Євроінтеграція "по-кочурівськи", або деякі сторінки літературних зв’язків України та Європи 1960-1970-х років (на основі листування Григорія Кочура та Ігоря Костецького)

По имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, в издательствах Франции, Бразилии и Чехословакии на протяжении 1965-1967 гг. под видом ознакомления читателя с творчеством писателей Украины были изданы сборники призведений т. н. “молодых” украинских поэтов и прозаиков под названием “Нова літературна хвиля на Україні ”, “Соняшник ” и “Молодарадянська поезія ”.

Для пересылки литературы за границу КОЧУР использовал писательский магазин “Сяйво ”, а также иностранных туристов, посещавших в эти годы г. Киев.

Обращает на себя внимание тот факт, что во всехупомянутых сборниках фигурируют, как правило, фамилии КОРОТИЧА, КОСТЕНКО, ДРАЧА, ВИНГРАНОВСКОГО, ГУЦАЛО, КИРИЧЕНКО, ЖИЛЕНКО, СКИРДЫ, КАЛИНЦА, ОЛИЙНЫКА, а также ШЕВЧУКА, ХОЛОДНОГО, ГОЛОБОРОДЬКО, СТУСА, ДЗЮБЫ и СВЕТЛИЧНОГО, т. е. тех лиц, чье поведение и деятельность в отдельных случаях вызывают возмущение литературной общественности республики.

В январе 1970 г. известной органам КГБ своими связями с зарубежными националистическими центрами гражданкой ФРГ А. ГОРБАЧ здана т. н. “Антологія української поезії”. Отбор авторов и произведений для антологии наряду с другими представителями писательских кругов Украины осуществлял Г. КОЧУР во время пребывания ГОРБАЧ в г. Киеве в марте 1969 г.

Торік, крім 105-річного ювілею від народження Григорія Кочура, виповнився і 100-літній ювілей від народження ще однієї видатної постаті в українській літературі - Ігоря Костецького. В архіві музею містяться 33 листи І. Костецького та 3 листи брата Костецького - А. Мерзлякова до Г Кочура. Хотілося б проаналізувати процес спілкування цих постатей на основі листів І. Костецького. Допомогла їх ближчому знайомству молода українська поетеса та перекладачка з Бразилії - Віра Вовк (Селянська). Незважаючи на умови “залізної завіси”, вона спромоглася через “Товариство культурних зв'язків з Україною” відвідувати історичну батьківщину і стати активним посередником між літераторами Європи, Північної та Південної Америки, налагодити перервані зв'язки з діаспорними культурними діячами - письменниками та художниками.

Листи охоплюють період від 1968 до 1972 р., до часу, коли Григорію Кочуру відповідні органи “порадили” перервати спілкування та заборонили листуватися із закордонними друзями.

1968 р. У листі від 3 січня І. Костецький погоджується на запропонований Г. Кочуром стиль книговисилання, де той пропонує вислані книжки на адресу “Товариства культурних зв'язків з Україною” чітко адресувати на його ім'я або безпосередньо в м. Ірпінь та перелічувати в листах список книжок. (Як відомо, багато книжок з посилок не доходили до адресатів та зникали невідомо куди.) Також висилає фотокопії сторінок збірника “Німецького Шекспірівського товариства”, де вміщено його відомості про українську шекспіріану.

“У двотомному виданні Спілки письменників СРСР “Актуальные проблемы теории художественного перевода”, Москва, 1967, що я його недавно одержав (з великою цікавістю прочитав і Вашу доповідь, вміщену там), у доповіді І. Брагінського, т. I, ст. 16, є згадка про збірник “Ubersetzen” (так, малою літерою, хоч це й іменникова форма!). Цей збірник вийшов у Гамбурзі і, серед численного іншого, містить мою статтю про деякі семантичні питання при перекладі “Гамлета” українською мовою. Чи маєте Ви цей збірник? Якщо ні і якщо бажаєте, я вишлю Вам його.

А втім, коли йдеться про мою статтю, то це тільки фрагмент з більшої німецькомовної розвідки про семантичні проблеми українського, російського та польського перекладання Шекспіра, виданого нашим Шекспірівським товариством. Якщо хочете, то я надішлю цю книжку”.

І. Костецький був членом “Німецького Шекспірівського товариства” та намагався перекладати “Гамлета”, а Г Кочур зробив свій переклад 1963 р., та обидва дуже цікавилися шекспірівськими перекладами та перекладачами в різних країнах, зокрема в Україні.

“Не знаю, який вигляд мала Ваша стаття про сонети в перекладі Паламарчука в повному варіанті, але таки наполягаю, що стосовне до мене - найвлучніше з усього, що я про цей свій переклад читав. Бо правда і те, що це штучно утворена мова, і те, що експериментування на цьому шляху можуть бути цікавими для дедальшого збагнення таємниці шекспірівського ключа. Тут писали всячину, але ніхто не вхопив справу саме так, як я й мав у намірі.

Ясна річ, проблеми при перекладанні “Гамлета” я ставив зовсім інакшого роду. Умовно-бароковою мовою я виділив лише грану акторами драму про Гонзаго (попарно римований шестистопний силаб), у решті ж тексту бароко як іронічний елемент, підмальований можливостями виразу по всій скалі, залежно від сцени й від характеру, аж до - як Ви правильно кажете - одеських моворядів.

Крім відомих Вам уривків поки що більш нічого не готово. Це так само ще дуже далека вода. Переклад буде радше монтажем, пристосованим до певного сценічного задуму, і текстові я хочу придати щось наче режисерський план. А, крім того, в книгу мають увійти в додатках переклади розділів із Саксона Граматика, оповідання Бельфоре в його англійській версії й фрагменти з німецького “Братовбивства”. Отже, ще роки й роки, Григорію Порфировичу ”.

Також додає:

“Дякую Вам за адреси Ф. П. Максименка та Я. Д. Ісаєвича. Обом пишу в різних справах, що стосуються Юрія Дрогобича”.

“Тенову “Одіссею ” я, дякувати долі, маю. А от за нове видання “Декамерона ” і (як тільки вийде) за Верлена буду вельми зобов 'язаний.

Григорій Кочур негайно відгукується на його запити і вже в листі І. Костецького від 17 березня 1968 р. читаємо:

“Розумів і відчував Ваше потерпання стосовно книжкових раритетів, але тепер нехай уже йому (потерпанню) настане край: і шекспірівська бібліографія Мороза, і “Менандр” Содомори, і випуск “Іноземної філології” з Арістотелевою “Поетикою ” дійшли до мене в найкращому порядку.

Крім того, різними посилками прибули: “Слово о полку Ігоревім”, “Поетика” Арістотеля в перекладі Бориса Тена, посмертна збірка статей Кундзіча, прозова збірка Валерія Шевчука і поетична Миколи Вінграновського, збірка наймолодших “Вітрила ”, а також добір туристичних проспектів, який розпалив мою жагу відвідати нарешті батьківщину (що й зроблю при першій же можливості).

Від Ф. П. Максименка надійшло: джерелознавчий звід І. П. Крип 'якевича до історії західноукраїнських земель, розвідка Я. Д. Ісаєвича про братства ХУ-ХУІІІ ст., збірка “Історичні джерела та їх використання”, подорожній довідник по Львівщині, в якому, між іншим, репродуковано портрет Юрія Дрогобича. Отже, для мене - справжній бенкет, симпозіон, конвівіо...”

І. Костецький перелічує тут же вислані книжки Г. Кочуру :

“Вислані “Гітанджалі” Р. Тагора (переклад його разом з Вірою Вовк), Збірка поезій та прози Й. Боровського, з додатком грамплатівок, на яких записано голос поета, поетична збірка Бахманівни з “Великою ведмедицею” та іншим, збірник “tibersetzen”, виданий Німецькою федерацією перекладачів, два примірника моєї німецькомовної розвідки про семантичні проблеми в перекладі Шекспіра слов 'янськими мовами (один примірник - з авторською присвятою Вам).

12 березня на Ірпінь - поетична збірка Франсуа Війона в оригіналі й рівнобіжному німецькому перекладі Фішера (отже, не Ремане і не Аммер; розвідки про його творчість шукаю), поетична збірка Енценсбергера з додатком його розгляду “Становлення вірша ” і збірка радіоп 'єс преждереченної Бахманівни (якщо цих двох бажаєте більше, прошу повідомити)”.

І, звичайно ж, робить нові замовлення:

“У “Всесвіті” № 8, за серпень 1965, була на стор. 99 заміткаМ. Бугового про кореспонденціїЙ.Р. Бехера до тодішніх “Вістей ”. Ідеться про дві статті: “Справа Піскатора” та “Буржуазна і пролетарсько-революційна література в Німеччині ”, що з них одна була вміщена у “Вістях” від 7 травня 1927, судячи з репродукції у “Всесвіті”, а друга - десь близько того, згодом. Я дуже був би Вам вдячний за повні фотокопії обох статей: німецькі оригінали їх не існують, ми з дружиною переклали б їх на рідну мову автора, і з того могла бути культурна сенсація ”.

А також додає:

“Прошу Вас переказати Іванові Федоровичу наше щире співчуття з приводу смерті його батька. Одночасно, живе живим, наше поздоровлення з його черговою працею: прекрасна стаття до прекрасних перекладів Лукаша з Лорки в “Літературній Україні ”. Додаю тут переклади “Соняшника ” й “Крил ”, що їх зробила моя дружина - це вже з нашої велико-підготовуваної праці: антологія української_радянської лірики ”.

Ми бачимо що процес книгообміну набирає обертів і у творче спілкування активно включається дружина І. Костецького - Елізабет Котмаєр - німецька перекладачка.

У листі від 27 квітня 1968 р. він пише:

“Радію надзвичайно, що всі мої посилки Вас щасливо досягли. І дякую Вам зароз 'яснення щодо тагорівської бібліографії.

Дружина моя страшенно пишається з того, що її переклади знайшли у Вас і колег визнання. Незабаром вона зробить рукописну копію - для Вашої приятельки, збирачки автографів. А ще за якийсь час надішлемо те, що тепер у нас у роботі: перше з чотирьох оповідань про надію Бажана, вірші Ліни Костенко, Вінграновського, Коротича [...] Від мене одночасно йде на Ірпінь:

1) . Нова збірка Й. Бобровського.

2) . Збірка Еріха Кестнера.

3) . Два примірники офіційного листка Німецького союзу перекладачів, де вміщено мою рецензію на московське видання доповідей на симпозіумі 1966 р. Другий примірник не відмовтесь переслати Гаврукові ”.

Андрій В 'ячеславович Мерзляков.

Він живе разом з батьком. Батько В 'ячеслав Іванович, родом з Башкирії, але його ще за студентських років українізував у Києві Микола Лисенко, у хорі якого він співав басом. Тепер він заслужений учитель республіки, пенсіонер, але працює й далі у вінницькому музичному училищі і підготував до друку книгу спогадів про педагога-вокаліста Олену Муравйову. Знав він особисто і Леонтовича ”.

В архіві нашого музею зберігаються три листи брата І. Костецького, Андрія Мерзлякова, в яких дуже цікаво описано рід Костецьких, дитинство та юність Ігоря, його творче сходження. Біографічні дані Ігоря Костецького та Елізабет Котмаєр Г. Кочур збирав для видання в УЛЕ.

Спробуємо зауважити кропітку та інтенсивну розшукову роботу обох кореспондентів у виконанні замовлень, а саме - ходіння по бібліотеках, архівах, листування з різними бібліотеками, знайомими людьми у пошуках потрібної інформації. А це все робилося через відсутність на той час комп 'ютерних технологій та інтернету.

“Швайкгайм 11.6.1968.

Кваплюся заспокійливо потвердити: обидві статті Бехера у фоторепродукціях прибули швидко і акуратно. Велике спасибі Вам і газетному відділу ЦНБ АН УРСР.

Прибув у межичасі й Лукашів Мадач. Також найщиріша подяка - перекладачеві, а Вам за посередництво. Моя радість була така, що я не міг не похвалитися цим придбанням нашому спільному приятелеві, докторові Дьєрдеві Радо в Будапешті”.

Всім відома була здатність Г. Кочура відкривати та залучати до перекладацтва нові імена. Він уклав та випустив у світ багато антологій (ще більше його задумів, правда, не було реалізовано), та його авторитет редактора, рецензента та коментатора знадобився і в Угорщині, Польщі, Словаччині, Франції, Німеччині та Бразилії, де на той час почали виходити антології української поезії та прози з молодими українськими авторами, яких Г. Кочур дуже настирливо рекомендував та пропагував. А особливо, якщо це стосувалося найближчих друзів та колег, як Микола Лукаш, Андрій Білецький та Дмитро Паламарчук.

І ось знову про Миколу Лукаша в листі від 16 вересня 1968 р.:

“Надійшли з усією певністю:1) Верлен, 2) Навої, 3) Брайчевський: Походження Русі, 4) Лессінг, Лаокоон.

Сьогодні, разом з цим листом, йдуть на Ірпінь рекомендованою посилкою: вибраний Пауль Целян (який, нарешті, вийшов з кількамісячним запізненням) і номер отого самого зошита Спілки німецьких перекладачів, в якому тепер Єжи Глуський докладно реферував інтерв 'ю “Литературной газеты ” з М. Лукашем. Тож тепер і тут зацікавлена публіка знатиме про нашого 22-мовного земляка, слава йому!”.

“Коли я недавно переглядав кореспонденцію Конрада Цельтіса (марно шукав сліди Юрія Дрогобича, з яким він знався принаймні в Кракові), то вразила мене настирлива тема цього листування з десятками й десятками людей: вони просили один одного надсилати різноманітні книги. Щось в такому роді й наше листування з Вами. І нехай історія, якщо вона вже повторюється, повторюється саме так, а не так, як вона, приміром, відбувалась у Римі року 1527 (“Саккоді Рома”).

“Мастерство перевода”: широта, розмах, багатобічність, але й детальність, приємна прискіпливість, притаманна кожному щирому реместву. Особливо мене захоплює велика шекспірівська частина. Буду тут рецензувати в усіх можливих напрямах, по надрукуванні висилатиму Вам і колегам.

Щодо мене. У Вас тільки одна помилка: “пишна щерть ” стосується не до ніщоти, а до рами - ніщота, мовляв, оправлена в раму, виконану в усій щерті пишноти. Все решта - правильно. Поминаючи факт, що я не лірик, хоч як і Ви може хотів ним бути, як я тепер це точно бачу з перспективи, точніше, ретроспективи п'ятнадцятьох років. Бравшись до сонетів, озброївся був усім на світі за винятком [...] почуття гумору. А такі речі мстяться неодмінно. Та хоч як там, а я страшенно радий, що потрапив у таке солідне видання бодай навіть і шляхом чеховського “Счастливчика”.

Може, хіба трошки скривдили нашого старозавітного Миколу Стороженка. В усякому разі його праці про попередників Шекспіра, на мою думку, аж ніяк не застаріли, і видавши сьогодні переклади Марло чи Гріна, я б задумався, чи замовляти комусь про них статті, чи просто перекласти до цих видань істотні місця з розвідок Миколи Ілліча (здається, так його по батькові). Та це діло хазяйське ”.

Згадаймо, що в статті “Шекспир на Украине” у збірнику “Мастерство перевода. 1966” (М.: Советский писатель, 1968) Г. Кочур про переклади сонетів В. Шекспіра Ігорем Костецьким пише: “Перевод Костецкого отличается большой степенью дословности. Но эта внешняя точность достигнута слишком дорогой ценой - ценой насилия над языком. Смелость переводчика часто превращается в бесцеремонность, его стилизация произвольна и искусственна [...] Хотелось бы пожелать переводчику, кроме смелости, которой ему не занимать, также больше такта и чувства меры. Перевод И. Костецкого, интересный как эксперимент, почти не воспринимается как художественное произведение”. Тут треба зауважити, що І. Костецький не образився на точну і жорстку оцінку його перекладів, а тверезо оцінив професійну підказку з боку Григорія Порфировича.

А далі І. Костецький у листі дає інформацію, яка стала історичною в пошуках перекладу Леоніда Гребінки “Гамлет”:

“Читаючи, як Гаврук чистить переклади Лозинсъкого й Пастернака, я наче тремтів з побожного остраху. Був же я свято переконаний, що понад Пастернаків переклад “Гамлета” російського перекладу бути не може принаймні протягом одного сторіччя. А от же, маєш...

До речі, про українські переклади “Гамлета”. Якщо взяти до уваги, що переклад Павла Свенцицького не додрукувався до кінця, то повних було, за моїм підрахунком, десять: Куліша, Старицького, Федьковича, Гната Хоткевича, Бургардта, С. Гусака, В. Вера, Михайла Рудницького, Кочура і - де не якого Леоніда Гребінки.

Історія цього останнього така. З перекладачем я познайомився за останнього свого побуту в Москві (наприкінці 1940 року) - він там був студентом літфаку. По-батькові його було символічне: Євгенович,- і він справді якось походив, хоч і бічною лінією, від Євгена Гребінки. Сім років гриз він єлизаве- тинську англійську мову, отож, гризучи й вирішив черговий раз українізувати “Гамлета”. На працю пішло теж багато років. Одного разу Пастернак прилюдно читав із свого перекладу, по тому його обступили, і Леонід Євгенович скромно повідомив його про свою працю. Я був свідком розмови, вона була приблизно така:

ПАСТЕРНАК: Ах, вот это интересно. Скажите же мне, что Вы сделали с этим “зэтиззэквэщэн”?

ГРЕБІНКА (історично насторожившись): Борис Леонидович: ну конечно же не “заковику”!

ПАСТЕРНАК (щиро): А вот это жаль! Для меня как раз в этом случае было стеснительно, что в русском языке нет такого прекрасного слова. Мне пришлось ограничиться “загвоздкой”.

Якщо не помиляюсь, то в першій версії Пастернакового перекладу, в “Молодой гвардии” речення звучало саме так:

Свій переклад Гребінка надіслав тоді Гнатові Юрі. Я їхав через Київ, і він попросив мене зайти довідатись, як там. Юра прийняв мене і пояснив, що справа, принаймні на найближчий час, не актуальна, бо саме тоді мав виставляти річ київський театр Червоної Армії. З доручення перекладача я взяв машинописний примірник під свою опіку, і він у мене й зберігався. У війні в нашу хату в Вінниці влучив німецький гарматень і розвалив пів горища, де лежали книжки й рукописи. Я потім бачив наслідки: деякі папери були порозтинені скалками на нерівні, проте вельми точно окреслені частини. Але багато й заціліло. Наскільки пригадую, саме цей машинопис не зазнав особливих пошкоджень. У багатьох роках я зовсім за цей переклад забув, та от Ви Вашим програмовим оглядом української Шекспіріани мені нагадали. Якби він і досі зберігся, було б варто ним зацікавитись, там було багато оригінальнихрозв 'язок. Перекладача я ніколи більше по тому не зустрічав, і доля його мені не знана. Тож спробуйте попросити Буяльського, щоб ужив заходів - ану ж знайдеться?

Ми знаємо, що цей переклад не було закінчено, та, мабуть, десь в Німеччині, в його архівах, зберігаються уривки його роботи.

Треба зауважити, що саме І. Костецький у листі по пам'яті описав місце на горищі у себе у вінницькій хаті, де захований переклад “Гамлета” Л. Гребінки. Тоді Г Кочур попросив свого вінницького учня, викладача педагогічного інституту Ростислава Буяльського, зайти до брата І. Костецького - А. Мерзлякова для пошуків рукопису. Рукопис було знайдено точно в тому місці, яке описав І. Костецький. 1970 р. Р. Буяльський привіз переклад у Київ до Григорія Порфировича. Це була сенсація та нове відкриття талановитого українського перекладача. Потім всю спадщину Л. Гребінки розшукував та упорядковував Р. Доценко. Рукопис “Гамлета” зберігається в архіві відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Г. Кочур доклав багато зусиль, щоб саме цей переклад було надруковано в шеститомному шекспірівському виданні 1986 р., поповнивши цим українську шекспіріану ще одним талановитим перекладом.

А от І. Костецький пише про свої враження від хрестоматії “Антична література”:

“До античної антології. Просто дух захоплює, чудово й чудово все, зокрема Ваші Алкей і Сапфо. Я знав їх спершу з Вересаєва, потім з німецьких та англійських перекладів, і ось тепер так сподівано-несподівано переконуєшся, наскільки осяжно спроможна звучати українська мова “в родєстіхасафійска ” (Мелетій Смотрицький) [...]

Чудово, що так багато Зерова, Бориса Тена, чудові Гесіод і Аристофан, Свідзинський і дуже ще добрі переклади Державіна (під кінець життя він, на жаль, звівся нінащо).

Чудово й те, що ілюстрації взято не в одному плані, а багатошарово, включно з курбасівською та юрівською виставами “Едіпа” і з “Антігоною” Алексідзе ”.

6 квітня 1968 р.:

“Навздогін за попереднім моїм листом (одержавши Вашого від 26 березня).

Переклад: Елізабет Котмаєр (EUsabeth Kottmeier). Режисер: Гайнц-Дітер Келер (Heinz-Dieter Kohler). За подорожнього був Едуард Вандрай (Eduard Wandrey), за Юду Горст Больман (Ноrst Bollmann)”.

І тут же про переслану Г. Кочуром книжку:

“Читаю “Чорнураду” зовсім по-новому. Відомо: те, що силують читати в школі, довго по тому не люблять. Потрібен час, щоб очистилось місце для природної любові. Тепер, здається, місце розчистилось. Грандіозно!

Може ж пощастить нам зацікавити цим твором тутешніх видавців. Мені зараз здається, що споріднений він не так з Вальтером Скоттом (загальноприйнята думка), скільки із “Зарученими ” Мандзоні. А Мандзоні тут, не зважаючи на всі “гіппі ” та “гепенінги ”, все ще в пошані. Спробуємо.

“Отелло ” пробуватиму зробити так, щоб не вийшов курйоз. Буде видно.

Жду від Вас вістей про враження від Гребінчиного “Гамлета”, про одержання фотокопії з праці про Рільке (Спілка письменників) тощо.

Переклад “Крузо ”, зроблений Рільке, та інше, потрібне Вам, шукаємо й далі.

Ну, а яке враження на Вас справив Гребінчин “Гамлет ”?”

3 квітня 1969 р.:

“Тим разом лише лаконічний документ, стосовно до наших натурально- господарчих стосунків.

2) Ще раз Шекспірові сонети - з приємною і дружньою присвятою перекладача, яка по-реалістичному відміфілогізовує моє ім 'я та по-батькові.

3) Григір Тютюнник: “Деревій”.

4) Григорий Петников: “Утренний свет ”.

5) Куліш - з такою потрібною мені “Чорноюрадою ”.

Г. Кочур цікавиться датою радіопостановки за п'єсою Лесі Українки у сподіванні прослухати її в Ірпені через приймач на німецькій хвилі.

6 липня 1969 р.:

“За цей час я одержав від Вас різними посилками: Ваші “Відлуння ”, романи Якобсона (дякую Ользі Сенюк за дарчий напис), поезії Рафаеля Альберті, драми Миколи Куліша, зошит “Поезія 1969”, музичні новели Гофмана, “Маслини” Володимира Дрозда, “Вестник Ереванского университета ” з Вашою нотаткою до зеровського перекладу Брюсова, О. І. Деїв словник псевдонімів та криптонімів, вибір із Пушкіна, вибір з Лорки (подяка Лукашеві за надпис) і, отже, “Іноземну філологію ” з “Едіпом ”. Серед того не прибув лише давно жаданий “Декамерон”, про якого Ви згадуєте в листі. Сподіваюся, він теж не забариться.

Щодо статті Бехера “Гамбург”, то, самозрозуміло, Ви зробили чудово, що дали скопіювати її. Буду дуже за неї вдячний. За онімечення усіх надісланих Вами його критично-публіцістичних творів ми візьмемося негайно, тільки закінчимо важливу перекладну роботу, що її маємо віддати видавництву на 1 вересня. Ось тоді й Бехерові публікації повернуться в його рідну мову”.

8 серпня 1969 р.:

“Головна частина цього листа “в манері Калло”, т.т. трошки музична. Якось трапилися мені у “Вітчизні” репродукції строїв Петрицького до опери Пуччіні “Турандот” (вони не ввійшли в монографію про цього нашого митця, яку Ви свого часу люб 'язно мені надіслали). І от, подивився я на ці ескізи костюмів, та й пішли мені в голові, як то гарно говориться, схвильовані (або й геть хвилюючі) асоціації, а за ними й особисті спогади.

Уявіть собі такий разючий факт з нашого культурного життя. Пуччіні помер у 1924 р., не закінчивши цієї “Турандот ”: смерть обірвала працю саме в ту мить, коли померла в партитурі рабиня Лі-У. Оперу завершив учень композитора, Альфано - за збереженими начерками й за власним домислом. Прем 'єра відбулася 1926 р. під батутом Артуро Тосканіні. А вже рівно через два роки, 1928, її виконували в щойно перед тим українізованих оперних театрах Харкова й Києва - вперше в Радянському Союзі!

Спершу головну партію співали солістки Закревська і Жуковська. Це були дуже добрі виконавиці. Крім того, за своє життя я чув у цій партії розкішних артисток: Біргіт Нільсон, Інге Боргк, Леоні Різанек - аж до надзвичайної “примадонна ассолюта ” Марії Каллас. Але такої Турандот, яка потім співала в Києві, я ніколи більше не чув і не почую. Це була на той час зовсім молода співачка Олександра Бишевська. Дебютом її на сцені мало бути виконання Лі-У, але в останню хвилину їй довелося виступити в заголовній партії. Я був на цьому дебюті. Вона була зо страху через хвилювання бліда крізь грим і тремтяча крізь монументальний костюм. Та голос усе-одно був голос - і що це був за голос! Такої оксамитної глибини, такого неймовірного багатства модуляцій я й справді ніколи й ніде за свого життя не зустрічав. переклад книжка літературний художній

А про силу її може свідчити така порівняльна ілюстрація. Диригував оперою молодий і задерикуватий диригент, який уважав себе за модерніста (він писав тоді балет “Дніпрельстан ”, і як один з модерних мотивів фігурував там у нього мотив “Карапет мой бедный ”). Відмітною його рисою як диригента було те, що він по-справжньому відчував контакт тільки з міддю в оркестрі - чим дужче гриміло, тим радісніше йому було на душі. От у фіналі другої дії, де все - і солісти, і хор, і оркестр майже не злізають з верхнього “до”, він і давав собі волю. Між сценою і залом стояв густий, сливе зримий мур небувалого “фортефортіссімо”. Люди на сцені маніфестувались для слухача самими тільки напружено розкритими ротами. Люди - крім однієї, саме цієї Бишевської. Над усе, над нечутних солістів і хор, над більш ніж чутний оркестр владно, суверенно, легко долаючи всі можливі й неможливі перешкоди, лунав цей чудодійний, цей незабутній голос.

Наскільки знаю, ця її Турандот не існує на платівках, тоді не було ще такої звички - увічнювати наші минущі акустичні скарби. Ах, що б я дав, аби хоч один раз іще почути хоча б вихідну арію Турандот в її виконанні, оте “Інкуєстарєджа...”, де так фантастично переливаються всі можливі глибини й висоти.

Друга музична тема лаконічніша. Не так давно гастролював тут Маріодель Монако в “Отелло ” Верді. Я й перечитав у цьому зв 'язку свою рецензію на виставу цієї опери в Києві, друковану в “Радянському мистецтві” 1931 року. Смішно було читати. Але, ніде правди діти, і приємно.

14 серпня 1969 р.:

“Надійшов довгожданий “Декамерон”. Грандіозне спасибі Вам і перекладачеві. Відомий він мені був досі у фрагментах. Тепер, отже, буде відомий повнотою. Почав читати його по порядку, від першої оповідки першого

дня (або ще краще - від першого слова передмови). Колись читали цей твір з обов 'язку, його пророблялося за студентською програмою, як ми тоді говорили. Читалось, як щось дуже сконструйовано історичне і з великою пошаною до намагань ученого (маю на увазі Веселовського, включно з “Боккаччио, его среда и сверстники”, яке, самозрозуміло, теж входило в програму) зробити текст розбірливим. А ось тепер читається так, що, мовити б, уся душа аж до кінчиків пальців бере участь, і коли смієшся, то робиш це не тому, що знаєш, цей твір має бути смішний, а тому, що справді безпосередньо смішно. Оце моя яса - найперша - книзі. (І прекрасні ілюстрації, до речі).

Велика радість (хоч, звичайно, інакшого роду - стилістично інакшого) - книга про скіфів. Крізь хащу імен і виснуваних старовинних слів, гіпотез і приміток - чути міцну авторську хватку, так добре мені знану, оте чудове кру- жіння словом навколо факту, дедалі ближче до центру, з прикінцевим ударом слова по осередкові факту.

У листопадовому числі відомого Вам “Перекладача ”, органу німецько- мовних перекладачів, має бути надрукована моя невеличка розвідка про переклад Беллевого роману “Дім без господаря ”, зготований Євгеном Поповичем. Проблема розвідки: перспективи, які несподівано відкриваються, коли перекладають твір, написаний у давно вже готовій мові, на мову, яка ще у становленні і має перед собою, ще стільки весен ”.

19 вересня 1969 р.:

“Читаю я ось Вашу передмову до “Декамерона”, знаходжу там ім'я Дживелегова й пригадую цього Олексія Карповича, лекції якого я слухав у Москві в Театральному інституті. В романі одного автора, що Ви його, мабуть, не знаєте (не автора - він недавно помер,- а роман), є таке: з слухання музики дійова особа впізнає композитора цієї музики. Так у мене було й з Дживелеговим. Він оповідав так пластично, що коли я вперше, багато років по тому, потрапив до Флоренції, то йшов там від вокзалу до історичних місць за оповідями Дживелегова, які міцно сиділи в уяві.

4 листопада 1969 р.:

“Велику радість Ви мені справили текстами Куліша й Панаса Мирного. Щире Вам спасибі.

Зі свого боку ми тут гарячково розшукуємо (все ще!) Війона в “Бібліотекароманіка ”, Готшалевого “Гонту” і “Крузо ” в перекладі Рільке. Не покладемо сил, поки результат виявиться остаточно - під знаком плюс чи мінус.

Стаття моя про Поповичів переклад “Дому без господаря ” Белля, можливо, піде не в листопадове число газети німецьких перекладачів, як плановано, а в грудневе. Але тоді перешлю теж негайно.

Десь у котрійсь Вашій статті була згадка про Стефана Георге - це було, здається, тільки півречення, але воно мені надзвичайно потрібне для цитації. Воно було в якійсь з книжок, що Ви мені надіслали. Тоді я взяв його просто до уваги, а ось тепер заходився розшукувати. Удався до тих видань, де речення могло б бути найприродніше. Проглянув Якобсена - нема. Проглянув Верлена - нема. Так звільніть же мене від цього “наваждения ”, повідомте, з Вашої ласки, де воно було ”.

24 грудня 1969 р.:

“Гамбург ” Йоганнеса Р. Бехера одержано в порядку і приєднано до решти бехеріани. Сердечна подяка”.

29 квітня 1970 р.:

“З мого боку йде - нарешті сподіваний, вимірюваний, виглядений з віконечка і довго-довго забарений Гонта. Ми шукали по всьому світі, а опинився він раптом, зовсім неждано тут таки під боком, у марбахській книгозбірні. Тож читайте і насолоджуйтесь, якщо пощастить. (Мені не пощастило).

З “Крузо ” в перекладі Рільке все ще триває і тягнеться. Пробували навіть звертатися до самого Сен-Жон-Перса (через Галлімара),- але не відповідає аж досі. Нема ради, треба ще терпцю.

Стаття С. Ковганюка в “ЛУ” від 7-го ц. м. викликає непереможне бажання дискутувати, і то не тільки з-за несподівано відродженого страшного слова “формалізм”, а й по суті. Залюбки б уклав спокійно-полемічну статтю, навівши контраргументи феномен Маяковського (зокрема - приклад його словесної лабораторії, абсолютно невідривної від форми саме в тому розумінні, що форма, абсолютно невідривна від змісту і з кожним споглядним вибриком його лише точніше розкриває), і віддав “ЛУ”, якби побажала надрукувати. Тільки ж либонь не побажає”.

1 серпня 1970 р.:

“Вельмирадий, що мій Маяковський Вас нарешті засяг. І дякую за перший відгук і за серце приймання (т.т. що взяли до серця і думаєте над порадами, про які я просив)”.

10 вересня 1970 р.:

“Взявся за Маллярме останнім часом наполегливо. Зуєвський (уже готовий переклад, усе той же “Levierge ... aujourd'hui” перешлю Вам теж). Як тільки виштовхнемо в світ нашого монументального Георге - усе українське й по змозі найповніше слов'янське, з додатками рідкісних, наприклад угорських, вірменських, японських тощо, - заходимося з ним над підготовкою також Маллярме.

Тим то буду Вам зобов'язаний за все, що Ви перелічили в листах і чого в мене нема. Дякую Вам за сторінку з Зеровіани. Дуже показово й живо уявлено. Нємойовський хоче переслати вам примірник (безхибний) свого “Коncertunaglos Kotiecy”. А вагати пішли вже до Вас у межичасі з дому. Шукатиму ще спіри- туальних негрів і Броха.

2) У книгозбірні знайдено венеційський друк 1500 р. астрономічного трактату, присвяченому одному авіньйонському вченому. Автор: Georgius de Monteferrato, про якого ніде ніяких відомостей тут нема. Якщо це Юрій, то чи не міг адресат по смерті цього автора (1494) надіслати його рукопис на друк у Венецію? А ім 'я de Monteferrato - бо рукопис був посланий з Монферрату?

24 листопада 1970 р.:

“З незнаних Вам перекладів Георге на російську мову в мене є тільки один, пера - А. Флота (наголос на “а”, прізвище не відміняється). Я його було переписав у знаного Вами з нашого листування Юрія Трубецького, з одного видання, бібліографічні дані про яке я тоді здуру не виписав (а тепер уже пізно - воно вийшло, здається, в Парижі). Зате у Вас є такі, що їх у мене нема і що їх я потребував би з усією експресною прудкістю, бо манускрипти йдуть уже до друкарні найближчим часом. Те, що в мене є, це тільки ті з “Аполлона ”, де була й стаття Гюнтера ще цей Флота. Тим то буду Вам вдячний за всього Ельснера, за всього Забежинського (хай і поганенькі), а насамперед за “Володаря острова” В 'ячеслава Іванова, за яким женуся вже років з двадцять, і все безрезультатно.

При цій нагоді прошу з 'ясувати одне моє непорозуміння. Один тутешній (точніше: базельський) георгеанець повідомив, що існує видана Савелієм Тартаковером антологія сучасної німецької поезії. Чи це видання не ідентичне зі згаданим Вами “Из новой немецкой лирики ”, Берлін,1921? В усякому разі прошу Вас подати найточнішу бібліографію до кожного переписаного для мене тексту.

Видання буде з усіма ознаками люксусу. В ньому буде репродуковано кілька перекладів різними мовами, переписаних від руки самими перекладачами спеціально для цього видання, зокрема шведського поета Естерлінга, який недавно завідував Нобелівськими преміями. А ось цими днями був тут у Штутгарті на з'їзді письменників Ярослав Івашкевич. (Ми, перекладачі, відбувши свій з'їзд, з якого ми разом з Єжим Гординським надіслали Вам привітальну поштівку,- увійшли всім скопом автоматично у цей новозаснований союз німецьких письменників). Так от Івашкевич переписав відрубно свій переклад вірша Георге, присвяченого польському поетові Вацлавові Ролічу-Лідерові. Розмова при тому

Але що Івашкевич! Маю власноручний відпис поезії Георге “Світло”, зроблений його англійським перекладачем Сірілом Меїром Скоттом. Йому тепер 91 рік, свої переклади він видав ще 1910 р., коли Ви щойно-щойно були на світі, а я ще й не думав бути...”

15 січня 1971 р.:

“Спасибі за Антоненка-Давидовича та Рудницького - одержав. За проханням у попередньому листі посилаю навздогін ще О. І. Білецького (том 5), є стаття про Йоганнеса Р. Бехера, а в ній таке місце (стор.577): “Навіть старі корифеї тягнуться “во фронт ” перед Гітлером - Стефан Георге, колишній проводир німецького символізму, набирає все більшої ваги серед фашистської молоді... Білецький писав це внаслідок непоінформованості, точніше - не перевіривши факту, що фашистська пропаганда з усієї сили робила Георге своїм усупереч правді. Вже за рік перед появою статті Білецького в еміграційній пресі виступив на оборону Георга (стаття “Мовчанка Стефана Георге”) Клаус, син Томаса Манна, в антифашизмі якого, здається, годі сумніватися. А по війні друзі Георге, живі ще й сьогодні (Берінгер, Морвіц, Едгар Салін та ін.) у книжках розкрили істину про те, як Георге бойкотував Гітлера і як він фактично втік до Швейцарії, з якої вже не повернувся до самої смерті. Мені, отже, треба спростувати це наведеними фактами, але для того потрібно цитати з Білецького повнотою, бо в цьому передрукові вона на цьому й вривається ”.

15 січня 1971 р.:

“А тепер таке. Ви нарахували десять українських Верленових “Осінніх пісень”. У мене ж, зо свого боку, є майже стільки - дев'ять (включно з радянською, Віктора Коптілова) - версій ще однієї української осені, “Осінніх днів ” Рільке. Ось як воно, до речі, несподівано-сподівано ще раз відкривається національна вдача: на доборі віршів для перекладу. Я залюбки перепишу для Вас усе, чого Ви з того не маєте, тільки повідомте спершу, що маєте. А тоді, будь ласка, перепишіть для мене те, чого я не маю. (Це вірш в оригіналі: “Herr: es ist Zeit. Der Sommer war sehr grofi...”)”.

28 лютого 1971 р.:

“Елізабет Котмаєр (Elisabeth Kottmeier, нар. 1902). Німецька поетеса, письменниця та перекладачка. За суспільним фахом, працівниця в ділянці соціального забезпечення. 1933 р., з приходом гітлерівців до влади, звільнена з державної служби за неблагонадійність. Від 1945 активна літературна діяльність (вірші, оповідання, статті в різних часописах) і перекладання, переважно творів радянських письменників. У її перекладах, частково в співпраці з її чоловіком Ігорем Костецьким, з'явилися поезії Б. Пастернака (Цюріх, 1961), статті С. Ейзенштейна (збірний том, Цюріх, 1963), “Підпоручик Киже” Ю. Тынянова (Мюнхен, 1963), поезії Б. Ахмадуліної (“Акценте”, Мюнхен,1964), велика антологія давньоросійської літератури (Мюнхен, 1968), реконструкція нарису Йоганнеса Р. Бехера “Гамбург” на основі українського перекладу з 1927 р. (“Кюрбіскерн”, 1972), п'єси М. Ердмана, Ю. Олеші, М. Куліша тощо.

В її перекладі була передана як радіоп 'єса драма Лесі Українки “На полі крові” (радіо Кельн, 1969). Постійна співпрацівниця німецької редакції журналу “Советская література ” (переклади поезій Мустая Каріма, Гафура Гуляма, Лесі Українки та ін.). За мотивами Шевченка створила німецькі версії поезій “Заповіт”, “О люди, люди...”, “Садок вишневий коло хати...”, “Дівча миле, чорнобриве...”

А потім ще додає 7 квітня 1972 р.:

“Поспішаю втихомирити й злагіднити Ваше незадоволення з неповних даних - доповненням них.

Народилась 31 липня 1902 р. у містечку Сандові, край Ополє, окр. Гросс Штреліц, у нинішній Польській Народній Республіці. (Не знати, як зветься тепер той Гросс-Штреліц - можливо саме так: Велькі Стшелец?)

Переспіви, властиво справжні травестії з Шевченка, надруковано в журналі (неперіодичному, властиво альманахові) “Україна і світ”, зош. 22-23, Ганновер, 1961-1962, у супроводі репродукції з Архіпенкового погруддя поета, що перебуває в Клівленді, Огайо, США. “Соняшник” і “Крила” Драча опубліковано в тому самому журналі-альманаху, зош. 28, Ганновер, 1961-1969, рік виходу 1970. Роман Гончара з 'явився в Гамбурзі, вид. Гофман і Кампе, 1970.

14 травня 1971 р.:

“Чекаємо на відгук про нашого Гончара. Якщо рецензент матиме наш протест з приводу надрукованої німецьким видавництвом анотації, то все в порядку (текст протесту дружина вислала свого часу авторові для орієнтації), якщо ж ні, то буде неприємно, бо те, що підприємці зробили з жаги сенсації й наживи, піде на наш рахунок”.

Інтерес та взаємоповага до творчості один одного простежуються упродовж усього часу їх знайомства, аж до останнього дня життя Ігоря Костецького - 14 червня 1983 р. За життя Григорія Порфировича в 1995 р. встигла вийти його стаття про І. Костецького для УЛЕ (т. 3, с.18), а стаття “Про переклади Ігоря Костецького” була знайдена в архіві Г. Кочура та вперше видана лише 2008 р. e двотомнику “Література та переклад” (т. 1, с. 205-206). Ось цитата з цієї статті:

“Найперше і основне, що впадає в око відразу - переклади надзвичайно талановиті, не те, що яскраві, а сліпучо-яскраві. Перекладач демонструє неабияку майстерність, вільне володіння мовними засобами, технічну віртуозність, надзвичайну винахідливість, особливо в римуванні. Окремі пасажі - вершок досконалості. Це мусить визнати навіть той, хто стоїть на інших перекладацьких позиціях, ніж автор цих перекладів. Адже почувається, що він ставить собі за мету - те саме враження, яке справляв оригінал, відтворити в перекладі трохи іншими лексичними ресурсами. У перекладача ніби весь час на думці: отак би написав сам автор, якби писав свій вірш у наш час. Почасти це нагадує перекладацьку манеру Пастернака, почасти - Тичини. Але можна перекладати й по-інакшому, можна відтворювати не те, що поет міг би сказати, якби і т, д., а те, що він сказав, перекладати, не виходячи за межі лексики і образної системи оригіналу. То навіть і прихильник такого методу віддасть належне цим перекладам і скаже: дуже добре, що з'явились у нас такі, саме такі переклади. Претензії до перекладача можуть виникнути лише відносно деяких дрібничок...

... Ось кілька побіжних зауважень. Але це - бунт навколішках. Переклади викликають захоплення. Попри всі уваги й заперечення”.

Хотілось би закінчити ці сторінки такою концепцією І. Костецького, яку він висловив у листі від 15 січня 1970 р.:

“Ще хочу Вам запропонувати свою концепцію чуда. Я не вірю в чуда, як не вірю ні у віщо, щодо чого мені віру може заступити точне знання. Коли стало відомо, що наш незабутній Станіслав Єжи Лєц умирає (хвалити бога, сам він цього не знав до останньої миті), то приятель, який був з делегацією у Відні і нас про те повідомив, сказав: - Тепер залишається єдине: вірити в чудо.- Чуда не сталося, Лєц помер. Ось тут і проблема. Для тих, хто вірить у чудеса, кожне нездійснення бажаного чуда може означати катастрофу всього світогляду. Для тих же, хто певно знають, що чуда стаються, знають певно й те, що чуда також не стаються. А з знаттям куди легше живеться, ніж з вірою. Віра це, мовляв покійний Державин, брак імовірності (оригінал у нього був російський, ще краще: вера это недостаток уверенности). Знаття ж виводиться з залізних аналогій, а аналогії стверджуються не менш залізним досвідом”.