якимись нереальними, часто химерними, фантастичними особливостями, ознаками. Коли такі персоналії потрапляють у літературу, то найчастіше їхні ірреальні здібності побутують у творі алегорично, підте- кстово. Натомість у такому різновиді художньої літератури, як фантастика, вищезгадані образи можуть бути такими, якими й були від початку, не обтяжені умовностями, тобто письменники не змушені опускати деякі деталі чи замовчувати чисто надлюдські риси, але й навпаки, можуть додавати щось нове та цікаве, відповідно до того, як і в яких обставинах виражений той чи інший архетип. Власне, головний герой роману "Ритуал" дракон і може слугувати таким прикладом.

І тут виникає логічне запитання: чому відношення міфологічного світорозуміння щодо багатьох людських предметів, речей, відчуттів утілювалося переважно у тваринних образах? Звичайно, є безліч гіпотез, але, напевно, закцентуємо на загальній тезі про античну людину, яка спочатку ще не виділяла себе із загального середовища, тобто з природи, і тому, очевидно, під час творення міфів, під час сприйняття світу, перших кроків до розуміння себе, її уява виливалася часто в незвичні, химерні образи тварин, які, зрозуміло, є частиною навколишньої дійсності. Або ж можемо прислухатися до більш кардинального твердження О. Фрейденберг, яка вважає, що в міфі під людиноподібною формою виступає весь у цілісності і в окремих частинах космос. До космічних сил вона відносить людей, звірів, рослин, предмети в їхньому злитому воєдино образі: ".а людина, злита зі звірем, предметом чи рослиною, - це не людина в нашому розумінні" [14, с. 53]. Один із представників цих сил -дракон, якого можна віднайти у будь-якій розвиненій міфології, а він, як зазначалося вище, є символом першопочатку.

Отже, центральний образ у романі "Ритуал" поданий у цікавій авторській інтерпретації і сприймається як авторський міф. На початку роману Арм-Анн постає як істота-дракон, що здатна до перевтілення в людину. І,будучи в подобі чоловіка, будь-який негативний вчинок, стан душі він перекидав на іншу свою сутність, тобто, знову перетворюючись на тварину, свої емоції виражав то у формі вияву грізного реву, вогняного дихання, то в нищенні осель, зрештою в суцільній руйнації довколишнього світу. Але через народження справжнього людського почуття - кохання - до принцеси Юти, в Арманові навпаки - більше відлунює людське, навіть коли він перебуває у тваринній подобі ("Тепер, у небі, він постійно перебував у напруженні - чи не занадто різко змахують шкірясті крила, чи не ранить принцесу ороговіла луска, чи не запаморочиться в неї голова?" [3, с. 172]).

Архетип як "першообраз", "прообраз, ідея" [4, с. 96] знаходить своє неповторне художнє вираження у творах, де головна увага приділяється зооморфним образам- архетипам, які трансформуються в найрізноманітніші реалії конкретного часу, простору, суспільної доби. У цьому плані мистецьке володіння фольклорно- міфологічними, філософськими, релігійно-біблійними категоріями, які входять у систему літературного твору, дають високі зразки художності, скажімо, у Лесі Українки ("Лісова пісня", "Кассандра", "У пущі", "Камінний господар"), М. Булгакова ("Майстер і Маргарита"), Н. Королеви ("Сон тіні", "1313"), або іншого символічного чи міфологічного наповнення ("Закоханий чорт" О. Стороженка, "Огненний змій" П. Куліша) аж до знакових у творчості про- заїків-шістдесятників романів "Вовкулака (Самотній вовк)" В. Дрозда і "Дім на горі" В. Шевчука.

Аналізуючи авторський "текст-міф" Лесі Українки "Кассандра", О. Турган, спираючись на концепції різних форм використання міфу в художньому творі, цілком справедливо виділяє такі типи міфологізму літератури, з яких відображене в романі ритуально-міфологічне дійство підпадає частково і під перший, і під другий тип, а саме - "інтерпретація й трансформація традиційних міфологічних образів і сюжетів" [13, с. 3], тобто викрадення драконом принцеси-бранки для оживлення своєї крові, крові славного роду, що передає свої традиції й ритуали вже більше ніж двомстам поколінням, а також "створення авторського міфу" [13, с. 3], згідно з яким автори подають читачеві деконструкцію, порушення, нищення традиційного ритуалу.

Отже, завдяки своєму талантові "зоряне подружжя"

Марини та Сергія Дяченків інтерпретує власний варіант міфологічного часу і простору, упродовж якого відбувається в самотньому тисячолітньому замку драконів перехід у іншу іпостась засобами фантастичної поетики, уточнимо, поетики фантастичного твору як, скажімо, міфологічного героя-дракона, так і казкової принцеси. Звідси на більшості площі роману акцентується примат ритуалу, а в його фіналі - органічне переплетення міфу й ритуалу та створення нового-старого міфу про кохання.

Список використаних джерел:

1. Бердник Г. Знаки Карпатської магії (Таємниця старого мольфара) /Г. Бердник. - К.:Зелений пес, 2006. - 368с.

2. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович // - К.: Либідь,2002. - 664с.

3. Дяченко М., Дяченко С. Ритуал / М. Дяченко, С. Дяченко / Авто- риз.перекл. з рос. Л.Люлика. - К.:А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006. - 280с.

4. Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / Автор-укладач Ю. І. Ковалів. - К.: ВЦ "Академія",2007. - Т. 2. - 624 с. С. Хороб, асп. ПНУ имени В. Стефаника, Ивано-Франковск

Размещено на Allbest.ru