Роман Бориса Антоненка-Давидовича "За ширмою": постколоніальне прочитання

Творчість Бориса Антоненка-Давидовича невпинно вабить дослідників (Леонід Бойко, Олена Галета, Вікторія Дмитренко, Ольга Хмель, Ольга Хамедова), щоправда, науковий інтерес частіше викликає мала проза письменника, писана до арешту чи "в стіл" після реабілітації. Роман "За ширмою", що став на твердження автора "за другий мандат у літературу", перебуває на маргінесі дослідницької уваги і характеризується як "тимчасовий компроміс" із системою, позначений "рецидивами соцреалістичного канону" [10, с. 75]. Тим цікавішою видається спроба зінтерпретувати роман крізь призму ідей постколоніальної критики. Ефективність застосування постколоніальних студій до літератури колишньої Російської імперії та СРСР обґрунтувала Ева М. Томпсон [8], довівши, що формування російського колоніального дискурсу мало відрізнялася від західного орієнталізму. А проте постколоніальна критика, хоч уже й не чужа вітчизняному літературознавству [2; 3; 6; 7; 9], так і не стала інструментом критичної переоцінки української літератури радянського часу. Гадаю, такий аналіз роману "За ширмою" здатен поглибити критичну оцінку і своєрідно потрактувати місця, що їх сучасні дослідники схильні називати хибами твору.

Традиційно сюжет роману трактують як побутовий: "історія життя, праці й родинних стосунків молодого лікаря-українця Олександра Постоловського. Дія відбувається головно в кишлаковій лікарні глухого району Узбекистану. Потрапив сюди лікар Постоловський з родиною... Ця родина лікаря й становить собою центральний осередок дії роману... чесний, відданий своїм пацієнтам лікар Постоловський занедбав свою рідну матір, яка занедужала на рак. ...він, поринувши в свою фахову працю, не помічав, що мати, не маючи прихильности від чужої духом і культурою невістки-росіянки, жила в пекельних умовах... Але смертельна хвороба й синова недбалість звалюють її остаточно з ніг. Тільки тоді Постоловський зрозумів глибину свого злочину перед матір'ю, тільки трагізм такого непоправного фіналу збурив його синівське сумління й викликав свідомість свого великого боргу перед мамою, перед тим Переяславом, про який вона марила, і перед тією землею, на якій і він народився" [5, с. 266]. Такі акценти, характерні для ліберального гуманізму, міцно закріпились у критиці, замовчуючи присутність у тексті потужнуго антиколоніального дискурсу.

Як відомо, об'єктом підвищеної уваги критиків-постколоніалістів стала подвійна, змішана чи нестійка ідентичність та міжкультурна взаємодія, що виникає внаслідок впливу метрополії на колонізовані простори. Саме під цим кутом варто оглянути персонажну систему роману, яку зазвичай характеризують лише через родинні та сюжетні зв'язки. Головний герой, Олександр Іванович Постоловський, українець за походженням, який, навчаючись у Московському медінституті, втратив національну ідентичність. Це зразок мімікрійного, за словами Гомі Бгабги, образу (і такими в романі є також Ходжаєв і Бабаджанова - узбеки, котрі відмовилися від національної ідентичності на користь колонізатора, а проте лишилися для нього людьми другого сорту: the same but not quite, як писав Гомі Бгабга). Представником імперії у романі є Ніна Олександрівна, дружина Олександра Івановича, яка на підставі своєї російської національності дозволяє собі бути зверхньою стосовно усіх інших, карати й милувати (образившись на узбека-завмага, просить чоловіка знехтувати лікарськими обов' язками, бо: "Треба, нарешті, навчити їх шанувати нас, а то на голову сядуть!.." [1, с. 476]). Пригнічення у романі зазнають мати та узбеки, які виконують усю важку роботу, але не отримують ні вдячності, ні співчуття.

Щоб таке тлумачення не виглядало випадковим, активізуємо його внутрішньотекстові джерела. Професію головного героя зазвичай пояснюють біографією автора: "Автор невипадково показав головного героя медичним працівником, адже сам змушений був оволодіти професією фельдшера ще в таборі. Після звільнення у 1947 році він із першою дружиною - лікарем Вірою Баглій - близько року працювали за медичним фахом у Наманганській області Узбекистану, де і вдалося зібрати основний матеріал для роману" [10, с. 76]). Проте видається, що, обираючи фах для свого героя, автор керувався не лише питанням достовірності зображення (як свідчить довідник "Письменники Радянської України", Антоненко-Давидович "викладав українську, російську та німецьку мову і літературу, працював у редакціях і видавництвах, був санітаром і фельдшером, землекопом, шахтарем і слюсарем, рахівником і бухгалтером"). Річ у тім, що герой-лікар поруч з учителем, військовиком і чиновником - так званий цивілізаційний герой, який несе культуру неєвропейським народам. Тому пасажі про те, що радянська медицина вступила у свій золотий вік, не наслідок автоцезури, а точне відтворення переконаності героя в імперському месіанстві: він вирушає в Узбекистан, щоб "нести радянську медичну культуру туди, де її ще так бракує" [1, с. 463]. Його погляди на цю східну республіку типово орієнталістські: він очікує від майбутнього місця праці "і відсталості та забобонів людності, і каракуртів та скорпіонів, і тропічної спеки, і тяжких пошестей", тобто упереджено ставиться до Сходу як до нижчого і гіршого проти Заходу. Ці переконання, що лишилися поза увагою критиків, пояснюють ставлення Олександра Івановича до узбеків: він не толерує їхніх культурних традицій, які часто викликають у нього роздратування, і поводиться як вимогливий, але далекоглядний батько із нерозумними дітьми. Тут доречно пригадати твердження Гомі Бгабги про те, що колонізатор потребує колонізованого заради самоствердження: невипадково Постоловський бажає бути першим лікарем кишлакового Узбекистану. Орієнталістські переконання заважають Олександру Івановичу заприязнитись з кимось із узбеків, серед яких він живе, окрім таких самих мімікризованих осіб. Але герой Бориса Антоненка-Давидовича носій не лише європейського упередження, він представник нової імперії, де домінує Росія. Його становище є особливо хистке: він колонізований колонізатор: будучи представником поневолонего народу з багатою культурною традицею, він виконує місію поневолювача стосовно інших народів на користь метрополії. Тож у романі він не фігурує як українець, а як "совіт" (у Львівській області) та "орис-доктор" (в Узбекистані). Мімікрію демонструє його лектура: в юності, живучи у Переяславі, він цікавився українською поезією, скалки з якої часом зринають йому в пам'яті; переїхавши до Москви, він зацікавлюється Маяковським (у коментарі Ольги Хамедової Див.: "Поезія В.Маяковського, незрозуміла герою, несподівано відкривається йому після рядків про "построенный в боях социализм"" [5, с. 444]. Невмотивована згадка про Маяковського здається вимушеним кроком автора, який намагався наблизити свого героя до соцреалістичного образу позитивного героя" [10, с. 76]. даремно випускається з цитати Маяковського слово "наш", яке є реалізацією важливої колоніальної стратегії - побудови "ми") і відтоді він цілковито занурюється у російську літературу, мислячи образами з Чехова, Тургенєва, Вересаєва, Купріна. На те, що мімікірійну свідомість має саме герой роману, а не його автор, вказують інші перспективи, присутні в тексті, зокрема погляд матері та мова твору. Однак, перш ніж перейти до висвітлення цих питань, варто оглянути образ Імперії.

Найкращим чином колоніальний дискурс демонструє картина Ніни Олександрівни "Старе і нове", адже вона втілює такі обов'язкові компоненти імперської стратегії, як руйнування національної історії (зруйнована мечеть), підкреслення цивілізаційної місії (дитячі ясла) та вороги, від яких треба боронитись (у первісному задумі на картині мав бути злостивий мулла). Як типовий колонізатор Ніна Олександрівна користується своїм привілеєм представляти підкорених Інших. Вона переконана в узбецькій неспроможності рухатися власним шляхом, без допомоги "розвинутіших" народів, про що свідчить її твердження про нездібність узбеків до певних фахів. Свідома своєї причетності до метрополії вона ставиться до оточуючих як до прислуги: саме на такому становищі у родині мати та узбецькі співробітники лікарні, до яких вона не приховує своєї зневаги: "В узбеків усе - не слава Богу! То ноги на рівному місці поламають, то дитина чогось у них упоперек родиться... Народ!" [1, с. 574]. Варто нагадати, що характеристика неєвропейських спільнот як відсталих і примітивних узаконила завоювання їх задля управління ними й перевиховання. Водночас, зверхність визначає ставлення Ніни Олександрівни до будь-якого неросійського народу: вона зумисне перекручує слова українських потішок, які приказує її сину баба, і прагне замістити їх російськими.

Союз українця Олександра Постоловського з росіянкою Ніною Олександрівною - художнє підтвердження думки Роналда Хайяма, що силою, яка рухає розбудовою імперії, є не експорт надлишку капіталу, а експорт надлишку емоційної та сексуальної енергії [12]. Підкреслити це покликаний і образ переяславської Марусі, який у свідомості героя міцно закорінений у рідному Переяславі.

Не менш промовистим є тло, на якому розгортаються події. Не маючи змоги описати всі випадки оприявлення колоніальних образів, зупинимося на... пейзажах. Їх головним елементом є бавовняні поля, що нагадують вдумливому читачеві про "перетворення московською номенклатурою Узбецької радянської республіки на виробника сировини для російських бавовняних комбінатів, що супроводжувалося руйнуванням традиційного узбецького сільського господарства, забрудненням землі..." [8, с. 80]. Заготівлею бавовни перейняті не лише безпосередні виконавці, але, видається, усі працівники в республіці, принаймні лікарі завчасно вживають заходів, побоюючись не власне епідемії, а епідемії під час збирання бавовни. Натяком про постачання Узбекистаном іншої дорогоцінної сировини є присутність у зображених пейзажах шовковиць. Однак така масштабна сировинна база не збагачує населення країни, що тонко відбито в романі: усі зображені узбеки носять полотняний одяг і єдина людина, вдягнена у єдваб - Ніна Олександрівна (як і належить колонізатору). Таким чином, текст встановлює між вибірково зображеними елементами дійсності свої зв'язки, незалежно від волі автора формуючи власну лінію колоніального спротиву.

Характеризуючи імперський дискурс роману "Раковий корпус" Олександра Солженіцина, Еви Томпсон демонструє монолітність імперського дискурсу: "це повість..., якою намагаються розповісти світові, чим загалом є Узбекистан: це майже Росія... Усвідомлення того, що всі дійові особи повісті складаються із чужоземців... відсутнє" [8, с. 199]. Натомість роман Бориса Антоненка-Давидовича, загострюючи чужинність головних героїв, передбачає іншу перспективу, яку формує зображення давніх традицій і звичаїв як етнографічного, так і релігійного характеру. При цьому, коли фокалізується свідомість Олександра Івановича, культурні відмінності лише побіжно зазначаються не отримуючи осмислення, увагу Ніни Олександрівни привертають лише предмети розкоші, а невласне пряма мова Одарки Пилипівни ставить під сумнів орієнталістські оцінки: "квартиру вона не замикала, бо вже знала, що серед узбеків нема злодіїв... й тут, на Узбеччині цій, були і люди хороші, і звичаї добрі. Надто подобалась їй узбецька чемність, а що вже до гостинності узбеків, то годі й казати: такої і на Україні не скрізь побачиш. Хоч до якої хати зайди - скрізь тебе пригостять, почастують чим хата багата. Бо такий тут закон з діда-прадіда, такий звичай цього народу. Дуже зворушувала Одарку Пилипівну і вдячність узбеків..." [1, с. 503]. Зауваги про давність традицій підриває авторитет імперської цивілізаційної вищості, яку метрополія штучно утверджувала, віднімаючи історію: Олександр Іванович ніяк не називає кишлак, у якому живе, так само як і сусідній, хоч називає найближчі колгоспи: імені Ахунбабаєва, "Комінтерн".

Попри те, що узбеки є другорядними персонажами, спосіб їх змалювання протистоїть орієнталістському уявленню про однорідність: хоча більшість героїв схильні до мімікрії, роман фіксує і голос опонента: "Не добре то діло вдаватись до докторів, а тим більше до невірних орисів, що їдять свинину й відцуралися навіть свого Іси-ібн-Маріам!.. І тепер, розглядаючи лікаря, старий не міг зійти з дива: чому Аллах згодився дати цій молодій людині таку силу?.. Щоправда, доктор на вигляд не лиха людина, та все ж він належав до невірних, що їм сам шайтан був за спільника!.." [1, с. 517]. Це руйнує традицію превілеювання метрополії представляти підкорених Інших і ставить під сумнів єдиноможливість оцінки опозиції росіяни-узбеки.

Трагізм образу матері лікаря Постоловського у його гуманістичному прочитанні заступає усі інші його аспекти, та все ж оприявимо деякі моменти руйнування імперського дискурсу: материн голос підриває авторитет орієнталістських оцінок узбеків; саме мати налагоджує з останніми приязні стосунки, хоч, на відміну від сина, не знає мови; толерантна до Іншого, мати зберігає національну ідентичність і так чи інакше передає її наступному поколінню, таким чином уповільнюючи асиміляцію. Ігор Качуровський твердив, що образ матері є символом [4, с. 326], зокрема й України: уважний до пацієнтів лікар Постоловський прогледів рак у власної матері.

Захопившись здійсненням цивілізаційної місії імперії, колонізований колонізатор забув про батьківщину, спрямовуючи свої вміння і сили не на розбудову її добробуту, а на піднесення імперії. Саме з погляду цієї перспективи набуває стрункої мотиваці фінал роману, дещо пафосний у побутовому прочитанні: "Ми всі в боргу перед нашими батьками й нашою Батьківщиною. Тільки народ може поквитати наші борги. Йому й сплачуймо - він безсмертний" [1, с. 525].

Рідний Переяслав у романі має виразні ознаки ідилічного топосу: це маленький, але стабільний світ родини і близьких, з якого вирушають герої у великий чужий світ. Життя там обмежується найголовнішими реаліями, а люди живуть у органічному зв'язку із своєю землею, предками і природою: "...щоб пригадався тобі наш далекий Переяслав, ті блаженні часи, коли ми наївними підлітками бігали з тобою на Троїцький міст, на Лазанькову леваду, хочу, щоб ти знову почув, як шумить та верба на Броварках, під якою вперше, невміло й боязко, поцілував мене в щоку" [1, с. 556]. Поступове руйнування цього світу у тексті покладено на міграційну політику: вивчившись, молоде покоління не повертається додому, щоб "прислужитись тому ж таки Переяславу" [1, с. 557], його розподіляють у різні краї 1/6 суходолу: і опиняються три вихідці з Переяслава - один в Убекистані, другий - на Львівщині, а Маруся - на Далекому Сході. Натяк на причину цього міститься і в назві рідного міста: від Переяславської ради ведеться час колоніального стану України.

Утім, найпотужніший засіб антиколоніального спротиву - мова роману. Для представників постколоніальної критики влада метрополії реалізовувалася у замовчуванні Іншого, відбиранні в нього права на самопрезентацію. У романі Бориса Антоненка-Давидовича такого права позбавляються колонізатори: лише з авторових зауваг читач знає, що не лише Ніна Олександрівна, Баранова і Пісочкіна, але й Олександр Іванович, Гордієнко, Ходжаєв, Бабаджанова, Таскіра говорять російською, проте жодне слово цієї lingua franca не звучить в тексті. Натомість у ньому зринають слова і цілі фрази узбецькою, даючи голос притлумленому і демонструючи неспроможність будь-якої мови представляти власними засобами іншу культуру, що свідчить про обмеженість знання. Влада письменника над функціонуванням мов стає ніби оберненою стороною влади, що її мали колоніальні господарі. Так письменник не лише боронить для української мови право звучати, а й утверджує її право представляти Інших і серед них колонізатора. постколоніальний орієнталізм соцреалістичний

Отже, постколоніальне прочитання роману "За ширмою" пропонує альтернативу інтерпретації твору як арени боротьби соцреалізму з гуманізмом і відкриває глибину авторового бачення національних проблем. Показ нерівноправності народів СРСР, міграційної політики, спрямованої на асиміляцію і денаціоналізацію, і відстоювання права націй плекати власний розвиток дає вагому підставу назвати цей твір - "роман-набат".