Оповідання Л. Андреєва "Тьма" і роман В. Винниченка "Заповіт батьків": трансформація літературного досвіду в актуальному рецептивному полі

Роль екстрадієгетичних нараторів у В. Винниченка й Л. Андреєва з огляду на драматизм та узагальнений сенс описаних подій можна зіставити з місцем хору в античній трагедії. Як зазначає В. Ярхо, “майстерно використовуючи поєднання традиційного хорового й мовленнєвого елементів, афінські драматурги будували в кожній трагедії композиційну структуру, відповідну основному її завданню - осмисленню світу й місця в ньому людини, яка бореться і страждає” <...>. Хор “ є своєрідною дійовою особою, чия роль частіше зводиться до емоційного коментування ходу подій, аніж до безпосередньої в них участі” [23, 498]. У Л. Андреєва патетика екстрадієгетичного коментаря увиразнює переломні моменти внутрішньої дії, а водночас уможливлює інтертекстуальні літературні й міфологічні алюзії, котрі надають описуваній історії катастрофічних і метафізичних вимірів. Натомість у В. Винниченка скептичні оцінки дій Заболотька під час реалізації його проекту демістифікують і деміфологізують претензії індивідуального розуму стати моральним законодавцем гріховного суспільства.

Витлумачення сенсу дії в її цілісності в обох авторів, зрештою, залежить від установок читача, укорінених у літературному й загальнокультурному досвіді. Л. Андреєв апелював до традицій літературної моделі етичного об'явлення - розгортання інтелектуального сюжету, взорованого на християнську матрицю каяття заблуканої душі, популярну в російському класичному письменстві й пов'язану з пошуками етичного абсолюту. Авторська стратегія вможливлює трансформацію індивідуальної історії у притчову модель - повчальний приклад універсального спрямування, новітній матеріал для читацьких рефлексій, стимулювальний вплив котрого психологічно сумірний із дією новозавітних прикладів навернення. Натомість у Винниченка вихідна фабульна схема гріхопадіння, підтримувана соціально-аналітичним розгортанням сюжету, актуалізує публіцистичний дискурс апокаліптичного революційного профетизму, альтернативний моралістичному покаянному й повчальному квієтизму Л. Андреєва. Сенс художньої структури Винниченкового роману - у доведенні значущості революційних пресупозицій.

“Правда” (етичне об'явлення як основа моделювання художньої структури), джерелом якої в Л. Андреєва стають маргінальні постаті, - це переосмислення, з одного боку, традицій національної класики (Ф. Достоєвський, Л. Толстой), із другого - агіографічної матриці й культурного архетипу юродства. Універсалізм етичної відповідальності за долю ближнього, укорінений у євангельському дискурсі й підтриманий російською реалістичною класикою, актуалізує в читацькому досвіді християнські й гуманістичні коди, трансформуючись у річищі єретичної інтерпретації топосу каяття й актуальних рецептивних схем - епатажних нігілістичних декларацій щодо високої культури (“Біси” Ф. Достоєвського), а також бунту Івана Карамазова проти Божої благодаті і гріховного світу. Автор утверджує амбівалентність і значущість зображеної ситуації, її сприйняття як спокуси й водночас шансу на душевний порятунок, дезісторизує й міфологізує сенс дії.

Натомість естетична настанова й художня структура роману Винниченка полемічно переосмислює й реалізує також деякі інтенції української літературно-публіцистичної думки кінця ХІХ ст., пов'язані з просвітницьким і позитивістським дискурсами. Так, у знаній дискусії Б. Грінченка з М. Драгомановим порушено питання загальнонародної літератури, спільної для інтелігенції й малоосвічених класів. Тенденційність у розгортанні дії Винниченкового роману, його публіцистична спрямованість, вочевидь, зорієнтовані й на рафіновану публіку, і на невибагливого читача, сприйнятливого до ідеологічних впливів. Аналізуючи згадану дискусію, Т. Гундорова так описує позицію Б. Грінченка: “...Постійно апелюючи до тенденційного письменства, він говорить фактично про форми середньої культури. У цьому він слідує ідеалістичним настановам діячів раннього Просвітництва, які закликали перетворити літературу на інституцію, котра б слугувала медіатором соціалізації” [16, 287-288]. Роман Винниченка також висуває єретичну програму соціалізації маргіналів суспільства - повій та відповідного виховання їхніх потенційних жертв. Водночас інтертекстуальні й дискурсивні зв'язки твору засвідчують його перегук із драгоманівською моделлю популяризаційної літератури: “Під словом же “популяризаційна література” я розумію систематичний провід у простий нарід думок, вироблених найвищою інтелігенцією. <...> Коли б нам пощастило виробити літературу строго-мужицьку по мові, посвячену інтересам найбільшої маси людності нашого краю, тепер соціально-найнижчої, а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами європейської цивілізації, тоді б ми появили щось дійсно оригінального серед культурного світу, такого, що про нього і світ заговорив би!” [17, 266]. У скандальній апології повій Винниченко спирався, з одного боку, на традицію “високої” класики - Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, із другого - на тогочасні правові новації. Інший епатажний складник дії - убивство безнадійного хворого - у знаному листі “ Про мораль панів і мораль гноблених” також обґрунтоване думкою тодішнього інтелектуального авторитету - представника “ європейської цивілізації” і приятеля М. Драгоманова, географа й мислителя-анархіста Жака Елізе Реклю. Показово, що в одній із перших бесід лікар говорить про “ велику Україну” як місце порятунку своєї нещасливої вихованиці; кульмінаційна промова Заболотька перед Тонею перегукується із драгоманівською ідеєю захисту інтересів “найбільшої маси людності нашого краю” й апелює до імпліцитного ідеального читача - робітників. Отже, герой обирає для себе нереспектабельну й потенційно вельми широку публіку (принаймні такою могла бути її питома вага в модернізованих урбаністичних спільнотах, описаних у романі).

Якщо в Л. Андреєва елементи декадентсько-нігілістичної риторики посилюють драматичний пафос розповіді й дії, то у Винниченка відповідні топоси виявляються підставою для наративного (опосередковано - авторського) дистанціювання від тих складників новітнього світоглядного й мистецького дискурсу, які не узгоджуються з раціоналістичними соціально-аналітичними інтенціями авторського художнього моделювання. Натомість нігілістичний пафос у Виниченка стає структуротворчим елементом розгортання внутрішньої дії і зрештою “знімається” у фіналі ідеологічною перемогою соціалістичного дискурсу, виконуючи роль каталізатора внутрішньосюжетної напруги й епатування публіки.

андреєв винниченко літературний рецептивний

Література

1. Андреев Л. Тьма // Андреев Л. Собр. соч.: В 6 т. -- М., 1990. -- Т. 2. -- С. 265-309.

2. Батыгин Г. Метаморфозы утопического сознания // Квинтэссенция: Филос. альманах, 1991. -- М.: Политиздат, 1992. - С. 263-292.

3. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. -- 4-е изд. -- М.: Советская Россия, 1979. -- 320 с.

4. БердяевН. О назначении человека: Опыт парадоксальной этики // БердяевН. О назначении человека. -- М.: Республика, 1993. -- С. 19-252.

5. Бердяев Н. Судьба России. -- М.: Изд-во МГУ, 1990. -- 256 с.

6. Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. -- Б.м, б.в., 1994. -- 959, 296.

7. Брайко О. “Злочин і кара” Ф. Достоєвського і “Заповіт батьків” В. Винниченка: стратегії перекодування класичного дискурсу // Слово і Час. -- 2013. -- №10. -- С. 23-40.

8. Брайко О. Роман В. Винниченка “Заповіт батьків” у діалозі з російською реалістичною традицією й неонатуралістичним дискурсом // Слово і Час. -- 2013. -- №11. -- С. 30-49.

9. Булгаков С. Героизм и подвижничество // Вехи; Интеллигенция в России: Сб. ст. 1909 -- 1910 / Сост., коммент. Н. Казаковой; Предисл. В. Шелохаева. -- М.: Мол. гвардия, 1991. -- С. 43-84. -- (Звонница: Антология русской публицистики).

10. Бурдье П. Поле литературы / Пер. с фр. М. Гронаса // Новое литературное обозрение. Теория и история литературы, критика, библиография. -- 2000. -- №45. -- С. 22-87.

11. Винниченко В. Божки // Винниченко В. Твори. -- Вид. 2-е. -- К.: Рух, 1929. -- Т. 19. -- 338 с.

12. Винниченко В. Заповіт батьків // Винниченко В. Твори. -- К.: Рух, 1928. -- Т. 22. -- 201 с.

13. Воровский В. В ночь после битвы // Воровский В. Литературная критика. -- М.: Изд-во “Художественная литература”, 1971. -- С. 141-154.

14. Гете Й.В. Фауст: Трагедія / Перекл. з німецьк. -- К.: Дніпро, 1981. -- 541 с.

15. Гронас М. “Чистый взгляд” и взгляд практика: Пьер Бурдье о культуре // Новое литературное обозрение. Теория и история литературы, критика, библиография. -- 2000. -- №45. -- С. 6-21.

16. Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: Статті та есеї. -- К.: Грані-Т, 2013. --548 с. (Серія “De profundis”).

17. ДрагомановМ. Листи на Наддніпрянську Україну // Грінченко Б., ДрагомановМ. Діалоги про українську національну справу / А. Жуковський (укл.); НАН України, Ін-т укр. археографії. -- К., 1994. -- С. 149-271.

18. Крутікова Н. Романы В. Винниченко (1911 -- 1916) в русском литературном контексте // Крутікова Н. Дослідження і статті різних років. -- К.: Стилос, 2003. -- С. 393-538.

19. Луначарский А. “Тьма” // Луначарский А. Собр. соч.: В 8 т. Литературоведение. Критика. Эстетика. -- М.: Худож. лит-ра, 1963. -- Т. 1. Русская литература. Статьи, доклады, речи (1903 -- 1933). -- С. 392-415.

20. Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей / Пер. с нем. Е. Герцык и др. -- М.: Культурная Революция, 2005. -- 880 с.

21. Франк С. Ересь утопизма // Квинтэссенция: Филос. альманах, 1991. -- М.: Политиздат, 1992. -- С. 378-395.

22. Чижевський Д. Порівняльна історія слов'янських літератур: У 2 кн. / Пер. з нім. -- К.: ВЦ “Академія”, 2005. -- 288 с. (Альма-матер).

23. Ярхо В. Трагический театр Софокла // Софокл. Драмы. -- М.: Наука, 1990. -- С. 467-508.

Размещено на Allbest.ru