Читач-адресат поезії Шевченка

Інтимізація розповіді відбувається завдяки займенникам ми, мій, наш, що емоційно єднають наратора з героями й зі слухачами-читачами (“Зареготався дід наш дужий” - “Гамалія”, р. 28; “Гамаліє, вітер віє. / Ось-ось-ось наше море”, рр. 186-187 [26, 234, 238]; “мій Ярема”; “Се не мара. / Моя се мати і сестра. / Моя се відьма, щоб ви знали” (рр. 65-67) [27, 266]; “Ідуть править панахиду / Над нашим гетьманом / В Ярополчі” - “Заступила чорна хмара”, рр. 87-89 [27, 167]; “Жерці / (Неначе наші панотці)” - “Саул”, рр. 25-26 [27, 356] - алюзія читачеві на його сучасність). в) Третя іпостась ліро-епічного розповідача в поемах та баладах - розповідач літературний. На присутність у тексті цього суб'єкта викладу вказують передусім паратекстуальні компоненти обрамлення: у “Княжні” - вступна апострофа до зорі; у “Неофітах” - епіграф, молитва Марії, посвята М. Щепкіну, ліричний вилив-інвектива; у “Марії” - епіграф і молитва Матері Божій, які настроюють читача на певні емоції, котрі надалі підтримано й збагачено завдяки ліричній манері розповіді. Це звертання розповідача до персонажа, запитання, побажання, звернена до персонажа розповідь - риси нарації, що виявляють зацікавлене й здебільшого співчутливе ставлення розповідача до персонажа, чим він “заражає” читача. Виразніше адресовано риторичні запитання до неозначеного чи загального читача: “А унуки? Їм байдуже, / Жито собі сіють” (“Гайдамаки”, рр. 1234-1235) [26, 158]; “Но, чада грешные земли! / Вы дали ль ей восторг объятий / Родного милого дитяти” (“Слепая”, рр. 116-118 [26, 209-210]; це широке звертання-інвектива посідає чималий фрагмент поеми - рр. 93-145). Літературний розповідач охоче демонструє читачеві механізм розповіді, свою роль у події розповідання (“Не кажу Степаном, / Або Яном Собієським: / Ті два незвичайні” - “Гайдамаки”, рр. 278-280; “Тяжко, нудно розказувать, А мовчать не вмію. / Виливайся ж, слово-сльози”, рр. 406-408 [26, 134, 137]; “Розкажем іноді колись / Про те, що снилося Петрові. / А генеральші чорнобровій / Що тепер снилося? То ми / Оце й розкажемо” - “Петрусь”, рр. 103-107 [27, 216]; завершення поеми “Сліпий”, рр. 665-720 [26, 312-313]). Притчевість поемних сюжетів та їхня дидактична спрямованість мають літературний генезис - це риси, котрі здавна, завдяки Біблії та перекладним збірникам притч, байок та афоризмів, прищепилися й народній оповіді. Інколи розповідач відверто декларує таку адресованість і сподівання на дійовість свого слова: “І притчею стане / Розпинателям народним, / Грядущим тиранам” (“Неофіти”, рр. 14-16); “І той плач, / Нікчемний, довгий і поганий, / Межи людьми во притчу стане / Самодержавний отой плач!” (“Подражаніє Ієзекіїлю”, рр. 47-50) [27, 244, 331]. Про притчевість (параболічність) художньої думки Шевченка, поряд із притаманним йому мисленням у життєподібних формах, писав Ю. Івакін [14, 236-239].

6. Епічним відповідником ліричному персонажеві в баладах і поемах виступає оповідач, не-автор, інша особа, герой, котрий оповідає власну історію у своєму психологічному часі, зсередини - зі внутрішньої психологічної перспективи, тобто з передаванням мотивації, власних думок і переживань. Оскільки це розповідь уже ретроспективна, то знання розв'язки накладає сумний відбиток на тональність оповіді, готуючи до неї читача (“Лілея”, “Русалка”, “Сліпий (Невольник)”, “Відьма”, “Слепая”, “Варнак”, “Буває, в неволі іноді згадаю”, “Москалева криниця” (1857)). Більшість оповіданих історій адресовано присутньому на периферії дії експліцитному, зображеному слухачеві, з яким оповідач веде діалог (чи псевдодіалог, як у “Відьмі”): квітка Лілея - зі Цвітом королевим у “Лілеї”, Лукія - зі старим циганом у “ Відьмі”, Сліпа - з донькою Оксаною у “ Слепой”, старий варнак - із розповідачем у “ Варнаку”, старий мертвий козак - із хлопчиком-підпасичем у “Буває, в неволі іноді згадаю”, убивця-каторжанин - із розповідачем (у постаті народного оповідача) у “Москалевій криниці” (1857). Оскільки ці слухачі незмінно доброзичливі до оповідачів, навіть якщо ті колись скоїли злочин (а тим більше якщо вони - жертви), то такі слухачі-розповідачі здобувають їхню щиру довіру (оповідачі звертаються до них “мій брате”, “мій друже єдиний”, “голубе мій сизий”, “мій сину”, “дитино” тощо), а оповідь перетворюється на сповідь, і то сповідь покаянну, із самоосудом, вираженням жалю, навіть прокльонами, як у “ Москалевій криниці” 1857 р. Розповідач-слухач незмінно програмує читача-реципієнта на співчутливе сприймання історій нещасливих героїв-оповідачів побутових поем. Повсталий із могили старий козак, герой- оповідач історичної поеми “ Буває, в неволі іноді згадаю”, очікує від слухача, хлопчика-підпасича, щоб той, почувши його історію, оповів людям правду про козаків, що поховані в цій могилі й усіх інших - “по всій Україні”: “Дивися ж, дитино! / Та добре дивися - а я розкажу, / За що Україна наша стала гинуть, / За що й я меж ними в могилі лежу. / Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину” (рр. 36-40) [27, 225]. Коли ж партію оповідача вписано в сюжет поеми як епізод, слухачами стають інші персонажі зображеного світу: гнівну оповідь сліпого кобзаря Степана про те, що “ москалі і світ Божий / В путо закували!” (рр. 635-636) [26, 312] мовчки, але цілком співчутливо вислуховують старий батько і Ярина у “Сліпому” (“Невольнику”), а з ними й читач цих поем.

Назагал поезія Шевченка належить до відкритих і контактних поетичних систем - прагнення контакту із читачем-адресатом упадає в око вже з першого ж рядка, а тим більше завдяки мовній партії розповідача в обрамленні твору, котра служить камертоном для читача. Мовний, жанровий, стильовий коди вибудовують внутрішній горизонт сподівань, а відтак і програму сприймання твору: “Цей інтенційний характер Шевченкового слова розрахований на існування категорії “Ти” (читача) і структурно враховує його існування. Шевченкові тексти немислимі без категорії читача як гомогенного елементу їхньої структури. Орієнтованість на уявного реципієнта як можливу модель свого співбесідника часом забезпечує широкий діапазон інтерпретаційної спроможности” [12, 211]. Різноманітність іпостасей ліричного й епічного “автора” та пов'язаний із ними жанровий репертуар породжують розмаїтість функціонально залежних від них образів адресатів. Слід визнати, що комунікативна сфера Шевченкової поезії, що становить багате поле для докладного вивчення, ще потребує зацікавленої уваги.

ЛІТЕРАТУРА

шевченковий поезія читач

1. Айзеншток І. Читачі “Кобзаря” // ІЛ. -- Ф. 1. -- Од. зб. 573.

2. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. -- 123 с.

3. Борев Ю. Художественное общение и его язык. Теоретико-коммуникативные и семиотические проблемы художественной культуры // Теории, школы, концепции (критические анализы): Художественная коммуникация и семиотика. -- М.: Наука, 1986. -- С. 5--43.

4. Боронь О. Поетика простору в творчості Тараса Шевченка. -- К.: Агентство “Україна”, 2005. -- 152 с.

5. Виноградов В. Избр. труды. О языке художественной прозы. -- М.: Наука, 1980. -- 360 с.

6. ВолошиновВ. Слово в жизни и слово в поэзии // Звезда. -- 1926. -- №6.

7. Грабович Г. Теорія та історія: “горизонт сподівань” і рання рецепція нової української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. -- К.: Основи, 1997. -- С. 46--136.

8. Грінченко Б. Перед широким світом. -- К., 1907.

9. Гуковский Г. Реализм Гоголя. -- М.; Лг.: Гослитиздат, ЛО, 1959. -- 531 с.

10. Дзюба І. Читач як естетична проблема у працях Олександра Білецького // Дзюба І. З криниці літ: У 3 т. -- К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. -- Т. 2. -- С. 524--537.

11. Жирмунский В. Байрон и Пушкин. -- Лг.: Наука, ЛО, 1978. -- 423 с.

12. Зубрицька М. Феноменологічний аспект категорії читача в творчості Тараса Шевченка // ЗНТШ, Філологічна секція. Т. 215: Світи Тараса Шевченка. Т. 2. - Нью-Йорк; Л., 2001. - С. 210-216.

13. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. -- Львів: Літопис, 2004. -- 352 с.

14. Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця: Літературно-критичні нариси. -- К.: Рад. письменник, 1986. -- 311 с.

15. Ігнатенко М. Читач як учасник літературного процесу. - К.: Наук. думка, 1980. -172 с.

16. Ковтунова И. Поэтический синтаксис.-- М.: Наука, 1986. -- 206 с.

17. Корман Б. Избранные труды: Теория литературы. -- Ижевск: Изд-во Удмуртского гос. ун-та, 2006. -- 552 с.

18. Космеда Т. Ego i Alter Ego Тараса Шевченка в комунікативному просторі щоденникового дискурсу: Монографія. -- Дрогобич: Коло, 2012. -- 371 с.

19. Лотман Ю. Семиосфера. -- СПб.: Искусство--СПБ, 2001. -- 704 с.

20. Поэтика: Словарь актуальных терминов и понятий. -- М.: Издательство Кулагиной Intrada, 2008. -- 358 с.

21. Сивокінь Г. Одвічний діалог: Українська література і її читач від давнини до сьогодні. -- К.: Дніпро, 1984.

22. Смілянська В. Шевченкознавчі розмисли: Зб. наук. праць / ІЛ НАНУ. -- К., 2005. -- 491 с.

23. Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины: Энциклопедический справочник. -- М.: Интрада -- ИНИОН, 1999. -- 318 с.

24. Федоров В. О природе поэтической реальности: Монография. -- М.: Советский писатель, 1984. -- 184 с.

25. Шантарович С. Фактор адресата в литературоведческих исследованиях текста // Коммуникативная компетенция: принципы, методы, приемы формирования: Сб. науч. ст. -- Минск, 2004. -- Вып. 6.

26. Шевченко Т. Зібр. творів: У 6 т. -- К.: Наук. думка, 2003. -- Т. 1: Поезія 1837--1847. -- 782 с.

27. Шевченко Т. Зібр. творів: У 6 т. -- К.: Наук. думка, 2003. -- Т. 2: Поезія 1847--1861. -- 782 с.

28. Шмид В. Нарратология. -- М.: Языки славянской культуры, 2003. -- 312 с. (Studia philologica).

Размещено на Allbest.ru