Тема семи Вселенських соборів в українському хронографі XVI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА СЕМИ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ В УКРАЇНСЬКОМУ ХРОНОГРАФІ XVI СТОЛІТТЯ

Микола Малинка

Сучасна християнська церква -- вселенська духовна інституція, що охоплює майже всі народи світу й складається з окремих помісних церков. Проголошена Месією Ісусом Христом концепція порятунку через розкаяння в гріхах, віру в єдиного Бога, благочестиве життя дає людям надію на життя після смерті. Дані ідеї втілювалися в життя учнями Господа, його послідовниками, зокрема в апостольській діяльності Павла (Савла), у створенні Храму Бога на землі -- Вселенській церкві.

Цей складний процес становлення християнства як всесвітньої релігії знайшов своє вираження не лише в постановах і канонах Церкви, але й ставав основою літературних творів, зокрема «Церковної історії» єпископа Євсевія Кесарійського (близько 260-339 рр.), в оповідях візантійських хронік (Іоана Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкелла), давньоукраїнських літописів, російських та українських хронографів тощо.

Особливого значення тема становлення християнства як світової релігії набула в текстах хронографів -- зведень оповідей зі світової історії, в яких відображалися події від прапредка Адама до часу написання самої пам'ятки. Зокрема і в Українському хронографі XVI ст., відомому в науці як «Український хронограф першої редакції» [6, c. 32] чи «Хронограф західноруської редакції» [9, c. I].

Ідея чистоти віри, її дієвості пов'язана в хронографі з темою семи Вселенських соборів. На наше переконання, сам жанр твору постав результатом авторових переконань про необхідність втілювати в життя і доносити до читача ґрунтовні постулати -- рішення цих церковних Вселенських зібрань. Причиною цьому було те, що впродовж перших століть християнство постійно переслідувалося римською владою: за правління імператорів Нерона (64-68 роки), Доміціяна (81-96), Трояна (98-117), Антоніна (138-161), Марка Аврелія (161-180), Септинія Севера (196-211), Максиміляна (235-238), Доція (249-252), Валеріяна (253-260). Це служило тим фактором чистоти віри, що зберігав її від псевдорозумінь і руйнування ізсередини.

Християнами ставали люди за переконаннями, готові переносити традиційне в той час гоніння від влади і смерть в ім'я нової релігії. Після перетворення Христового слова у !V ст., за царювання в Римі, а надалі в Константинополі Костянтина Великого, у державну релігію відбувся довгоочікуваний шанс вільно долучитися жителям імперії до християнства, не боячись розправ. Вони змогли охреститися і мати можливість наслідувати богоугодне Ісусове життя, виконувати Заповіді Божі. Однак підтримка правлячою верхівкою держави християнства як основного віросповідання громадян імперії викликало рух і псевдовіруючих. Люди часто лише на словах приймали в серця Бога і нещиро проходили таїнство Святого Хрещення, а реально залишалися вірними своїм поганським еллінським переконанням, агресивним і войовничим. У такий спосіб ці «псевдо» потрапляли до влади світської або церковної і принагідно починали трактувати свої погляди на Біблійні канони, відводячи від святої праведності християнської віри ще не змужнілих послідовників Ісуса. Рухи псевдохристиян, порушників канонічного розуміння Євангельської вісті (єресь), як аргументує вітчизняний історик Д. Дорошенко, спричинили «потребу точніше виложити й сформувати основи христіянського учення (доґми), щоб запобігти всяким збоченням, ухилам від нього» [2, с. 28]. Тема Вселенських церковних соборів у нашому хронографі якраз і присвячена зображенню цілеспрямованої боротьби свідомої християнської еліти проти скверни в розумінні догматів віри.

Першою цілеспрямованою єрессю зображене у творі аріанство, представники якого піддавали сумніву доґмат триєдиності Бога (Бог Отець -- Ісус Христос -- Дух Святий), відзначаючи лише владу Всевишнього Отця, Вищої сили в світі [9, с. 89]. «Великій же царь Константинъ видЪ церковь Ариемъ возмущену и повелЪ собору быти» [9, с. 89]. Відбувся Перший Вселенський собор у 325 році в Нінеї, де зібралося 318 святителів, очолених Папою Римським Сильвестром, на якому осудили погляди Арія та його послідовників, прийнявши канонічне рішення: вважати вищим пантеоном християнства Всевишнього, Його Сина -- Ісуса Христа, що був розіп'ятий на хресті за гріхи світу й воскрес із мертвих, та Святого Духа. Цінним моментом прийняття рішення є відтворення епізоду, що в той час на соборі відійшли у вічність до Господа два його учасники -- Хрисанф і Мусоній. Одначе «Святіи же отцы без сумнЪ нія запечеталЪвше свитокъ царскимъ перстнемъ, в рацЪ ихъ положиша и всю нощъ без сна пребывше, молящеся... На утріи же отверзше свитокъ, обрЪтоша, подписано: «Хрисанфъ и Мусоніе единомыслени со всЪми святыми отцы» [9, с. 89]. Бачимо, що автор використовує оповідь про чудо, таким чином залучивши і вищі сили до прийняття рішень про засудження єретичного шляху стосовно Христової віри. Проте віровідступництво та вчення Арія пустило глибоке коріння в свідомості багатьох християн, зокрема в різнотлумаченні основ Святого Письма. Якщо доба переслідувань ранніх християн перевірила їхню силу духу, то подальший прогресивний рух становлення християнства як світового віровчення -- це розвиток ідеї про постійне очищення та канонізацію догматів віри. Тому наступні Вселенські собори й виступали практичною реалізацією цих ідей задля створення ґрунтовних і систематизованих духовних переконань християн, котрі повинні жити за духовними принципами вчення Христа, тобто як брат із братом, рівний із рівним.

Аріанський єретичний рух розхитав спокій християнської церкви і «як її логічний наслідок друга єресь, яку проповідував Македоній, єпископ Константинопольський» [2, с. 32]. Він відкидав визначальну роль Духа Святого, розуміючи його лише службовою підлеглою Всевишньому і Його Синові силою. Так відбувалося свідоме зміщення триєдиного розуміння Бога в двоєдине, спрощене [9, с. 98].

Другий Вселенський собор (Перший Константинопольський собор (381 р.) засудив неканонічного розуміння Святої Трійці Константинопольським єпископом (355-360 рр.) Македонієм і його послідовниками, котрі трактували, що «Святий Дух нижчий і за Отця і за Сина. Він є витвір Сина; це ангели на службі Отця й Сина» [3, с. 232]. Тому і звучить в нашому хронографі: «Сихъ всЪхъ и ихъ поборниковъ проклятію предаша святіи отцы и святую вЪру утвердиша...» [9, с. 98]; віруємо «въ Духа святаго, истиннаго и животворящаго» [9, с. 98].

Третій Вселенський собор був скликаний у Єфесі «въ 25 лЪто царства Феодосия Юнаго, святыхъ отецъ 200, отъ Адама в лЪто 5934» [9, с. 103] (431 року). Через єретичне розуміння вчення Несторія про Христа як не Бога, а лише Богоносця. До таких «розкольників» звернувся Василій Великий: «А ти, нечестивцю, що борешся з Богом в інший спосіб, заявляючи, що син не є подібним до Бога за єством, ти, який не хочеш визнати їхньої рівности і тим самим руйнуєш природний хід життя, -- нехай тебе присоромить Павло, котрий говорить: Він є образом невидимого Бога (Кол. 1, 15)» [1, с. 280]. Це звернення мало на меті утворити канонічне розуміння постаті Ісуса Христа.

Тобто, його (Несторієве) вчення, по суті, повертало християнство знову в рамці юдаїзму. Тому в творі читаємо: «Святии же отцы по святымъ правиламъ соборне того (Несторія. -- М. М.) осудиша и вічную послаша на анафему, Господа же нашего Ісуса Христа... въ двою же естеству, въ божестве и человечестве, проповЄдаша» [9, с. 103]. У такий спосіб образ Спасителя закріпився у церковному каноні як Божий Син і досконалий син людський Діви Марії. Саме з цим обґрунтуванням пов'язаний культ наслідування Христа як вищий вияв відданості Богові, відображена в пам'ятках літератури, зокрема й автора-редактора Українського хронографа ХУІ століття, до висвітлення мучеництва заради віри. Письменник звернувся до теми Вселенських Соборів ще й тому, що у його часи відновилася нова хвиля єресі так званих «ожидовілих» (2 половина XV ст.), представники якої, «згідно з московськими джерелами... нібито не визнавали вчення про св. Трійцю» [8, с. 234], а «отже, не визнали боголюдської природи Ісуса Христа» [8, с. 235].

Докладно описано в нашій збірниковій пам'ятці і події 4, 5, 6 і 7 Вселенських зібрань керманичів Христової церкви, в деталях подаються не лише час, місце й імена учасників, але й тлумачаться причини єретичних настроїв у свідомості народу та необхідність подолання хаосу у християнському віровченні, сіяному ренегатами-єретиками. Дж. Лінч відзначає, що «звичай придушення релігійних розколів становив невід'ємну властивість нормативного християнства, а закони, покликані здійснювати його на практиці, були внесені до престижного римського кодексу та до церковного канону» [3, с. 30]. 4 собор відбувся в Халкидоні «отъ Адама в лЄто 5944» [9, с. 104] (451 року) проти Олександрійського патріарха Діоскора й Константинопольського архимандрита Евтия, що виступали за монофізичне єство Ісуса Христа: Божественна основа поглинула Його людську суть і залишилося лише надприродне. Церкви засудили також єресь Феодосія, Севира та Якова, «их же святіи отцы изторгоша, яко плевелы, отъ православия сила и веру утвердиша» [9, с. 104].

Як зауважує Ґ. Острогорський: «Спасіння можливе лише за умови, що Спаситель був одночасно як довершеним божеством, так і довершеною людиною» [7, с. 55-56].

У творі наявний сюжет про те, що немов рішення собору оформили в один згорток канонічного вчення православної віри, а єретичні вимоги -- в інший. Поклавши обидва пергаменти на руки мучениці Єворимії і помолившись три дні, побачили Божу благодать: згорток із канонічним законом виявився в руці святої, а єретичний -- у ногах [9, с. 104]. Таким чином знову підкреслена підтримка цього Вселенського зібрання керманичів Церкви Всевишнім. Дане хронографічне оповідання яскраво засвідчує, що автор твору виступає ідеологом канонічного церковного тлумачення Святого Письма.

Становлення християнської церкви, прилучення до даного віровчення нових народів проходило, як уже зазначалося, в постійній конфронтації із залишками автохтонної їхньої культури. З іншого боку, у складних умовах відбувалося вироблення постулатів Христової релігії. Відсутність унормованої системи канонів християнства й одночасність прилучення до лона Божого нової «пастви» і вироблення основ Благодаті (як називає Новий Завіт перший наш митрополит Іларіон) призводило до різночитань Біблійних текстів і формування різнорідної обрядовості. Тому особливу вагу в канві хронографа має висвітлення проблеми єресей, тобто віровідступництва, що стало підґрунтям скликання для його поборювання семи Вселенських і значної кількості помісних церковних соборів.

З метою глибинного викриття і засудження віроблудства редактор нашого історіографічно- літературного збірника докладно висвітлює матеріал, пов' язаний із єретичними рухами, до числа яких потрапляє і вчення чеського гуманіста-реформатора Яна Гуса [9, с. 294]. Єретичний рух тлумачиться в творі як «злый ядъ» [9, с. 106], а його представник -- «вепръ дикий» [9, с. 104] тощо.

Подібним чином повідомляється про вирішення й інших проявів ренегатства щодо церковних канонів: суперечне ставлення до святої Трійці, особи Ісуса Христа тощо, котрі зі складними боями були вирішенні на Соборах. Особливо загострена увага автора твору на іконоборчій єресі, котру названо «тиновымъ зловЪриемъ» [9, с. 144]. Автор ідейно вмотивовує сакральність зображення лику святих завдяки оповіданню про чудеса, здійснені іконами. Наприклад, таке підтвердження зустрічається в епізоді, коли, задля врятування від завоювання Темиром-Кутлугом Москви, святителі принесли туди з Володимира-на-Клязьмі зображення Діви Марії і, помолившись святій три дні, були звільненні від його напасті. Художньо вартісною є оповідь про те, що після видіння вночі архангелів, які схилили Костянтина Великого до хрещення Римської, а опісля і Візантійської імперій, імператор, поглянувши на ікони, впізнав у зображеннях вісників Господніх [9, с. 84].

П'ятий собор, скликаний «По повелению благочестиваго царя Иустияна» [9, с.110] (553 р.), підтримавши рішення попередніх, засудив усі єретичні щодо християнської церкви рухи, зокрема несторіанство, нечестиві писання Оріґена «безбожного» [9, с. 110], Дидима, Євагрія, Феодора Мопсуестського і прокляття цих нечестивців.

Релігійні суперечки про церковні канони не вгамувалися й тоді, коли в 622 році на Арабському Сході з'явилася агресивна магометанська віра, релігія кровної помсти і націлена на всесвітнє завоювання. Натомість розгорілася нова суперечка про постаті Ісуса Назарянина. За порадою праведних єпископів, було скликано в 680 році Шостий Вселенський собор у Константинополі, на якому затвердили розуміння в образі Спасителя двох натур -- людської і Божої, причому перша з цих підпорядкована волі надприродній. Учасники цього Вселенського зібрання продовжили розпочату працю в 692 році в цьому ж таки місті -- Константинополі, бо з' явилися деякі «паки поновляюще ересь Сергия и Пира и Павла <...> И сЪдоша въ церкви святыя Ирины и еретики осудиша <...> и проклятію предаша и утвердиша шесть соборовъ по имени» [9, с. 126].

Вагомим підґрунтям теми Вселенських соборів є ідея про заперечення іконоборства. Звертання уваги до проблеми релігійних міжусобиць та ролі ікони в церковному устрої християнства стали наріжним каменем неспокою в римсько-візантійському світі. Це зумовило царицю Ірину в 787 році скликати в Нікеї Сьомий Вселенський собор, на якому засудили єресь іконоборчу і цим заспокоїли християнський світ.

Як зауважив вітчизняний дослідник церковної історії М. Чубатий, «сім Вселенських соборів... є сімома стовпами віри в Боже слово, на яких він збудував свою святиню Католицьку і Вселенську Церкву. Ці самі славні і святі Вселенські собори були визнані всіма єпископами і вчителями Престола св. Петра, першого поміж святими і благословенними Апостолами» [12, с. 411].

Крім вселенських, редактор Українського хронографа ХУІ ст. звертається і до теми помісних соборів, котрі показані в творі як практичне регіональне впровадження загальноприйнятих канонів Церкви, боротьба на місцях із єретичними відхиленнями від визначеної папами римськими і патріархами (котрі сприймалися в релігійному сенсі як правонаступники Господніх апостолів) віровченнєвих істин. Так, перший помісний собор відбувся в часи імператора римського Авлиріана проти антиохійського єпископа Павла Самосатського, котрого в результаті зібрання християнських патріархів відлучили від Лона Христового [9, с. 75-78].

У такий спосіб дана тема знову загострювала питання виникнення та спроби вирішення христологічних суперечок Вселенської Церкви.

Подальші помісні собори також знайшли своє відображення на сторінках нашого історико- літературного збірника, показуючи проблеми становлення християнської релігії як світового віровчення, віровчення всього людства і кожного народу зокрема.

Опрацьована в нашому хронографі тема помісних соборів засвідчує, що церква як вагома державно-суспільна інституція працює на місцях, виконує апостольську місію серед конкретної нації.

Отже, завдяки розроблюваній в Українському хронографі ХУІ століття темі семи Вселенських церковних соборів, автором підкреслюється те, що християнство пройшло процес становлення та очищення своїх духовних постулатів, перевірило дух і силу віри християнської пастви і дало приклад єдності церковників у вагомих питаннях віри.

хронограф вселенський церковний собор

Література

1. Василій Великий. Гомілії проти савеліян, Арія та аноміїв / Василій Великий // Гомілії / Василій Великий; [пер. з давньогрецьк. Л. Звонської]. -- Львів: Свічадо, 2006. -- С. 278-288.

2. Дорошенко Д. І. Короткий нарис історії християнської церкви / Д. І. Дорошенко. -- Вінніпег: Еклезія, 1949. -- 102 с.

3. Ігор Ісіченко, архиєпископ. Загальна церковна історія: курс лекцій для вищ. духов. шк. / архиєпископ Ігор Ісіченко. -- Х: Акта, 2001. -- 601 с.

4. Лінч Дж. Середньовічна Церква / Дж. Лінч. -- К.: Основи, 1994. -- 496 с.

5. Литвинов В. Д. «Католицька русь»: Внесок українців католицького віросповідання в духовну культуру України ХУІ ст.: Історико-філософський нарис / В. Д. Литвинов. -- К.: Український Центр духовної культури, 2005. -- 273 с.

6. Мыцик Ю. А. Украинские летописи XVII века / Ю. А. Мыцик. -- Днепропетровск: ДГУ, 1978. -- 88 с.

7. Остроґорський Ґ. Історія Візантії / Ґ. Остроґорський; [пер. з нім. А. Онишко]. -- Львів: Літопис, 2002. -- 608 с.

8. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII -- XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції / Ю. Пелешенко. -- К.: ПЦ «Фоліант», 2004. -- 423 с.

9. Полное собрание русских летописей. -- Пг.: Тип. М. А. Александрова, 1914. -- Т. 22. -- Ч.2.: Хронограф западнорусской редакции. -- 290 с.

10. Святе письмо Старого та Нового Завіту / [переклад тексту о. І. Хоменка]. -- Львів: Свічадо, Місіонер, 2008. -- 1475 с.

11. Туркало Я. К. Нарис історії Вселенських Соборів / Я. К. Туркало. -- Нью-Гейвен; Брюссель: Літературно-наукове видавництво, 1974. -- 320 с.

12. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні / М. Чубатий. -- Рим -- Нью-Йорк: Видання Українського Католицького ун-ту, 1965. -- Т. I: Від початків до р. 1353. -- XI, 816 с. -- (Праці Греко-Католицької Богословської Академії; Т. 24-26).

Размещено на Allbest.ru