Морська тематика в українському літописанні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Морська тематика в українському літописанні

Ярослав Мишанич

Море в українському літописанні ніколи не було в центрі історичних оповідей: події, що на ньому відбувалися, описані лише епізодично, але з морем пов'язано чимало цікавих літописних історій. Зрозуміло, козацьким літописцям далеко до глибокого художнього осмислення морської тематики, а море сприймається ними лише як географічний об'єкт на карті світу. В основному корпусі козацьких хронік (Самовидця, Величка, Граб'янки) про море міститься небагато відомостей, бо україно-польська війна середини XVII ст., про яку вони переважно розповідають, відбувалася далеко від узбережжя й авторам ні до чого було звертатися так далеко від арени головних подій того часу. Через це “Історія русів” виглядає вдячним об'єктом для спостережень. Її автор поставив перед собою набагато складніше завдання, аніж висвітлити одну війну, тому географічні горизонти в нього набагато ширші й сягають практично всіх меж Російської імперії, а подекуди й інших європейських та азіатських держав.

Літописець у передмові згадує грецькі й римські хроніки, які славлять перших руських князів - Кагана, Кия, Аскольда, Святослава, Володимира, Ярослава та інших володарів землі руської, котрі воювали в Європі, Азії, Греції. Що це за хроніки - питання окреме, але згадка про них як про авторитетне джерело покликана відкинути свідчення тих літописців (переважно польського й литовського походження), які прагнули всіляко применшити славу руського народу. Обурення автора викликає таке принизливе трактування Русі: “Новая н^каясь земля при Дн^пр^, названная тутъ Украиною, а въ ней заводятся Польскими Королями новыя поселенія и учреждаются Украинскіе козаки; а до того сія земля будто была пуста и необитаема, и Козаковъ въ Руси не бывало” [1, III]. Власне, цей пасаж дає авторові можливість, перерахувавши попередньо десяток південноруських міст і територій, із гіркотою константувати, що “ Князи Рускіе, выводившие великія Флотиліи свои въ Черное море изъ р^ки Днепра... и воевавшіе на Грецію, Синопъ, Трапезонтъ и на самый Цареградъ съ войсками областей оныхъ, преданы имъ ничтожеству и забвенію” [1, IV]. Тут виразно простежується бажання автора назвати Чорне море воротами на Русь, бо саме до нього впадали великі річки, що протікали по території руських земель, річками й по Чорному морю відбувалися військові морські походи русичів.

Автор застосовує традиційну билинну формулу літописного зачину “ від моря до моря”, окреслюючи межі руської землі. Ця формула призначена передати розмах та великі розміри земель, де слов'янський народ “сталъ обитать отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и отъ моря Каспійскаго на Восток^, до р^ки Вислы и моря Варяжскаго на Запада, и отъ Чернаго моря и р^ки Дуная отъ Полудни, до С^вернаго океана и Балтійскаго моря на С^вер^”. Нарівні з морями межею руських земель виступають гори й річки, що засвідчує добру обізнаність автора з античними й давньоруськими географічними назвами. У цьому випадку Рифейські гори - Урал, Варязьке море - очевидно, Північне.

Цікаво трактує автор появу грецьких і генуезьких колоній на північному Причорномор' ї та у Криму: “почитавшіесь за жильцовъ при Черномъ и Азовскомъ мор^ Греки и Генуэзцы, не что иное были, какъ купцы, поселившіесь съ согласія Славянъ на ихъ приморскихъ земляхъ ради обоюдной торговой пользы; а бьівшія съ городами ихъ Херсономъ, Феодосіею и Босфоромъ у Славянъ войны, значать одн^ маловремянныя сос^днія ссоры, кончавшаяся удовлетвореніями” [1, 1]. Як бачимо, узбережжя Чорного та Азовського морів в “Історії русів” уважаються винятково руською територією, де ніхто не мав права жити без дозволу слов'ян. Те саме стосується народів неслов'янського походження, що населяли ці землі від античності або прийшли у причорноморські степи за часів великого переселення народів: “Киммеріане или Готты, Маюты, Гунны и другіе, наравне съ ордами Понтійскаго Царя Митридата, были перехожія чрезъ Славянскую землю и иностранныя колоніи, нашодшія съ Востока и Севера и по краткомъ зд^сь пребываши удалившаяся въ страны полуденныя и западныя” [1, 1].

Користуючись працями античних істориків Птоломея, Геродота, Страбона, Діодора, автор “ Історії русів” розповідає, як слов'яни через війни захоплювали дедалі більше й більше земель і дійшли врешті-решт до Адріатичного моря на заході й Балтійського моря на півночі: “за 1610-ть л^тъ до Рождества Христова <...>, говорять, что они, ведя съ соседями безпрестанныя войны и преследуя переходившихъ ихъ землю иноплеменныхъ народовъ, зашли и переселили колоніи свои за р^ку Дунай до моря Адріатическаго въ Иллиріи и отъ горъ Карпатскихъ до р^ки Одра; а на западныхъ берегахъ Балтійскаго моря оселили всю Померанію” [1,2].

Цікаво, хоча дещо наївно, виглядає інтерпретація імен народів, які частково населяли слов'янські землі: “Восточныхъ Славянъ называли Скибами или Скиттами по кочевой жизни и по частому переселенію съ м^ста на м^сто; літописний море цар

Полуденныхъ Сарматами по острымъ ящуринымъ глазамъ съ прижмуркою; и Русами или Русняками по волосамъ; С4верныхъ приморскихъ Варягами называли по хищничеству и по засадамъ, ожидающимъ прохожихъ” [1, 2]. Зрозуміло, що скіфи й сармати привнесені в це тлумачення лише за географічним принципом й ототожнювати їх зі слов'янами не можна. Під морським народом варягів, очевидно, маються на увазі племена неслов'янського походження, що населяли узбережжя Балтійського моря й територію сучасної Скандинавії.

Щодо серйозної військової сили запорожців, що мали, окрім звичайного війська, ще й флот, ідеться тут про гетьмана Григорія Свірговського під 1574 роком. Окрім гетьмана, в оповіданні фігурує постать кошового отамана Феська Покотила, котрий за гетьманським наказом “ выслалъ піхоту свою на лодкахъ въ Черное Море и приказалъ не допускать дессантовъ Турецкихъ въ Дунай и Дн^стръ” [1, 23]. Кошовий отаман зорганізував військову експедицію “въ найлучшемъ порядки”, і вона “принесла сухопутному войску совершенныя выгоды”. Як бачимо, козацьке військо було не просто сильним, а й чітко скоординованим: взаємодія сухопутних військ із морськими давала можливість отримати значні переваги над противником. Коротко, але виразно автор “ Історії русів” пише про результат такої взаємодії: “Запорожцы, разъезжая своими лодками по Черному морю и въ устьяхъ об^ихъ р^къ, перехватили и полонили многія суда съ войскомъ и воинскими припасами; а войдя въ Дунай, многія прибрежныя крепостцы и жилища разорили и выжгли” [1,23].

Зазначимо, що жанр літописного оповідання не передбачає широкого використання засобів художнього мовлення. Навпаки, автор прагне зробити оповідь лаконічнішою, виразнішою, розповідь ведеться з майбутнього про минуле - про події, які давно відбулися. Метою літописної оповіді є фіксація події та згадка про людей , так чи так із нею пов' язаних.

Очевидно, наприкінці XVI ст. козацьке військо вже було дуже вправним як на суші, так і на морі, що засвідчує оповідь про похід 1577 року. Польський король Стефан Баторій дав козакам дозвіл на переслідування кримських татар, які часто турбували кордони Речі Посполитої (автор пише Малоросії). Тодішній козацький гетьман Федір Богдан, “Идучи внизъ по Днепру, выправилъ изъ С^чи Запорожской пять тысячь пехоты въ лодкахъ, подъ командою Есаула Войсковаго, Нечая, приказавъ ему, выплывшя въ Черное море, пристать на Крымскихъ берегахъ около городовъ Козлова и Керчи и запереть тамошнія гавани до прибьітія своего къ т^мъ городамъ” [1, 24]. Далі в тексті - довга й докладна оповідь про битву під Перекопом, який козаки взяли хитрістю, переправившись убрід і вплав через Гниле море (Сиваш). Зрозуміло, що Кафа (нинішня Феодосія), перекрита з моря козацькими чайками, була приречена на розграбування і знищення. Козацька сила “предала все убійству, грабленію и огню, оставивъ живыми однихъ своихъ пл^нныхъ, числомъ обоего пола до пяти сотъ душъ” [1,25]. Під загрозою опинилася столиця Кримського ханства Бахчисарай, і лише шляхом переговорів конфлікт було залагоджено. Проте морським силам було наказано “пос^ тить т^ города Турецкіе, кои покупали у Татаръ и держали въ неволі пл^нниковъ Рускихъ, и войска сіи, напавъ нечаянно на приморскіе города: Синопъ, Трапезонтъ и на многія местечки, предали ихъ огню и мечу, доставъ у нихъ нисколько своихъ пл^нниковъ и премножество добычи” [1, 25].

Серйозна козацька сила на Чорному морі завдавала багато клопоту Турецькій імперії. Від козацьких зазіхань страждала навіть столиця Османської імперії Царгород. Несподівано нападати і грабувати анатолійські береги ставало для козаків майже звичною справою: “Запорожскіе Козаки, плавая лодками у береговъ сей земли, долали такіа же разоренія прибрежнымъ селентмъ.

Народы сіи, не ожидая такихъ нападеній и будучи безъ пріуготовленій къ оборон^, спасались однимъ б^гствомъ и укрывательствомъ” [1,26]. Значних збитків зазнавали приморські турецькі міста Синоп і Трапезонт, але метою гетьмана була столиця: “достигнувъ предм^стій Цареградскихъ съ восточной стороны тамошняго пролива, напалъ на нихъ со вс^хъ сторонъ и принудилъ Турокъ, удивленныхъ такимъ нечаяннымъ нападеніемъ, спасаться б^гствомъ на судахь... Войско же Малоросійское, разграбивъ и зажегши предм^стія, отступило назадъ къ Черному морю” [1,26].

Метою таких набігів, окрім грабунку, було ще й звільнення невільників, через що наступний гетьман Дем'ян Скалозуб наказав своїм отаманам Іванові Богуславцю й Карпові Перебийносу “пройти Лиманомъ и морскимъ берегомъ до приморскихъ Крымскихъ городовъ, запереть ихъ гавани, и вьіходящія изъ нихъ суда пересматривать и отбирать Русскихъ пл^нниковъ, если они въ нихъ найдутся” [1, ЗІ]. Морська кампанія виявилася фатальною для самого гетьмана: у Керченській протоці він потрапив в оточення й після тривалого бою був полонений турками і замордований голодом у Царгороді.

Дуже лаконічно й без надмірної метафоричності розповідає автор “Історії русів” про морський похід Петра Конашевича Сагайдачного на Кафу: “отправился съ п^шимъ войскомъ на лодкахъ Запорожскихъ въ Черное море, гд^ одна половина войска поплыла къ городу Кеф^, а другая съ самимъ Гетманомъ вышла въ Сербулацкой пристани на берегъ и прошла милю горъ Кефскихъ къ тому же городу и, атаковавъ городъ сей отъ моря и отъ горъ, взяла его штурмомъ” [1, 45]. Подальша доля міста була такою самою, як і в попередні рази, - руйнування, спалення, звільнення невільників.

Про Чорне море йдеться також в універсалі Богдана Хмельницького від 28 травня 1б48 року, де козацький гетьман обґрунтовує необхідність війни проти поляків. У цьому документі Чорне море виконує функцію кордону між Європою й Азією - за морем уже знаходяться “страны Азіатские”.

Зборівський трактат, укладений 7 вересня 1649 р., також містить згадку про Чорне море як фрагмент тодішнього українського кордону: “Границы Рускія земли установляются и утверждаются отъ Чернаго моря и лиману Дн^провскаго вгору на полдень по р4к^ Днестру, а оть вершины его до р^ки Горыни, а отъ Горыни до р^ки Припети, и оттуду р^кою Дн^промъ до города Быхова, а оттуда къ р^к^ Сожъ и Сожемъ до у^зду Смоленскаго; а граница промежду р^чекъ по твердой земл^ указуется по гранямъ сельскимъ альбо вясковымъ, и яке селеніе куды сходить, туды и грань принадлежить” [1, 94]. Загалом проведення кордонів по річках, лиманах і берегах морів було, на нашу думку, дуже зручним на той час, бо чітко вказувало межу, за якою - чужа земля. І межа ця була природною, змінити щось у ній неможливо.

Автор “Історії русів” користується античними легендами, пов'язаними з морем. Таким є оповідання про похорон Тимоша Хмельницького. Гетьман Богдан Хмельницький, “увид^въ т^ло сына своего, близокъ былъ къ отчаянію изв^стнаго Царя Егея, бросившагося въ море, при появленіи на немъ черныхъ знаменъ сына своего” [1, 101]. Нагадаємо, що Тиміш загинув під час оборони Сучави й був похований батьком у родовій Суботівській церкві. Звісно, у класичному грецькому міфі йдеться не про знамена, а про чорні вітрила на кораблі, які поставив царський син Тесей, повертаючись додому після перемоги над Мінотавром.

Алегоричний образ корабля, що потрапив у бурю й от-от готовий затонути під ударами хвиль, використовує Богдан Хмельницький у своїй промові, аргументуючи необхідність приєднання України до Московського царства. Ідеться також про можливі наслідки військового союзу з магометанами проти Москви: “останемся, какъ обломанное судно въ пространномъ мор^, обуреваемое со вс^хъ сторонъ и не имущее пристанища и надежды ко спасенію, и будемъ тоже, что были посл^ нашествія Батыя подъ влад^ыемъ Татарскимъ, т. е., невольники въ богослуженіи и Христіанств^, или отступники и рабы неключимые, гибнущіе съ душею и т^ломъ” [1, 119].

Виявив себе на морі й народний улюбленець кошовий отаман Іван Сірко, який, пограбувавши Крим, татарського “Хана самаго загналъ въ горы” так, що той попросив заступництва в гетьмана Дорошенка. Але Сірко, “набравши въ приморскихъ Крымскихъ городахъ довольное число водныхъ судовъ, отправился на нихъ въ Лиманъ и прибылъ въ С^чь съ великими корыстьми” [1, 164]. Піратська поведінка кошового отамана не викликала жодного заперечення чи несхвалення з боку автора.

Далі морська тема в “Історії русів” продовжується азовськими кампаніями російського царя Петра І, де йому значну допомогу надало козацьке військо. Щоправда, контроль над Азовським і Чорним морями росіяни отримали лише після будівництва флоту, яким автор дуже захоплювався: “Въ 10 почти м^сяцевъ... сооружена была такая флотилія, какая и у старыхъ приморскихъ державъ веками только сооружается. Вдругъ покрыли Азовское море военные корабли, галеры, бригантины, галіотьі и другіи морскія суда, и ихъ считалось до 700, въ такой страна, которая о мореходства прежде и понятія не им^ла” [1, 193]. Цікаво, що будували всю цю армаду переважно під керівництвом голландських майстрів.

Ще один морський епізод знаходимо в розповіді про російсько-турецькі війни під 1735 роком. Дуже невдалий для російского війська кримський похід став причиною гніву фельдмаршала Мініха на всіх українців, яких він “очернилъ своевольными, упрямыми и для Россіи неусердными людьми”. Через це під час штурму Перекопської лінії “для войскъ Малоросмскихъ назначена. позиція, самая опасная и мстительная. Имъ повелено перейти. заливъ Гнилаго моря, называемаго Сивашъ и атаковать съ той стороны линейную стражу” [1, 241]. Проте військова майстерність козацьких ватажків стала цього разу у великій пригоді: “Войска сіи, помощію хорошихъ своихъ вожатыхъ, проживавшихъ часто въ Крыму по торговымъ промысламъ и знавшихъ по Сивашу отмели и броды, прошли ночью Сивашъ очень удачно.” [1,241].

Як бачимо, автор “Історії русів” досить часто звертається до морської тематики у зв' язку з історичними подіями. Його мова жива й емоційна, незважаючи на подеколи сухий хронікальний стиль. Попри це, автор мислив образами, розповідав про події по можливості художньою мовою. Його поетика продовжувала й завершувала традиції козацького літописання XVII--XVIII ст. Проза, якою написана “ Історія русів”, має передромантичний характер, передує тій художній белетристиці, що досягла вершини під пером письменників- романтиків 30-50-х рр. ХІХ ст.

Література

1. Конискій Г. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. - М., 1846. - IV + 262 + 31 + 45 с.

Анотація

Морська тематика в українському літописанні зустрічається досить рідко через певну географічну віддаленість основних історичних подій від моря та приморських територій. При уважному прочитанні літописних текстів виявляємо певну увагу до моря та водойм із боку авторів. І, попри помірну частоту згадування, море посідало досить важливе місце в середньовічному світі Східної Європи взагалі й України зокрема.

Ключові слова: море, козаки, хроніка, кордони, флот, війна, межа

The marine themes are rarely observed in Ukrainian chronicles because of geographic distance separating basic historic events and coastal territories. Nevertheless, a careful reading of chronicles reveals a certain attention the authors paid to seas and other bodies of water. Even more so, since, despite the sparse record of the seas, they played an important role in medieval Eastern Europe in general and in Ukraine in particular.

Key words: sea, Cossacks, chronicle, border, fleet, war, boundary.

Размещено на Allbest.ru