Українська анонімна поезія середини XVII століття і російська силабіка цього періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська анонімна поезія середини XVII століття і російська силабіка цього періоду

У статті здійснено порівняльний аналіз українського та російського віршування середини XVII століття, зроблена спроба зіставлення національних силабічних систем на рівні основних формальних показників. Більшість вчених сходиться на думці, що українська силабіка була своєрідним „містком ” від силабіки польської до російської.

Під час вивчення віршування певного народу не завжди легко визначити всі його особливості, залишаючись у межах тільки однієї мови: істина, як відомо, пізнається у порівнянні. Про це свого часу говорив В. Холшевніков [10, с. 21].

У літературознавчому дискурсі бракує спеціальних досліджень, які були б присвячені зіставленню українських та російських віршованих форм середини XVII століття. Мета нашого дослідження - здійснити порівняльний аналіз форми українського і російського вірша вказаного періоду.

Серед учених, які досліджували силабіку доби „зрілого” бароко, варто згадати В. Перетца („Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII векав”, 1902), Д. Чижевського („Український літературний барок”, 1941-44), О. Панченка („О рифме и декламационных нормах силлабической поэзии XVII в.”, 1968), Г. Сидоренко („Українське віршування від найдавніших часів до Шевченка”, 1974), В. Жирмунського („Теория стиха”, 1975), М. Ґаспарова („Очерк истории русского стиха”, 1984), М. Сулими („Українське віршування кін. XVI - поч. XVII ст.”, 1985), О. Ілюшина („Русское стихосложение”, 1988), В. Холшевнікова („Стиховедение и поэзия”, 1991), О. Федотова („Основы теории литературы”, 2003) та ін.

Питанню 13-складового розміру присвячена праця М. Ґаспарова „Русский силлабический тринадцатисложник” (1971), у якій здійснено ґрунтовний аналіз цієї ритмічної форми. В. Холшевніков усебічно дослідив 8-складовий силабічний розмір („Русский силлабический 8- сложник”, 1971). М. Сулима здійснив повноцінний аналіз українського віршування кінця XVI- початку XVII ст. [див. 8].

Розглядаючи взаємини української і російської силабіки середини XVII ст., не можна погодитися з тенденційною тезою Г. Сидоренко про „майже одночасність” виникнення силабічного віршування у „двох братніх народів”: „Силабічне віршування на Україні і в Росії виникає майже одночасно, воно позначене рисами спільності і постійних взаємовпливів. Український та російський народи вийшли з одного кореня [...]. Після возз'єднання („возз'єднання”, - М. Г.) в одній державі на Переяславській Раді 1654 року спільність політичного й економічного життя посилила й поглибила культурні й літературні зв'язки двох братніх народів. Отже з цілком історичних причин в українській та російській мовах [...] процес розвитку силабічних ритмічних форм відбувався паралельно й у багатьох відношеннях однотипно” [7, с. 27-28].

Насправді вже давно доведено, що російське силабічне віршування зародилося пізніше від українського і, значною мірою, під його впливом. Більшість дослідників схильні вважати, що українська силабіка була своєрідним „містком” від силабіки польської до російської. Це підтверджували й російські вчені (В. Жирмунський, О. Панченко, О. Федотов та ін.).

За М. Ґаспаровим, у російській поезії перші спроби силабіки відносяться до часу біля 1654 р.: це пісня „Про взяття Смоленська” („Крикнул орел / белый славной...”) і три пісні про „возз'єднання” України з Росією. Але вирішальним моментом у засвоєнні силабіки російською поезією була творчість Симеона Полоцького (в Москві з 1664 р.); у нього прямо чи опосередковано вчилося все молодше покоління поетів кінця XVII ст. (Сильвестр Медведєв, Каріон Істомін та ін., аж до Феофана Прокоповича) [4, с. 31-32].

Порівняльний аналіз українського і російського віршування середини XVII ст. засвідчує схожі тенденції. Корпус українських анонімних поезій [див. 1] зіставлено з російськими анонімними творами даного періоду, а також із творами Симеона Полоцького, монаха Германа, архімандрита Тихона, Мардарія Хонікова та Сильвестра Медведєва, які вміщені у виданні „Русская силлабическая поэзия XVII-XVIII вв.” (1970, за заг. ред. В. Адріанової-Перетц). Всього таких творів нараховуємо 196, 163 з них (85%) належать перу Симеона Полоцького - основоположника російської книжної силабіки. „Розквіт російської силабіки пов'язаний з іменем Симеона Полоцького. Це був перший російський поет-професіонал, перший літератор в сучасному розумінні цього слова”, - вказує О. Панченко [2, с. 21].

М. Ґаспаров у праці „Очерк истории европейского стиха” (1989) зазначав: „Ритміка російської силабіки відносилась до польського зразка майже так само, як ритміка української: суворо дотримувався складовий обсяг вірша і місце цезури, переважно дотримувалось жіноче закінчення вірша (на перших порах порушення допускалися частіше, потім рідше), закінчення ж передцезурного піввірша залишалося вільним, і розташування наголосів всередині вірша випливало тільки з природних мовних тенденцій, без жодної схильності до силабо-тонічної впорядкованості. Вірш нового зразка мав швидкий успіх і став панівним у всіх високих книжних жанрах щонайменше на 70 років, до кінця 1730-х років. Основними розмірами російської силабіки були ті ж, що і в Польщі: 13-складовик (7+6), 11-складовик (5+6) і 8-складовик (інколи з цезурою 4+4)” [3, с. 181].

Розгляд силабічного метричного репертуару доцільно розпочати із 13-складовика (7+6), котрий і на Україні, і в Росії користувався найбільшою популярністю. М. Ґаспаров у статті „Русский силлабический тринадцатисложник” зазначав: „Це - вірш на 13 складів з цезурою після 7-го складу і постійним наголосом на передостанньому, 12-ому складі. Російське віршування запозичило його з польського, польське - зі середньовічного латинського („вагантський вірш”). У російській поезії таким віршем користувалися мало не всі поети доломоносівського часу” [5, с. 133].

У проаналізованих творах з російського циклу фіксуємо виключно „правильний” 13- складовик (7+6). У комплексі ж українських анонімних поезій натомість можна спостерегти і випадки „неправильного” 13-складовика.

Український зразок - вірш під назвою „На пресвЪтный клейнот их милостей пп. Могилов”, що з циклу геральдичних поезій:

віршування національний формальний

Порівняння ритмічних схем підтверджує, що суттєвої різниці у принципах організації українського і російського силабічного вірша немає (жіноча клаузула, цезура після 7-го складу). Другий піввірш у російському рядку так само, як і в українському, тяжіє до силабо-тонічної ритмізації, до певного ритму-кліше. В даному випадку ми маємо 100% хореїзованих других піввіршів у творі Симеона Полоцького і 70% відповідно - у геральдичній поезії.

11-складовик (5+6) у російській силабіці другої половини XVII ст. був настільки ж уживаним, як і в українській та польській, і за популярністю не поступався 13-складовику. О. Федотов зазначав: „У російській традиції цей розмір був запроваджений Симеоном Полоцьким. В його виконанні точно дотримувались заданий складовий вміст, постійна цезура після 5-го складу і наголошена константа на передостанньому складі з рідкісними відхиленнями” [9, с. 61].

8-складовик у російській поезії другої половини XVII ст. використовували частіше, ніж в українській. Він, як і в польській версифікації, був третім за популярністю розміром. У книзі „Очерк истории русского стиха” (2000) М. Ґаспаров писав: „Розмовний досилабічний вірш у 16501660-х рр. швидко витісняється із високої поезії більш строго організованим силабічним віршем. У Росії він з'явився під впливом сусідньої Польщі. Там основні силабічні розміри сформувалися в XVI ст. за зразком латинської силабіки: із латинського „напівтетраметра” вийшов 8-складовий вірш, зазвичай із цезурним поділом 4+4...” [4, с. 31].

За Ґаспаровим, 8-складовик мав два різновиди: з цезурою (4+4) і без цезури, причому вони інколи змішувалися і перебивали одне одного. Сегмент українських анонімних 8-складовиків представлений невеликою кількістю творів. Серед них можна виділити „суворі” (з послідовною цезурою після 4-го складу - як у С. Полоцького) та „довільні” (з переплітанням цезурованих і безцезурних рядків). Приклад перших - твір із дескриптивного циклу:

Науковці вже давно спостерегли, що ритм 8-складовика має високий рівень тонізації, зокрема, хореїзації. Таке явище М. Ґаспаров пояснив так: „Цезурований 8-складовик, на відміну від 13-складовика, мав схильність до домінантного жіночого закінчення не тільки в кінці вірша (рядка - М. Г.), але й у цезурі (особливо в пізніх творах, наприклад, у духовній поезії про потоп). На сучасний слух така частота наголосів домінанти формує враження, близьке до силабо- тонічного хорею. [...] Але й тут ця силабо-тонічність - позірна: правильні хореїчні піввірші [...] виникають ніяк не частіше, а неправильні [...] ніяк не рідше, ніж це могло бути за чистою випадковістю” [4, с. 46-47].

У корпусі українських анонімних творів 12-складовик зафіксований переважно як вкраплення серед версів з домінантним розміром (або в нерівноскладових творах). Так, у поезії з історичного циклу „Которьіє пришли, Хмелницкого абы поймали...” частка 12-складовика складає 66% (8/12).

12-складовий розмір - ритм, яким доволі часто послуговувалися російські силабісти, насамперед Симеон Полоцький. Ось приклад „правильного” 12-складовика із цезурою після 6-го складу (другий вірш поеми С. Полоцького „Август”):

Як і 9-складовик, 14-складовик в українській анонімній силабіці в чистому вигляді не представлений. У проаналізованій нами російській поезії 14-складовий ритм характерний для анонімного твору „Возлетел есть орел славны...”. Подаємо перші рядки.

та російській силабіці мав функціональну природу. Російський літературознавець О. Федотов, характеризуючи російську поліметрію, писав: „Нерівноскладові вірші, як правило, обслуговували маргінальні жанрові утворення паралітературного, службового характеру: „епіграми”, передмови, „покарання”, „перестороги”, анотації, авторські відступи, чулі посвяти „спонсорам”-меценатам, описи їхніх гербів і т. ін., тобто ті частини книги, які потрібно було відділити від загального тексту і затримати в пам'яті читача [9, с. 58]. Українська ж поліметрія, на відміну від російської, не була жанрово обмежена, а була широко вживаною поряд з ізосилабікою і мала різноманітну сферу використання. Підтвердженням цього є те, що значна кількість українських анонімних поезій - молитовних, дескриптивних, різдвяних орацій-коляд, історичних - мають нерівноскладову будову.

Порівняння українського та російського строфіко-римувального репертуару середини XVII ст. не засвідчує суттєвих відмінностей. Тотальна більшість силабічних рядків поєднана принципом парного суміжного римування у дистихи, котрі у свою чергу могли складатися в катрени, шестивірші, восьмивіші і т. ін.

„Найпростіші строфи - двовірші парного римування. Ними рясніє російське віршування XVII ст., яке, крім суміжного римування, власне, не знало іншого. Ним користувалися досилабісти, а силабісти почали графічно виділяти двовірш - відступом у кожному парному рядку”, - зазначає О. Ілюшин [6, с. 120]. Таке графічне виділення двовіршів (горизонтальний пробіл) притаманне й українській версифікаційній практиці того періоду. Порівняймо:

Як бачимо, попри відступи у парних рядках, перші літери непарних - великі, навіть коли вони не починають нового речення.

Головним є те, що вони починають двовірш, і „цього достатньо, щоб визнати двовірш самостійною строфою” [6, с. 120]. Віршовий текст в обох уривках має схему римування ААВВ. Специфічний випадок спостерігаємо у вже згадуваному творі монаха Германа „Господи! Возвах к тебе, услыши мя...” (віршовий переспів 140-го псалму), у котрому заримовані 11-ий і 22- ий рядки (свободи мя - обнови мя). Конфігурація рим у цьому тексті - AABBCCDDEEFGGHHIIJJKKF.

Прикладів такого ускладнення ланцюга суміжних рим у корпусі українських анонімних поезій не зафіксовано. Двовірші часто об'єднували в чотиривірші (катрени). Схема римування при цьому залишалася та ж сама - AABB. „Не завжди чотиривірш принципово відрізнявся від пари двовіршів, хоча автор наче б наполягав на тому, що пише катренами, навіть нумерував їх, а сам дотримувався тієї ж графічної техніки, яку Симеон застосовував у двовіршах.

Такий „Епітафіон” Сильвестра Медведєва”, - пише О. Ілюшин. За О. Ілюшиним, „в окремих випадках реалізувалася можливість перетворення катренів у п'ятивірші - за рахунок додавання до кожної строфи рядка-рефрена, який періодично повторювався протягом усього тексту. Таким є вірш монаха Германа „Ангелскую днесь вси радость...”, де п'ятий рядок кожної строфи - „Аллилуйя, аллилуйя, аллилуйя” [6, с. 122].

Російська імітація сапфічної строфи за структурним принципом була подібною до української: перші три рядки мали ритм 11-складовика (5+6), четвертий рядок - адоній - був 5- складовиком і римувався з 3-ім рядком. М. Ґаспаров вважав сапфічну строфу одним із засобів строфоутворення”: „...Тому єдиним засобом строфоутворення, тобто сполучення віршів у групи, які повторюються за певними ознаками, залишалося періодичне повторювання нерівних рядків.

Так, силабічна імітація сапфічної строфи складалася з трьох 11-складовиків і одного 5- складовика” [4, с. 54]. Порівняймо:

віршування національний формальний

Друга строфа - промовистий доказ того, що для російської силабіки того часу (як і для української) жіноча клаузула не була настільки обов'язковою, як, скажімо, для польської, де такий закон був зумовлений специфікою акцентуації. Тим не менше, чоловічі й дактилічні рими все-таки залишалися на периферії у східнослов'янському віршуванні.

М. Ґаспаров, говорячи про запозичення російськими версифікаторами польських констант, зазначав: «Ми бачили, що російські силабісти сприйняли жіноче закінчення польського вірша як самостійну тонічну константу. відповідно до цього і двоскладові рими в російській силабіці, як правило, виявлялися жіночими. На російську поезію обрушується потоп жіночих рим, і серед них панують, зрозуміло, найлегші - дієслівні. Якщо в досилабіці дієслівні рими складали близько половини всіх рим, то в Симеона Полоцького вони становлять три чверті (причому більше половини серед них припадає тільки на 5 найхарактерніших дієслівних закінчень: „-ити”, „-ати”, „аше”, „-ает”, „-ися”). Це - найвищий ступінь граматизації рими в російській поезії. [...] Однак, неправильно було б сказати, що російська силабіка канонізувала жіночу риму. Рими зрілого Симеона Полоцького - всі двоскладові, але не всі жіночі: серед них є й чоловічі („тебе-себе”), і дактилічні („любезнейший-смиреннейший”), і різнонаголошені („тебе-небе”, „никому-дому”, „являти-плакати”)...” [4, с. 50-51].

У першому рядку українського уривка відзначаємо внутрішню риму. Серед масиву російської та української поезії середини XVII ст. фіксуємо й інші випадки внутрішнього римування. Так, Симеон Полоцький у творі „Тело красное” графічно відділив другий піввірш, аби надати внутрішній римі більшої очевидності:

У досліджених текстах російської силабіки не виявлено зразків перехресного, кільцевого та змішаного римування. У корпусі українських анонімних віршів вони засвідчені у кількох історичних творах. Переважна більшість східнослов'янських рим середини XVII ст. - точні (близько 80%).

„У віршуванні XVII ст. не було строф на основі перехресного римування. Те, що дуже давно вважається таким простим, - АБАБ - було в той час чужим практиці віршотворців. Підступи до цієї форми залишились підступами. [...] Перехресні рими у чотиривіршах та інших строфах з'являються тільки в поезії XVIII ст. - у Феофана Прокоповича, Кантеміра, раннього Тредіаковського. [...] Тим природнішою є затримка появи строф на основі кільцевого римування, яке виглядає „вишуканішим” порівняно з перехресним. Його форми охоче використовував ранній Тредіаковський-силабіст”, - писав О. Ілюшин [6, с. 122].

Отже, українська та російська силабіка середини XVII ст. майже ідентичні за тенденціями версифікації. Так, спільними для східнослов'янського віршування тієї доби були жіноча клаузула, довільна цезура, тенденція до силабо-тонізації другого піввірша, парне суміжне римування, принцип поєднання рядків у двовірші тощо. Серед виявлених відмінностей щодо форми варто назвати такі:

- російське віршування того періоду засвідчує виключно правильний 13-складовик, у той час як в українському доволі часто траплялися відхилення від традиційного розміру 7+6;

- український корпус анонімних віршів багатий на твори із вкрапленнями інших розмірів, особливо на ті, в яких переважає 13- і 11-складовик; російська ж силабіка відзначається більшою «суворістю» і вкраплень майже не допускає;

- ритми 8-складовика та 12-складовика характерніші для російського віршування, ніж для українського, де вони становлять зовсім незначну частку;

- у російській силабіці зафіксовані твори з ритмом 9-складовика, в українській поезії середини XVII ст. цей розмір виступав тільки у вигляді вкраплень;

- поліметричні конструкції в російській силабіці другої половини XVII ст. були рідкістю і мали іншу жанрово-функціональну природу, ніж в українському віршуванні того часу, яке рясніє прикладами нерівноскладових творів;

- перехресне та кільцеве римування в українській поезії з'явилися на півстоліття раніше, ніж в російській.

Література

1.Українська поезія. Середина XVII ст. / Упор. В. І. Крекотень, М. М. Сулима. - К. : Наук. думка, 1992. - 680 с.

2.Русская силлабическая поэзия XVII-XVIII вв. / Вступ. ст., подгот. текста и примеч. А. М. Панченко; Ред. В. П. Адрианова-Перетц. - Л. : Сов. писатель, 1970. - 422 с.

3.Гаспаров М. Л. Очерк истории европейского стиха / М. Л. Гаспаров. - М. : Фортуна Лимитед, 2003. - 272 с.

4.Гаспаров М. Л. Очерк истории русского стиха. Метрика. Ритмика. Рифма. Строфика/ М. Л. Гаспаров. - М. : Фортуна Лимитед, 2000. - 352 с.

5.Гаспаров М. Л. Русский силлабический тринадцатисложник // Гаспаров М. Л. Избранные труды. Т. 3: О стихе. - М. : Языки русской культуры, 1997. - 608 с. - С. 132-157.

6.Илюшин А. А. Русское стихосложение / А. А. Илюшин. - М. : Высш. шк., 1988. - 165 с.

7.Сидоренко Г. К. Віршування в українській літературі / Г. К. Сидоренко. - К. : Радянський письменник, 1962. - 173 с.

8.Сулима М. Українське віршування кінця XVI - початку XVII ст. / М. Сулима. - К. : Наук. думка, 1985. - 147 с.

9.Федотов О. И. Основы теории литературы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. Заведений : В 2 ч. - М. : Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. - Ч. 2: Стихосложение и литературный процесс. - 240 с.

10.Холшевников В. Е. Стиховедение и поэзия / В. Е. Холшевников. - Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1991. - 256 с.

Размещено на Allbest.ru