Екзистенційні виміри зради в циклі "В Казематі" Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екзистенційні виміри зради в циклі «В Казематі» Тараса Шевченка

Оксана Шупта-В'язовська

У статті цикл «В казематі» Тараса Шевченка розглядається у пло-щині смислової єдності, системоорганізуючим началом якої виступає мо-тив зради у її екзистенційних вимірах та контамінаціях.

Ключові слова: цикл, системна єдність, мотив зради, художнє мис-лення.

В статье цикл «В каземате» Тараса Шевченко рассматривается в плоскости смыслового единства, системоорганизующим началом которо-го выступает мотив измены в ее экзистенционных измерениях и конта-минациях.

Ключевые слова: цикл, системное единство, мотив измены, художе-ственное мышление.

In this article the cucle of poems «In the Dungeons» by Taras Shevchenko is examined in the area of semantic unity with the system organizing principle of the motif of betrayal in its existential measuring and contamination.

Key words: cucle, systemic unity, motif of betrayal, artistic thinking.

Цикл «В казематі» Тараса Шевченка привертає до себе ува-гу, зокрема, одиничністю подібного жанрового утворення у спадщині поета. На сьогодні можемо констатувати, що в поле дослідницької уваги не раз потрапляли вірші циклу, скрупу-льозно вивчалися обставини його створення тощо [1], але цикл як специфічна єдність, поза сумнівом, потребує подальшого вивчення.

Важливим моментом у розумінні жанрової природи поді-бного утворення є його системність, -- відтак постає питання про системоорганізуючі начала або їх комплекс. Найперше, на що звертають увагу всі дослідники -- це час і місце написання віршів, що, безперечно, є важливою, але не вичерпною мотива-цією, оскільки у цьому випадку цикл розуміється як формально-ситуативна єдність, яка досить легко може бути розкладена на окремі твори, що досі ми і спостерігаємо. Недостатність поді-бного підходу засвідчує редакційна робота Шевченка над ци-клом, яка дозволяє зробити висновок, що «В казематі» мислилось ним не як елементарна хронологія, а як певна художня цілісність, яка володіє власним смислом, що не локалізується в тій чи іншій частині [2]. Це спонукає нас зробити спробу знайти ту над-ідею, яка об'єднає досить різнопланові вірші циклу.

Остаточна редакція «В казематі» має наступний вигляд: йде назва, потім посвята, потім не пронумерована частина, яка за-вдяки відсутності нумерації сприймається як вступ, далі йдуть дванадцять пронумерованих частин. Уже ця зовнішня фор-мальна організація засвідчує примат системності над розрізне-ністю. Важливим у цьому плані видається вступ до циклу, про який прийнято говорити як про вірш «Згадайте, братія моя...». Звертає на себе увагу вже те, що він був написаний значно піз-ніше, і саме в остаточній редакції Шевченко робить його всту-пом до циклу. Закономірність такого рішення цілком очевидна, адже твір є прямим зверненням до людей, яких з Шевченком об'єднали арешт та ув'язнення. Отже, вступ розгортає, концеп- туалізує посвяту і, головне, уже дає підстави для оприлюднення системоорганізуючої над-ідеї.

Здавалося б, текст вступу цілком прозорий, але маємо у ньому кілька своєрідних «зламів», що загалом властиве по-етичному мисленню Шевченка, сигналізуючи про вихід думки на нову орбіту (ці «злами» ніби маркери підтексту). По-перше, звертає на себе увагу певний дисонанс у використанні дієслів доконаного та недоконаного виду: питання «Коли ми зійдемо-ся знову // На сій зубоженій землі?» [3, с. 6], яке асоційоване зі свідомістю «соузників» і витримане у доконаному виді, на рівні свідомості автора отримує доволі категоричну відповідь, яка з мовної точки зору розпадається на дві частини -- адже з мовної логіки випадають два рядки, де дієслово вжите у недоконано- му виді: «Ніколи, братія, ніколи // З Дніпра укупі не п'ємо!» [3, с. 6]. Умовне видалення цих рядків вирівнює, на перший по-гляд, логіку думки, але насправді позбавляє текст власне Шев- ченкової логіки -- без них свідомість «соузників» і автора пере-бувають в одній хронотопічній площині, в одному регістрі, тоді як наявність зазначених рядків авторську свідомість вириває із загального потоку, одночасно надаючи їй риторичної діалогіч-ності і виводячи на рівень монологічного над-знання.

По суті у вступі на рівні авторської свідомості відбуваєть-ся принципове розрізнення житейської долі «соузників» (свою спільність з якими Шевченко не заперечує) та духовного бачен-ня автора, його духовної дороги. Це розрізнення оприлюднює два важливі мотиви, які знайдуть подальше розгортання в ци-клі та спричинять конфлікт. Маємо на увазі мотив метафізич-ної неможливості бажаної єдності однодумців -- суть екзистен- ційної самотності людини (митця) та мотив зради. Останній, як правило, не (увиразнюється) акцентується дослідниками, пов'язуючись передовсім з рядками «І його забудьте, други, // І не проклинайте» [3, с. 6], у яких йдеться про студента Петрова, що написав донос на братчиків. Але чому зрадника варто «забу-ти і не проклинати»? Чи не тому, в першу чергу, що автор бачить іншу, глибшу і трагічнішу зраду: «Повіруєм ще трохи в волю, // А потім жити почнемо // Меж людьми, як люде...» [3, с. 6]. Ця зрада постає як розрив долі житейської і долі духовної, це вну-трішня зрада кожного, усвідомлення, прийняття, долання якої є індивідуальною справою, духовним «хребтом» покликаного. Не випадково спочатку констатується єдність «соузників» («Як ви гарнесенько і я.»), а закінчується виокремленням, прихованим протиставленням («І мене в неволі лютій // Інколи згадайте» [3, с. 6]). Як побачимо далі, нюансування, поліфонія самотності і зради, заявлених у вступі, утворить внутрішнє плетиво циклу.

Після вступу йде частина, яку складає вірш «Ой одна я, одна», що розглядається як авторська варіація народного мо-тиву. Не погодитись з цим важко, але варто додати до цієї кон-статації такі моменти, як повернення авторської свідомості до форми і мотиву ранньої творчості та ліричне абсолютизоване переживання самотності («А дружини й не буде!» [3, с. 7]) і са-мотності як зради («Де ви, добрії люде? // їх нема, я сама.» [3, с. 7]). Остання постає амбівалентною, адже зрадниками ви-ступають «добрії люде», які є і яких водночас немає, до того ж незбагненна ірраціональна провина лежить і на страждаючій людині, адже чомусь бог не дав їй «Ані щастя, ні долі» (по суті у далекому підтексті постає асоціація з першозрадою людини).

Якщо мотив самотності, як один з провідних циклу, обсто-ювати не випадає, то щодо мотиву зради варто зробити кіль-ка зауважень. У завершеному варіанті третім, а у первісно-му -- другим іде вірш «За байраком байрак...» який відкрито зазначений мотив виводить на перший план. Дослідники, як правило, прагнуть з'ясувати його історичну основу чи поясни-ти його зміст романтично-баладним началом. Безперечно, що такі ракурси бачення мають підстави, але не можна заперечи-ти і того, що в загальному контексті циклу суто історичне, як і романтичне, відходить на другий план, -- ця частина, швидше, набуває метафоричного (метафізичного) звучання (інша спра-ва, що Шевченко вдається до узвичаєного вирішення плану зображення). Як це не парадоксально, ув'язненого через зра-ду Шевченка зрада в її прямій житейській безпосередності не цікавить. Пильніше поет приглядається до того, що називає «злою зрадливою долею», «лихими» або «чужими зрадливими людьми». У певному сенсі саме фізичне існування людини як необхідність узгодження себе з іншими художньою свідомістю автора трактується як зрада -- метафізика, а не фізика якої по-стає перед духовним зором Шевченка у цей час.

Тому не випадково четверта, п'ята і шоста частини цілком можуть бути проінтерпретовані в плані розгортання цього мо-тиву, адже на перший погляд у вірші «Не кидай матері, каза-ли.» заявлена традиційна тема покритки, але знаходить вона не зовсім традиційне вирішення: «Віщує серце, що в палатах // Ти розкошуєш, і не жаль // Тобі покинутої хати.» [3, с. 8]. У наступному «Чого ти ходиш на могилу?» йдеться про зраду- смерть (смерть як зраду), а в «Ой три шляхи широкії.» зрадою постає відхід від рідного, блукання у світі (світом). Мотив ме-тафізичної (немотивованої) зради, зради поза волею людини прочитується і в дев'ятій частині «Рано-вранці новобранці.».

Своєрідністю художнього мислення Шевченка є, з одного боку, бачення і переживання дійсності у всій її суперечливій різноманітності (і до певної міри прийняття цього), але, з ін-шого, йому чужа позиція як інтелектуального, так і емоційного компромісу. Ця своєрідність знаходить втілення у наявності в одному тексті висловлювань, що в тій або іншій мірі суперечать одне одному. Традиційним для Шевченка прийомом певної ло- гізації такої суперечності є введення авторської іронії у текст (спостерігаємо це у вступі до циклу), але може ця суперечність залишатися відкритою, коли автор не вважає за потрібне заву-альовувати лінію розриву між матерією і духом життя. У цьому випадку маємо на увазі досить поширене твердження про те, що в циклі передано почуття прийняття Шевченком того, що з ним сталося. На нашу думку, Шевченко не стільки схиляється перед фатальними реаліями життя, скільки, змушений існува-ти в їх параметрах, постійно протиставляє їм реалії буття духу: «...годіть! // Смирітеся, молітесь богу // І згадуйте один дру-гого», -- і тут же без будь-якого переходу чи то узгодження -- «Свою Україну любіть, // Любіть її. Во время люте, // В остат-ню тяжкую минуту // За неї господа моліть» [3, с. 13]. Головне, що останній вирішальний акорд завжди залишається за духом.

Але, якщо в названих частинах Шевченко екстраполює усвідомлену якість буття на світ умовний, тим самим відчужу-ючи її від себе, то в інших його авторська свідомість впритул стикається з необхідністю висловити власне Я, що долучило-ся до досвіду зради. Чи не тому зразу після «За байраком бай-рак.» йде славнозвісне «Мені однаково, чи буду..». Ми уже го-ворили про парадоксальне перебування в межах одного тексту протилежних сентенцій. Наявне воно і тут, адже перша частина заперечує другу і навпаки. А в контексті нашої розмови важли-вим є і те, що у першій частині з її домінантою «мені однако-во» Шевченко піддає випробуванню на межі зради попереднє (перша частина є провокацією, при чому провокацію зраджує сама риторика, коли підкреслене повторювання домінанти за-свідчує внутрішній спротив Я подібній можливості). З цієї про- вокативної ситуації його (авторську свідомість) знову виводить безкомпромісний втілений в над-ідею дух: «Та не однаково мені, // Як Україну..».

Мотив-антитеза «мені однаково» / «та не однаково мені» може бути прочитаний як колізія втілення духовного у мате-ріальне. Розгортання осаннього у життєву історію людини не є безкомпромісним, лінійним, однозначним. Так ця антитеза породжує у частині VII («Н. Костомарову») та частині X («В не-волі тяжко, хоча й волі.») складну поліфонію чуттєвих нюансів трагічних смислів, які відкриває свідомості життєвий досвід.

Вірш «В неволі тяжко, хоча й волі...» як правило пов'язують з тяжким, на межі відчаю, настроєм Шевченка у казематі. За-перечувати і можливість такого психічного стану поета, і його відгомін у творі важко, та звертає на себе увагу раціональна тверезість авторського погляду на минуле життя, з одного боку, а з другого -- твір не відпускає увагу завдяки знов-таки, пев-ній провокативності, адже він видається суто біографічним, при цьому деякі біографічні фіксації викликають питання. «В неволі тяжко, хоча й волі, // Сказать по правді, не було.» [3, с. 12], -- що означають ці рядки? З цього приводу можна мір-кувати досить довго, але зрозуміло одне, що Шевченко огляда-ється не тільки на реалії свого фізичного існування, а мабуть, в першу чергу на отой шлях вловленого матерією духу, необме-жену, «неокраєну» волю якого він був приречений висловлюва-ти (її пам'ятаючи). В цьому контексті рядки «Дурний свій ро-зум проклинаю, // Що дався дурням одурить, // в калюжі волю утопить.» [3, с. 12] також набирають не власне біографічного, фізичного, а метафізичного сенсу. Дійсно, з точки зору колізії біографічної відповідь на питання, хто ж ці «дурні», заводить нас у ситуацію парадоксальну, адже логіка підказує, що йдеться про тих, з ким пройдено фатальний шлях, але ж -- це їм при-свячено цикл, вони -- «братія». Відтак можемо стверджувати, що дійсний смисл рядків стосується не стільки фізичного бут-тя, скільки висловлює рокованість людини на вторгнення у житейський абсурд, її фізичну причетність до нього, а він таїть у собі зраду вищої цінності, мислимої людиною: «Холоне сер-це, як згадаю, // Що не в Украйні поховають, // Що не в Украй-ні буду жить, // Людей і господа любить» [3, с. 12].

Абсолютно закономірно ХІ частина «Косар», традиційно кажучи, присвячена темі смерті, у вирішенні якої в даному ви-падку звертають на себе увагу кілька нюансів. Може здатися, що основний акцент тут пов'язаний з мотивом рівності людей перед смертю, але звертають на себе увагу ритмомелодика, внутрішня динаміка експресії, пов'язані не стільки з елегій-ним, медитативним тоном, скільки з урочисто напруженим, оптимістичним у підтексті. Не можна не помітити і, здавалося б, незначної новації, коли традиційне емблематичне уявлення смерті кістяком з косою трансформоване в образ могутнього косаря. З огляду на ці два моменти ідея смерті починає набу-вати не стільки трагічно фінального, скільки очищувально - відновлювального, катарсисного звучання. Немає смерті, є поступ духу до досконалості і свободи. І тому остання строфа («І мене не мине // На чужині зотне // За решоткою задавить // Хреста ніхто не поставить. // І не пом'яне» [3, с. 13]), від-силаючи до «І не пом'яне батько з сином...», не потребує уже жодного розгортання, оскільки індивідуальне з його фізичною самотністю і метафізичною зрадою подолано. Тому заключна ХІІ частина діалогічно виразно пов'язана зі вступом, варіюючи його з іншою інтонацією: посвята переходить у заповіт. Якщо у вступі увиразнено єдність автора і соузників, спільність жит-тєвого шляху, а окремішність авторського тільки окреслена, то у фінальній частині авторська свідомість уже не перебуває в площині житейської єдності, вона вивільнилась, що дозво-ляє намічену у вступі пораду-благання «Любітеся, брати мої, //Украйну любіте.» [3, с. 6] перетворити на заповітний на-каз «Свою Україну любіть, // Любіть її. Во Время люте, // В остатню тяжкую минуту // За неї господа моліть» [3, с. 13]. Певне застереження з боку дослідників викликають рядки «.Не наша мати, // А довелося поважати. // То воля господа. Годіть! // Смирітеся, молітесь богу..» [3, с. 13]. І знов-таки ма-ємо підкреслити, що їхній смисл не варто пов'язувати виключ-но з біографічними реаліями та ситуаціями. Від них Шевченко тільки відштовхувався, формуючи, цілком можливо несвідо-мо, у натхненні генія, відчуття чужості духові зрадливого іс-нування в плоті, але і відчуття того, що це існування зумовлене вищим законом. Тому і смирення, проголошуване Шевчен-ком, не є смиренням перед життям як таким, але смиренням перед необхідністю виконати людиною накреслену їй долю, здійснити свій життєвий шлях.

Таким чином, цикл «В казематі» являє собою надзвичайно цікаве утворення, яке, з одного боку, легко розпадається на са-мостійно існуючі окремі твори -- досвід шевченкознавства це переконливо засвідчує. З другого -- він може бути потрактований з точки зору цілісності, єдність якої визначається худож-нім осягненням самотності і зради як своєрідної над-ідеї, що висловлює наближення і водночас неможливість злиття духу і матерії. Частини циклу утворюють своєрідну мозаїку, яка, апе-люючи до біографічного, має на меті наблизитись до зображен-ня, візуалізувати існування духовного.

каземат шевченко зрада самотність

ЛІТЕРАТУРА

1. Степанишин Б. І. Вивчення циклу Т. Г Шевченка «В казематі» // Українська мова та література в школі. - 1967. - № 10. - С. 32- 37.

2. Чамата Н. «В казематі» // Шевченківська енциклопедія: в 6 то-мах. Т 1. - К., 2012. - С. 553- 556.

3. Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: у 12 томах. Т 2. - К.: Наукова думка, 1991. - 290 с.

Стаття надійшла до редакції 15 жовтня 2013р.

Размещено на Allbest.ru