Новітня українська поезія: критичний вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Новітня українська поезія: критичний вимір

Свідомість людини «post» (постколоніальної, постмодерної) з недовірою ставиться до однозначних суджень і трактувань. Через те домінантами у процесі написання й осмислення художнього твору, тим більше, віршованого, стає настанова на множинність. Звідси -- засторога щодо будь-яких ієрархічних побудов, як виразно суб'єктивних і релятивістських. Альтернативним способом упорядкування поточного поетичного масиву нерідко уявляється фахова літературна критика.

Потребу такої критики відчували й представники початку минулого століття. Леся Українка стверджувала: «Власне, критика більш потрібна публіці і -- самим критикам, ніж авторам. Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі -- і то не завжди» [9, с. 110-111]. Іван Франко також зауважував, що критика, насамперед, необхідна читачам. А завдання критика вбачав у тому, щоб «висказати словами, обставити аргументами, підвести під якісь вищі принципи, мову почуття перекласти на мову розуму» [10, с. 215]. Тобто критика, аби вповні виправдовувати свою назву має відзначатися аналітизмом, опертим на чіткі критерії. Але річ у тому, що критерії літературної творчості мають точкою відліку свідомість певної людини, невіддільну від епохи, якій вона належить. У свою чергу, критика -- це похідна літературної творчості, своєрідна надбудова, що теж не може стояти осторонь естетики та етики епохи. Тож важливим моментом критики є динамізм, а фактором повноти й об'єктивності -- погляд на текст з позицій доби, у якій він постав.

Залежно від засадничих критеріїв дослідники говорять про різні підвиди літературної критики. Наприклад, Цветан Тодоров вирізняє евгемеристську, етиологічну, езотеричну та парадигматичну критику [8, с. 121-139]. Маєр Говард Абрамс виокремлює чотири підвиди критики: міметичну, експресивну, дидактичну, формалістичну [4, с. 153-159]. Фактично, міметична або ж евгемиристська критика об'єктом розгляду вибирає співвідношення «твір -- реальність», тобто найбільше співмірна з такими напрямками як реалізм і соцреалізм. Езотерична найтісніше пов'язана з напрямком символізму, парадигматична або ж формалістична критика передусім проектується на авангард і футуризм початку ХХ століття. Етиологічна або ж експресивна критика у центр аналізу ставить співвідношення «твір -- митець» і пов'язана передовсім з експресіонізмом. Дидактична критика з усіх перелічених найменше має власне від критичного аналізу, недарма Іван Франко наголошував на її шкідливості й іменував догматичною, тобто виразно спроектованою на певну ідеологію.

А яка критика ознаменовує собою період постмодернізму і перше десятиліття ХХІ століття? Прагнення осмислити межі та завдання літературної критики періодично постає на порядку денному. Євген Баран звертає увагу на те, що «маємо нерідко «накладання» завдань «поточної критики» на завдання «літературознавчої критики» [2, с. 70]. Критика стає схожа на фотозйомку, що фіксує мить літературного процесу, але, здебільшого, не аналізує його. Через те, на думку автора, критика втрачає будь-який вплив на перебіг літературного процесу, обмежуючись анонсуванням літературних новинок. Ідеться про те, що літературна критика нині виконує функцію «розкрутки», орієнтуючись на потенційного читача, котрим, за словами Євгена Барана, є переважно філолог.

З огляду на сказане, важливим фактором подальшої розмови стають висловлювання майбутніх філологів про роль критики у відборі ними із сучасного літературного процесу українських книг для лектури Фактична база цієї розмови -- анкетування, результати якого неможливо було б зібрати без допомоги колег-викладачів, яким автор щиро дякує.. Наприклад, більшість україністів Ягеллонського університету четвертого року навчання твердять, що на їх вибір дужче впливають позитивні відгуки. Одначе, навіть у цих твердженнях зринає низка істотних уточнень: важливі не тільки художні якості книжки (гарантом яких і ознакою успішності автора стає позитивний відгук), а й присутність письменника в культурному житті та в медійному просторі. Особи, на вибір яких дужче впливає позитивний відгук, не заперечують, що відгук скандальний теж привертає увагу до книжки, твердячи, що «добре прочитати дві критики».

Симптоматичними у цьому випадку є уявлення про дві критики -- позитивну і негативну -- як щось відокремлене. Мабуть, це іде від тієї обставини, що критика стає емоційним виплеском, хвалебною одою чи скандальним розвінчанням, тобто орієнтується на гучність суспільного розголосу. В цьому контексті закономірно виглядає словосполучення «скандальний відгук» замість «критичний відгук», що виказує послаблення аналітичного елементу. А між тим, саме аналітичний елемент мав би об' єднувати схвальні й критичні відгуки під спільною назвою «літературна критика».

Якщо україністи Краківського ВНЗ, попри прагнення спершу скласти власне уявлення про твір, здебільшого довіряють думці критиків Причина цього лежить на поверхні -- недостатня обізнаність із сучасним моментом літературного процесу в Україні (більшою мірою ця обізнаність виявляється щодо прози, меншою -- щодо поезії). Таке становище аж ніяк не зводиться до бажання/небажання пізнавати, до фактору навчального процесу як поступового пізнання. Суть справи, гадаємо, лежить глибше -- у присутності української художньої книжки за межами України й у зацікавленні нею місцевого населення. Перший аспект, поза фактором державної культурної політики, містить проблему якісного перекладу як вагомого фактору сприйняття, другий -- виходить на питання формально-стильових характеристик і змістового наповнення текстів сучасної української літератури як посутнього чинника рецепції., то українські філологи дедалі частіше ставляться до неї з певною недовірою.

Подібна недовіра до критики простежувалася чверть століття тому й у інших країнах світу. Канадська дослідниця Лінда Гатчен у праці «Теорія пародії» зауважувала: «усі сучасні види мистецтва перестали довіряти «зовнішній критиці», тому що вони об'єднали критичний коментар зі своїми власними структурами», що зрештою призвело до «короткого замикання нормального критичного діалогу» [3, с. 56]. Тут маємо виразну вказівку на художню практику постмодернізму, котра ґрунтується на пародії, іронії (так би мовити, «внутрішня критика»). Іронія ця коріниться у відкиданні однозначних, догматичних суджень про дійсність і мистецтво.

Нині у просторі української поезії та її рецепції дедалі відчутнішою стає втома від постмодерної манери письма. Маємо критику цього періоду мистецьких шукань, що свідчить про закінчення епохи постмодерну (яке аж ніяк не заперечує застосування постмодерної манери письма поряд із іншими, як різновиду художнього світобачення). За такою ситуацією «тотальної недовіри» стоїть не тільки настанова на плюралізм мислення, а й прагнення знайти справжні вартості, критерії оцінки художності. Тому, найчастіше, читаються обидва типи відгуків і сам твір, а на основі прочитання робиться власний висновок щодо якості як твору, так і відгуків.

Сказане вповні стосується більшості студентів Національного університету «Острозька академія», які взяли участь у анкетуванні. Маємо справу не тільки з індивідуалізованими сприйняттями художнього твору, які цікаво зіставити, а й з певними психологічними особливостями та позалітературними закономірностями. Ось як сприймається схвальний відгук:

• схвальний відгук -- мірило якості книжки та засіб економії часу на неякісній;

• позитивний відгук -- фактор формування літературного смаку і думки молодого покоління про твір і його автора;

• некритичний відгук -- каталізатор читання, пошуку естетичного задоволення й майстерності автора;

• схвальний відгук -- домінанта в осмисленні поточного моменту літератури.

Одначе, два перші пункти цього переліку суттєво підважуються уточненнями на кшталт: «Не «професійних» критиків (кума, брата, свата), а колег, викладачів, людей, до думки яких прислухаєшся через естетичний смак, чуття слова». Отож, позитивний відгук може бути замовним, необ'єктивним, виходити з позицій «кумівства в літературі» та потреби піару. Тому посутнім елементом сприйняття чи несприйняття відгуку стає його авторство. Читач (особливо, юний) прагне віднайти в особі автора авторитет.

Потребам реклами добре слугує і критичний відгук, який теж має певну амплітуду рецепції:

• негативний відгук -- заохота перевірити чи йдеться про піар-хід, чи про дійсно низький рівень письма, чи про «людський фактор» (недоброзичливість, заздрість критика);

• критичний відгук -- спонука засумніватися в літературознавчій рецепції, перевірити, що спричинило таку оцінку;

• Критика засвідчує епатажність книжки, що приковує увагу критиків.

• Якщо критичність спрямована на майстерність автора, то це шкодить піару, а якщо на незвичне потрактування тем, то сприяє.

Як легко зауважити з переліку, негативний відгук теж можна запідозрити в необ'єктивності. Подібно до позитивного він може відображати якість книжки (точніше, міру якості) або ж бути спрямованим на привертання інтересу до особи автора твору А інколи й до особи автора відгуку.. То що, «для технології слави не так важливо чи хвалять, чи ганять»? (літературознавець, Німеччина). Анкетні дані свідчать на користь такого твердження, як можна бачити з таблиці.

Вплив відгуків на вибір книжки