Інтелектуальні та світоглядні інтуїції Тараса Шевченка в характеристиці суспільних альтернатив

Розглянуто проблему інтелектуальних витоків українського етнокультурного менталітету, філософсько-світоглядних принципів осмислення антиномічних фундаментальних тем, таких як воля і неволя, сила і безсилля, насилля і миролюбство, лідери і маси. Саме ці теми є важливими в творчості Т. Шевченка, який в оригінальних поетико-символічних формах зумів втілити смисловий контекст цих тем в суспільну народну свідомість і літературну лексику свого часу. Аналізуються сучасні процеси деструктивної трансформації традиційних ціннісно-нормативних і етико-естетичних комплексів в українському суспільстві. Підкреслюється значущість вивчення інтелектуальної спадщини Тараса Шевченка, який у своїй творчості зумів змістовно відобразити фундаментальне протиріччя народної духовної сили і реального безсилля пригнобленого народу. Наголошено на факті інтелектуальної дихотомії світогляду Тараса Шевченка: це - радикальна революційність, з одного боку, і настанови стриманості, "біблейства ” (за висловом Д.Донцова) - з іншого. У статті обгрунтовується думка, що реальна наявність цієї дихотомії стає підставою для альтернативних оцінок його творчості.

Ключові слова: етнокультурні цінності, національний характер, волелюбство, класова боротьба, символи свободи.

Осуществлен анализ проблемы интеллектуального генезиса украинского этнокультурного менталитета, философско-мировоззренческих принципов осмысления антиномичных фундаментальных тем, таких как воля и порабощение, сила і бессилие, насилие и миролюбие, лидеры и массы. Именно эти темы являются исключительно важными в творчестве Т. Шевченко, который в оригинальных поэтикосимволических формах сумел воплотить смысловой контекст данных тем в общественное народное сознание и литературную лексику своего времени. Анализируются современные процессы деструктивной трансформации традиционных ценностно-нормативных и этико-естетических комплексов в украинском обществе. Подчеркнута значимость изучения интеллектуального наследия Тараса Шевченко, который в своем творчестве сумел содержательно отобразить фундаментальное противоречие народной духовной силы и реального бессилия угнетенного народа. Акцентируется факт интеллектуальной дихотомии мировоззрения Т. Шевченко: это - радикальная революционность, с одной стороны, и установки сдержанности, "библейства ” (по оценке Д. Донцова) - с другой. В статье аргументировано, что реальное наличие этой дихотомии является источником альтернативных оценок его творчества.

Ключевые слова: этнокультурные ценности, национальный характер, свободолюбие, классовая борьба, символы свободы.

інтелектуальний шевченко духовний сила

Summary

Key words: ethnical-cultural values, national character, freedom, class struggle, symbols of freedom.

Увага до інтелектуальних та емоційних витоків сучасного культурного комплексу в Україні постійно потребує і сконцентрованого, і поглибленого вивчення. Тим більш, що в цих витоках, в їх узагальненому (а подеколи й закодованому), вигляді, завжди виявляється багато різних і суто інформаційних, і евристичних площин. Наприклад, протиріччя волі і неволі, сили і безсилля, насилля та миролюбства. Виокремлення таких альтернативних тематичних диспозицій має смисл, тому що саме у просторі між ними міститься майже все суспільного буття в його трансформаційних і модернізаційних проявах і тенденціях.

Дослідження діалектики свободи і ненасилля, насильства і несвободи, їх співвідношення і протиріччя в сучасному суспільному розвитку показують, що ці феномени є базовими у практиці цивілізованого співіснування людей в сучасному світі, що без органічного, суспільно доцільного поєднання таких “енергій” не можна організувати стратегію виживання людства. І досить дивним виявляється те, що ці феномени в історичному і культурному вимірах майже ніколи не демонструють такого “поєднання”. Ці феномени майже не співвідносяться і навіть протилежні один одному, хоча кожен із них у суспільній свідомості ототожнюється з високими цінностями і зразками досягнень в соціокультурному розвитку. Справді, любов до свободи, до незалежності завжди пов'язується із боротьбою, яка загрожує цінностям миролюбства, а іноді руйнує глибинні психологічні структури колективного духу, свідомості, розуму, ідеології. У межах такого конфронтаційного незбігу на полюсах ставлення у суспільних архетипах фокусуються або безпорадна конформність, або безглузда невмотивована жорстокість. Це є проблемою і в теоретичному, і в політичному смислах, бо опиняємось перед неможливістю протистояти цим крайнощам у житті, в наукових дослідженнях і в емоційно виразних міркуваннях і настановах.

Водночас, ідея міжлюдської згоди зафіксована у звичаях українського народу як одна із найвищих духовних цінностей. Багато дослідників наголошують досить очевидні речі: глибоку людяність українців, милосердя, внутрішню настанову на свободу і співдружність. Усі сучасні соціологічні виміри стану суспільного сприйняття українцями людей різних національностей, толерантного ставлення до іновірців, до інших взагалі показують величезний потенціал миролюбства, яке зберігається і в сучасному українському суспільстві, незважаючи на деструктивні тенденції кризового стану в останні роки і місяці. Але, природно, є протиріччя, суть яких у тому, що саме феномени “революційності”, “кривавого бунту”, “гострої сокири”, “чорної ворожої крові” й т. ін. внесли суттєві корективи в природу української толерантності, специфікують патерналістські й трайбалістські орієнтації. Хоча, звісно, всі розуміють наявність підстав для процесів корозії вродженого етносу миролюбства й це, передусім, багатовікова боротьба за незалежність, за яку зазнали переслідувань багато українських патріотів і особливо Тарас Шевченко. Слід зауважити, що проблема протиріч національної психології українського етносу -- тема багатьох праць. Але можна зробити стисле узагальнення: в умовах інтенсивного національно-державного дорослішання України увага до протиріч ліберальної репресивності й патерналістської толерантності як в теоретичному, так і в політичному планах може дати цікаві й евристичні результати.

У суспільному просторі існують багато рівнів, форм, видів взаємозв'язків між окремими соціальними суб'єктами, які складають відносно цілісне поєднання. Філософські роздуми й емоційні настановлення є одночасно і відображенням етнокультурних архетипів, і засобом їх розвитку і зміцнення. Як відомо, провідною ідеєю українського менталітету є ідея необмеженої свободи, визнання права кожної людини в суспільстві. Це настановлення як своєрідний принцип індивідуальності сформувалось у глибинах способу життя предків. І майже всі визначні українські мислителі так чи так відображали ці архетипи українського світосприйняття. Більш філософськи, теоретично -- П. Куліш, більш драматично, емоційно -- М. Костомаров, більш почуттєво, релігійно -- П. Юркевич. Особливе місце серед них посідає Тарас Шевченко.

Світогляд Т.Г. Шевченка зумовлений складністю сплаву української ментальності із символічно- образним поетичним втіленням цього світогляду в суспільну свідомість, в суспільну народну й літературну лексику. Все, що він стверджує, він пропускає через сумуючу душу. Він -- самотня людина, яка постійно страждає, але оформлює свої страждання в естетику долі. Для Шевченка людина носій ідеї пошуку. Але що шукає людина? Вона шукає шлях між “боротьбою-загибеллю” і терпінням, яке буде винагороджене. Власне, у межах цього основного парадоксу (фактично на тлі античного трагізму: “вмерти вільною людиною або бути живим у рабстві”) і знаходиться зерно його подальших суперечностей. А саме вони стали підставою для майже альтернативних оцінок його творчості. Одні вважали його революціонером суто радикального спрямування, інші -- виправдовували його стриманість.

Д. Донцов, наприклад, виділяє в його світогляді думки, пов'язані з особливостями тривалих протистоянь, тобто біблейством. “Його протест, зазначає він, -- був протестом людини вищої породи... людини думаючої політично” [2], тобто компромісно, мудро. У його роздумах є різні тлумачення і судження, але для нас зараз важливим є те, що найгострішу фундаментальну проблему всіх філософських, культурологічних і соціологічних систем його розум не оминув. Дійсно, не завжди виправданим є дослівне тлумачення його висловів, але масштаб його інтелектуальної інтуїції вражає. Це стосується суджень про (говорячи сучасною мовою) соціальну структуру суспільства, про владні еліти, про “вищу касту”. “Ніхто в нашій новітній літературі, -- зауважив Д. Донцов, -- не був такий свідомий цієї власно ролі правлячої еліти, як Шевченко... Коли лиш козаки перестали панувати, вести поспільство, то “над дітьми козацькими поганці запанували”. Коли стратили Гонту й Залізняка -- знов над людом “кат запанував”...Коли ще жили і діяли діди, яких руки “розв'язав Господь” і дав їм силу “покрити землею трупи ворожі”, тоді й “люди могли в покої, в добрі відпочити. Щезли діди, -- і знов Господь “покрив срамотою свої люди, і вороги нові розкрадають як овець нас, і жеруть” В масі Шевченкових віршів чергуються ці мотиви”[2, 125--126], -- наголошує дослідник. Отже, доля українства у творах Т Шевченка напряму пов'язується із мудрістю, рішучістю та волею керівників. І всі нещастя, всі поразки також залежать від пригноблення й руйнування саме владної еліти, вищої верстви. Донцов формулює надзвичайно виразну тезу: “Коли перестають бути сильними сильні, а хоробрі хоробрими, кріпкі кріпкими, вчителі вчителями, провідники провідниками, коли провідна каста гордить своєю вірою, дбає не про справу, а про привату, -- тоді за розкладом вищої верстви нехибно йде й розклад нижчої й руїна цілої країни, «нашествие иноплеменников и междуусобная брань»” [2]. Не можна утриматись, щоб не додати, що сьогоденне кризове становище українського суспільства підтверджує ці шевченківські думки.

Т. Шевченко у своїх творах у символічних підвалинах мови, думки, образів відкриває глибинне істинне розуміння суттєвої важливості для суспільства, для народу, для людини явища зіткнення свободи і насильства, сили істинного лідера і безсилля пригнобленого народу, й неможливості протистояти цим вкоріненим в суспільне буття явищам. Дійсно, протиріччя практик ліберальної репресивності й патерналістської толерантності є фундаментальним парадоксом суспільного розвитку, його стрижнем. Спроби знайти сферу “примирення” тривають упродовж віків, і в останні роки ХХ ст. вчені намагаються окреслити цей простір, описати його, визначити лексичні, категоріальні смислові ознаки й межі. Л. Болтанскі і Л. Тевено -- представники останньої хвилі історичної “Школи АННАЛІВ” -- розробляють проблематику виправдання, пропонують нову парадигму легітимації соціальних порядків і нові моделі історичного та соціологічного обґрунтування. На увагу заслуговує пошук авторами “серединного шляху” у взаємодіях і поведінці людей, передусім у будь-яких ситуаціях конфлікту. На їх думку, люди завжди намагаються обґрунтувати справедливість власних претензій (тобто думка передує дії) і це є природнішим типом поведінки, ніж силове рішення. Але для обґрунтування потрібно апелювати до певної системи цінностей і аргументів, у межах якої можна інтерпретувати ситуацію у вигідний для себе спосіб. Учені таку систему називають “градом” (місто), мистецтво обґрунтування і інтерпретування “величчю”. Подальші характеристики, межові значення, функціональна специфіка цих культурних комплексів у інтерпретації Болтанскі та Тевено має беззаперечний евристичний потенціал для визначення певної міри між крайнощами в оцінці особливостей соціальних систем.

Завжди дивує, в доброму сенсі цього слова, проникливість людського розуму і розуму поета в глибинні смисли буття особистості, суспільства, людства. На думку П. Мовчана, “Т Г Шевченко ніби розкодовує великі змісти в рідному слові, а за ними з плином часу відкриваються нові і нові додаткові змісти. Тому твори й сприймаються як одкровення з високим трансцендентним змістом, який вичитують нові і нові покоління. І цих Великих слів ані замазати, ані засмальцювати, ані розтерти: ними наповнений наший національний простір” [4, 8].

Література

1. Болтански Л. Критика и обоснование справедливости / Л Болтански, Л. Тевено Л. // Очерки социологии градов. -- М.: Новое лит. обозрение, 2013. 76 с.

2. Донцов Д. Дух нашої давнини / Д. Донцов. -- К.: Відродження, 1996.

3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій / В.С. Горський. К., 1996.

4. Мовчан П. Душевна безвічність слова Тараса Шевченка / П. Мовчан // Т Шевченко. Кобзар. Вірші, поеми. -- К.: Просвіта, 2004.

5. Попович М.В. Нариси з історії України / М.В. Попович. -- К.: Либідь, 1998.

6. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Д. Чижевський. -- К.,1992.

Размещено на Allbest.ru